Легенди та лате

3

Тал дотримався слова і прийшов на світанку. Вів виставила перед входом ящик з паперами і сиділа, спостерігаючи, як під вранішнім сонцем оформлюються тіні. Їй подумалось, що чашка кави ідеально доповнила б цей ранок.

Гоблін притягнув свою коробку з інструментами і поставив її просто на порозі широко відчинених дверей.

— Доброго ранку, — привіталася Вів.

— Гм, — відповів Тал, але кивнув досить привітно. Він вийняв з кишені свою копію списку матеріалів і розгорнув її. — У нас багацько роботи. Дещо дістанем швидко, для дечого знадобиться час.

Вів дістала гаманець. Платинові фішки й більшість соверенів зберігалися в сейфі, але вона вирішила, що і цього вистачить, аби купити все необхідне. Вона кинула гаманець Талу.

— Я довірю покупку матеріалів тобі, якщо твоя ласка.

Тал явно здивувався. Він задумливо прицмокнув:

— От тіки не бачить тобі знижок, якщо я за це візьмусь.

— Думаєш, буде краще, якщо піду я? — Вів саркастично посміхнулася.

— Гм. Твоя правда. І ти хочеш довірить усе це мені? Не боїшся, що я зникну з грошима? — Тал підкинув гаманець на долоні.

Вів подивилася на нього довгим поглядом і лишилася абсолютно незворушною.

— Ні... — відповів сам собі гоблін, оцінивши її розмір і статуру. — Ні, гадаю, не боїшся.

Вів зітхнула.

— Я довго жила з розумінням, що я ходяча загроза. Не хотілося б, щоб і ти мене такою сприймав.

Тал кивнув і сховав гаманець.

— Мені тре’ кілька годин.

Вів підвелася і потягнулася, відчуваючи біль у попереку. Він завжди терпнув на холоді.

— Мені потрібно орендувати візок, щоб перевезти увесь цей мотлох. І ще знайти місце, куди його викинути.

— Візок — на млині, — коротко відповів Тал. — До млина — на південь. Думаю, знайдеш. А щодо викинуть, то на захід від головної дороги є звалище.

— Дякую.

— Ну то я пішов, — Тал насунув картуза і пошкутильгав униз вулицею.

***

Тал мав рацію. На млині й справді були готові здати в оренду віз — без тварин для упряжки — за цілий срібний, що, звісно, було дорожче, ніж він справді коштував. Коли Вів заплатила, мірошник самовдоволено всміхнувся, уявляючи, з якими труднощами зіткнеться орчиця, запрягаючи коня. Але вона вхопилася обома руками за голоблі, сама їх підняла і легко зрушила візок з місця.

Мірошник тільки дивився їй услід, спантеличено чухаючи лисину.

На зворотному шляху Вів упріла і трохи розім’ялася. Дорогою вона поторгувалася з каменярем, який мав на будівельному майданчику три, а то й чотири драбини. За десять мідяків він розлучився з однією з них, і Вів закинула її у віз.

***

Лейні повернулася на двір із мітлою в руках і знов нещадно вишкрібала найчистіший, на думку Вів, ґанок в усіх землях.

Орчиця по-сусідському кивнула старій і взялася до нелегкої роботи з розчищення старої будівлі.

Швидко стало зрозуміло, скільки мотлоху тут накопичилося: прогнилі дошки, підкови, кілька іржавих і погнутих вил, стос мішків із зерном, розсипані гвіздки, набір укритих товстим шаром плісняви вальтрапів і ще безліч недоладного, громіздкого і порохнявого непотребу. В кабінеті теж сміття не бракувало: поїдені міллю бухгалтерські книги, розбиті чорнильниці та незрозумілий набір сірої від пилу зимової білизни.

Вів переламала стару драбину, кинула її у візок, поставила нову і видерлася на горище. На щастя, там було лише трохи старого сіна, голубині гнізда та кілька уламків не знати чого. Чорнокров лежав на місці й уже почав припадати пилюкою. Вів підняла його, секунду потримала в руках, а потім обережно притулила до похилої стелі.

До полудня візок був ущерть завалений.

Вів замурзалася з ніг до голови, а по стайні ніби пронеслася піщана буря, яка залишила по собі маленькі дюни й бархани пилу. Вів подумала, що слід би найняти Лейні, — та точно вимела б звідси всю пилюгу. Але, коли вона поглянула на будинок через дорогу, жінки там уже не було.

Зате дехто стояв у тіні біля її дверей.

Вів відчула, як по спині пробіг неприємний холодок. Вона беззастережно йому довіряла, бо, зрештою, саме завдяки цьому відчуттю вона досі рухалася і дихала.

— Вам чимось допомогти? — запитала вона, обтрушуючи руки від пилу і шкодуючи, що Чорнокров лишився на горищі недосяжним для неї.

Незнайомець був стильно одягнений: сорочка з рюшами, жилетка та крислатий капелюх. Та, коли Вів змогла краще його роздивитися, виявилося, що одяг на чоловікові поношений, трохи пошарпаний і у плямах від поту. Шкіра гостя мала сіруватий відтінок, як у кам’яних фейрі, а риси обличчя були гострими.

— О, допомога не потрібна, — відповів він. — Ми раді вітати підприємців-початківців у нашому місті за першої ж нагоди. Мені нестерпно цікаво, який новий бізнес ви принесете в цей район, — його голос звучав рівно, майже культурно.

Вів не пропустила підкресленого туманного «ми».

— О, то ви міський чиновник? — усміхнулася вона, цього разу не переймаючись, наскільки помітні її нижні ікла. Вів наблизилася до нього, щоб різниця у зрості стала ще очевиднішою. Вона майже не сумнівалася, що за один цей тип. Іще зовсім недавно Вів не роздумуючи схопила би його за горло і підняла б над землею.

Незнайомець ні на йоту не змінив своєї пози й усміхнувся у відповідь.

— Не зовсім. Я просто вважаю своїм громадянським обов’язком вітати новоприбулих і цікавитися їхнім добробутом.

— Тоді я вважатиму, що мене радо зустріли.

— Я не розчув вашого імені.

— Так, не розчули. Але я за чесний обмін, а не грабіж. Я вашого теж не розчула.

— Справді. Гадаю, ви не проти трохи привідкрити мені завісу вашої нової... — він зміряв поглядом Вів і повний мотлоху візок та махнув рукою в рукавичці, — авантюри?

— Комерційна таємниця.

— Он воно що, тоді я не втручатимусь.

— Рада це чути.

Вів повернулася, вхопилася за голоблі й потягнула віз. Її біцепси напружилися. Візок став значно важчим, ніж був зранку. У попереку спалахнув пекучий біль. Вів не сповільнювала кроку і наблизилась до дверей, похмуро дивлячись уперед, повз свого відвідувача, який в останню секунду змушений був переступити поріг менш граційно, ніж хотів би.

— Ми поговоримо пізніше! — гукнув він услід насупленій Вів, коли вона, важко дихаючи носом, з гуркотом покотила візок бруківкою на захід.

Вгорі купчилися і густішали, погрожуючи дощем, хмари.

Всі, хто був на вулиці, квапилися заховатися. Насувалася буря.

***

Коли Тал знову з’явився, небо стало ще темнішим. Вів сиділа перед будівлею на ящику, поруч стояв знову порожній віз. Засукані рукава відкривали спітнілі брудні руки.

Гоблін підійшов ближче, й Вів побачила у нього під пахвою згорток. Тал зупинився і відгорнув кутик:

— Брезент. Схоже, дощ насувається. Краще тримати нові пиломатеріали сухими.

Він кинув Вів гаманець, який вона сховала, навіть не зазирнувши всередину.

По тому орчиця витягнула драбину й підібрала з дороги кілька каменів. Удвох із Талом вони вилізли на дах і закріпили камінням брезент над діркою. Саме вчасно, бо краплі дощу почали забарвлювати черепицю в запилений помаранчевий колір.

Коли орчиця з гобліном спустилися в конюшню, Тал прислухався до дробу крапель і сказав:

— Як дощ не вщухне, марно чекать сьогодні доставки, — він обвів поглядом спорожнілу будівлю. — Непогано попрацювала, еге ж? Місцина видається просторішою.

Вів роззирнулася і сумно всміхнулася. Через порожнечу майбутня робота дивним чином здавалася ще страшнішою.

— Вважаєш мене дурепою?

— Гм, — знизав плечима Тал. — Не маю звички ділитись не дуже позитивними думками з такими, як ти.

— Такими, як я? — зітхнула Вів. — Ти маєш на увазі..?

— З тими, хто платить, я маю на увазі, — Тал подарував їй ледь помітну усмішку.

— Ну, як та, хто платить, я не бачу причини тобі чекати тут, доки...

Її перервало торохкотіння візка, навантаженого трьома невеликими міцними ящиками.

— Оце оперативність, — похвалив Тал.

Вів вийшла під дощ.

— Це не будматеріали, — гукнула вона через плече, уже вловивши характерний запах.

Розписавшись за доставку, вона розплатилася з водієм, але відмовилася від його пропозиції допомоги й самотужки занесла ящики один за одним у конюшню. Кожен з них був акуратно зібраний, боковина і дно були вміло підігнані, і лише кришки були забиті цвяхами. Бічні панелі ящиків прикрашали акуратні гномські орнаменти.

Гоблін з цікавістю спостерігав за Вів. Вона акуратно внесла останній ящик, а тоді кивнула на Талові інструменти й запитально поглянула на нього.

— Бери, — кивнув Тал.

Вів знайшла цвяходер і зірвала кришку з ящика. Всередині лежали муслінові мішечки. Аромат став ще сильнішим, і Вів затремтіла в очікуванні. Вона розв’язала один мішечок, занурила в нього руку і дозволила смаженим коричневим бобам просипатися крізь пальці. Вона любила тихий шерхіт, з яким вони падали назад у мішок.

— Гм. Твоя правда. Не схоже на чай.

Вів виринула із задуми й поглянула на Тала.

— Ти ж відчуваєш цей аромат, так? Наче смажені горіхи й фрукти.

Тал примружився на неї.

— Здається, ти казала, що пила це?

Вів, заради експерименту, відкусила шматочок чорного зернятка і відчула на язиці теплий і темний гіркуватий смак. Вона зрозуміла, що варто пояснити.

— Ці зерна подрібнюють на порошок, а потім пропускають через нього гарячу воду. Але це ще не все. Коли з’явиться машина, я тобі покажу. Боги, який аромат, Тале. Але навіть це лиш бліда тінь.

Вона опустилася на кам’яну підлогу й прокрутила зернятко між великим і вказівним пальцями.

— Я казала тобі, що натрапила на таке місце в Азимуті. Пам’ятаю, тоді я пішла на запах до такого закладу. Його називали «кафе». Люди просто сиділи там і пили це з цих маленьких керамічних чашечок, я і собі мусила спробувати, і... це було так, ніби я випила саме відчуття спокою. Умиротворення в думках. Ну, якщо не забагато випити, бо тоді ефект зовсім інший.

— Багато людей находить спокій у пиві.

— Це зовсім інше. Не знаю, чи зможу пояснити.

— То нехай, — погляд Тала не був недобрим. — Скажу тіки, що заради твого ж бізнесу сподіваюсь, що людям сподобається, як і тобі.

— І я теж.

Вів зав’язала мішечок, взяла молоток і заходилася прибивати назад кришку ящика.

Коли вона знову підняла очі, Тал уже виходив з кабінету. Він зупинився перед нею і якусь мить задумливо дивився у підлогу. Вів просто чекала, що він скаже.

— Я подумав, мо’, тобі тре’ щось таке... мо’, кухня? Піч? Мо’, бочка з водою і мідна труба. Гачки для каструль і сковорідок.

— Бочка з водою — непогана ідея. Я мала б і сама додуматися, бо мені ж знадобиться вода. Але кухня? Навіщо вона мені?

— Ну, — протягнув гоблін із дещо винуватим виглядом. — Як ніхто не схоче варених у воді зерен, хоч зможеш їх нагодувать.

***

Надвечір дощ припинився, і місто запахло якщо не чистотою, то принаймні свіжістю. Ще не зовсім сутеніло, але Вів узяла ліхтар і свої нотатки й рушила до ящика для паперів, який закріпив за собою роль лавки на ґанку. Орчиця збиралася влаштуватися там і переглянути свої записи, та побачила Лейні. Загорнута в шаль, старенька стояла на протилежному боці дороги і дмухала на чашку чаю.

Вів поставила ліхтар на коробку, сховала свої нотатки і переступила через калюжі, щоб приєднатися до жінки на ґанку.

— Вечір добрий, — сказала вона.

— Так і є, — Лейні кивнула на конюшню: — Здається, ти була дуже зайнята, панно,— вона хитро всміхнулася, вимовляючи останнє слово.

— О, так. Мабуть, так.

— То ти там і ночуєш? Сподіваюся, ти замикаєшся на ніч, дорогенька. Ми недалеко від Головної вулиці, та як стемніє, можна втрапити в халепу. Я не хотіла б, щоб із тобою трапилася якась прикрість.

Вів не могла приховати свого здивування. Зазвичай люди — та й вона сама — мало дбали про її фізичне благополуччя. Вона була зворушена.

— Не хвилюйтеся. Я міцно замикаюсь. Але, до речі, про неприємності...

Вів думала, як краще запитати.

— У мене був сьогодні відвідувач. Крисатий капелюх. — Вона широко розвела руки над головою. — Модна сорочка. Схожий на кам’яного фейрі. Знаєте такого?

Лейні пирхнула і сьорбнула чаю. Довгу мить вона нічого не казала, потім зітхнула.

— Підозрюю, це хтось із Мадриґалів.

— Мадриґали, га? Якісь місцеві авторитети?

— Лиш зграя бродячих собак, — сплюнула Лейні. — А Мадриґал тримає їх усіх на повідці.

Зморшки щільно зійшлися навколо її рота.

— Але їх не можна ігнорувати. Коли Мадриґал попросить заплатити. — вона пронизливо подивилася на Вів, — а попросить же обов’язково... краще зібрати грошики й заплатити.

— Я не впевнена, що зможу змусити себе це зробити, — м’яко відповіла Вів.

Лейні поплескала орчицю по масивному передпліччі.

— Розумію, ти, певно, досі про таке не думала. Але мені здається, ти тут не для того, щоб розв’язувати нові проблеми старими методами. Чи я помиляюся?

Стара жінка знову неабияк здивувала Вів.

— Ну що ж. Ваша правда, — згодилась Вів. — Та все одно, я сумніваюсь, що погоджусь піти на поступки маленькому чоловічкові у великому капелюсі та дурнуватій сорочці.

Лейні похмуро хихикнула.

— Не зважай на чоловіка в капелюсі. Мадриґал — от хто має тебе непокоїти. І це зовсім не забавки.

— Я буду обережною, — сказала Вів.

Кілька хвилин вони стояли у приємній тиші.

Вів скоса глянула на чашку з чаєм, який пила Лейні.

— Скажіть, у вас колись була кава? — запитала Вів.

Лейні глипнула на неї. Старенька здавалася ображеною.

— Ніколи не було. Мене так виховали, що леді не говорить про свої хвороби, — суворо сказала вона.

Вів засміялася, на превелике роздратування старої жінки.

***

Вів перенесла своє простирадло і ліхтар на горище під похилим дахом. Запах кавових зерен просочувався крізь щілини в дошках, і орчиця глибоко вдихала його, як теплий земний спогад. Випадкові пориви вітру билися об брезент, і здавалося, ніби десь далеко стукотить барабан.

У світлі ліхтаря Чорнокров виблискував на своєму місці біля стіни. Вів довго дивилася на нього і думала про чоловіка в капелюсі та Мадриґала. їй раптом захотілося спати поряд з мечем, як вона робила в сотнях походів і наметів.

Вона навмисне відвернулася, погасила ліхтар і наповнила легені землистим запахом знизу.

З даху долинув швидкий дріб ударів, за ним — ритмічне важке гупання, тоді шурхання черепиці, але Вів уже починала дрімати, і ці звуки потонули у шумі брезенту.

Вів заснула.