Легенди та лате

18

Вів простягнула Лейні її тарілку зі свіжою, ще гарячою булкою. Вже кілька днів перед закриттям Лейні залишала на стійці чисту тарілку з чотирма блискучими мідяками, а Вів щоранку повертала її без монет, але зі смаколиком.

— Ох, дякую тобі, дорогенька! — вигукнула Лейні, жадібно хапаючи тарілку. — Перекажи тому щурячому хлопчині, що як він захоче обмінятися рецептами, то в мене є для нього дещо вартісне.

— Я обов’язково йому перекажу, — відповіла Вів і подумала, що зробив би Наперсток, скуштувавши випічку Лейні.

— Джес так пишається нашим сусідством.

Вів озирнулася на кав’ярню.

— Сподіваюся, бо, схоже, я тут надовго.

Лейні кивнула.

— Приємно бачити, що ти облаштувалась. Тільки партнера й треба було.

— Партнера?

Лейні відвела погляд.

— Мій старий Тіт казав, що ми затикаємо дірки одне одного. Щоправда, з його вуст це звучало якось сороміцьки.

Поки Вів сушила голову над натяком старої, Лейні втягнула носом пару від ароматної булки.

— Я тобі так скажу: цей запах куди кращий за сморід конячого гною, що тут тримався днями, тижнями, — літня жінка всміхнулася, через що обличчя зібгалося наче сухофрукт, а очі зникли у зморшках.

— Я завжди сподівалася, що ми подолаємо високу планку, встановлену конячим гноєм.

Лейні розреготалася, а Вів повернулась у кав’ярню, хитаючи головою.

Біля дверей на неї вже чекав Тайвус, сірий як ранковий туман і такий же тихий. Він без слів простягнув їй складений пергамент.

Вів подякувала, він у відповідь кивнув і зник на вулиці.

Орчиця розгорнула пергамент і прочитала:

П’ЯТИДЕНЬ, СУТІНКИ

РІГ ГІЛЛЯСТОЇ ТА ОСІДЛОЇ

ПРИХОДЬ САМА

БЕЗ ЗБРОЇ

Зустріч із Мадриґалом призначено.

***

— Мені не подобається, що ти збираєшся туди сама, — сказала Тандрі.

— Це не обговорюється.

Вів опустила засув на великих дверях і заходилася гасити настінні ліхтарі.

— Я могла би спостерігати здалеку.

— Навіть якщо тебе не помітять — а вони помітять, — з цього жодної користі. Мадриґала за цією адресою не буде. Найімовірніше, мені зав’яжуть очі й відведуть деінде. Якщо ти підеш за мною, тебе точно помітять.

— Ти не хвилюєшся?

Вів знизала плечима.

— Не дуже.

— Це дратує.

— Я дуже давно навчилася залишатися спокійною і врівноваженою. Зазвичай так краще для всіх.

Кав’ярня була прибрана. Сукуб з орчицею вийшли надвір.

Вів зачинила двері. Сонце сідало повільно, але невпинно, його останні промені палали червоним.

— Іди додому, — лагідно сказала Вів сукуб. — Завтра я тобі все розповім.

— Якщо тебе не буде вранці, що мені робити? — похмуро запитала Тандрі.

— Я буду. Але раптом я помиляюся... — Вів простягнула їй запасний ключ від вхідних дверей, а після секундних роздумів зняла і той, що висів у неї на шиї. — А цей від сейфа.

Тандрі покрутила ключі в руках.

— Це не дуже заспокоює.

Вів поклала руку їй на плече і відчула напругу.

— Все буде добре. Я бувала і в гірших халепах, у мене є шрами, що це доводять. Але я не думаю, що до завтра з’являться нові.

— Обіцяєш?

— Не можу обіцяти, але якщо я помиляюся, можеш забрати весь виторг з каси.

Тандрі всміхнулася їй.

— Сподіваюся, що коли я прийду завтра, двері не будуть замкнені.

***

Вів не довелося довго чекати на розі вулиць Гіллястої та Осідлої, далеко на південь від кав’ярні. Вона розуміла, чому Мадриґал вибрав саме це місце. Перехрестя погано освітлювалося, а навколо було безліч складських приміщень.

З темного клаптя тіні виринуло знайоме обличчя і скинуло капелюха.

— Здається, ми вже на шляху до дружби. Трохи почекати — й ти почнеш називати мене на ім’я.

— У такому разі, сподіваюсь, ти як друг замовиш за мене слівце, — сказала Вів.

Вона озирнулася, але більше нікого не побачила. Втім, орчиця знала напевне, що інші теж тут.

— Як це буде?

— Йди за мною, — наказав Брак. Він жестом вказав на невеликі двері складу.

Вона пішла, і щойно вони зайшли всередину, він простягнув орчиці полотняну торбу.

— А пов’язка на очі не підійде?

Брак знизав плечима.

— Дихати буде надзвичайно зручно.

Вів зітхнула і натягнула торбу на голову. Крізь тканину пробивалося лише трохи тьмяного складського світла. Рука Брака схопила її за лікоть, але Вів навіть не здригнулася від дотику.

Кам’яний фейрі повів її через будівлю, і вона почула пронизливий металевий скрегіт. Дошки під ногами орчиці підстрибнули, коли Брак відчинив пару дверей у підлозі. Вони грюкнули, здійнявши куряву пилу. Далі йти довелося скрипучими сходами вниз. Брак торкнувся маківки Вів, щоб орчиця не розбила голови об одвірок.

Спочатку Вів відчула запах землі, а потім усе сильніший річковий дух. Вони йшли крізь прохолоду і перехресні вітри, кілька разів повернули. Іноді під ногами відчувалися каміння і гравій, а інколи — земля чи дерево.

Зрештою вони піднялися ще одними сходами, вдихаючи запах оліфи, мийного засобу, тканин і чогось квіткового, що Вів ніяк не могла впізнати.

— Прийшли, — сказав Брак.

Вів зняла з голови торбу, вбираючи всіма органами чуттів те, що розкинулось перед нею.

— Ну, от цього я не очікувала.

Вона опинилась у затишній кімнаті. Пара масивних м’яких крісел стояла перед невеликим акуратно обкладеним цеглою каміном із візерунчатим захисним екраном, за яким слабо мерехтіло полум’я. На одному з полірованих столиків обіч крісел чекав чайний сервіз, щедро розмальований плетивом рослин. Над каміном висіло чимале дзеркало в позолоченій рамі. Червоні оксамитові портьєри обрамляли широкі дерев’яні вікна. Височезні книжкові полиці вздовж стін були вщерть заповнені грубими томами, довгий низький стіл прикрашений плетеними серветками, а під ногами м’яко стелився розкішний килим.

В одному з крісел сиділа висока літня жінка. Її сріблясте волосся було зібране в тугий пучок, а обличчя видавалося величним, але не злим.

Вона плела гачком новеньку серветку і не поспішаючи завершила коло, перш ніж неуважно подивитись на Вів.

З постави старої та поваги, яку виказував Брак, Вів стало сліпуче очевидно, що перед нею та сама Мадриґал.

— Ти б сіла, Вів, — сказала жінка. Її голос був сухим і владним.

Вів сіла.

Перш ніж вона роззявила рота, Мадриґал продовжила:

— Я багато про тебе знаю. Це щонайменше половина моєї роботи — знати. І налагоджувати зв’язки. Але, зізнаюся, я здивувалась, коли Тайвус звернувся до мене. Звісно, коли я з ним познайомилась, у нього ще було інше ім’я, — жінка підвела очі від свого плетіння. — Він не згадував, звідки мене знає?

Вираз її обличчя був м’яким, але Вів відчула, яка велика темрява стоїть за цим запитанням.

— Ні, пані.

Мадриґал кивнула, і Вів мимоволі подумала, що могло б статися, якби вона відповіла інакше.

— Можливо, прохання Тайвуса було б недостатньо, щоб я погодилася на зустріч із тобою, — продовжила жінка, — якби не інший наш спільний знайомий.

— Іще один? — розгубилася Вів.

— Саме так.

Рухи гачка Мадриґал гіпнотизували.

Вів майже одразу збагнула, про кого мова, хоч могла б і раніше здогадатись.

— Феннус?

— Він надав мені деяку цікаву інформацію. А я вже казала, знати — це моя робота.

— І Феннус приніс цікаву історію. Щось про уривок зі старої пісні та новеньку в місті?

— Саме це — причина, чому ти тут, а не якісь щомісячні внески, — жінка змахнула рукою, наче останнє взагалі не мало значення. Її вуста міцно стиснулися. — Буду відвертою. Розумію, що ти могла подумати за таких обставин, та я не люблю працювати з мудаками.

Вів не стримала смішка.

— Ви погодилися зустрітися зі мною йому на зло.

Їй здалося, що вона помітила блиск в очах Мадриґал.

— Дозволь бути чесною. У своєму поважному віці я зрозуміла, що швидкий поріз менше кривавить.

Вів мала дещо інший досвід, але метафору зрозуміла. Якщо ця жінка хотіла відвертості, вона не відмовить.

— Що ви хочете знати?

— У тебе є камінь скальвертів?

— Так.

— Гадаю, десь тут?

— Так.

Жінка вдячно кивнула.

— Я прочитала кілька віршів і міфів. Деякі люб’язно надав Феннус, як ти вже здогадалася. Але й мої власні ресурси дуже великі.

— Ви можете забрати його в мене, — Вів відчула нудоту й водночас шалений приплив сміливості. Майже як у колишні часи.

— Можу, — погодилася Мадриґал. Вона різко глянула на Вів. — Та чи буде мені від цього якась користь?

Вів на мить замислилася.

— Важко сказати. З того, що я знаю, для каменя треба знайти особливе місце. Я досі не цілком упевнена, що він діє.

— Дорогенька, за тією адресою була занедбана конюшня, зруйнована нездатним дурнем-пияком, а за кілька місяців ти — яка раніше будувала справи лише на крові, — створила там успішний бізнес, який гримить по всьому Тьюну. Тож не граймося у скромність.

— Я бачила достатньо збігів, у які важко повірити. Тому ви, мабуть, маєте рацію.

— Я рідко помиляюся. Таке трапляється, але я не люблю про це розповідати.

— То ви збираєтесь забрати в мене камінь?

Мадриґал поклала своє в’язання на коліна і пильно поглянула на Вів.

— Ні.

— Можна запитати, чому ні?

— Бо все відоме про камінь можна тлумачити як завгодно. Я не впевнена, що мені буде з нього зиск.

Вів звела брови у задумі.

Мадриґал продовжила:

— Тепер про щомісячні внески.

Вів глибоко вдихнула.

— Прошу пробачення, пані. Але я не хотіла б платити.

Мадриґал знову взялася за в’язання.

— Знаєш, ми з тобою не такі вже й різні, — кутик її вуст вигнувся, і вона додала: — Хоча ти, безумовно, вища. Але ми обидві кидаємось у своїх очікуваннях із крайнощів у крайнощі. От тільки у протилежних напрямках. Та певною мірою твої амбіції мені не чужі.

Вів шанобливо чекала, коли Мадриґал продовжить.

— Однак є правила, яких слід дотримуватися. У мене є пропозиція для тебе.

— Я слухаю.

Мадриґал договорила, Вів з усмішкою погодилася, і вони потиснули руки.