Легенди та лате

27

Ще за тиждень був готовий каркас будівлі.

У розпал будівництва біля майбутньої кав’ярні зупинився віз із глиняною черепицею. Вів запитально поглянула на Тала, але той лише знизав плечима.

Орчиця підійшла до воза й запитала погонича:

— Що це?

Погоничем виявився високий м’язистий чолов’яга з ріденькою борідкою. Поруч із ним сидів статний і стрункий хлопчина. Вів здалося, що вона вже їх бачила, але не могла одразу згадати, де саме.

— Доставка, — послужливо сказав погонич.

— Але від кого?

— Не можу сказати, — відповів той невороже.

— І платити не треба?

Чоловік похитав головою і разом зі своїм напарником спустився з воза. Вони почали вивантажувати черепицю у штабелі перед будівництвом.

Аж тут Вів згадала. Вона їх бачила багато тижнів тому у Браковій ватазі. Орчиця подумала про вишукану сіру сукню і не стримала здивованої усмішки, але похитала головою і повернулася до роботи.

***

Покривати дах було складно, але Тал змайстрував підйомний механізм, а Вів старанно тягала відра з черепицею.

Минув тиждень, доки покрівля була повністю готова. І вони з певним полегшенням перейшли до стін. Пендрі так і приходив через день, а Тандрі добре давала собі раду з молотком і цвяхами.

Інші помічники приходили і йшли. Вів не знала напевно, звідки вони бралися: чи то їх наймав Тал, чи присилала Мадриґал, чи вони просто проходили повз і вирішували допомогти. З часом орчиця і гадати припинила.

Вів бачила, як скелет кав’ярні обростає деревом і каменем, тепер з нормальними сходами на горище, коморою в іншому місці та отворами для більшої кількості вікон уздовж фасаду.

Пендрі змурував подвійний димар біля східної стіни, де мали б стати печі. А ще виклав камінням дно нової холодильної ями.

Наперсток щодня приходив із чимось смачненьким. Вів не раз перехоплювала захоплені погляди, які він кидав на нову просторішу кухню.

Навіть Приязнь час від часу з’являлася. Всі зраділи, що вигляд у неї був анітрохи не гірший, хоч і важко було судити про щось з її темної шерсті. Немов великий сірий привид, кішка пробиралася між голими балками, роззираючись довкола, а тоді знову зникала.

***

Минуло ще три тижні, перш ніж стіни були закінчені, поштукатурені та побілені, сходи та перила встановлені, а стійка, кабінки та стіл відремонтовані. Літо закінчувалося, і осінь уже тягнулася до них крижаними пальцями вранці й увечері.

Деревина та решта матеріалів дивним чином і далі з’являлися. Вів обіцяла собі, що коли все будівництво закінчиться, вона випитає все у Тала і поверне гроші своїм благодійникам, щойно зможе собі це дозволити.

Орчиця досі спала на підлозі у Тандрі, але вже у спальному мішку та з подушкою. їй і лишатися було соромно, і виїжджати не хотілося. Кілька разів вона пробувала перебратися у готель або винайняти кімнату на мізерні кошти, що в неї лишилися, але щоразу Тандрі переконувала її, що це нерозумно, а Вів не мала особливого бажання сперечатися.

Вів, Тандрі й Тал стояли у тьмяному світлі після ще одного важкого робочого дня та дивилися на фасад кав’ярні й темні незасклені отвори для вікон. Поки орчиця вирішувала, чи варто їх поки що чимось запнути, відчула чиєсь наближення.

Вона глянула вниз і побачила Дуріаса — літнього гнома-шахіста. Він привітав її кивком голови. Вів анітрохи не здивувалася, коли позаду нього з’явилася Приязнь. Жахокішка, вдвічі більша за старого гнома, здавалася його охоронницею.

— Радий бачити, що ти вирішила не їхати, — всміхнувся Дуріас. — Було б прикро залишитися без чудової чашки кави.

— Це не моя заслуга, — сказала Вів. Вона легенько підштовхнула рукою Тандрі, і їй здалося, що сукуб нахилилася трошки ближче. — Це все оці двоє, — вказала вона на друзів.

Тандрі задумливо дивилася на кав’ярню.

— Може, камінь узагалі ні при чому, — прошепотіла вона.

— Гм, — погодився Тал.

— Камінь? — перепитав Дуріас, і його густі білі брови підскочили аж на лоба.

Вів не бачила причин ухилятися від відповіді.

— Камінь скальвертів. Та хай мене двічі проклянуть через нього, але я колись чула...

— А, так, — кивнув і перебив її старий гном. — Я прекрасно знаю про ці камені. Через це їх, скальвертів, так мало нині й залишилося. На жаль. Їх майже винищили.

— Справді? — неабияк зацікавилася Вів.

— Минуло вже чимало років, але багато старих легенд і пісень їх міфологізували. «До тебе притягне удачу» та інші дурниці, — він сумно похитав головою. — Як магніти, що притягують щастя чи багатство. Багато хто в таке вірив.

— А це не так? — запитала Тандрі.

— Ну, — відповів гном, посмикуючи вуса, — принаймні не так, як сподівалися люди.

— Значить... усе було даремно, — гірко похитала головою Вів. — От лихо, єдине, чого я досягнула за допомогою каменя, — спалила свою кав’ярню! Якби не ховала його тут, Феннус дав би мені спокій. Ми могли б уникнути всього цього.

Дуріас схилив голову в задумі й примружився.

— Я не такий у цьому впевнений.

— Але ви щойно сказали.

— Я сказав, що камінь діяв не так, як сподівалися люди. Я не казав, що він узагалі не діяв.

— А що ж тоді робив камінь? — запитав Тал.

— Стара пісня трохи вводить в оману. Камені ніколи не дарували удачі, але були... так би мовити, місцем зустрічей. Нині мало хто про це знає, але морські фейрі вважали найбільшою удачею. доленосну зустріч. Коли сходяться дві особистості, серце до серця. Що, без сумніву, велика удача!. Іноді — найбільша в житті. Але більшість прагнула зовсім не цього. Хоча варто було б, га?

Вів прошепотіла:

— «До тебе притягне удачу і серця бажання здійснить».

Хитрий погляд старого гнома став іще пронизливішим:

— Так... що ж... здається... у вас усе вийшло якнайкраще.

Вів переводила погляд з Тандрі на Тала і назад на кав’ярню.

— Уже пізно! — сказав Дуріас. Він скинув свого капелюха. — Треба йти, бо холодно. Мої старі кістки скаржитимуться, якщо до сутінків я не сяду біля вогнища. Скажіть, ще не зарано для привітань? Бо, може, й зарано, з віком я став трохи плутатися у часі.

— Привітань? З відновленням?

— І з цим теж! І з цим теж. Ні, я мав на увазі... пусте... Не зважайте. Іноді я забуваю, яким довгим буває цей шлях. Можливо, я полірую ще не огранений камінь. На добраніч усім!

Він розвернувся і зник у глибині вулиці, а за мить величезна жахокішка ковзнула за ним, наче надто велика тінь.

***

Через кілька днів, коли двері та вікна вже були встановлені, приїхали два величезні ящики, а з ними — несподівані відвідувачі.

Рун і Ґалліна сиділи на возі пліч-о-пліч.

— Це вони і є? — запитала Вів.

Гномський орнамент на ящиках говорив сам за себе. До того ж вони видавались достатньо великими, щоб вмістити дві нові печі.

— Залежить, чого саме ти чекала, — відповів Рун, обережно спустився і ступив на бруківку. Вів підійшла, щоб допомогти Ґалліні, але гномка кинула на неї колючий погляд і граційно зістрибнула з воза.

— Це все твоя дівчина придумала, — сказала Ґалліна, дивлячись на Тандрі, яка якраз вийшла з кав’ярні, але була ще надто далеко і не чула їхньої розмови.

— Моя дівчина? — тихо перепитала Вів.

Ґалліна знизала плечима, але не знітилась.

— Ви їх привезли! — вигукнула Тандрі, але побачила обличчя Вів, трохи знітилася і завагалась.

— Це ти замовила печі? Тандрі, бодай тобі лихо, звідки ти взяла стільки...

— Невеличка пожертва від нашого імені, — перебив її Рун, кивнувши на Ґалліну, і погладив одного з пари коней.

— Тандрі надіслала листа. Розповіла, що сталося, — зізналася Ґалліна.

Вів подивилась на Тандрі й згадала про Камінь.

— Усе?

Тандрі перевела дух і твердо сказала:

— Все.

— То ви обоє знаєте про камінь скальвертів? — запитала Вів давніх товаришів.

— Та всім насрати, — махнула рукою Ґалліна, ніби це не мало значення.

Вів подумала, що це щира правда.

— Крім Феннуса, — несподівано агресивно кинув Рун.

— Ви його бачили? — запитала Вів.

— Ні, вже кілька тижнів ні, — відповіла гномка. — Ми розійшлися не найкраще. Він завжди трохи козлив, але щоб настільки? — і вона сердито похитала головою.

— Терпіти не можу цього довбограя, — докинув Рун. — Коротше, допоможи стягнути ці ящики.

Вів і Рун вивантажили ящики і залишили — Тал мав розпакувати їх уранці.

Рун пішов ставити візок, і Вів мимоволі всміхнулась — усе-таки колись тут були стайні.

— Отже, — заговорила Ґалліна. Вони всі троє відпочивали, спершись на ящики, поки Вів переводила дух. Маленька гномка дістала з одного зі своїх численних сховків кинджал і ліниво ним бавилася. — Феннус. Я знаю, ти не хотіла бруднити руки, і визнаю, що, здається, все вийшло якнайкраще. Начебто. Якщо забути про оце лихо. Але, — вона нахилилася до Вів і махнула лезом у бік Тандрі, — я знаю, що ви всі... проти насильства, та не кажіть, що відтяти покидькові палець чи три — погана ідея. Не скажете?

Тандрі пирснула й прикинулась, ніби розминає спину.

— Не питай мене. Я надто зла й не можу бути об’єктивною.

Вів торкнулася її підборіддя.

— Знаєш, якщо той дідок сказав правду, то, може, й не доведеться.

— Дідок? — Ґалліна насуплено дивилась на них.

— Отой старенький гном. Та ти знаєш таких — дуже загадковий. Він сказав, що камінь діє не так, як я думала. Як він там казав..?

— Притягує подібне до подібного, — підказала Тандрі.

— Точно. Може, так буде і з Феннусом, якщо він не позбудеться каменя.

— Більше одного Феннуса в одному місці? — Ґалліна скривилась від огиди.

Вів знизала плечима.

— Це як замкнути у клітці голодних вовків: рано чи пізно сильніший роздере слабшого. А може, вони зрештою повбивають один одного.

— Я буду розчарована, якщо не дістанусь до його пальців, — хмикнула Ґалліна.

— Постараюсь якось тобі це компенсувати, коли ми відкриємося.

— Може, ота ваша булка допоможе, — подумала вголос гномка.

Вів постукала кісточкою пальця по кришці ящика.

— Ґалліно, тобі — хоч цілу торбу булок.