Легенди та лате

1

Вів стояла у ранковій прохолоді й дивилася вниз на безкраю широчінь долини. Місто Тьюн розкинулося по обох берегах річки і ледь проглядало крізь густу запону туману, що огорнув його. Лиш де-не-де зблискували на сонці мідні шпилі.

У передсвітанковій темряві Вів розбила табір. Її довгі ноги жадібно проковтнули останні кілька миль. Важкий Чорнокров висів за спиною, камінь скальвертів надійно сховався в одній із внутрішніх кишень куртки. Він важив не більше ніж сухе яблуко, тож Вів час від часу машинально тягнулася до нього й перевіряла, чи він досі на місці.

Шкіряна сумка на її плечі була набита переважно нотатками й кресленнями, якщо не рахувати кількох сухарів, гаманця з платиновими фішками й різними дорогоцінними камінцями та ще одного хитромудрого пристрою.

Коли туман розтанув, Вів рушила вниз у долину. Дорога була безлюдною, лише самотній фермерський візок із люцерною торохтів їй назустріч.

Вів відчула, як усередині здіймається приємне хвилювання, якого вона не відчувала роками. Вона ледь стримувалася від свого бойового кличу. Вона ще ніколи й ні до чого так не готувалася. Вів багато читала, сумнівалася, досліджувала, переконувала себе, зрештою обрала Тьюн і, не вагаючись, викреслила зі списку решту міст. Але раптом та її упевненість здалася дурнуватою та імпульсивною, а хвилювання лише посилилося.

Довкола Тьюна не було захисних мурів. Місто розрослося далеко за межі колишньої фортеці, проте Вів відчувала наближення до чогось важливого. Минула ціла вічність, відколи вона затримувалася на одному місці довше, ніж на кілька ночей, яких вимагала її робота. Тепер же Вів надумала осісти й пустити коріння в місті, у якому доти бувала разів зо три.

Орчиця зупинилася, насторожено роззирнулася: ні, нікого, і фермер із возом люцерни давно розчинився в тумані. Вона дістала з сумки пергамент і прочитала переписані її ж почерком слова:

Де лінію магії бачу,

Там камінь скальвертів горить —

До мене притягне удачу

І серця бажання здійснить.

Вів знову обережно намацала камінь, а тоді дістала з торби пристрій, який тиждень тому купила в учня чаклуна з Арвенни, — чарівну пошукову лозу. Над невеличким дерев’яним руків’ям, рясно всипаним схованими під намотаним зверху мідним дротом рунами, вигиналася тонка ясенева паличка. Вона була закріплена у спеціальному жолобку так, щоб вільно обертатися. Вів міцно стиснула лозину в кулаці й відчула, як мідний дріт вбирає тепло її долоні. Лоза ледь помітно смикнулася.

Принаймні Вів щиро вірила, що відчула це. Щоправда, коли учень чаклуна показував, як працює ця штукенція, рухалася вона значно інтенсивніше. Вів відігнала раптовий здогад, що це міг бути дешевий трюк. Жодна людина з постійним місцем проживання не ризикнула б дурити вдвічі більшого за себе орка, який запросто може зламати їй зап’ясток, лиш трохи сильніше потиснувши руку.

Вів глибоко вдихнула, виставила перед собою чарівну лозину й рушила у Тьюн.

Вів ішла Тьюном, і жвавий гомін міста усе гучнішав. На околицях їй траплялися переважно дерев’яні будинки з підмурками з річкового каменю. Та що далі вона заходила, то більше довкола ставало кам’яних будов, ніби саме місто, старішаючи, перетворювалося на скам’янілість. Багнисті стежки поступалися місцем кам’яним вулицям, а ближче до центру й вони змінилися брукованими. Храми й таверни обступали площі зі статуями колись дуже важливих людей.

Будь-які сумніви щодо чарівної лозини розвіялися. Тепер вона сіпалася, наче жива — короткі посмикування переросли в наполегливі поштовхи. Дослідження Вів виявилися недаремними. Під містом справді пролягали лей-лінії — шляхи потужної магічної енергії. Вчені ніяк не могли дійти згоди, чи то лей-лінії проростали там, де селилися люди, чи то люди тягнулися до них, як до теплого вогнища взимку. Та байдуже — для Вів важило лиш те, що магія була тут.

Втім, знайти потужну лей-лінію — лише початок справи.

Тонка ясенева паличка смикалася ліворуч і праворуч, вказувала в один бік, а потім різко розверталася назад і тягнула Вів, наче рибу на гачку, зовсім в іншому напрямку. Невдовзі орчиця перестала дивитися, куди веде її чарівна лозина, і йшла за посмикуваннями, взагалі не звертаючи уваги на будівлі, повз які проходила.

Лоза провела її гамірними головними вулицями, звивистими провулками поміж ними, протягнула повз ковальні й готелі, ринки й забігайлівки. Людей зросту Вів на вулицях було небагато, але витріщаки не поспішали юрмитися навколо неї. Чорнокров відлякував зайву публіку.

Вів проминула всі шари запахів, якими повнилось місто: свіжоспечений хліб, щойно скупані коні, мокре каміння, гарячий метал, квіткові парфуми та старе лайно. Такі запахи можна зустріти в будь-якому місті, але в Тьюні за ними ховалися вранішні пахощі річки. Часом поміж будівлями Вів помічала лопаті водяного колеса на млині.

Вона дозволила лозині вести її. Кілька разів посмикування ставали настільки сильними, що Вів зупинялася й оглядала найближчі будівлі, та, розчарована, йшла далі. Лозина спершу опиралася, а тоді, певно, здалася і знайшла новий напрямок, куди й потягнула орчицю.

Коли ясенева паличка сильно шарпнула, Вів зупинилась у напівзаціпенінні. Вона нарешті знайшла саме те, що шукала.

Не на Головній вулиці — на це годі було й сподіватися, — але всього на одну вулицю далі. Гасові ліхтарі, натикані вздовж дороги, вже згасли, але давали надію, що навіть після сутінків ніхто тебе тут не приріже. Будинки на Червонокам’яній вулиці не приховували свого поважного віку, а їхні дахи, здавалося, були в хорошому стані. Усі, крім одного, — того, куди потягнула Вів чарівна лозина.

Місце, хай що воно було, виявилось доволі маленьким. На єдиному залізному гачку, що залишився, висіла пошарпана вивіска «КОНЮШНЯ ПАРКІНА». Фарба з опуклих літер давно облупилася. Високі ковані залізом подвійні дерев’яні двері були прочинені, а поперечина одвірка — приперта поряд до стіни. Зате на менших, завбільшки з орка, дверях ліворуч висів замок.

Вів відсунула двері й зробила крок усередину. Крізь діру в даху у приміщення лилося світло, уламки глиняної черепиці лежали у широкому проході між шістьма денниками. На горище вела драбина сумнівної міцності. Ліворуч примостився невеликий кабінет із задньою кімнатою. Із корита в далекому закутку тягнувся кислий запах гнилого сіна. Пил кружляв у променях світла й, здавалось, ніколи не осідав.

Усе було настільки ідеально, як і сподівалася Вів.

Вона сховала чарівну лозину. Знову вийшла на вулицю, яка ставала дедалі жвавішою. Згорблена стара жінка підмітала сходи в будинку навпроти. Вів була майже впевнена, що вона підмітала ще з моменту її появи біля конюшні. Поріг аж виблискував чистотою, але жіночка продовжувала рішуче мести, щомиті потай позираючи на орчицю.

Вів кількома великими кроками перетнула вулицю. Стара неабияк здивувалась, але вичавила з себе щось дуже близьке до усмішки.

— Ви знаєте, кому належить будівля? — запитала Вів, вказуючи на конюшню.

Жінка була вполовину нижча за Вів, і щоб зазирнути у вічі орчиці, бідолашній довелося витягнути шию. Вона допитливо примружилась, і її обличчя перетворилося на клубок зморщок.

— Оці-от стайні?

— Ага.

— Ну-у-у, — задумливо протягнула жіночка, хоча Вів розуміла, що з пам’яттю у тої все гаразд. — Якщо я нічого не плутаю, це старого Енсома. Цей чолов’яга не вдатний ані бізнес вести, ані торгувати, ані працювати, ані слухати, що про все це каже його стара.

Вів зауважила, як дивно жінка звела вгору брови.

— То власник не Паркін?

— Ні. Енсом їх купив, але міняти вивіску було надто дешево.

Вів весело всміхнулася, випнувши вперед нижні ікла.

— Не знаєте, де його можна знайти?

— Точно не скажу. Але думаю, він зайнятий єдиною справою, яка йому добре вдається, — стара підняла вільну руку до губ і перехилила уявний кухоль. — Якщо хочеш його знайти, пошукай у провулку Сирої Кістки. Це тамо нижче, — і вона жестом вказала на південь.

— О такій ранній порі?

— Аякже, він до цієї справи ставиться дуже серйозно.

— Дякую, панно, — сказала Вів.

— О, та яка ще «панна»? — зареготала жінка. — Зви мене Лейні. Будеш моєю новою сусідкою..? — і вона махнула рукою, натякаючи орчиці, щоб і та назвала своє ім’я.

— Вів.

— Вів, — кивнула Лейні.

— Подивимось. Залежить від того, чи справді Енсом такий поганий бізнесмен, як ви кажете.

Стара жінка розсміялася, а Вів рушила до провулку Сирої Кістки.

***

Хай там що казала Лейні, а Вів не сподівалася знайти горезвісного Енсома о такій ранній порі. Тож вона вирішила запитати про нього в першій-ліпшій відчиненій забігайлівці, а, дізнавшись, де він буває, розшукати його ввечері.

Та знадобилося усього три зупинки, щоб знайти Енсома в його природному середовищі. Коли Вів запитала в шинкаря про власника конюшні, той оглянув її з ніг до голови й насупився, помітивши в неї за спиною руків’я Чорнокрова.

— Ніяких розбірок не буде, я тут у справі, — спокійно сказала Вів. Вона щосили старалася здаватися менш загрозливою.

Вочевидь задоволений тим, що вона не планує вчиняти бійню, шинкар тицьнув великим пальцем у куток і повернувся до змахування крихт з шинквасу в нові цікавіші місця.

Щойно Вів наблизилася до столу, у неї з’явилося непереборне відчуття, що вона входить до барлогу старого лісового звіра. Можливо, борсука. І річ була зовсім не в небезпеці. Здавалося, чоловік провів за столиком стільки часу, що куток увібрав його запах і сам став його запахом.

Енсом із довгою масною чорною бородою з білою смужкою посередині і зовні скидався на борсука. Завширшки чоловік був як заввишки і займав увесь простір між стіною і столом, а коли глибоко вдихав, то ніжки столика погойдувались.

— Ви Енсом? — запитала Вів.

Енсом погодився, що це таки він.

— Не проти, якщо я сяду? — запитала орчиця й одразу сіла, сперши Чорнокрова об спинку стільця. По правді кажучи, Вів не звикла питати дозволу.

Енсом витріщився на неї з-понад припухлих нижніх повік. Погляд його був не ворожим, але настороженим. Перед чоловіком стояв майже порожній кухоль пива. Вів махнула шинкареві й указала на кухоль, Енсом помітно збадьорився.

— Дуже вдячний, — пробурмотів він.

— Я чула, ви власник старої конюшні на Червонокам’яній. Це правда? — запитала Вів.

Енсом визнав, що так воно і є.

— Я хочу її купити, — заявила Вів. — І чомусь мені здається, що ви хочете її продати.

Енсом здивувався, але це швидко минуло. Його погляд враз посерйознішав. Нехай він і не мав хисту до бізнесу, та Вів не сумнівалася, що йому вистачить розуму, щоб торгуватися.

— Можливо, — буркнув він. — Але це першокласна нерухомість. Першокласна! Мені й раніше робили такі пропозиції, але більшість покупців не здатна була розгледіти всі перспективи, щоб по-справжньому оцінити важливість розташування моєї конюшні. Розумієте, вони занижали ціну.

Цієї миті шинкар поміняв порожній кухоль на повний, і Енсом помітно потеплішав до співрозмовниці.

— О, так, було стільки принизливих пропозицій. Мушу вас попередити, що я знаю, скільки коштує мій товар, і не продам його абикому, лише серйозному бізнесмену. Е-е... бізнесвумен, — квапливо виправився він.

Вів блиснула зубастою веселою усмішкою і подумала про Лейні.

— Ваша правда, Енсоме, бізнесмени бувають різними.

Вів не забувала, що позаду стоїть Чорнокров, і мимоволі подумала про те, як легко її бізнес — її старий бізнес — міг би завершити ці переговори.

— Але можу вас запевнити: хай яким бізнесом я займаюся, я завжди налаштована серйозно.

Вів потягнулася до своєї сумки й дістала гаманець із платиновими фішками. Вийнявши лише одну, вона покрутила її між великим і вказівним пальцями, розглядаючи, як та переливалась у світлі. Платина — валюта, яку навряд чи можна бачити в такому місці, і Вів безсумнівно доведеться обміняти її на монети меншого номіналу, але вона хотіла мати під рукою кілька платинових фішок саме для таких випадків.

Очі Енсома округлилися:

— Ох, ого. Серйозно. Так! Дуже серйозно!

Він зробив довгий ковток пива, щоб приховати здивування.

«Хитрий лис», — подумала Вів, намагаючись стримати посмішку.

— Скажу вам, як серйозна підприємниця серйозному підприємцеві: я не хочу марнувати ваш час, — Вів сперлася на лікоть і посунула через стіл вісім платинових фішок. — Тут десь вісімдесят золотих соверенів. Гадаю, це покриває вартість конюшні. Я впевнена, ви погодитеся, що ця будівля збиткова, тож шанси на те, що вас відшукає інша... інша бізнесвумен, готова заплатити готівкою, тануть із кожним днем.

Вів витримала Енсомів погляд.

Він тримав кухоль біля рота, але не ковтав.

Вів почала ховати фішки назад, та Енсом квапливо простягнув руку. Він дещо завагався, та все ж торкнувся її набагато більшої руки. Вів запитально підняла брови.

— Бачу, в тебе гострий нюх на прибуткові справи, — Енсом швидко закліпав.

— Так і є. Якщо вам вдасться знайти сьогодні вранці хвилинку, щоб принести й підписати угоду, я почекаю тут. Але я не чекатиму довше, ніж до полудня.

Старий борсук виявився значно спритнішим, ніж здавався.

Вів поставила підпис на документі й сховала ключ у кишеню. Енсом згріб платинові фішки в свій гаманець, з полегшенням дивлячись на підписану угоду.

— То... Я не думав, що вас зацікавить конюшня, — наважився він нарешті сказати вголос.

Усім відомо, що коні не дуже люблять орків.

— А мене вона й не цікавить. Я відкрию кав’ярню.

Енсом здавався незадоволеним.

— Але навіщо купувати для цього конюшню?

Якусь мить Вів не відповідала, а лиш пильно на нього дивилася.

— Речі не обов’язково мають лишатися такими, якими були спочатку.

З цими словами вона згорнула угоду й поклала її в сумку. Вона вже виходила, коли Енсом гукнув їй услід.

— Гей, чуєш? А шо воно таке, та кав’ярня, бодай йому грець?

***

Перш ніж повернутися до конюшні, Вів зробила ще три зупинки.

У торговому депо вона обміняла платинові фішки й поклала в гаманець трохи міді, срібла та золота, а тоді рушила до Атенеуму — невеликого університету магії на північному березі річки. Вів хотіла дізнатися, де він розташований, на випадок, якщо знадобиться щось почитати.

Та що важливіше, Територіальна пошта, яка курсувала між університетами магії та бібліотеками у більшості великих міст, славилася своєю надійністю. Високі мідні шпилі допомогли Вів легко відшукати університет.

Вмостившись за одним з великих столів між стелажами книжок, вона написала два листи. Запах паперу, пилу й давнини нагадав їй про всі минулі рази, коли вона приходила в такі місця читати.

Усеньке своє життя Вів тренувала м’язи, рефлекси й силу волі, але проміняла це на читання, планування та обмірковування деталей. Вона сумно всміхнулася, дописуючи останній лист.

Гномка на пошті без упину витріщалася на Вів, поки та запечатувала конверти сургучевою печаткою. Бідолашна так розхвилювалася, побачивши в приміщенні орка, що не змогла з першого разу правильно записати адресу.

— Мені потрібен слюсар. Не підкажете когось надійного? — запитала Вів.

У гномки на мить аж щелепа відвисла, але вона опанувала себе і заходилася гортати каталог за прилавком.

— «Маркев і Сини», — відповіла вона. — Вісім два сім. Провулок Каменярів.

Вона приблизно пояснила, як туди дістатися.

Вів подякувала і пішла.

«Маркев і Сини» були саме там, де й вказувало оголошення. Заплативши три срібні й три мідні монети, Вів вийшла від них із громіздким і важкеньким сейфом у м’язистій руці.

***

Вже сутеніло, коли Вів повернулася до конюшні Паркіна, відімкнула замок на маленьких дверцятах, заколотила великі двері до стайні й затягнула сейф за Г-подібний стіл в кабінеті. Всередину вона поклала угоду й трохи грошей, сейф замкнула, а ключ повісила на шию.

Потім вона пройшлась головним проходом між денниками, обмацуючи плитки на підлозі, доки не знайшла одну, яка трохи рухалась. Вів низько зігнулась, підчепила плитку і відірвала її від долівки. Тоді вирила невеличке заглиблення і обережно вклала туди камінь скальвертів. Засипавши його землею, Вів поклала плитку на місце, а тоді взяла міцну, хоч і пошарпану мітлу, щоб під шаром пилу ніхто не здогадався, що плитку зрушували з місця.

Кілька хвилин Вів дивилася на викладену кам’яними плитами підлогу. Всі її надії зосередилися на маленькому камінці, похованому, як таємне серце, у конюшні Паркіна.

Ні, вже не в конюшні.

Тепер це приміщення належало Вів.

Вона озирнулася. Це її власність. Не тимчасова зупинка чи випадкова нічліжка. Її власність.

Свіже вечірнє повітря проникало крізь діру в даху, тож принаймні сьогоднішня ніч буде схожа на всі її минулі ночі під зоряним небом. Вів глянула на горище і драбину, що вела до нього. Вона перевірила ногою одну з нижніх сходинок — та тріснула, як соломинка. Вів пирснула, зняла Чорнокрова й обома руками закинула його на горище. Сполохана зграйка голубів вилетіла крізь діру в даху. Вів подивилась їм услід і розгорнула своє простирадло в одному з денників. Вона, звісно ж, не могла розпалити багаття, а ліхтаря не мала, але й страху Вів зовсім не відчувала.

У тьмяному світлі місяця вона оглянула інтер’єр конюшні, доповнений засохлим гноєм і пилюгою. Вона не зналася на будівлях, але ця вочевидь потребувала неймовірної праці.

Але що буде потім? Вів уперше щось будує, а не руйнує.

Аж смішно. Кав’ярня? У місті, де ніхто навіть не знає, що таке кава? Хоча ще пів року тому Вів і сама про неї не чула, не нюхала і не куштувала. На перший погляд, уся ця затія — цілковите божевілля.

Вів усміхнулася в темряві.

Перевернулась на спину й стала подумки перераховувати свої завдання на завтра, але не дійшла навіть до третього.

Вона спала як убита.