Легенди та лате

2

Вів прокинулася до світанку. Все довкола ще огортала блакитнява темрява, та за вікном поволі наростав гамір міста. Голуби повернулися до своїх гнізд і туркотали на горищі. Вів підвелася і зазирнула під плитку, куди сховала камінь скальвертів. Звісно, він лежав на місці. Вів узяла кілька необхідних речей і вислизнула на вулицю, дожовуючи свій останній сухарик і вдихаючи вологий ранковий аромат тіней, що вже поступалися місцем сонцю. Вона відчувала себе гнучкою і спритною, ніби стояла на старті, готова бігти естафету.

Лейні через дорогу змінила мітлу на миску з горохом і чистила його, сидячи на триногому табуреті. Вони обмінялися приязними кивками. Вів зачинила двері й рушила до річки.

Вона зловила себе на тому, що наспівує дорогою.

***

Ранковий туман поволі танув, а Вів пробиралася вздовж берега до суднобудівних верфей. Стукіт молотка, дзижчання пилки та приглушені крики оживляли місцину. Вів точно знала, чого хотіла, але не сподівалася знайти це одразу. Втім, вона вміла бути терплячою. Це прийшло з досвідом. їй доводилося годинами вистежувати ворогів або чекати в засідці біля звіриного лігва, тож вона навчилася миритися з плином часу.

Вів купила кілька яблук у розкуйовдженого хлопчака, який торгував ними просто з мішка, знайшла осторонь купу ящиків і влаштувалася спостерігати.

Човни на березі були невеликі: здебільшого кільові чи маленькі рибальські човники, які найкраще підходили для пересування річкою. Із дюжину таких суденець стояли на довгому причалі, довкола них снували корабельники: щось чухрали, просмолювали чи ремонтували. Вів спостерігала за їхньою роботою, видивляючись те, що їй потрібно. Ранок перетік у день, кількість човнів та екіпажів то збільшувалася, то зменшувалася.

Вів догризала останнє яблуко, коли нарешті помітила саме те, що шукала.

Більшість екіпажів працювали по двоє чи по троє: кремезні чоловіки з грубими голосами лазили корпусами суден, перекрикуючи один одного.

Та за кілька годин поміж них з’явився значно нижчий чоловічок, який тягнув за собою дерев’яний ящик з інструментами в половину свого зросту. Чоловік мав видовжені вуха, жилаву статуру, загрубілу оливкову шкіру й ховав обличчя під низько насунутим на лоба пласким кашкетом.

У містах нечасто зустрінеш домашніх гоблінів. Люди зневажливо дражнили їх «куцими бісами» і всіляко цуралися, тому гобліни переважно тримались осторонь.

Вів розуміла острах людей, але залякати її було важче.

Гоблін працював на маленькому човенці сам-один — решта корабельників його уникала. Вів спостерігала за його старанною, прискіпливою роботою. Вона не зналася на столярстві, але вміла цінувати ремесло. Гоблінові інструменти були обережно розкладені, нагострені й добре доглянуті. Він витесував планшир, використовуючи креслярський ніж, рубанок та інші інструменти, назв яких Вів і не знала. У кожному його русі відчувалася продумана ощадливість.

Вів прикінчила яблуко і тепер просто дивилася за роботою гобліна, намагаючись лишатися непоміченою. Зрештою, вміння ховатися — одне з найкорисніших її навичок.

Опівдні гоблін акуратно поскладав інструменти і дістав з ящика для інструментів обід. Тоді до нього й підійшла Вів.

Примружившись, він зиркнув на неї з-під кашкета, але нічого не сказав.

— Гарна робота, — почала Вів.

— Гм.

— Принаймні так мені здається. Я не дуже знаюсь на човнах, — зізналася вона.

— Це трохи здешевлює комплімент, — відповів гоблін. Його голос виявився сухішим і глибшим, ніж Вів очікувала.

Вона розсміялася і роззирнулася.

— Мало хто наважиться взятись за таку роботу сам.

— Угу.

— У тебе багато замовлень?

Гоблін знизав плечима:

— Достатньо.

— Достатньо, щоб не хотіти ще підробітку?

Він зняв кашкет і задумливо поглянув на орчицю.

— Дивно, що та, хто не дуже знається на човнах, шука корабельного майстра.

Вів втомилася схилятися над ним і опустилася навпочіпки.

— Ну, твоя правда. Не корабела я шукаю. Але дерево є дерево, а ремесло є ремесло. Я бачила, як ти працюєш. Проживши достатньо довго, розумієш, що декому достатньо дати інструменти та завдання, і він його враз виконає. І я б не вагаючись найняла такого майстра, — сказавши це, Вів пригадала, що зазвичай і майстер, й інструменти були значно більшими, а завдання набагато кривавішими.

— Гм, — тільки й відповів гоблін.

— Я Вів, — простягнула вона руку.

— Неталан, — його мозолиста лапа потонула в її величезній долоні.

Вів здивовано вибалушила очі.

— Це гоблінське ім’я, — пояснив він. — Можеш звать мене Тал.

— Як скажеш. Твоє ім’я не мусить мені подобатися.

— Тал мене влаштує. Повне ім’я довго вимовлять.

Він загорнув свій обід у серветку, і Вів відчула, що тепер точно заволоділа його увагою.

— То ця... робота... Це робота тут і зараз чи..? — він махнув рукою у якесь невиразне майбутнє.

— Тут і зараз, добре оплачувана, з усіма матеріалами, які сам попросиш, а не з тими, що я виберу для тебе, — Вів дістала гаманець, відкрила і простягнула гоблінові золотий соверен.

Тал склав руки, ніби хотів зловити монету, але Вів навмисне поклала її просто йому в долоню. Він стиснув губи і зважив монету в руці.

— Тож. Чому саме я? — він хотів повернути монету, але Вів відмовилася.

— Я ж сказала вже: я спостерігала за твоєю роботою. Інструменти нагострені. Одразу прибираєш за собою. Думаєш тільки про свою справу, — вона озирнулася, ніби підкреслюючи явну відсутність чоловіків навколо. — І робиш її, навіть коли інші кажуть, що мудріше зовсім за таке не братися.

— Гм. То ти обрала мене через мою нерозсудливість, га? Ти ж не човни зібралась будувать. Що ти замислила?

— Думаю, тобі краще побачити.

***

— А щоб мене підняло й гепнуло! — вилаявся собі під носа Тал. Він скинув свій кашкет і запхав його за пояс.

Вони стояли біля розчахнених дверей «КОНЮШНІ ПАРКІНА». На мить Вів відчула занепокоєння.

— Я не дуже знаюсь на дахах, — сказав Тал, розглядаючи дірку.

— Але ти зможеш із цим розібратися?

— Гм, — відповів він. Вів розцінила відповідь як ствердну. Гоблін повільно пройшовся конюшнею, копаючи ногою дошки загонів, тупцяючи на плитці. Вів напружилася, коли він ступив на плитку, під якою лежав камінь скальвертів.

Тал озирнувся до неї.

— Скількох плануєш найняти?

— Якщо маєш на приміті когось, із ким ти б залюбки працював, то я не проти. А як ні, то пара мої невтомних рук — до твоїх послуг, — Вів підняла їх, демонструючи міцні м’язи. — От тільки мені потрібна не конюшня.

— Ні?

— Ти чув про каву?

Тал похитав головою.

— Що ж, мені потрібен... ресторан, я б сказала. Але для напоїв. Постривай-но!

Вів підійшла до своєї сумки й витягнула набір ескізів і нотаток. Раптом вона безпричинно занервувалась. Досі Вів ніколи не переймалася думкою інших. Її досить легко ігнорувати, якщо ти майже вдвічі вища за більшість людей, з якими стикаєшся. Однак зараз вона хвилювалася, що цей маленький чоловічок вважатиме її дурепою.

Тал чекав, доки Вів продовжить пояснення.

Тож вона почала плутану розповідь:

— Я натрапила на неї в Азимуті, гномському місті у Східних Землях. Я була там для. ну, неважливо, для чого я там була. Але спершу я відчула запах, а тоді натрапила на таке місце, де готували. Ну, це як чай, але не чай. Пахне як... — вона зупинилася. — Та неважливо, як вона пахне. Я все одно не зможу описати. Просто уяви, що я відкриваю шинок, але без закусок, без бочок, без пива. Лише столики, стійка, невеличка задня кімната. Ось, я зробила кілька замальовок того місця, яке бачила.

Вона тицьнула Талові папери й відчула, як щоки заливає рум’янець. Сміх та й годі!

Гоблін узяв ескізи і пильно розглянув усі по черзі, ніби намагався закарбувати у пам’яті кожнісіньку лінію.

Після кількох болісних хвилин він повернув їх Вів.

— Це твої ескізи? Непогано.

Про всяк випадок Вів почервоніла ще дужче.

— Жити теж плануєш тут? — Тал тицьнув великим пальцем на горище. — Здається, там підходяще місце.

— Я... Так.

Гоблін впер руки в боки й задивився в прохід між денниками.

Вів очікувала, що він от-от розвернеться і піде геть, але цього не сталось, і вона подумала, що не помилилася з вибором.

— Тож. — Тал знов обійшов приміщення. — Думаю, денники можна лишить. Тако їх трохи зрізать. Прибрать двері, поставить уздовж стін лавки. Взять довгі дошки, прикрутить ніжки. І будуть тобі з цього боку кабінки зі столиками. Знести оцю стіну в кабінет. А стійка ще, мо’, згодиться. Тре’ тіки глянуть, чи не прогнила.

Тал збив ногою з драбини залишки поломаного щабля і запитально поглянув на Вів.

— Тре’ нова драбина. Кілька мішків цвяхів. Побілка. Фарба. Глиняна черепиця. Трохи річкового каменю. Мішки вапна. Мо’, ще кілька вікон. І. багато пиломатеріалів.

— То ти це зробиш?

Тал кинув на Вів довгий задумливий погляд.

— Як ти там казала? Я роблю, навіть коли інші кажуть, що мудріше за таке не братись? Як поможеш, то все має вийти. Дай кілька аркушів і олівець, як маєш. Тре’ написать список. Довгий список. Завтра глянем, як виконать замовлення і поберегти твій гаманець, — вперше за весь час знайомства Тал ледь помітно всміхнувся. — Не спитаєш, скіки все це буде коштувать?

— А ти вже знаєш скільки?

— Не точну суму.

— То й нехай, — Вів відтягнула від стіни старий ящик із паперами, змахнула з нього пил і простягнула гоблінові олівець.

Вони разом схилилися над аркушами, і Тал почав писати.

***

Тал пішов пізно ввечері, щоб закінчити роботу над човном, але пообіцяв уранці повернутися. Вів сховала список матеріалів і стояла у тиші, якої майже не порушував шум ззовні. Вона виглянула за двері на ґанок Лейні, але там було порожньо.

Дивно, але Вів раптом відчула себе дуже самотньою. Вона чимало часу проводила без будь-якого товариства: довгі походи, самотні ночівлі, холодні намети, сирі печери.

Але в місті вона ніколи не лишалася сама. З нею завжди був хтось із команди.

Тепер же, в цьому місті, наповненому істотами різного виду й походження, її самотність була жахливою. Вона знала на ім’я лише трьох, та ніхто з них не був для неї більше ніж знайомим. Лейні принаймні здавалася доброзичливою, а поруч із Талом було на диво спокійно.

Вів зачинила двері й попрямувала до Головної вулиці — навмисно подалі від провулку Сирої Кістки.

«Відчуваєш, що тобі потрібна компанія? Ну, добре, ось ми й прийшли. Нове місце. Новий дім — цього разу назавжди».

Вів відшукала найяскравіший, найгучніший заклад, який тільки могла, — паб-ресторан. Здавалося, репутацію він мав непогану, бо перед входом не хиталися налигані п’яниці й не треба було переступати через калюжі сечі. Вів пригнулася перед одвірком і увійшла. Гучність розмов на мить зменшилась, але Тьюн — місто космополітичне, і орки тут не були чимось небаченим, хіба що трохи незвичним. Тож гомін знову посилився.

Вів зробила глибокий вдих і спробувала розслабити обличчя, щоб надати йому менш загрозливого виразу — вона не раз тренувалася так робити. Цього разу Вів сподівалась, що ефекту додасть відсутність меча і повсякденний одяг.

Відвідувачів перед довгою чистою барною стійкою сиділо зовсім мало, а на стіні за нею висіло дзеркало. Горіли ліхтарі. І хоч для каміна було не досить холодно, приміщення все одно було яскраво освітлене.

Майже всі столики виявилися зайнятими. Вів примостилася на стільці біля барної стійки і намагалася не соватися. Вона почувалася ніяково — так багато людей, так близько, і вперше вона не просто проходить повз них. Раптом у її голові промайнула абсолютно дурнувата думка, що будь-який хибний рух чи заминка навіки зганьблять її перед усім містом ще до того, як вона встигне як слід тут облаштуватися.

До неї наблизився круглолиций червонощокий чоловік із ледь загостреними вухами. Напевно, в ньому було трохи ельфійської крові, хоча його комплекція натякала на дуже людський метаболізм.

— Доброго вечора, пані, — привітався він і поклав перед нею дошку з написаним крейдою меню. — Бажаєте чогось поїсти чи лише випити?

— Поїсти, — Вів усміхнулася, намагаючись не надто виставляти нижні ікла.

Вираз обличчя співбесідника анітрохи не змінився. Чоловік постукав кісточкою пальця по дошці меню, сказав:

— Свинина смачна! Я дам вам час обдумати вибір, — і пішов геть.

За кілька хвилин він повернувся, Вів замовила свинину і, поки чекала на їжу, стала замислено роздивлятися все довкола. Раніше вона не наважувалася планувати далеко наперед, хіба що дуже узагальнено, але з появою Тала дозволила собі трохи помріяти.

Кафе, яке вона бачила в Азимуті, було яскравим зразком гномської архітектури: ідеально викладена плитка на стінах, геометричні фігури та складні переплетені візерунки на підлозі. Меблі, звісно, були гномських розмірів, тож Вів довелося стояти.

Вона знала, що її заклад буде іншим, і намагалася детально його уявити. Вів розглядала інтер’єр пабу: олійна картина у старій позолоченій рамі, з іншого боку на підлозі — величезна керамічна ваза зі свіжою папороттю, щоб підсолодити повітря. Проста люстра з трьома товстими свічками, які явно регулярно змінювали, бо серед них не знайшлося жодного неохайного недогарка.

Вів почала уявляти свою кав’ярню.

«У мене буде світліше, — подумала вона, — завдяки високій стелі в конюшні. І з високих вікон литиметься світло».

Вона розуміла, що мав на увазі Тал, коли говорив про кабінки, але треба поставити посередині ще один довгий стіл з лавами — тоді буде щось на кшталт спільного місця для посидінок.

Вів малювала в уяві розчахнуті великі двері конюшні і, можливо, кілька столиків при вході, щоб відвідувачі насолоджувались вітерцем і сонцем. Відполіровані кам’яні плити. Чисті побілені стіни...

Її роздуми перервала страва, яку саме подали і насичений аромат якої вона відчула раніше, ніж побачила таріль. Вів виявила, що зголодніла.

— Доки ви не пішли, — заговорила вона до чоловіка, — я хотіла запитати. це ваш заклад?

Напівельф швидко закліпав, а потім усміхнувся трохи ширше, ніж того вимагала звичайна професійна привітність.

— Звичайно! Вже чотири роки.

— Можна вас запитати, як ви починали?

Він сперся на барну стійку.

— Ну, це не сімейний бізнес, якщо ви про це. І мій перший заклад був далеко не на Головній вулиці, — він засміявся.

— А спочатку бізнес ішов повільно? Чи одразу з’явились люди? — Вів махнула рукою на залу.

— Ох, повільно. Дуже повільно. Чесно кажучи, я витратив більше грошей, ніж міг собі дозволити. а потім іще більше. Але зараз витрачаю рівно стільки, щоб зводити кінці з кінцями. Ви плануєте відкрити тут паб? Не скажу, що радив би, — він підморгнув їй, явно жартуючи.

— Не зовсім паб, але щось подібне.

Напівельф, здається, здивувався, але швидко оговтався.

— Що ж, пані, нехай щастить! — він приклав руку до рота й заговорив сценічним шепотом. — Буду вдячний, якщо ви не переманюватимете моїх клієнтів, домовились?

— Не думаю, що це можливо.

— Ну, тоді все гаразд. їжте, доки не охололо.

Вів мовчки з’їла свою вечерю і більше ні з ким не розмовляла. З пабу вийшла у медитативному настрої. Вона знайшла ще відчинену крамницю свічок, купила ліхтар і повернулася до конюшні. Там Вів довго лежала без сну й дивилась на полум’я. Холодному й занедбаному місцю, де вона спала, було ще далеко до прекрасного видіння майбутнього.

Проте завтра мала розпочатися справжня робота.