Легенди та лате

28

Настала глибока осінь. День відкриття наближався, хоч останні два тижні тягнулися дуже повільно. Дні були переповнені дрібними справами, які забирали часу більше, ніж здавалося спершу: повісити ліхтарі й нову люстру, пофарбувати й полакувати столи, встановити печі та нові автоциркулятори.

Вів замовила ще дещо, позичивши гроші у Ґалліни. Вона витягнула з гномки напівжартівливу обіцянку, що та погрожуватиме їй ножами, якщо через два місяці Вів не віддасть боргу. Орчиця відчувала, що виходить за рамки дружби з усіма, кого знала, але нічого чи майже нічого не могла з цим удіяти.

***

Наперсток аж розгубився, побачивши пару нових печей, більшу комору, глибшу холодильну яму і ширший прохід за стійкою. Він бігав по кухні туди-сюди, роздивлявся новий посуд, який зібрала Тандрі, зазирав у духові шафки і з любов’ю погладжував пічки.

Зрештою він зупинився перед Вів, склав лапки і злегка вклонився.

— Це ідеально, — прошепотів він, і його блискучі оченята наповнилися сльозами.

Вів присіла перед ним:

— Я ж казала, що найкращі заслуговують найкращого.

Щуролюдик поклав лапку їй на плече, міцно стиснув, зненацька швидко її обійняв, а потім зник у коморі.

Вів раптом відчула в горлі клубок.

***

Напередодні відкриття Вів прокинулася і не побачила Тандрі в кімнаті. Це було незвично. Орчицине серце стиснулося, але занепокоєння зменшилося, коли вона побачила записку, яку Тандрі лишила на туалетному столику.

«Побігла у справах. Побачимося пізніше в кав’ярні.».

Чесно кажучи, це було доречно, бо Вів якраз хотіла забрати кілька посилок, і бажано потай від інших.

***

Коли вона відчинила двері «Легенд та лате», там було порожньо й тихо, а в повітрі досі висів запах морилки та лаку. Осінь брала своє, тож Вів розпалила вогонь у печі й байдуже спостерігала, як почали повільно обертатися автоциркулятори. Врятована кілька місяців тому стара кавоварка виблискувала на стільниці — вона відбулася лише кількома подряпинами та вм’ятинами.

Вів піднялася сходами, гладячи долонею поруччя. Пройшлася новими кімнатами, де поки ще було прохолодно, але підлога вже почала грітися від тепла кухні. Крізь нові вікна лилося вранішнє світло, досягаючи найтемніших кутів. Тал справді перевершив себе самого.

У двері кав’ярні постукали. Вів спустилася й відчинила двом молодим дворфам-бороданям, які тупцяли ногами й потирали руки на свіжому повітрі.

— Доставка? — вищий молодик витягнув з кишені плаща листочок. — І... збірка?

— Я вас чекала, — відповіла Вів. — Зараз відчиню інші двері.

Вона відчинила великі двері в залу та, лише зрідка лаючись і незадоволено буркаючи, допомогла розвантажити й підняти вузькими сходами нагору загадковий вантаж.

Дворфи розклали свої інструменти й швидко та вправно зібрали те, що привезли. Вів підписала квитанцію про доставку й побажала їм не мерзнути.

Ще годину орчиця провела нагорі, метушилась і вовтузилась, доки не вирішила, що як не зупиниться, то точно щось зламає.

На першому поверсі Вів перерізала бар’єрну мотузку над сходами. Потім дістала з комори мішок свіжих кавових зерен і одне з нових керамічних горняток. Ніби медитуючи, засипала зерна в кавоварку, змолола їх та заварила напій. Шипіння пари й запах свіжої кави заповнили кав’ярню, від печі тягнуло тепло, а мороз розмалював шибки вікон. Вів відчула, як щось важке і сторожке в її серці вперше після пожежі розслабилося і заспокоїлося.

Вона сперлася на стійку над свіжою книжкою, відпила каву, подивилася на розмиті плями, що пропливали за вікном, і благословила цю прекрасну мить.

Чари розвіялись, коли вхідні двері грюкнули і впустили крижаний вітер. На порозі постав Тал. Він кутався у довге пальто і ховав руки в рукавиці. Вів бачила, як за ним кружилися перші ранні сніжинки.

— Гм. Ти тут. Добре.

Він зробив крок назад на вулицю, перш ніж Вів устигла відповісти.

— Свій край я взяв, — сказав він комусь на вулиці і знову зайшов, уже з Тандрі та чимось великим і незграбним, загорнутим у папір і перев’язаним шпагатом.

Вони притулили це щось до стійки і відійшли назад.

Обличчя Тандрі розчервонілося від холоду, і вона поспішила закрити двері кав’ярні.

— Ану давайте бігом до печі. Схоже, зима почалася рано, — Вів обійшла стійку і, вперши руки в боки, уважно подивилася на великий пакунок. — Що ж це таке?

— Ну, — сказала Тандрі, енергійно потираючи долоні, — те, без чого не можна відкрити кав’ярню.

Вона всміхнулася Вів трохи стривожено.

— Краще... розгорни просто зараз.

Тал теж кивнув, зняв рукавички і сховав їх у кишеню.

Вів опустилася навколішки, намацала шпагат і розрізала його кишеньковим ножем. Те, що було під цупким коричневим папером, відкрилося.

Вивіска.

— Я думала, вона згоріла у пожежі, — прошепотіла Вів.

— Я її врятував, — сказав Тал. — Принаймні більшу частину.

— Заждіть. а це..?

Вивіску ділив надвоє меч — по діагоналі, на тому місці, де раніше був намальований. Справжня сталь. Вів одразу впізнала унікальний перламутровий блиск.

— Це він, — сказала Тандрі. Вона тихо стала за спиною Вів, напружено стискаючи руки перед собою. — Я. підібрала його після тебе. Ну, подумала, що... може, тобі не варто зовсім відмовлятися від минулого. Не зараз, — і поспіхом додала: — Я подумала, що тобі не треба забувати, ким ти була... бо саме це привело тебе сюди.

Вів провела пальцем по новій інкарнації Чорнокрова, у якому було стільки від неї колишньої. Вона довго дивилася на вивіску.

— Тобі. подобається? — запитала Тандрі. — Якщо ні, можна прибрати.

— Усе ідеально, — відповіла Вів. — Неймовірно, що ти його врятувала.

Орчиця підвелася і обняла обох друзів, ледь стримуючи сльози.

***

У день відкриття сніг не припинявся, вкриваючи білою запоною шпилі й бруківку Тьюна. Сіре небо спалахнуло рожевим, на якому яскраво виділялися хмари на сході, що обіцяли ще більше раннього снігу.

Відремонтована вивіска гордо висіла на кронштейні над дверима, сніг забився у всі її куточки та щілини.

Вів із Тандрі прийшли першими, щоб розпалити печі й наповнити нові бочки водою. Вони запалили ліхтарі та свічки, і кав’ярня наповнилась приємним сяйвом. Ще до того, як у двері прослизнув Наперсток, молочник устиг принести вершки, масло та яйця. Щуролюдик одразу заходився місити й розкочувати, формуючи з тіста кульки, які мали підрости, поки він готував начинку, весь час наспівуючи щось собі під носа.

З’явився і Тал, оббиваючи сніг зі черевиків і хукаючи від холоду. Тандрі заварила йому свіжої кави. Гоблін улаштувався з нею за новим великим столом. Він вдячно обнімав пальцями тепле горнятко, поки вони гадали, скільки народу прийде на відкриття і жартома бились об заклад щодо того, як швидко розкуплять булки.

Вів обвела поглядом кухню, чи все на ній гаразд, і помітила планку, яку вони прибили на задній стіні.

— А, зараза! Мало не забула!

Вона зникла на мить у коморі й повернулася з великою дошкою, яку тут же поклала на стіл, і з новим набором кольорової крейди для Тандрі.

Після недовгих роздумів сукуб взялася до роботи.

Вів і Тал крутилися поряд і підглядали, поки вона не зиркнула на них, і вони негайно знайшли собі інші заняття.

Нарешті Тандрі розігнулася і відійшла назад, щоб оцінити результат роботи.

— Допоможіть поставити його на стіну, — гукнула вона.

Вів легко підняла нове меню і поставила на брус.

~ЛЕГЕНДИ ТА ЛАТЕ~

відновлені: ПАДОЛИСТ 1386 РОКУ

УРОЧИСТЕ ВІДКРИТТЯ

~МЕНЮ~

Кава ~ екзотичний аромат і насичене повнотіле обсмаження — 1/2 мідяка

Лате ~ вишукана і м’яка кава — 1 мідяк Будь-який напій із льодом ~ витончене доповнення — ще 1/2 мідяка

Цинамонова булка ~райська глазурована випічка з корицею — 4 мідяки

«Наперстки» ~ хрусткий горіхово-фруктовий делікатес — 2 мідяки

Опівнічні півмісяці ~ маслянисті завитки зі спокусливою начинкою — 4 мідяки

Можна придбати горнятка

*

ТЕ, ЩО НЕ ПІДВЛАДНЕ ПОЛУМ’Ю, НЕЗНИЩЕННЕ

Коли вони відчинили двері, на вулиці, попри холод, уже стояла черга. Вони запросили всіх усередину. Черга розтягнулася аж до зали, і кав’ярня швидко прогрілася. Веселі розмови заглушали шипіння кавоварки, а нетерплячі червонощокі гості у розстебнутих пальтах радо вітали Вів, вдячно приймали гарячі напої і йшли шукати собі вільне місце.

— Трохи зарано для тебе, — привітала Вів Гемінґтона, коли він підійшов до стійки.

— Та, нормально, — відповів він, вражено оглядаючи кав’ярню. — Це все так захопливо, правда? Я так скучив за кав’ярнею, що не передати.

— Не лише за своїми дослідженнями?

Він зітхнув.

— Хай що тут відбувалося, воно зникло. Коливання лей-ліній стабільні, як зазвичай. Я все думаю, чи це пов’язано якось із пожежею. Ви так і не знайшли палія?

— На жаль, ні, — відповіла Вів.

— Шкода. Але тепер тут набагато зручніше.

Вів кивнула.

— То що, каву з льодом?

Він на мить замислився, а потім трохи збентежено сказав:

— Знаєш, зважаючи на погоду... мабуть, я вип’ю... гарячої.

Орчиця здивовано підняла брови.

— Ти, Геме?

Гемінґтон кашлянув.

— Ах. І ще візьму вашу булку.

Вів усміхнулася і більше його не підколювала.

***

— У-ух! Холодно там, — Пендрі зачинив за собою двері. Він був у напіврукавицях, загорнуту у тканину лютню ховав під пахвою, а з пальців звисав на ремінці якийсь чорний пристрій.

— Я принесу тобі чогось гарячого, — сказала Тандрі, вже починаючи готувати лате.

— Так, будь ласка! — бард ступив крок праворуч і вперше побачив сцену в кінці зали. Там на нього чекав високий стілець, а задня стіна була запнута темною завісою. — Ох, ого, — видихнув він. — Це для мене?

— Не перечепись, як підніматимешся, — пожартувала Вів. — І дай знати, як будеш готовий. Що це? — Вона питально вказала на коробку на його руці.

— А, це! Ну, е-е-е... це називають... чудопідсилювачем. Він...

— ...робить звуки голоснішими? — закінчила замість нього Вів.

— Іноді..? — спитав він благально.

— Тільки постарайся, щоб шибки не повилітали. Більше нічого не прошу. Ми ледь тут усе відновили.

Бард ніяково кивнув, узяв свій напій і зник у залі.

За першої ж нагоди Вів навідалася до нього. З усмішкою вона дивилася на хлопця у стінах, які він сам же й мурував.

Пендрі розминався, перебираючи пальцями якусь мелодію. Коробка стояла за кілька футів від нього, і музика наповнювала залу так, що відчувалася скрізь, але не нав’язливо, вона огортала, а не панувала. Коли Пендрі заспівав своїм чистим ніжним голосом, орчиця знов усміхнулася і пішла.

Вона повернулася до стійки й зіткнулася віч-на-віч із Мадриґал, цього разу вбраною у багатий червоний зимовий плащ з хутряним коміром.

Вів від несподіванки не змогла дібрати слів.

— Вітаю, — сказала Мадриґал, злегка нахиливши голову. — Приємно бачити ваш прогрес. Ваш заклад — справжня окраса Червонокам’яної, і було би прикро втратити його після такого успішного й перспективного початку.

Вів нарешті оговталась і змогла, затинаючись, вичавити з себе:

— Е-е, дякую, пані, — вона згадала про всі доставки та робітників і нахилилася ближче. — І це щиро. Дякую вам.

Мадриґал кинула виразний погляд на кавоварку та випічку на багатоярусних деках, і Вів пішла за стійку готувати їй каву.

Тандрі обернулася, налякана суворим виглядом жінки, і одразу почала збирати булки та «Наперстки».

— Шкода, що палія не затримали, — сказала Мадриґал і перехопила погляд орчиці. — Сподіваюся, він більше не повернеться.

— Навряд чи повернеться, — Вів стиснула губи. — Думаю, він знайшов те, по що приходив. Немає причин повертатися.

Мадриґал кивнула, забрала свій напій та повнісінький пакет смаколиків і пішла геть.

На щастя, цього разу вона не запропонувала заплатити.

***

По обіді того ж дня з’явився Дуріас. Щоки старого зарум’янилися від холоду, а в акуратній білій бороді заплутались сніжинки. Цього разу дідок був без шахової дошки.

— Що ж, — сказав він, ховаючи руки в кишені пальто, — все так, як я пам’ятаю.

— Майже так само, — сказала Вів, — ми дещо покращили.

Він явно здивувався.

— О, гадаю, це правда, якщо дивитися з твого боку.

— Принести вам що-небудь випити?

— Так, будь ласка. І ще оце, — він звівся навшпиньки і показав на шоколадні півмісяці.

— Ви не бачили десь тут жахокішки? — запитала Вів, готуючи йому напій.

— Вона приходить і йде, коли їй заманеться, — відповів гном. — Але я не сумніваюсь, що ти її скоро побачиш.

Коли Вів простягнула йому напій і тістечко, Дуріас сказав:

— Усе буде добре, ти ж знаєш.

— Поки що... — Вів з легкою усмішкою оглянула жваву кав’ярню, — саме так і здається.

— О, звичайно, кав’ярня, — хитро всміхнувся старий гном. — Але й решта теж.

— Решта?

— Саме так.

Дуріас узяв своє замовлення і рушив до зали.

Тандрі нахилилася до Вів і подивилась услід старому гномові.

— Як гадаєш, він навмисне такий загадковий?

Вів знизала плечима, думаючи про його шахову партію та про свої приготування нагорі.

— Важко сказати. Але я б ніколи не наважилася з ним зіграти.