Легенди та лате

29

Наприкінці дня Вів приязно провела останнього клієнта на холод вулиці, зачинила двері й повернулася до своїх друзів.

Наперсток метушився біля стелажа, де остигала випічка, Тандрі витирала кавоварку, а Тал оглядав петлі на великих дверях.

Якусь мить Вів просто спостерігала за ними, за тихою спокійною метушнею, що так контрастувала з какофонією дня. Низько гули труби димаря, а крижаний вітер співав десь під карнизом.

Орчиця тихенько зняла з гачка шнур на сходах і сходила нагору по шкіряний футляр для сувоїв, який вона поклала на стійку.

Тандрі перестала мити чашки й скоса подивилася на неї.

— Можна мені чорнильницю? — запитала Вів.

— Звісно, — Тандрі витерла руки, виставила на стійку чорнильницю і зацікавлено подивилася на футляр для сувоїв.

Вів відкашлялась, раптом рознервувавшись.

— Можете зібратися всі на хвилину? — гукнула вона.

Всі троє підійшли до стійки й з цікавістю подивились на орчицю.

Вона глибоко вдихнула.

— Я... не дуже добре вмію виголошувати промови. Тому не буду й намагатися. Але я хочу подякувати вам, усім вам, — на очі їй раптом набігли сльози. — Це... все це. Це подарунок, який ви зробили мені. І я... — вона глянула на Тала, а тоді на Тандрі. — Я його не заслужила. Всім, що я робила у житті... Я не заслужила на таку удачу.

— Але ще менше я заслуговую на вас. У справедливому світі я б ніколи вас не зустріла й ніколи б не змогла заслужити бодай крихту вашої поваги. І певний час... я думала, що, мабуть, обдурила долю, і тому ви поруч зі мною. Що я порушила правила, притягнувши якусь неможливу смугу удачі, і ви будь-коли можете зрозуміти, хто я насправді, і негайно піти.

Вона повільно видихнула.

— Якою ж дурепою я була, коли так думала. Це так несправедливо щодо вас. Як я могла бути про вас такої низької думки? Гадати, що ви не здатні бачити, хто я насправді? Бути настільки дурною, щоб повірити, нібито зможу показати вам щось, чого насправді в мені немає?

Вів на мить опустила погляд на свої руки.

— Може, я справді на вас не заслужила. А ви, можливо, справді забагато мені пробачаєте. Але яка ж я рада, що ви в мене є!

Було тихо. Вів по черзі подивилася на кожного зі своїх друзів.

Мовчання затягнулося, орчиця почувалася усе більш ніяково.

— Гм, — сказав нарешті Тал. — Як на промову... не так уже й погано.

Тандрі засміялась, і напруга Вів зникла, наче й не було.

— І щоб покінчити з цим. — Вів відкрила футляр для сувоїв і витягнула звідти папери. — Це документи про партнерство. По одному для кожного з вас. Ця кав’ярня не моя. Вона і ваша теж. Ви її збудували. Ви її запустили, і без вас вона була б нічим. Вам треба тільки підписати.

Тандрі взяла один аркушів і мовчки прочитала.

— Це рівноправне партнерство. Коли ти це зробила?

— Тиждень тому, — сказала Вів, потираючи потилицю. — До того ж... в оголошенні про пошук асистента я згадувала про «кар’єрне зростання».

— Я не можу це підписать, — сказав Тал.

— Звісно, можеш! — здивувалася Вів. — Чому раптом ні?

— Я ж не працюю тут, — спокійно пояснив гоблін. — Це не має сенсу. І нечесно щодо інших.

— Тале, — підсунула йому аркуш Вів, — я ж казала, що ви всі збудували цей заклад. А ти буквально його побудував. Ніхто заслуговує на це більше, ніж ти.

— Підписуй, — приєдналась Тандрі. — І якщо вже на те пішло, я тепер знатиму, до кого звертатися, коли щось зламається.

— Або коли Наперсток вирішить, що і ця кухня замала, — додала Вів.

Наперсток пискнув на знак згоди.

І Тал, під своє невдоволене бурчання і підбадьорливі вигуки решти, усе-таки поставив свій підпис під документом.

***

— І останнє, — сказала Вів і дістала з комори пляшечку бренді та чотири вишукані келихи. Вона поставила їх в ряд і обережно наповнила.

— Тост. За всіх вас.

— За те, що не підвладне полум’ю, — стиха мовила Тандрі, і всі урочисто кивнули.

Вони випили... Наперсток закашлявся, і його довелося плескати по спині.

Потім вони тихенько зібрали речі, щоб піти.

— Тандрі, — тихо сказала Вів. — Затримаєшся?

Тал кинув на них швидкий погляд, кивнув сам собі й вийшов услід за Наперстком.

***

Вони стояли посеред теплої кав’ярні. Надворі лютувала зима, а в них жевріло, як вугілля, бренді.

— Я хочу тобі щось показати, — сказала Вів ледь чутно. Потім швидко розвернулася і пішла до сходів, поманивши Тандрі за собою.

Нагорі виявився коридор із дверима зліва та справа. Вів підійшла до тих, що ліворуч, відчинила їх і зайшла в кімнату.

Тандрі й собі зазирнула і зойкнула.

— Ти купила ліжко!

— Так, — відповіла Вів.

У кімнаті також з’явилися невеличкий комод, стіл і шафа.

— Навіть килим є! — Тандрі вражено хитала головою. — Що ж, це значно краще, ніж моя підлога.

Вів заплющила очі й повільно вдихнула.

— Я хочу тобі показати ще одне, — сказала орчиця, відчуваючи холодний приплив жаху.

Тандрі збентежено всміхнулася:

— Ти ж не зробила кімнату для кішки? — запитала вона, але Вів зовсім не заспокоїлася, радше навпаки.

Вів не знайшлася з відповіддю, тож підійшла до правих дверей і просто відчинила їх. Брови Тандрі підскочили, щойно вона зайшла всередину. У цій кімнаті теж стояли ліжко, туалетний столик і шафа. На столику лежало художнє приладдя: чорнило, крейда, трафарети та пергамент.

Тандрі застигла у центрі кімнати.

Запала тиша, а Вів боялася вдихнути.

— Для кого ця кімната, Вів? — тихо спитала сукуб. Хвіст за її спиною м’яко вигинався.

— Для тебе. Якщо ти згодна.

Знову з’явилось те приховане пульсуюче тепло, що пробивалося лише тоді, коли Тандрі була найбільш беззахисною.

Сукуб озирнулася на Вів.

Тандрі не відповіла, але підійшла ближче до орчиці. Обняла Вів руками, притулилася щокою до її грудей і дала волю своїм почуттям.

Вів уперше зіткнулася із самою сутністю Тандрі й була вражена її глибиною і делікатністю.

Стало ясно, як можна помилково прийняти її природу за щось суто чуттєве, як можна було витягти з цієї складної суміші почуттів лише те, що найбільше бажаєш побачити.

Її мова була потужним і багатозначним діалектом емоцій, зрозумілим лише тим, хто глибоко усвідомлював ці тонкощі. Тандрі не довелося казати «так».

Все вже було зрозуміло.

І коли її губи зустрілися з губами Вів, сумнівів не лишилося.