Легенди та лате

20

Вів поверталася з обідньої перерви, гортаючи щойно куплену книжку, й зупинилася біля столика перед входом кав’ярні. Вона подивилася на одиночну шахову партію, а потім на маленького старого гнома, який уважно її вивчав.

— Це місце зайняте? — запитала вона.

— Зовсім ні! — гном усміхнувся їй і жестом запросив сісти.

Вів відсунула стілець і сіла, поклавши книжку на стіл. Вона простягнула руку поверх дошки, стараючись не зачепити фігур:

— Вів, — назвалася вона.

— Дуріас, — відказав старий і потиснув крихітною вузлуватою долонею її вказівний палець. Потім обережно сьорбнув напій, що стояв перед ним. — Дозволь сказати, мені дуже подобається твій чудовий заклад. Справжня гномська кава? Вже й не думав, що знову її скуштую. Нині таку каву нелегко дістати навіть у великих містах, як-от Радіус чи Фатом. А тут? Що ж. Рідкісне задоволення.

— Приємно це чути, — сказала Вів. — Рада, що пройшла перевірку.

— О, інакше й бути не могло. А ці тістечка? — він помахав одним із пундиків Наперстка. — Натхненне поєднання.

— Не скажу, що це моя заслуга, але я передам пекареві.

Дуріас захрумкотів «Наперстком», заплющивши очі від задоволення.

— Тож, — наважилась Вів, нервово соваючись на стільці, — можете не відповідати, але моя подруга там божеволіє від вашої гри у шахи, — вона вказала на Тандрі, яка підозріливо позирала на них з-за стійки.

— Справді?

— Вона готова закластися, що ви ніколи не рухаєте інших фігур. Вона намагалася підловити вас на цьому, але сказала, що нічого не вийшло.

— О, я, безумовно, пересуваю фігури, — кивнув гном.

— Справді ?

— Звісно. От тільки я робив це дуже давно, — сказав він так, ніби в цих словах був якийсь сенс.

— Перепрошую?

— Знаєш, — відповів Дуріас, анічогісінько не пояснивши, — колись я був таким же авантюристом, як і ти. А тепер також відійшов від справ.

— Я...

— Ти знайшла дуже спокійне місце. Особливе місце. Ти посадила дещо, а тепер воно розквітло. І дуже гарно. Тут чудове місце для відпочинку. Я вдячний тобі, що дозволяєш стариганю заховатись у тіні гілок твого саду.

Вів роззявила рота. Вона гадки не мала, що на це відповісти.

Та за мить Дуріас вигукнув:

— Ах, ось ти де!

З-за рогу визирнула Приязнь і дозволила старому гномові почухати себе за величезними вухами. Жахокішка зловісно зиркнула на Вів, а потім згорнулася калачиком під столом. Гном закинув ноги на її спину, і вони зникли в темному хутрі.

— Яка дивовижна тварина, — зі щирим захопленням сказав старий.

— Це точно, — буркнула Вів. — Що ж, не хотіла перебивати вашу гру. Не буду вам заважати.

— Нічого ти не перебила! — відмахнувся Дуріас. — Іди доглядай за тим, що вирощуєш.

Коли Вів підійшла зі своєю книжкою до стійки, Тандрі схвально подивилася на неї і пошепки запитала:

— То... що там із шаховою партією? Він щось сказав?

— Сказав. Але, здається, не відповів.

***

Близько полудня Наперсток утік, показавши жестами щось, чого ні Вів, ані Тандрі не вдалось розтлумачити. Очевидно, він мав якусь справу, і Вів помахала йому рукою на прощання.

Пізніше щуролюд повернувся з невеликим перев’язаним шпагатом пакунком. Коли в кав’ярні настало затишшя, Наперсток виклав його на прилавок і обережно розв’язав. Він розгорнув папір і продемонстрував кілька грубих темних плиток і шматків чогось коричневого й блискучого, наче м’який віск.

— Наперстку, що це? — запитала Тандрі.

Пекар відламав шматочок, поклав собі в рота і жестом запросив їх зробити те саме.

Вів і Тандрі відламали по маленькому шматочку. Орчиця понюхала свій. Запах солодкуватий, землистий, майже кавовий. Вів поклала цей шматочок на язик, а коли стулила губи, він розтанув і розтікся по всьому роті. Вів відчула темний гіркуватий смак, але з тонкими присмаками ванілі й цитрусових, а десь далеко — навіть з нотками вина. Смак був яскравий, водночас шовковистий і зухвалий, але такий чудовий.

По правді, Вів не вірила, що коричневої штуки можна з’їсти багато — гіркота переситить будь-кого. Але старий продавець спецій мав рацію. Щуролюд був генієм, і орчиці страшенно кортіло побачити, що він замислив.

Тандрі задумливо покатала у роті свій шматок.

— Добре, я запитаю ще раз, бо мушу знати. Що це?

Щуролюд нахилився вперед, його вусики затремтіли:

— Шоколад.

— Ти вже щось придумав? — спитала Вів.

Він кивнув і витягнув черговий список, коротший за попередні. Але цього разу в ньому були сотейники та сковорідки.

Вів присіла навпочіпки і зазирнула щуролюдикові у вічі.

— Наперстку, щоразу, як у тебе з’являється якась грандіозна ідея, знай, що я її обов’язково підтримаю.

Його м’якенька мордочка зморщилася від задоволення, а очі майже заплющилися.

***

Вів недовго збирала речі, які попросив Наперсток. Вона повернулась у кав’ярню з мішком у руці, та так і заклякла на порозі.

Келлін знов був там, нерухомо стояв перед стійкою.

Обличчя Вів посмурнішало. Вона приготувалася кинути мішок, схопити нахабу за барки й виштовхати на вулицю.

Тандрі перехопила її погляд і злегка похитала головою.

Сукуб простягнула чоловікові пакет з вощеного паперу. Келлін різко сіпнувся, ніби хотів його вихопити, але опанував себе й обережно потягнувся до пакета.

— Для Мадриґал, — сказала Тандрі.

Келлін рвучко кивнув, наче маріонетка, і промовив здавленим голосом:

— Дякую, Та... панно.

Він розвернувся з пакетом у руці й здригнувся, зненацька побачивши Вів. Утім, швидко оговтався і кинувся за двері.

— Ха, — сказала Вів, дивлячись йому вслід. — Щоб мені всячина.

***

Вони готувались зачиняти кав’ярню. Тандрі сходила в комору й повернулася з накритим полотном кошиком, якого Вів раніше не помічала.

— Що це?

Тандрі відкрила рот, щоб відповісти, але метушливо переклала кошик в іншу руку й запитала:

— Що... ти запланувала на вечір?

— Запланувала? Нічого. Зазвичай я заклопотана і рано лягаю спати. Хіба що можу спершу перекусити.

— О, добре. Е-е. Я хотіла сказати. Я подумала, що... оскільки все пройшло добре, то нам слід... відсвяткувати? Якщо хочеш.

Вів ще ніколи не бачила Тандрі такою знервованою. Та мусила визнати, що це було чарівно.

— Відсвяткувати? Я про це й не подумала. Звичайно, через Мадриґал тепер можна не дуже хвилюватися, а от Феннусу не знадобиться багато часу, щоб знайти інший підхід до. — Вів раптом помітила болісний вираз на обличчі Тандрі й відчула себе повною дурепою. — Гм. Я хотіла сказати, так, було б чудово відсвяткувати. Маєш якісь ідеї?

— Нічого особливого, — відповіла сукуб. — На захід від Екерсу є невеличкий парк над річкою. Я іноді ходжу туди ввечері. Тобто раніше ходила. Там гарний краєвид, і я, е-е, спакувала дещо із собою. То влаштуймо якийсь пікнік абощо. Ех, звучить по-дитячому, — вона зіщулилась. — І зовсім не схоже на святкування.

— Звучить чудово, — перервала Вів.

На лице Тандрі повернулась тінь усмішки.

***

Краєвид таки був гарним. Місце, про яке розповідала Тандрі, виявилось не зовсім парком — радше доглянутою галявинкою зі статуєю якогось екерського випускника в довгій мантії і з обличчям, безсумнівно, більш імпозантним, ніж той мав у житті. Він височів на невеликому постаменті над річкою, оточений вишнями та якимись кущами. На заході сонця з галявини відкривалася чудова панорама на мідні університетські шпилі. Клубки диму здіймалися над дахами, ніби над щойно задмуханими свічками.

Вів із Тандрі сіли на траву. Сукуб вийняла хліб і сир, баночку консервів, трохи ковбаси і пляшку бренді.

— Я забула склянки, — засмутилася вона.

— Я можу й так, якщо ти не проти, — відповіла Вів.

— Це так... та ні, не заперечую.

Вів відкоркувала бренді, зробила ковток і передала пляшку Тандрі.

— Як на мене, це справжнє свято.

Тандрі теж зробила добрячий ковток, поки Вів нарізала ковбасу і мастила хліб консервами.

Вони їли, пили й говорили ні про що, доки не почули, як птахи повернулись у свої гнізда на вишнях. Сонце сідало. З річки повільною тремтливою хвилею підкрадалася прохолода.

У призахідному сонці вони насолоджувались приємною мовчанкою. Аж раптом Вів запитала:

— Чому ти покинула університет?

Тандрі поглянула на неї.

— Не «чому ти взагалі туди пішла»?

Вів знизала плечима:

— Це мене зовсім не здивувало.

Сукуб озирнулася на університетські шпилі й замислилася.

Вів здогадалася, що Тандрі не відповість, і вже пошкодувала, що наважилась запитати.

— Я не народилася тут. Я втекла сюди.

Вів хотіла щось сказати, але стрималась.

— Ніхто за мною не гнався, якщо тобі цікаво. Я тікала. від себе самої. Від цього, — Тандрі торкнулася кінчика свого рогу і рвучно хльоснула хвостом. — Я подумала: університет? Там перевіряють ідеї. Там важливо, що ти робиш, а не те, звідки ти йдеш чи від чого тікаєш. Там логіка, математика і природничі науки довели б, що я більша за те, ким народилася. Але, здається, моя суть зі мною, куди б я не йшла.

— Але ж ти там навчалась.

Тандрі похмуро кивнула.

— Так. Я зібрала гроші на навчання, і мене зарахували. Ніхто мені не перешкоджав — взяли мої гроші, та й усе. Не існує жодних підзаконних актів, які забороняли б пускати в університет таких, як я.

— Але?

— Але... насправді це все не мало значення. Як там кажуть? Вони слідували букві закону, але не його духу? — Тандрі зітхнула. — Дух у них виявився нерозвиненим.

Вів подумала про Келліна й кивнула.

— Тому я втекла. Знову.

Знов запала тиша, і Вів передала Тандрі пляшку бренді.

Сукуб зробила великий ковток, витерла вуста й глянула на Вів:

— Скажеш якусь життєву мудрість?

— Ні.

Брови Тандрі піднялися.

— Але я скажу... — Вів повернула голову й урочисто подивилась на Тандрі. — Та пішли ті мудаки!

Сміх Тандрі зненацька розлякав птахів на вишнях.

***

Вів несла кошик, проводжаючи Тандрі додому, цього разу аж до її кімнати. Обидві ледь трималися на ногах. Хоч вони й не допили бренді, та відчували в тілі приємне тепло та млявість.

Тандрі відчинила двері нагорі сходів і після хвилинного вагання запросила Вів усередину.

Орчиця схилилася, щоб не вдаритися головою об низьку стелю. Крихітна однокімнатна квартирка вміщувала охайне ліжечко, кілька заставлених книжками полиць, килим з китицями та невеличкий туалетний столик.

— Я зупинилася тут, ще коли приїхала на навчання в Екерс, — махнула рукою на кімнату Тандрі. Вона взяла кошик у Вів і поставила його на столик. — Просто... не переїхала звідси.

Сукуб подивилася на Вів, й орчиця помітила навколо неї тепле сяйво, що проривалось іноді, коли Тандрі була необачною. Але Вів не думала, що саме воно було причиною цього іскристого тепла всередині неї самої. Безперечно, річ була у бренді.

— Вів, — почала Тандрі, але опустила погляд і загубила думку, а Вів не дала часу її віднайти.

— Добраніч, Тандрі, — орчиця дуже чітко відчула розмір і шорсткість своєї долоні, коли простягнула руку і стиснула плече Тандрі. — Дякую тобі. Сподіваюсь, я ніколи не змушу тебе тікати.

І перш ніж подруга встигла сказати ще щось, Вів тихо зачинила за собою двері й пішла.