Легенди та лате

19

— Камінь скальвертів? — запитала Тандрі, повертаючи Вів ключі.

Наступного ранку, задовго до того, як мав прийти Наперсток, вони сиділи одна навпроти одної за великим столом. Тандрі відімкнула двері і прослизнула всередину ще до світанку, та Вів уже не спала. Як і обіцяла, вона розповіла про зустріч. Не приховала нічого.

— Коли-небудь чула про них?

— Ні. Тобто я знаю, що таке скальверт. Здебільшого з дитячих казок.

— Вони великі, потворні та лихі. Багатоокі. І зубів більше, ніж хотілося б. їх важко вбити. А королева вулика вирощує камінь, отут, — Вів постукала себе по лобі.

— І він чогось вартий?

— Для більшості людей — ні. Я ж натрапила на деякі легенди. Вперше — не повіриш! — узагалі в пісні почула.

Вів дістала з кишені пергамент і простягнула Тандрі, яка розгорнула його, прочитала і здивовано вигнула брови.

— Лей-лінії? Не дивно, що ти смикалася щоразу, як Гемінґтон про них згадував.

— Ти помітила?

— «До мене притягне удачу і серця бажання здійснить...» — Тандрі підняла на Вів очі. — То це як амулет на щастя?

— Так думала жменька давно померлих людей. Я не впевнена, що саме вони мали на увазі, але ця згадка про «удачу» з’являється знову і знову. Є чимало старовинних міфів про ці камені, але в наші дні про них майже не згадують. Може, тому що не так багато лишилося Королев скальвертів — і ще менше людей, готових убити одну з них.

— Що ж, ти розбурхала мою цікавість. Але де можна сховати ймовірно чарівний камінь удачі?

Вів підвелася з лавки, жестом запросила Тандрі зробити те саме і відсунула великий стіл на кілька футів. Присівши навпочіпки, розкопала пісок навколо плитки і підчепила її кінчиками пальців.

Вона обережно відгорнула землю і відкрила камінь, який блищав, наче був мокрий.

— Він тут з першого дня, — сказала Вів.

Тандрі присіла навпочіпки, щоб роздивитися камінь.

— Мушу сказати, моя уява його малювала ефектнішим. І ти думаєш,усім цим треба завдячувати йому? — вона жестом обвела кав’ярню.

Вів подумала, що йому можна завдячувати набагато більшим, ніж приміщення кав’ярні, але не сказала цього вголос.

— У мене були сумніви, але Мадриґал, схоже, так і вважає.

— Але ж вона дозволила тобі піти. Чому вона ще не забрала його? — обличчя Тандрі здавалося розгубленим. — Чому її люди ще не тут, не розбирають кав’ярню на цеглини?

Вів обережно вклала плитку на місце і присипала шви піском.

— Зараз ми до цього дійдемо, — орчиця посунула стіл на місце, і вони обидві знову сіли. — Ти пам’ятаєш Феннуса?

— Такого важко забути. І... — Тандрі поглянула на вірш на столі й замислилась, насупивши брови. — Тепер усе ясно. Він знав, що камінь у тебе.

— Так. І постарався, щоб Мадриґал теж дізналася.

— Але навіщо? Лише зі злостивості? Ти аж так погано з ним розпрощалась?

Вів зітхнула.

— Гадаю, я зробила дурну помилку — сказала йому, що єдине, чого хотіла від нашої останньої роботи, до пошуку якої сама доклала руку, — цей камінь. Феннус запідозрив щось недобре і почав власне розслідування. Він, мабуть, вирішив, що я намагаюся урвати більший куш, ніж у них. Або радше більший, ніж у нього.

— Якщо йому потрібен камінь, навіщо розповідати про нього іншій зацікавленій стороні? Не розумію!

— Нащо битися зі мною, якщо можна залишити це тому, з ким ми вже на ножах? Чесно кажучи, це дуже в його стилі — стояти осторонь, поки хтось інший спливає кров’ю. Можливо, я запанікувала б, і Феннус підгледів би, як я перекладаю камінь, що значно спростило б йому пошуки. Якщо ж ні, то дозволити ворогам потовкти одне одному пики — завжди гарна ідея. Феннус зачекав би, поки вляжеться пил, і покопався б у попелі. Гляди, й отримав би бажане без зайвих зусиль.

— Нехай так, але це не пояснює, чому Мадриґал не забрала камінь.

Вів засмучено хихикнула.

— Я не впевнена, що це єдина причина, та схоже, він просто зайшов не з того боку.

— І все?

— Ну, ще він величезний ходячий піструн.

— Не думаю, що Феннус так просто відступить.

Вів насупилася.

— Безумовно, ні. Насправді тепер він навіть небезпечніший, — вона подивилася на двері і мимоволі уявила Феннуса, який притискає вухо до замкової шпарини. — Та я дам цьому раду.

Запала довга тиша. Тандрі постукувала себе по нижній губі, а її хвіст ліниво малював у повітрі петлі. Врешті-решт сукуб сказала:

— Облишимо поки Феннуса. Що там із платнею за наш захист? У нас буде маленький загін охоронців Мадриґал?

Вів розвела руками.

— Ми дійшли згоди. Її ідея.

— Умови?

— Ну, ми будемо платити. Нібито. Щотижня, фактично.

Тандрі насупилась.

— Здається, їй подобаються цинамонові булки Наперстка.

***

Наперсток прийшов у свій звичний час, ледь тримаючись під тягарем дерев’яного ящика десь у два фути завдовжки й один фут завширшки. Вів забрала його чималеньку ношу, і щуролюд лапкою вказав їй на комору. Там орчиця поставила ящик і зняла з нього кришку. Всередині, запакований у солому, був...

— Лід? — здивувалась орчиця.

Щуролюд указав на холодильну яму, де вони тримали молоко і кілька кошиків з яйцями.

— Холодніше. Довше зберігається.

— А де ти його взяв?

— Мабуть, з гномського газового заводу? — запитала Тандрі.

Наперсток захоплено кивнув.

— Я не знаю, що це таке, — здивувалася Вів.

— Це велика будівля на річці, працює на парі та воді. Я не розумію механіки процесу, але вони якось можуть виробляти лід.

— Гм, — Вів глянула на кавоварку. — Ну, я не здивована. Скільки тобі коштував цей лід, Наперстку?

Він знизав плечима.

— Що ж, відтепер ми будемо платити за нього. Згода?

Щуролюд вдячно кивнув і почав перекладати вже трохи підталі шматки льоду в холодильну яму.

Вів обвела поглядом кав’ярню.

— Взагалі-то... це підказало мені ідею.

***

Вів прослизнула у кабінку до Гемінґтона й сіла навпроти нього. Студент відволікся від своїх досліджень і підняв погляд на орчицю. Вів підштовхнула до нього горнятко.

Гемінґтон почервонів і швидко натягнув на обличчя усмішку.

— Ох, дякую. Але, я вже казав, що не дуже люблю...

— Так, я знаю. Гарячі напої, — Вів посунула горнятко ще ближче.

Юнак узяв його і зазирнув усередину. Його брови від здивування підскочили вгору.

— Холодний?

У каві плавали кілька шматочків льоду, а на чашці з’явилися перлинки конденсату. Гемінґтон зробив невпевнений ковток, облизав губи й уважно подивився на напій.

— А знаєш, непогано.

— Чудово, — сказала Вів, сплітаючи пальці й нахиляючись уперед на стіл. — Я хочу тебе попросити про невелику послугу.

Погляд Гемінґтона одразу став підозріливим. Юнак спробував відсунути напій назад, але спершу зробив ще один швидкий ковток.

— Про послугу?

— Взагалі-то, це й тобі може допомогти. Ти вже наклав тут своє захисне заклинання, так?

— Так. Але запевняю тебе, це.

Вів махнула на нього рукою.

— Я впевнена, що все гаразд. Я навіть не помітила. Хочу спитати, чи міг би ти накласти ще одне?

— Ще одне?

— Так. Захисне заклинання від людини. Від конкретної людини.

Гемінґтон стиснув губи.

— Ну, звичайно. Тільки, розумієш, щоб виконати таке, знадобиться дуже точна інформація і деякі матеріали. Але так, я можу це зробити. Ти маєш на увазі когось знайомого?

— Так, — відповіла Вів.

До кінця розмови Гемінґтон осушив своє горня і хрустів льодом.

***

Вів підійшла до Тандрі біля кавоварки:

— Слухай. У нас з’явився новий напій, який можна додати в меню. Тільки треба налагодити регулярні поставки льоду.

Тандрі їй усміхнулася:

— На дошці ще є місце.

Та усмішка сукуб раптом зникла.

Вів озирнулась на двері й побачила Келліна, з тим самим виразом обличчя, що аж благав про зустріч із кулаком.

Келлін неквапом підійшов до стійки і сперся на неї у знайомій манері, від якої у Вів засвербіли руки.

— Привіт, Тандрі.

Тандрі не відповіла. Вів чекала, не знаючи, чи хоче сукуб, щоб вона втрутилася.

Келлін, здавалося, не помітив крижаного погляду Тандрі — або проігнорував його — і продовжив, малюючи пальцем кола на стійці.

— Так приємно, що я можу бачити тебе, коли схочу. Я волів би бачитися частіше і думаю, що зараз...

— Будь ласка, йди, — різко сказала Тандрі.

Келліна роздратувало, що вона його перервала.

— Знаєш, не треба грубощів. Я ж роблю дружній жест. Якщо ти сьогодні ввечері вільна, то я міг би.

— Тандрі попросила тебе піти, — не втрималась Вів, — а я наказую тобі піти.

Келлін витріщився на Вів з неприхованою ненавистю.

— А от ні хріна ти не можеш мені наказувати, — він сплюнув. — Тільки спробуй торкнутись мене, і Мадриґал.

— Ой, ти хіба не знав? — урвала Вів. — У мене з Мадриґал була зустріч. Ми з нею певним чином порозумілися. Невже тобі не сказали?

Келлін розсміявся, але вже не здавався і не звучав так упевнено, надто після того, як Вів зробила наголос на слові «нею».

— Саме так, — продовжила орчиця, — і особливо добре з нашої розмови я запам’ятала одне: як сильно Мадриґал зневажає мудаків. Знаєш, дехто може вважати когось із її команди мудаком лише через природу бізнесу, який веде Мадриґал. Але я так не вважаю, — орчиця вказала на Чорнокрова на стіні. — Я поважаю людей, яким доводиться бруднити руки, щоб досягнути мети. Це просто робота. Ні, щоб бути справжнім мудаком, треба вирізнятись дечим особливим. І тут, думаю, ми з нею одностайні.

Вів витримала погляд недолугого залицяльника і схрестила руки на грудях.

— Ти ж не мудак, правда, Келліне? Інакше вона була б дуже розчарована.

Келлін кілька разів відкрив і закрив рота, збираючись з духом, а потім із напускною манірністю розвернувся і вийшов із кав’ярні.

Вів нічого не сказала Тандрі й повернулася до своєї роботи, але краєм ока вловила ледь помітну усмішку на вустах сукуб.

***

Після закриття вони зняли меню, і Тандрі його переписала.

~ЛЕГЕНДИ ТА ЛАТЕ~

~МЕНЮ~

Кава ~ екзотичний аромат і насичене повнотіле обсмаження — 1/2 мідяка

Лате ~ вишукана і м’яка кава — 1 мідяк

Будь-який напій із льодом ~ витончене доповнення — ще 1/2 мідяка

Цинамонова булка ~ райська глазурована випічка з корицею — 4 мідяки

«Наперстки» ~ хрусткий горіхово-фруктовий делікатес — 2 мідяки

*

ДОВЕРШЕНІ СМАКИ

~ДЛЯ ПРАЦЬОВИТИХ ПАНІ ТА ПАНІВ~

Дивлячись, як Тандрі крейдою примальовує пухнасті сніжинки, Вів відчула спиною знайомий неприємний холодок і не стрималася, щоб не озирнутися через плече. Вона була майже впевнена, що побачить у вікні суху посмішку Феннуса.

Їй мимоволі згадалося старе прислів’я: «Отруєна чаша віщує отруєне лезо».