Легенди та лате

17

Вів і Тандрі працювали тихо й злагоджено, не згадуючи про вчорашній вечір. Вів хвилювалася, що між ними може виникнути напруження, але нічого такого не сталося. Ранок був спокійним і легким, тож орчиця дозволила собі не думати про Мадриґала, про кінець місяця і те, як би вона почувалася, якби взяла в руки Чорнокрова й одним махом відрубала всі проблеми.

Усе було добре.

Близько полудня знову з’явився Пендрі, з меншим острахом і з лютнею напоготові. Вів з усмішкою кивнула головою в бік зали, й бард шмигнув за ріг. Незабаром звідти полилась трохи енергійніша, але все ще народна балада і почувся солодкий проникливий голос Пендрі.

Стало ще краще.

***

Трохи згодом Тандрі штовхнула Вів ліктем і прошепотіла:

— Він повернувся.

— Хто?

— Таємничий шахіст.

І справді на столі перед входом старий гном розкладав дерев’яну шахівницю. Ретельно розставивши фігури, ніби відтворюючи незавершену партію, він увійшов до кав’ярні.

Старий гном зазирнув через стійку і схожим на м’ятий оксамит голосом промовив:

— Одне лате, будь ласка, ясочки. І один з тих чудових смаколиків, — він показав на банку з «Наперстками».

— Аякже, — сказала Вів.

Поки Тандрі заварювала лате, її хвіст кілька разів швидко смикнувся взад і вперед. Вів упізнала один з її тривожних жестів. Зрештою, сукуб не втрималась і запитала з удаваною недбалістю:

— То ви... чекаєте на когось? — вона вказала на шахову дошку за вікном.

Маленький дідусь здивувався:

— Зовсім ні.

Він узяв свій напій і тістечко, кивнув і повернувся до свого столика. За мить, наче за помахом чарівної палички, біля нього з’явилась Приязнь і згорнулася калачиком під його столом.

Тандрі скривила губи й насупилась.

— От лихо, — буркнула вона собі під носа.

Вів про себе тихенько посміялася. Доки нових клієнтів не було, вона зварила ще одну каву і вийшла в залу, щоб подивитися на гру Пендрі. Бард узяв собі стілець з вулиці й заніс усередину, що, без сумніву, було для нього сміливим кроком. Вів не заперечувала.

Заплющивши очі, Пендрі занурився у свою гру, пальці літали над струнами, народжуючи ще одну пісню, якої Вів ніколи раніше не чула.

Коли мелодія закінчилася і бард зробив невелику перерву, орчиця підійшла й простягнула йому напій.

— Ти молодець, — вона роззирнулася. — У тебе немає капелюха чи скриньки для монет?

Пендрі був вочевидь здивований:

— Якось я про це і не подумав.

— А варто було б.

— Я... гаразд, — затинаючись сказав він.

— Слухай, та пісня, яку ти зіграв у перший день... була... незвичною.

Пендрі здригнувся і, здається, ладен був просити пробачення.

— Не поганою, — швидко додала Вів, — просто незвичною. Може, тобі варто спробувати ще раз, тепер, коли ти їх трохи розігрів, — вона кивнула на відвідувачів, що сиділи позаду.

— Це був мій... експеримент. Але, здається, я трохи переборщив, — Пендрі досі був зовсім блідим.

— Ти не завжди був музикантом, так? — Вів вказала на його грубі й обвітрені пальці, такі не схожі на тонкі мозолисті пальчики інших лютністів.

— О, ні. Ні. Сімейний бізнес був... і є... дещо іншим.

— Що ж, продовжуй у тому ж дусі. Може, якось візьмеш із собою ту іншу лютню, коли захочеш, — орчиця кивнула і залишила Пендрі витріщатися їй услід.

***

— Привіт знову, Тале. Рада тебе бачити, — сказала Тандрі.

Вів озирнулася і побачила по інший бік стійки гобліна, який критично оглядав інтер’єр, ніби боячись, що все може будь-якої миті завалитися.

— Наче тримається добре, — сказав він.

Вів не здивувалася б, якби Тал копнув ногою стіну, щоб перевірити її міцність.

— Тобі як завжди?

— Гм, — кивнув він.

Тандрі всміхнулася тепло і щиро й запустила кавомолку. Та забурчала, зашуміла, видала протяжне дзижчання, і сукуб смикнула вимикач.

— Лишенько, відсік для зерен порожній.

— Я принесу мішок, — запропонувала орчиця.

— Ні, я сама, — Тандрі швидко торкнулася руки Вів і рушила до комори.

Коли Вів озирнулася на Тала, він відірвав погляд від її руки, і їхні очі зустрілися. Погляд гобліна був задумливим і дещо спантеличеним.

Тал відкашлявся:

— То... наче все йде добре, — сказав він із більшою делікатністю, ніж зазвичай.

Вів поглянула на нього примружившись:

— Досить добре. Хоча не приховуватиму, я хотіла би бачити тебе частіше. Напої коштом закладу в будь-який час, коли зайдеш.

Тал пирснув, але не зміг приховати усмішки.

— Граєш на моїй упертості, щоб я заплатив подвійну ціну?

— Потрійну, якщо вже на те пішло, упертюх ти старий.

Вів вдалося розсмішити гобліна, та вона помітила, що він увесь час позирає через її плече в бік комори.

— Все просто чудово, — повторив він. — Тіки зупинись і гарненько придивись, добре?

Вів збиралася розпитати, що він мав на увазі, коли повернулася Тандрі.

— Вибач за це. Я зараз швиденько приготую, — сказала вона, відкривши кришку кавоварки і зі дзвінким шурхотом висипаючи туди зерна.

Тал отримав свою чашку лате, Вів неохоче прийняла його мідяк, але у відповідь із тріумфальною усмішкою поклала перед ним цинамонову булку. Гоблін добродушно побурчав, але взяв і напій, і смаколик.

***

Ґалліна з’явилася ближче до вечора, сама.

— Хотіла трохи випити перед завтрашнім від’їздом, — сказала вона, спинаючись навшпиньки і складаючи руки на стійці. — Тільки ми з тобою.

— Звісно! Чесно кажучи, було б чудово. Почекай тільки, зачинюсь раніше.

— Та нічого, — сказала Тандрі. — Не треба зачинятися. Можеш іти.

— Ти впевнена?

— Звісно. Я згодом усе зроблю. Я не дуже зайнята, — підштовхнула її Тандрі.

— Дякую, — сказала Вів із вдячною усмішкою.

Щойно Вів і Ґалліна вийшли з крамниці, орчиця запитала:

— Що ти задумала?

Ґалліна підняла на неї очі й вигнула брову.

— Я зголодніла. Ти ж уже місцева. Де тут у вас смачно годують?

— Не скажу, що я багато чого бачила. Хоча, здається, я знаю одне місце.

Вів відвела її до фейрівської забігайлівки, куди вони з Тандрі колись заходили.

— О-о-о, тут так вишукано, — сказала Ґалліна, й очі її заблищали.

— Я тепер досить космополітична, — пирснула Вів, згадавши слова Тандрі.

Вони замовили, поїли і поговорили про давні часи. Вів почала відчувати, як знову занурюється у спокійні води дружби.

Поки вони доїдали, вираз обличчя Ґалліни ставав дедалі задумливішим.

— Ти знаєш, що я про все це думаю, — сказала вона, і голос її був різким.

— Ти думаєш, що я повинна зарізати Мадриґала в його же ліжку, — злегка всміхнулась Вів.

— Так, — серйозно відповіла Ґалліна. — Перш ніж він вирішить, що треба здерти з тебе більше, ніж планувалось. І мені байдуже, що каже Тайвус! Та якщо підеш на зустріч до цього Мадриґала, вважай, подаси себе на блюді, наче смаженину на вечерю.

— Якщо дійде до найгіршого, я зможу про себе подбати.

— Я знаю, що зможеш. Просто хочу переконатися, що ти це зробиш, — Ґалліна, наче вправний фокусник, дістала нізвідки чотири тонкі ножі й посунула їх через стіл до Вів. — Я хочу, щоб ти взяла їх із собою. Можеш залишити Чорнокрова загорнутим у квіти чи ще у щось, але не будь дурною.

Вів була водночас зворушена і трохи роздратована.

Вона поклала свою велику долоню на ножі й штовхнула їх назад до Ґалліни.

— Якщо я залишу для себе бодай найменшу шпаринку в минуле життя, то скористаюсь нею. Не хочу шукати собі виправдань.

— А бодай тобі лихо, Вів, Ґалліна схрестила руки і надулася. Але за мить змахнула ножі зі столу.

— Ти ж не збираєшся встромити один з них у мене?

— Може, іншим разом, — тяжко зітхнула гномка. — Як собі хочеш. Але тепер ти винна мені щось солоденьке за те, що так розшарпала мої почуття.

— Подивлюся, чи є у них десертне меню.

***

Ґалліна провела Вів до кав’ярні.

— То що треба зробити звичайній дівчині, щоб отримати отих солодких булок? — запитала вона.

— Я ж тобі щойно купила десерт!

— Та у гномів метаболізм, як у колібрі, — широко всміхнулася Ґалліна.

— Зараз щось придумаю.

Тандрі вже підготувала кав’ярню до закриття і весело помахала їм обом рукою.

Вів загорнула останні три булки у вощений папір, перев’язала їх мотузкою й урочисто вручила пакунок Ґалліні.

— Має вистачити на дорогу до моєї кімнати, — підморгнула гномка. Та враз посерйознішала і додала: — Слухай, не знаю, чи варто це казати, бо не хочу, щоб ти кожної тіні сахалась, але Феннус...

— Що?

— Тобі слід бути обережною.

— Він щось казав?

— Ні, не зовсім, але. Я не знаю, були у вас із ним якісь домовленості чи щось таке, але. останнім часом він дуже дивний. Може, то нічого. Але гадаю, варто прислухатися і до мого голоска.

— Я буду обережною, — пообіцяла Вів, згадуючи візит Феннуса і його прощальні слова.

«Може, є щось у цій справі, що все-таки притягне до тебе удачу».

***

Вів допомогла Тандрі зачинитися. Поки вона мила й сушила останню чашку, сукуб сперлася на стійку.

— Вдало прогулялись?

— Так, — відповіла Вів. — Я знаю Ґалліну багато років. І вчинила не найкращим чином, коли пішла не попрощавшись. Але думаю, я це залагодила.

— Це добре.

Хвіст Тандрі махнув з боку в бік.

— Але? — запитала Вів, знаючи, що це ще не все.

— Ти маєш бути обережною. Коли підеш на зустріч.

Вів хихикнула.

— У моєму ремеслі неможливо прожити стільки, скільки прожила я, якщо не дбати про свою безпеку.

— Саме це мене й турбує. Як ти дбаєш про свою безпеку.

Вів поглянула сукуб у вічі.

— Ґалліна запропонувала мені ножі. Я переконала її їх забрати.

— Я... це добре. Тобто це не моя справа, щоб... а, бляха, — Тандрі опустила голову, її лискуче чорне волосся хитнулося вперед. За мить вона знову підняла обличчя. — Знаєш, у силу своєї... натури я дуже добре... відчуваю.

— Відчуваєш?

— Як сукуб. Ми вловлюємо приховані наміри, емоції. А також. секрети.

Вів зрозуміла, до чого веде Тандрі.

— Слухай, я знаю, що ти не все розповідаєш, — продовжила сукуб. — І це нормально! Знову ж таки, це не моє діло, але. щось мені підказує, що ми маємо справу з кимось небезпечнішим, ніж пересічний кримінальний авторитет, який здирає гроші за захист.

Вів подумала про камінь скальвертів, але ні Брак, ані його поплічники навіть не натякали, що знають про нього. Та й звідки їм знати? Перекази про камінь досить обтічні, сам камінь схований від цікавих очей. Вона була обережна.

— Я. Я дещо приховую, — зізналася Вів. — Але не уявляю, як Мадриґал міг про це дізнатися. А якщо й дізнався, то навряд чи йому є до цього якесь діло.

— Я ж кажу, — наполягала Тандрі, — я щось таке відчула. Від тебе. І від їх усіх учора. Щось недомовлене. І в мене погане передчуття.

Вів згадала Ґаллінине попередження про Феннуса і замислилась, що саме він наплів решті команди.

— Я буду обережною, — запевнила Вів. — Поки що це єдине, що я можу.

— Сподіваюся, цього вистачить.

Кав’ярня була повністю прибрана. Тандрі оглянула її, кивнула сама собі і, після довгого мовчання, сказала:

— Що ж... на добраніч.

Вона розвернулася до виходу, та Вів зупинила її:

— Гей, може, провести тебе додому? З цим Келліном і твоїм... передчуттям... може, так безпечніше?

Тандрі на мить замислилася і кивнула:

— Було б непогано.

***

Ніч була темна і прохолодна, а від річки тягнувся приємний свіжий землистий дух. Вуличні ліхтарі відкидали в синяві вечірніх тіней жовті відблиски.

Вони йшли в невимушеній тиші. Тандрі вела орчицю за собою в північну частину міста, доки вони не зупинилися біля високої будівлі з бакалійною крамницею на нижньому поверсі.

— Мені туди, нагору, — показала Тандрі на бічні сходи. — Я впевнена, що подужаю останні кроки.

— Звичайно, — сказала Вів і раптом зніяковіла. — Тоді до завтра?

— До завтра.

Вів дочекалась, поки сукуб піднялась і прослизнула в будівлю, а сама ще кілька годин гуляла Тьюном, перш ніж повернутися у темну кав’ярню, де в печі простигли останні вуглинки.