Легенди та лате

Епілог

Закутавшись у плащ, Феннус ішов павутинням вулиць південного Тьюна. З похилих дахів злітав, злегка кружляючи, сніг.

Ельф промерз і був украй роздратований.

Після магічної пожежі, творенням якої він дуже пишався, Феннус не потикався в місто. З певним полегшенням він дізнався, що Вів не постраждала. Він не хотів їй зашкодити. Принаймні не хотів зашкодити критично.

Рун, Тайвус і Ґалліна були не надто добрі до нього, але він щиро вірив, що з часом їхнє недоречне обурення забудеться. А як і ні — не біда, зважаючи на всі обставини.

Він повернувся в місто через чутки про відкриття відбудованої кав’ярні. І через дедалі наполегливіші сумніви, які його гризли відтоді, як заволодів каменем скальвертів. Феннус просто мусив провести розслідування.

Кав’ярню справді відбудували, і вона здавалася не менш — якщо не більш! — успішною, ніж раніше. Тож напрошувалося питання, чи камінь узагалі мав якусь цінність? Якщо він не був джерелом щасливих поворотів у житті Вів, то чого міг Феннус від нього очікувати?

Невже все даремно?

Якщо Вів, як дурепа, в це повірила, то що сказати про нього? Що він удвічі дурніший?

Це дуже дратувало.

Феннус уклав камінь у маленький медальйон і ховав його на тілі під тунікою. Срібна оправа холодила шкіру.

Ельф завернув за ріг і пішов до доків. Раптом світло в кінці вулиці згасло. Хтось ще ступив у вузький звивистий провулок.

У Феннуса занила шия, коли ще одна постать виросла за його спиною.

— Я чув, що ти можеш повернутися в місто, — промовив неясно знайомий голос.

Феннус обернувся і впізнав незнайомця. Служка Мадриґал на ім’я... Брак, як кумедно. Судячи з величезного капелюха, чоловікові справді бракувало смаку.

Феннус тонко посміхнувся.

— Лиш ненадовго. Я б запитав, чим можу бути корисним, суто з ввічливості, але, на жаль, мій графік цього не дозволить. Та й ввічливості мені зараз бракує.

— О, ми не заберемо багато вашого часу, — сказав Брак. — Але Мадриґал дуже зацікавилась каменем, про який ви їй люб’язно розповіли. І я чув, що він змінив власника. Це ж ви, так, пане?

Очі Феннуса звузилися.

— Якщо Мадриґал послала тільки вас, то я розчарований її нерозсудливістю.

Швидше за думку він витяг з-за пазухи тонку білу шпагу, що спалахнула магічним сяйвом і блакитним рослинним орнаментом.

Брак незворушно знизав плечима.

— Тут і там є ще кілька наших. Може, ви й могли б нас усіх заколоти. Не те щоб я цього хотів, звісно. Бачте, моє горло мені дороге! Але дозвольте дещо зауважити. Можливо, ви вважаєте Мадриґал нерозсудливою, але можу вас запевнити, пане, що вона наполеглива.

Феннус підняв вістря шпаги і твердою рукою приставив її до Бракового горла. Але зупинився на мить, роздумуючи.

Потім зітхнув і метнувся до лівої стіни, відштовхнувся від неї ногою та перестрибнув на стіну з протилежного боку провулку. І так стрибаючи з боку в бік, підіймався чимраз вище, доки не зачепився тонкою рукою за карниз і не підтягнувся на дах.

Там він роздратовано обтрусив плащ, відкинув каптур, вклав шпагу у піхви й прудко піднявся по черепиці ще вище.

Ельф чув метушню на вулицях унизу — люди Мадриґал крутилися навколо будівлі, стежачи, чи не перебереться він на сусідній дах, чи не спуститься вниз.

Їм було важко його переслідувати, тому Феннус без поспіху вдивлявся у крижаний міський пейзаж, шукаючи доки і щоглу корабля, на який він мав сісти за годину.

Усе це було в кращому випадку незначною незручністю. Насправді це було жалюгідно. Ця зустріч аж ніяк не покращувала його настрою.

Раптом Феннус почув позаду себе сильний удар і брязкіт плитки, а потім наростаюче, глибоке рокотання, схоже на лавину, що насувається.

Ельф крутнувся і ледь не врізався у величезну, вкритою кіптявою істоту. Вона наїжачила шерсть, вишкірила величезні ікла, а її зелені очі живі палали злістю.

У нього була лише частка секунди, щоб здивуватися: «Невже це та сама клята кішка?».

І Приязнь стрибнула.