Легенди та лате

24

Вів розплющила очі. Спина мерзла, а отже, Тандрі вже встала. Орчиця здивувалася, що не прокинулася, коли сукуб пішла. Вів навіть не думала, що таке можливо.

Вона відчула запах свіжозвареної кави і спроквола одягнулася, навіщось рухаючись надто повільно. Потім розізлилась на свою неквапливість. До Тандрі вона ніколи в житті не вагалася. Чи справді їй зараз потрібна ця навичка? Вів дуже обережно спустилася драбиною.

Тандрі сиділа за великим столом і дивилась кудись поверх горнятка, над яким зміїлась пара. Коли Вів приєдналася до неї на лавці, сукуб поставила на стіл ще одне горнятко, досі гаряче.

— Дякую, — пробурмотіла Вів.

Тандрі кивнула і зробила повільний ковток.

Спина Тандрі розслаблено вигнулася, а хвіст повільно й ліниво рухався. Напруга Вів розтанула, і вона зробила ковток смачного гарячого напою. Тепло розлилося по тілу. До неї долинав гомін вранішнього Тьюна, приглушений мирними стінами кав’ярні навколо них.

Вони повільно та спокійно пили каву. Вів не хотіла порушувати спільну медитативну мовчанку, але після того, як боягузливо забарилась на горищі, вона відчувала потребу діяти рішуче.

— Ти добре спала?

Сміливий перший крок, проте залишав бажати кращого.

— Спала. Хоч і на підлозі.

Вів усміхнулася:

— Колись я таки куплю ліжко.

***

Коли вони допили каву, Вів намацала у холодильній ямі сир і прихопила з комори кілька загорнутих у полотно тістечок. Тандрі приєдналася до неї на кухні, і почалася добре знайома їм ранкова рутина: розпалити піч, запалити ліхтарі та люстру, наповнити резервуар, перевірити, чи є вершки, та розставити горнятка. Вони перебирали продукти і рухались одна навколо одної ніби в повільному танці.

Потім Вів відчинила двері, і ніжні чари лопнули як мильна булька.

Шум дня накрив їх обох, похмура загроза появи Феннуса відступила, а тепла атмосфера, у якій вони провели ранок, тепер згадувалась як сон. Кухня повнилася пахощами Наперсткової випічки і веселим стукотом посуду. Орчиця і сукуб вітали постійних відвідувачів. Гомін розмов із зали заглушав дзенькіт чашок і тарілок.

Трохи згодом заскочив Тал, і Вів показала йому піч, яку планувала замовити для Наперстка. Гоблін уважно вивчив вказані у каталозі розміри і, примружившись, переводив погляд зі стіни на піч, поки Наперсток копирсався у коморі.

— Гм, — сказав Тал, погладжуючи великим пальцем підборіддя. — Ну, думаю, можна би поставить її там, але буде дуже тісно. Мо’... краще обійдешся тим, що є. Автоциркулятор добре працює, але чи потяне дві печі? Мо’ ти повернулась до того, з чого почала, і паришся там, де не треба? Мо’ тобі тре’ пошукать більше місце, а це покинуть?

Ця відповідь засмутила Вів. Звісно, переїзд навіть не розглядався. Орчиця поглянула на комору, з якої досі не вийшов Наперсток. Вона не хотіла бачити розчарування щуролюдика, коли той дізнається про піч.

— Дуже шкода. Але є ще дещо, з чим ти міг би допомогти.

Вів повела Тала у залу.

— У нас з’явився бард, який приходить і грає тут, — вона вказала на дальню стіну між кабінками. — Я подумала, чи не зробити нам невеличку... сцену? Таке підвищення зі сходинками.

— Так. Так, — закивав головою Тал, щасливий, що зміг на щось погодитися.

Вони обговорили деталі, і гоблін, насунувши капелюха, пішов із горнятком гарячого напою та «Наперстком» у руках.

***

День закінчився надто швидко.

— Ми ж не збираємося знову сперечатися про те, де спати? — серйозно запитала Тандрі.

— Ніхто не може мені дорікнути тим, що я не вчуся на своїх помилках.

Тандрі хмикнула.

— Хоча, може, цього разу ти триматимеш хвоста при собі, — всміхнулася Вів. Вона відвернулась, розставляючи останні горнятка.

Тандрі тихо засміялася:

— Вечеряємо? — запитала вона так, наче це була для них звична справа.

Вів поглянула на Приязнь, що згорнулася калачиком під великим столом. На орчицин подив, кішка пробула в кав’ярні цілий день. Це обнадіювало.

— Мені обов’язково треба з’їсти щось, окрім Наперсткової випічки, — сказала Вів і ляснула себе по животу. — Мій одяг останнім часом став трохи затісним.

Тандрі голосно пирснула і відчинила двері.

Зачинивши кав’ярню, вони пішли на Головну вулицю, де знайшли місце, у якому жодна з них ще не бувала, й повечеряли разом. Вони говорили про останні спроби Лейні витягнути рецепти з Наперстка, про те, як повідомити їхньому пекареві неприємну новину про зруйновані плани, а ще про Пендрі та кількох його найпалкіших шанувальників.

— Його найбільша шанувальниця вчора знову приходила. Цього разу досить рано, тож навіть зайняла гарне місце, — зауважила Вів.

— Та, що з таким волоссям? — Тандрі зробила жест, імітуючи розвіяні вітром кучері.

— Саме вона. Не думаю, що Пендрі її помітив.

— Гм. Ну, люди схильні не помічати того, що перед ними, аж доки це не звалиться їм просто на голову.

Вів хотіла відповісти недбалим жартом, але щось у лиці Тандрі змусило її передумати.

Зрештою, вона наважилася сказати:

— Мабуть, це правда.

Розмова продовжилася.

***

Після вечері вони повернулися до кав’ярні, загасили ліхтарі та свічки. З-під столу долинало гуркітливе муркотіння Приязні.

— Неймовірно, вона досі тут, — сказала Тандрі.

— Я впевнена, що вона піде ще до світанку.

У глибині душі Вів сподівалася, що ні.

— Може, Тал завтра теж вирішить залишитися на ніч? Правда, тоді в нас не вистачить ковдр.

Орчиця почекала, доки Тандрі піднялася драбиною.

Вони повернулися до тієї ж безтурботної лагідної тиші, яку ненадовго розділили вранці. Вів відвернулася, поки Тандрі роздягалась.

Заснули вони спина до спини: затишно, легко й тепло.

***

Вів прокинулася від пронизливого виття і одночасного важкого удару в живіт. Розплющивши очі, вона побачила величезну морду Приязні, що знову і знову тицялась у неї.

— Щ-що? — спросоння пробурмотіла Тандрі.

— Вставай! — Вів глибоко вдихнула і вмить зірвалася на ноги. У повітрі висів запах, якого вона не могла розпізнати. Їдкий, але ще доволі слабкий.

Жахокішка ляснула хвостом і стривожено рушила до драбини. Вів намагалася не думати, яким потужним стрибком Приязнь заскочила на горище. Раптом її осяяло розуміння, що вона бачить тварину набагато краще, ніж мала б. Спочатку вона подумала, що у приміщення пробивається слабке місячне сяйво, от тільки колір у нього якийсь неправильний.

Блідий і трупно-зелений. І дедалі яскравіший.

— Що це смердить? — запитала Тандрі, притискаючи до грудей свій одяг.

Вів своїм одягом і не переймалася.

— Нічого доброго.

Орчиця кинулася до драбини, жахокішка шугнула вниз першою. Вів схопилася за крокву, перехилилася з горища і болісно скривилася, побачивши язики примарного зеленого полум’я, яке лизало раму великих вхідних дверей і швидко поширювалося. Дивно, але диму майже не було. Полум’я з гучним тріском охопило двері, наче зелений водоспад, що раптом потік навспак.

— Чорт! Швидше! Пожежа! Цей виродок підпалив будівлю!

— Треба загасити вогонь! — крикнула Тандрі.

Вів підхопила Тандрі на руки. Та зойкнула від несподіванки і мало не впустила свій одяг, коли орчиця, притримуючи її ноги, стрибнула вниз.

Вони приземлились, і сукуб тільки охнула. Вів опустила її на підлогу й визирнула на кухню. Маленькі двері також були охоплені полум’ям. Тоненькі язички вогню повзли стіною за піччю і вже підбиралися до комори.

Тиск у приміщенні змінився, і згори долинув пронизливий хрускіт, а зелений колір розлився по стелі, наче кров по лезу. Орчиця почула різке тріскотіння — черепиця на даху лопалась, наче кукурудзяні зерна у пічці.

— Це не звичайна пожежа, — гукнула Тандрі, перекрикуючи рев полум’я. Її очі були круглі від паніки.

Звичайний вогонь димить, а цей горів чисто.

— Не звичайна. Треба тебе звідси витягти. Негайно.

— Мене? Хіба не нас?

Приязнь жалібно завила й зашипіла, як чайник. Вона присіла біля великого столу, ухиляючись від іскор, що з нього сипалися.

Вів занадто довго чекала. Ще трохи, і її шанси впадуть до нуля. Неможливо передбачити, як палатиме цей неприродний вогонь і що зможе його загасити. І чи взагалі зможе.

Орчиця кинулася в кухню, до бочки з водою. Там, де зайнялася стіна, відчувався найбільший жар. Метал печі пульсував червоним. З бочки підіймалася пара. Значно гарячіша, ніж від звичайного полум’я.

Кількома Наперстковими мисками для замішування тіста Вів зачерпнула воду з бочки у відро й виплеснула її на вхідні двері, які вже тремтіли у вогні.

Без толку. Вода шипіла і випаровувалася ще до того, як торкалася вже обвугленої і вкритої пульсуючим помаранчевим павутинням деревини.

— Бляха!

Обернувшись, Вів побачила, що Тандрі кинула свій одяг і згребла в оберемок горнята. Одне за одним вона жбурляла їх у вікно, намагаючись його розбити. Чашки розбивалися, а скло лишалось неушкодженим.

Сукуб озирнулася на Вів.

— Як нам вийти?

— Сюди.

Вів побігла назад до зали та великих дверей. Важкий дерев’яний засув досі був на місці, весь оповитий язиками зеленого вогню, які спадали згори завісою назустріч тим, що підіймалися від підлоги.

Орчиця обома руками обхопила одну з великих лав, підняла її і потягла до дверей, мружачись від сліпучої спеки. Одним кінцем лави вона підчепила палаючий засув і різко смикнула вгору. Він похитнувся, але впав назад у завіси, засипавши підлогу бризками зелених іскор, що стрибали і шипіли, наче вода на сковорідці. Ті, що потрапили на босі ноги й голі руки Вів, жалили шкіру як шершні. Біль обпікав. Орчиця відчула запах своєї обвугленої плоті.

Вона знову шарпнула лавою вгору. Раз, другий... з третьої спроби засув зірвався і впав, осипавши все новою зливою зелених іскор.

— Назад! — крикнула Вів. Вона схопила лаву посередині, повністю її підняла, кинулася вперед і, перестрибнувши через повалений засув, врізалась у праву половину дверей. Потік прохолодного нічного повітря рвонув їй назустріч. Орчиця швиргонула лаву вбік, і та з гуркотом полетіла вулицею, на якій уже снували тіні стурбованих сусідів.

Вів обернулася і побачила Тандрі посеред пекельно-зеленого вогню. Полум’я від вибитого засува виросло ще вище.

Праворуч від Тандрі матеріалізувалась і кинулася крізь вогонь якась тінь. Приязнь, ніби величезна хмара диму, приземлилася на бруківку, окинула всіх коротким переляканим поглядом і побігла кудись у провулок.

Вів знову глянула на Тандрі. Сукуб кривилась від болю і трималася за одну руку, по щоках котилися сльози.

Глибоко вдихнувши, Вів забігла назад у будівлю. Вона перестрибувала через полум’я, яке здавалося майже рідким і відчувалося на шкірі наче окріп. Але вона нарешті була всередині. Знову підхопила Тандрі на руки й пірнула назад крізь зелений жар.

— Лишайся тут, — сказала вона Тандрі вже на вулиці.

Озирнувшись, Вів побачила, що вогонь охопив уже всю будівлю і з надприродною швидкістю поширювався. Вона здригнулася від різкого тріскотіння на даху: рештки черепиці не витримали й посипалися пилом і крихтами на голови витріщак.

— Ти не можеш туди повернутися! — Тандрі перекрикувала рев вогню.

Вів набрала повні легені повітря і кинулася назад у будівлю.

Коли вона опинилась усередині, волосся вже тліло. Орчиця кинула погляд на плитку під столом. Щось здавалося неправильним — вона була трохи посунута?

На це не було часу. Не зараз.

Вів перестрибнула через стійку й побігла на кухню. Позаду палахкотіла комора. Жар тиснув на орчицю як живий. Вона підхопила сейф і з шумом закинула його на стійку. Знову перестрибнула через неї і із сейфом під пахвою кинулася до дверей. Орчиця з ревом жбурнула його на вулицю, старанно цілячись якнайдалі від того місця, де, на її думку, стояла Тандрі. Сейф зі зловісним ляскотом ударився об ріг й упав, але, на щастя, не розвалився.

Вів метнулася назад на кухню.

Вона кинула погляд на Чорнокрова на стіні. Гостролист уже перетворився на розпечений попіл. Вів двома руками підняла кавоварку й обережно повернулася до порожніх дверей. Іскри, що сипалися згори, засипали її плечі й волосся, жалили, ніби маленькі болючі блискавки. Її коса загорілася, але вона не мала вільної руки, щоб збити вогонь. Вона похмуро й напружено просувалася вперед зі своїм незручним тягарем. Їй довелося зупинитися перед палаючим засувом, і вона пошкодувала, що їй не стало кмітливості викинути його разом із лавою, щоб звільнити шлях. Але було вже пізно. Надто пізно для будь-чого.

Одним величезним кроком Вів переступила через засув, тримаючи кавоварку перед собою. Вогонь лизав її стегна, обпікав шкіру, біль пронизував ноги... а тоді все враз скінчилося.

Хитаючись, Вів вийшла на вулицю, обережно поставила кавоварку на землю і застогнала. Її спина кричала від нестерпного болю, якого Вів не відчувала вже багато тижнів.

Коли орчиця озирнулась на кав’ярню, поперечина над великими дверима обвалилася, а самі вони з гуркотом завалилися усередину й розсипалися на купу зеленого попелу. Вікно вибухнуло назовні дерев’яними скабками й скляними осколками, змусивши присутніх закрити обличчя руками.

Приголомшені сусіди так і стояли на вулиці під хвилями жару від понівеченої будівлі. Дах почав рипіти й тріщати, а за мить затремтів і обвалився. Залишки черепиці розлетілися долівкою і тепер виблискували червоногарячим у калюжах зеленого полум’я.

Орчиця і сукуб стояли у нічній білизні над перекинутим сейфом і кавоваркою. Рука Тандрі знайшла руку Вів і міцно її стиснула. Сукуб кашляла, її очі сльозилися.

Вів з кам’яним обличчям дивилася на кав’ярню. Великий стіл, майже похований під розпеченою до червоного черепицею, почав прогинатися і розсипався над місцем, де лежав камінь скальвертів.

Вів стиснула руку Тандрі у відповідь.

— Принаймні ми втратили не все.

Тандрі похмуро зиркнула на кавоварку і сейф.

— Не треба було так ризикувати.

Вів простежила за її поглядом, повернулася до неї і нахилилася так, щоб їхні лоби торкнулися. Орчицині плечі опустилися під тягарем утрати, жаху й виснаження.

Тихим голосом — настільки тихим, що вона не була впевнена, що Тандрі його почує за ревом полум’я, наростаючим галасом людей та дзвонами на вежі, — вона прошепотіла:

— Я не це мала на увазі.