Легенди та лате

5

Дошка з оголошеннями про роботу, низька і довга, була розміщена на східному кінці найбільшої площі Тьюна. З-під новіших шматків пергаменту та буклетів виднілися пошарпані залишки сотень старих оголошень. Розглядаючи об’яви, Вів відчула, як її обсіли важкі спогади: полювання на звірів, винагороди та битви. У деяких містах вона, бувало, сама зривала по п’ять десятків таких оголошень, а тоді до крові розбивала кулаки, щоб отримати платню за виконану роботу.

Свого часу вона навіть розміщала оголошення — тут як найманка, там — як доброволиця до мисливського загону.

Але цього разу все було інакше.

Вів приколола своє оголошення на один із численних залізних гачків і перечитала написане:

ШУКАЮ АСИСТЕНТА:

Готового навчатися нового

Бажано з досвідом роботи в управлінні та сфері громадського харчування

Можливість кар’єрного зростання

Терплячість буде перевагою

Заробітна плата відповідна

Звертатись у стару конюшню на Червонокам’яній

З обіду до темна

Це було ризиковано, але досі камінь скальвертів Вів не підводив.

***

Вів повернулася до майбутньої кав’ярні, але почувалась неспокійно й ніяк не знаходила собі місця. Ще у свій перший день у Тьюні вона замовила поштою найважливішу посилку. І, хоча каву доставили швидко, та інша посилка досі не прибула. Приміщення кав’ярні стояло вже відремонтоване та прибране, тож Вів не було куди прикласти нервове збудження. Вона почувалася зовсім розбитою.

Після тижнів безперервної роботи у товаристві Тала її руки свербіли від бездіяльності. Зрештою вона в розпачі згребла в сумку свої нотатки й вирушила до пабу, в який забрела у свій перший вечір у Тьюні.

Вона сіла за столик у глибині зали, замовила їжу й почала складати дедалі менш потрібні списки. Настав полудень. Їжа на її тарілці лишилася недоїденою, а всі спроби зібратися з думками зійшли нанівець. Тож Вів зірвалася з місця, розплатилася і попрямувала назад до кав’ярні, щоб чекати там.

Думка про те, що потенційний кандидат з’явиться у перший же день, була, звісно, безглуздою. Але камінь скальвертів... що ж, Вів або вірила в його силу, або ні. І якщо вірила...

Там камінь скальвертів горить —

До мене притягне удачу

Вів розпалила вогонь, закип’ятила воду, змолола зерна й приготувала чашку кави, яку, однак, випила надто швидко. Тому заварила ще одну. І ще одну. Зрештою вона рознервувалась як ніколи й почала шкодувати, що не написала в оголошенні більше інформації. Що її сліпа віра в силу каменя може виявитись даремною і загнати її у глухий кут. Невже вона справді вірила, що це так швидко спрацює?

Чорнокров зловісно зблиснув на стіні, Вів закортіло зняти його і нагострити, щоб загубитися у повторюваній, знайомій дії, але вона змусила себе відвести погляд. Вона сердилася на Тала за те, що змусив її повісити меч, та, щойно про це подумавши, розізлилася вже на себе за те, що винить його, адже це повна маячня. Вів могла би жонглювати цим гобліном однією рукою. Куди йому змушувати її щось робити.

Було вже далеко по обіді, коли в двері постукали й рвучко їх відчинили.

Жінка на порозі роззиралась водночас сторожко і впевнено. Вона була висока — звичайно, не така висока, як Вів, — з лискучим чорним волоссям, рівно підстриженим вище плечей. На ній були бриджі і щось схоже на светр: темний, безформний, з коміром, що закривав шию. На витонченому обличчі виділялись темні очі. Вів із подивом помітила короткі пеньки рогів, що розділяли її волосся, світло-пурпуровий відтінок її шкіри і схожий на батіг хвіст. Явно сукуб.

Вів підвелася, її голова вже гула після чотирьох чашок кави.

Незнайомка повільно оглянула орчицю з ніг до голови, але вираз її обличчя не змінився. Вона затримала уважний погляд на Чорнокрові на стіні, а тоді перевела його на Вів.

— Шукаєш помічника, — сказала сукуб. Це було не запитання. Голос її звучав хрипко, але впевнено.

— Угу, саме так, — відповіла Вів, яка так і лишилась стояти.

Сукуб повільно підняла брови, обернулася і зачинила за собою двері.

— Тандрі, — сказала вона, простягнувши руку.

— Вів, — орчиця незграбно відповіла на рукостискання, проклинаючи себе за те, що випила стільки кави. — Вибач, я не очікувала, що хтось прийде в перший день, — сказала вона. Це було чистісінькою брехнею, але здавалося гарним виправданням її розгубленості.

— Я волію реагувати швидко, — сказала Тандрі.

— Це добре. Добре! — Вів намагалася опанувати себе. Вона вже наймала помічників. Звісно, це були найманці та головорізи, але принцип же той самий. Пояснити суть роботи, озвучити умови, зрозуміти, чи не втечуть вони в непідходящий момент, а тоді вже вирішити. Все просто.

— Тож я шукаю помічника. Гадаю, це ясно з оголошення. Робота... е-е, це щось на кшталт... е-е... Ти колись чула про каву?

Сукуб похитала головою. Її волосся колихалося, ніби легка фіранка.

— Ні.

— Ну, не страшно, це неважливо. Може, чай? Ти ж знаєш чай. Я скоро відкрию тут заклад — щось на кшталт чайної, але з кавою. Я не можу керувати ним сама. Мені потрібен хтось, готовий навчитися працювати, приймати клієнтів, допомагати з усім, що треба. Можливо, із прибиранням. І варити каву, знаєш, справжню каву, звісно, після того, як я. як навчу. Я писала в оголошенні про «досвід роботи у сфері громадського харчування». У тебе є такий досвід?

Вираз обличчя Тандрі не змінився.

— Ні, немає.

— Гм.

Сукуб схилила голову набік і запитально поглянула на Вів.

— А у тебе?

У Вів аж щелепа відвисла, але врешті-решт вона вичавила з себе:

— Я... ні, немає.

— Я готова вчитися. Це було вище в оголошенні, — сказала сукуб.

— Це правда, — Вів почухала потилицю. Боги, це було так ніяково.

— А ще в оголошенні згадана можливість кар’єрного зростання, — продовжила Тандрі. — Яка це можливість?

— Я ж це написала, чи ні? Ну. Я мала на увазі, якщо все пройде добре. Все залежатиме від того, що саме цікавить тебе в цій роботі.

Повисла дуже незручна пауза.

Вів боролася зі словами, які збиралася сказати. Вона ніколи не вміла висловлюватися делікатно. Та в цьому ніколи й не було потреби. До сьогодні. У сукубів була певна репутація... подейкували, що вони не могли опиратися своїм біологічним інстинктам. Цікаво, чи вони бодай усвідомлювали свої потреби та пристрасті? Вів продовжила:

— Ти... сукуб. Правильно?

Через підтекст цього запитання вираз обличчя Тандрі вперше змінився — вона міцно стиснула губи й напружено звузила очі. Хвіст за спиною почав метлятися.

— Так і є. А ти орчиця. Власниця не-чайного закладу.

— Не подумай, я не осуджую! — пробелькотіла Вів, відчуваючи, що стоїть на порозі великої помилки, проте, спотикаючись, просувається вперед. — Я запитую, тому що.

— Ні, я не маю ані найменшого бажання зваблювати твоїх клієнтів, якщо ти про це, — тон Тандрі був крижаним.

— Це... не те, що я збиралася запитати, — сказала Вів. — I я ніколи б не припустила такого. Я просто ніколи не працювала з кимось із... із вас і не знала нічого про ваші потреби.

Боги, це було нестерпно. Її щоки палали.

Тандрі заплющила очі й схрестила руки на грудях. Її щоки теж почервоніли.

Вів була абсолютно впевнена, що сукуб ось-ось розвернеться і піде.

Орчиця важко зітхнула.

— Пробач мені. Слухай, я не вмію цього робити. Та й не знаю, що роблю, — вона підчепила великим пальцем довгий меч на стіні. — От що я знаю і знала все життя. Але я хочу дізнатися щось нове. Стати кимось іншим. Усе, чого я тобі наговорила, — нісенітниця. Я, як ніхто інший, мала б це розуміти і не робити дурних припущень через те, ким ти народилася. Перш ніж ти підеш, дозволь мені почати спочатку?

Тандрі повільно втягнула носом повітря і видихнула ротом.

— Не треба починати все спочатку.

— А-а, — розчаровано протягнула Вів. — Я розумію.

— Навіщо гаяти час? Ми вже обговорили більшість деталей, — бадьоро продовжила сукуб. — Отже, заробітна плата відповідна?

Якусь мить Вів мовчки на неї витріщалася, а потім, затинаючись, промовила:

— Три срібняки й вісім мідяків на тиждень, для початку?

— Чотири срібняки.

— Я... так, згодна.

— Прийнятно.

— То ти хочеш цю роботу?

— Так, — Тандрі знову простягнула руку.

Вів у напівтямі її потиснула.

— Ну, тоді... ласкаво просимо на борт. Я... дякую.

Вів хотіла найняти помічника, але тепер у ній наростало відчуття, що, сама того не бажаючи, щойно вона знайшла партнера.

Хоч так до пуття й не зрозуміла, хто з ким проводив співбесіду.

— Тоді вирішено, — сказала Тандрі. — Приємно познайомитися, Вів.

Сукуб розвернулася і пішла, обережно зачинивши за собою двері.

— «Терплячість буде перевагою», — пробурмотіла Вів.

Минуло кілька хвилин, перш ніж вона усвідомила, що Тандрі навіть не уточнила, коли ставати до роботи. Але чомусь це її не турбувало.

***

Вів одразу ж пішла на площу й зірвала своє оголошення, яке не провисіло на дошці й семи годин. Вона згорнула його і сховала до кишені, а діставшись до кав’ярні, прибрала залишки перемелених таємничих зерен.

Покінчивши зі справами на сьогодні, Вів пішла і смачно попоїла. Додому повернулась сита й приємно зігріта. Влаштувавшись у залі, вона бавилась із чарівною лозиною, раз по раз кидаючи погляд туди, де лежав камінь скальвертів.

Пізніше Вів умостилась спати, але ще довго лежала й дивилась у стелю. Вона думала про майбутню доставку, і відчуття нового початку наростало в ній. Залишалося подолати останню перешкоду.

Раптом щось гупнуло по черепиці на даху. Затупотіли важкі кроки, ніби щось велике бігло до західної стіни. На мить зависла напружена тиша... а потім на даху знову щось застукотіло.

Загорнувшись у ковдру, Вів тихенько спустилася драбиною і вийшла на тиху темну вулицю. Вона обійшла будівлю, намагаючись зазирнути на дах, перевірила провулок із західного боку, але так нічого й не знайшла.