Легенди та лате

16

Ці події сталися за три дні до того, як стара команда Вів — усі за винятком Феннуса — з’явилась у кав’ярні. Пізно по обіді у двері зазирнув Рун. Він здивовано скинув брови, побачивши Вів за кавоваркою, і обвів уважним поглядом переповнену залу. З-за його кремезної постаті вийшла Ґалліна. Підняті на голову окуляри підтримували її колюче волосся, а обличчя розпливлось у широкій усмішці.

Слідом за нею в кав’ярню граційно прослизнув Тайвус. Він схилив голову.

— Доброго вечора, Вів, — привітався Рун.

— Народ, сьогодні закриваємося трохи раніше, — гукнула Вів. Народ відповів невдоволеним гомоном.

Тандрі кинула на неї здивований погляд, побачила вираз її обличчя і лиш тоді помітила Руна та решту новоприбулих.

— Це все твої друзі?

— Давні друзі, — відповіла Вів й тицьнула великим пальцем на меч за спиною.

— Це Чорнокров? — вигукнула Ґалліна, голосно засміявшись. — Схожий на вінок сонцестояння!

— Точно, — усміхнулась Вів. — Дайте мені кілька хвилин, звільню місце.

***

На те, щоб спровадити останнього відвідувача, пішло більше часу, ніж Вів хотілося б. Орчиця подумала — і вже не вперше — що було б добре вигадати щось, аби клієнти могли забирати напої з собою. Та нехай. Ця проблема почекає.

Вів відправила Наперстка додому, але коли відкрила рота, щоб поговорити з Тандрі, сукуб підняла руку й різко хльоснула хвостом.

— Я залишуся.

Вів на мить замислилась, а тоді кивнула і сказала:

— Гаразд.

***

Вони посідали на лавки круг великого спільного столу. Тандрі приготувала каву, а Вів принесла таріль цинамонових булок та «Наперстків».

— Дякую, що прийшли, — сказала Вів, коли всі розмістилися за накритим столом. Вона покрутила горнятко перед собою. — Що ж, для початку, це Тандрі. Вона моя... колега. Тандрі, ти вже знаєш Руна. А це Ґалліна і Тайвус, — вона вказала на кожного по черзі.

— Двічі зачарований, — сказав Рун відкушуючи здоровецький шмат цинамонової булки.

— А ти сукуб, так? — запитала Ґалліна, підперши підборіддя рукою.

Вів побачила, як Тандрі зблідла.

Маленька гномка, певно, теж це помітила.

— О ні, сонце, я не мала на увазі нічого такого. Принаймні доки ти не намагаєшся крутити моєю свідомістю. Приємно познайомитися. Мені подобається твій стиль, — гномка вказала крихітним пальчиком на светр Тандрі.

— Ґалліна в нас полюбляє мокру роботу, — сказала Вів.

— Я обожнюю ножі, — Ґалліна просто нізвідки видобула кинджал, щоб підрівняти нігті.

Тайвус урочисто кивнув Тандрі й відкусив край «Наперстка». Кам’яний фейрі був, як завжди, мовчазний. Біле волосся обрамляло його пильне обличчя.

— Приємно познайомитися з вами всіма, — сказала Тандрі і зробила швидкий ковток. Вів ладна була заприсягтися, що сукуб нервується.

Рун поклав на стіл свій блим-камінь, доїв булку й потягнувся до «Наперстка».

— Я побачив цей заклад і скуштував цю смакоту, тож схиляюся до думки, що ти викликала нас не тому, що мрієш знову спати просто неба і трощити баняки.

— У точку, — відповіла Вів. — Ні, я не повернуся, — вона задумливо поглянула на Ґалліну. — Але перш ніж перейти до справи, я маю попросити у вас пробачення. У вас усіх. Я не пишаюся тим, як пішла. Після стількох років ви заслуговували кращого прощання. Я просто боялася...

— Ми знаємо, — зупинила її Ґалліна. — Рун нам розповів, — вона примружилася, уважно дивлячись на Вів. — Не приховуватиму, я була трохи сердита. Але. це все так мило, — вона широким жестом обвела кав’ярню. — Я рада за тебе, Вів.

— Мені було все одно, — докинув тихим голосом Тайвус. Якщо хтось і розумів, як уникати складної розмови, — та й узагалі розмови, — то це кам’яний фейрі.

— Що ж, тепер, коли ніщо не заважає, перейдімо до справи, — широко всміхнувся Рун. — Ми люди дії, так? Хіба що ти просто хотіла нас нагодувати. І якщо так, то я не нарікаю, — він потягнувся по другу булку.

Вів глибоко вдихнула й видихнула.

— Тож. тут усе йде добре. Справді добре, краще, ніж я могла сподіватися. Але... є місцевий... суб’єкт, з яким мені треба розібратися.

Тайвус раптом зацікавився, а Ґалліна стрибнула на лавку й сперлася обома руками об стіл, щоб краще бачити.

— І ти досі не переламала йому кісток? Не навчила його кращих манер?

— Ну, ні, поки що ні.

— То ти хочеш, щоб ми допомогли з цим? — Ґалліна нетерпляче і дещо кровожерно посміхнулась.

— Усе не так просто.

— О, це найпростіше, — заперечила Ґалліна. — Немає нічого простішого!

Вів склала руки на столі перед собою і намагалася підшукати правильні слова.

— Річ от у чому. Я сподівалася, що... мене як загрози буде достатньо. Я навіть повісила Чорнокрова на стіну, наче, ну, свого роду попередження. Я не хочу розбиратися з цим так, як це зробила б колишня Вів, тому що... тому що. — Їй було складно пояснити свої відчуття.

— Якщо вона це зробить, то все перекреслить, — приєдналась до розмови Тандрі.

Рун зиркнув на них недовірливо.

— Вона розв’язувала такі проблеми дюжину разів. Дві дюжини! Захищати своє? У цьому немає нічого ганебного. Не розумію, що це може перекреслити, окрім обличчя того дурня, який спробує зв’язатися з Вів.

— Я не це мала на увазі, — відповіла Тандрі з несподіваним запалом. — Звісно, все може скінчитися добре, на перший раз... але щойно в неї бодай з’явиться така думка, щойно вона візьметься за старе. — сукуб вказала на меч на стіні. — Вона втратить те, що здобула, чесно створивши цей заклад. Може, наступного разу Вів просто знайде підробіток, щоб заробити трохи срібняків серед холодної зими. Може, зробить це в обмін на знижку за доставку. І потроху ця місцина вже не буде тією кав’ярнею в Тьюні, де можна купити цинамонову булку завбільшки з голову. Вона стане територією Вів, і ніхто не важиться зайти сюди, бо чув, нібито вона переламала ноги комусь, хто глузливо на неї подивився.

— О, вона таке робила, — прошепотіла Ґалліна самими губами.

— Це було раніше, — Тандрі ткнула пальцем у стіл. — Зараз у цьому місті кав’ярня — це чистий аркуш паперу. Вона повинна заплатити Мадриґалу і залишити все, як є.

— Що ж, Вів, — сказав явно збентежений Рун. — Якщо ти такої ж думки, то навіщо ми тут?

Вів безпомічно розвела руками.

— Я не знаю... задля поради? Я думала, може...

— Ти подумала, що ми можемо це зробити, — закінчила замість неї Ґалліна. Гномка хитро посміхнулася: — А ти збиралася запропонувати нам платню?

Вів здавалася пригніченою.

— Ні, це не те, що я планувала, я... я не знаю, що робити, — вона розчаровано загарчала. — Проблема в тому, що я не хочу їм платити. Я не зможу примусити себе до цього. І ні, я не намагаюся найняти вас, щоб ви все зробили за мене. Але я подумала, може... просто продемонструвати йому силу.

— Для цього ти вже повісила меч на стіну, — сказала Тандрі. — Якщо зайдеш надто далеко, то використаєш його — і всьому кінець.

На мить усі замовкли.

— Мадриґал, — сказав Тайвус.

— Ти його знаєш? — запитала Вів.

— Я знаю їх, — відповів він.

— І що ти про це думаєш?

Тайвус був звично задумливим і тихим, але всі мовчки чекали його слів.

— Можливо, — врешті-решт озвався він, — це можна владнати без крові.

— Я уважно слухаю, — сказала Вів.

— Може, мені вдасться влаштувати переговори, — продовжив він.

— Зустрітися в темному провулку, щоб обговорити умови — це схоже на певний спосіб отримати ножа в спину, — зауважила Ґалліна.

— Мадриґал і Вів мають більше спільного, ніж ти можеш собі уявити, — сказав Тайвус.

— Чому ти так кажеш?

— Я зустрічався з ними раніше, — відповів він. — Я зв’язаний певними клятвами не розголошувати надто багато, і я ставлюся до них серйозно, але я... відчуваю... що це було б варте зусиль.

— То ти зможеш улаштувати нам зустріч? — запитала Вів.

— Думаю, що зможу. Я зв’яжуся де з ким у місті. Ми знатимемо до завтрашньої ночі.

Схоже, Ґалліну він не переконав:

— Я все ще думаю, що закатрупити їх у їхніх ліжках безпечніше.

— Запевняю тебе, що ні, — сухо відповів Тайвус.

— І ти справді думаєш, що краще так ризикувати, ніж просто заплатити, скільки вони просять? — Тандрі схрестила руки й суворо поглянула на орчицю.

Вів на мить замислилася.

— Я не думаю, що це краще, — зітхнула вона. — Але відчуваю, що розірвала всі зв’язки зі старою Вів, окрім одного. І я не можу змусити себе перерізати цю останню нитку. Я просто... ще не готова.

Тандрі міцно стиснула губи, але нічого більше не сказала. Запала довга і незручна тиша.

Її раптом порушив Рун, який підхопився з лавки.

— Що це в біса таке?! — вигукнув він.

Нізвідки з’явилася і почала ходити довкола них жахокішка. Вона терлася об лавку й муркотіла, ніби землетрус.

— Це Приязнь, — сказала Вів, полегшено всміхаючись. Вона глянула на Тандрі з вдячністю, що напруга, бодай тимчасово, спала.

— Нащо вам ми, коли у вас тут розгулює кляте пекельне кодло? — зіпнув Рун.

— О-о-ох, ти моя солоденька, — примовляла Ґалліна, енергійно чухаючи обома руками спину Приязні. Зі своїм зростом гномка могла б запросто осідлати жахокішку.

— Це наша сторожова кицька, — засміялась Вів. — От тільки з’являється вона, коли їй заманеться.

— А вона голодна, — зауважила Ґалліна і запропонувала величезній тварині булку. Приязнь проковтнула її повністю.

Після цього розмова перейшла на інші, менш делікатні питання. Вів принесла ще напоїв, а Рун прикінчував решту випічки.

***

Вже давно запали сутінки, коли старі друзі Вів зникли за дверима кав’ярні, залишивши Вів і Тандрі самих.

Сукуб й орчиця мовчки прибирали, відтираючи, витираючи та підмітаючи. Коли Вів обтерла руки й повернулася до стійки, Тандрі стояла на порозі з дивним виразом обличчя.

— Вибач мені, — раптом промовила сукуб.

— За що?

— Я не мала права казати такі речі. Говорити за тебе. Тому прошу вибачення.

Вів насупилася і на мить опустила погляд на свої руки.

— Ні, ти мала рацію. Ти мала рацію щодо того, як усе має бути. Здається, я і хочу, щоб так було. От тільки не знаю, чи мені це під силу. Але... — вона підняла очі на Тандрі. — Я сподіваюся, що колись у мене все вийде. Дякую тобі.

— Ох, — Тандрі злегка кивнула. — Тоді все гаразд. Добраніч, Вів.

Вона тихо вийшла з кав’ярні.

— Добраніч, Тандрі, — сказала Вів зачиненим дверям.