Легенди та лате

13

Ще навіть не світало, а Наперсток уже місив тісто, занурюючись у нього аж по лікті. Тандрі завбачливо прочинила двері, щоб запах сочився на вулицю. Коли настав час відкриватись, перед кав’ярнею зібрався натовп утричі більший, ніж у всі попередні дні.

Тандрі та Вів працювали пліч-о-пліч, по черзі смикаючи важелі кавоварки. У цій напруженій, але приємній метушні вони ледь не перечіплялись одна через одну, поспішаючи виконати замовлення.

Наперсткові цинамонові булочки зникли за лічені хвилини, але мудрий щуролюд поставив підніматися нову порцію тіста, ще коли перша партія була в печі.

Піч працювала на повну потужність, від гарячої випічки у кав’ярні стало спекотно і парко. За якусь годину Вів і Тандрі промокли до нитки. Гамір натовпу, стукіт Наперстка, шипіння і гуркіт гномської кавоварки разом створювали атмосферу легкого божевілля.

Ранок наближався до полудня, черга відвідувачів зменшилась, але не зникала довше, ніж на десять хвилин. Зала жваво гомоніла, гул розмов наповнював кав’ярню.

Відвідувачі затримувалися довше, насолоджувались випічкою, неквапом потягували свої напої, і вперше за великим столом народу сиділо більше, ніж у відокремлених кабінках.

Вів сперлася на стійку, розглядаючи їхні обличчя, і нарешті помітила те, на що не наважувалась навіть сподіватися. Вона знайшла це в напівзаплющених очах і повільному вдумливому ковтанні. У долонях, складених навколо теплого горнятка, й у тягучій насолоді після останнього ковтка. В усьому цьому орчиця бачила відлуння власного досвіду, і приємна хвиля спогадів огортала її.

— Ти цілу годину всміхаєшся, — сказала Тандрі під час короткого затишшя, вирвавши Вів із задуми.

— Справді?

— Ага.

Вони обидві розпашілися і впріли, але орчиця не могла не помітити, наскільки розслабленою сьогодні була Тандрі. Вів це подобалося.

— Таке відчуття, ніби все нарешті стало на свої місця. У мене було таке ж відчуття, коли я знайшла Чорнокрова, — Вів нахилилась до меча на стіні. — В моїх руках він був ніби вдома, а коли я вперше його використала, ну... — зрозумівши, до чого веде ця розповідь, вона урвалася. — Я хотіла сказати, що часом виникає таке відчуття, ніби все якось. правильно.

— Так і є.

— Хоча ще лишаються нюанси, над якими треба попрацювати.

— Думаю, ти можеш дозволити собі день-два спочивати на лаврах, — глузливо всміхнулася Тандрі.

— Якщо тільки ми за цей час не зваримося до смерті.

Між ними вигулькнув Наперсток, і вони подивилися вниз.

Щуролюд глянув на Вів, смикнув її за поділ сорочки, показав на піч і широко розвів лапки.

— Вибач, Наперстку, я не розумію, що ти намагаєшся сказати.

Він наморщив носика і прошепотів:

— Більша. Більша... була би краща.

— Твоя випічка? Та кожна твоя булка і так завбільшки з мою голову!

Щуролюд похитав головою:

— Піч. Піч! — він затремтів. — Вибачте! Вибачте!

Вів поглянула на піч, яку встановив Тал. Наперсток працював безперервно, а булки розкуповували, щойно ті вистигали.

Може, з часом попит трохи зменшиться, але такі темпи можуть довести бідолашного пекаря до ручки. Більша піч допомогла б легше задовольнити всіх відвідувачів.

— Я б із радістю, Наперстку, але не знаю, як її вмістити. Тут і так досить тісно.

Наперсток на мить зажурився, але неохоче кивнув на знак згоди.

— Якби тільки твої булки могли зберігатися довше, — міркувала вголос Тандрі. — Якби вони не мусили бути свіжими, то ми могли б наготувати їх про запас і трохи сповільнитись.

Щуролюд уважно подивився на неї, задумливо постукав кігтиком по нижній губі й кілька разів кліпнув. Тоді повільно пішов назад до свого тіста й заходився розкатувати свіжий лист. Але Вів помітила, як він час від часу завмирав і дивився кудись удалечінь.

***

Коли Тал уперше за кілька днів заскочив до них, Вів одразу ж простягнула йому булку з корицею. Гоблін зацікавлено покрутив її, а потім відкусив скромний шматочок.

Його реакція була цілком передбачуваною:

— Гм.

Але це було хороше «Гм».

Наминаючи булку, Тал кивнув у бік жвавої зали:

— Схоже, все йде як по маслу. А це... — він захоплено подивився на смаколик. — Це дуже чудово. Казав же, пічка себе виправда. Що скажете, можна мені одне лате? — гоблін зиркнув на меню і виклав шість монет на стільницю.

Вів посунула їх назад.

— Залиш собі. І я заплачу ще більше, якщо зможеш дати раду зі спекою у кав’ярні. Коли топиться піч, тут стає гаряче, як у восьмому пеклі.

Тал відкусив ще один шматок, заплющив очі й задоволено зітхнув:

— Добре. Є в мене ідея, але тре’ час, щоб перевірить, чи вона спрацює. Я бачив таке на гномському прогулянковому судні. Вкрай розумно.

Вів була заінтригована.

— Якесь вікно, чи що?

— Ні. Не вікно. Не хо’ давать тобі надію, раптом нічо’ не вийде. Дай мені день-два, я помізкую, що можна вигадать А доти постарайся не спалить це місце.

Тал подарував орчиці ледь помітну, але щиру усмішку, взяв свій напій із булкою та попрямував до зали.

***

Увесь день бізнес ішов стабільно: клієнти приходили досить часто, щоб Вів і Тандрі були зайняті, але не заклопотані.

Коли Вів, мабуть, увосьме витирала руки після миття чашок у тазику, до кав’ярні зайшов здоровань, схожий на батрака. Вів здивувалась, побачивши в нього під пахвою щось схоже на лютню. Пасма густого русявого волосся спадали йому на очі, а руки були такі ж величезні й грубі, як і в неї, що здавалося дещо дивним як на музиканта.

— Чим можу допомогти? — запитала орчиця.

— Е-е, привіт. Я хотів запитати, чи можна... чекайте, гм... Е-е, привіт, — затинаючись, почав він спочатку. — Мене звати Пендрі. Я... — він перейшов майже на шепіт і радше спитав, ніж повідомив, — ...бард?

— Вітаю, — весело відповіла Вів.

— Я... хотів запитати, чи не міг би я, наприклад... можливо, розважати публіку? Тут, я маю на увазі.

Вів була вражена.

— Я про таке ніколи й не думала, — зізналася вона.

— Ох. Ох, що ж, гм. Це... це чудово, — Пендрі різко кивнув, і пасма світлого волосся впали йому на щоки.

На якусь мить Вів здалося, що він відчув полегшення.

— А ти добре граєш? — запитала Тандрі, яка якраз вийшла з-за стійки і схрестила руки.

— Я, е-е, ну, я...

Вів пирхнула і легенько штовхнула Тандрі в бік.

— Знаєш що, — сказала Вів, думаючи про камінь скальвертів і те відчуття, коли здається, що все стало на свої місця, — ти ж можеш спробувати просто зараз. Ти ж не просиш нічого, крім дозволу, так?

Пендрі зблід. Здавалося, ніби його от-от знудить.

— Так. Тобто ні. Тобто... гаразд.

Він так і не зрушив з місця.

Тандрі махнула рукою:

— То вперед, — хоч вигляд вона мала суворий, але Вів знала, що сукуб ледь стримує усмішку.

Батрак, чи бард, чи хто він там був, пошкандибав у залу. Озирнувся на Вів із погано приховуваним переляком на обличчі. Опустивши голову, пройшов у самий кінець зали і повільно розвернувся. Ніхто не звернув на нього уваги, тож Пендрі постояв кілька хвилин, стискаючи свою лютню, почаклував із кілками, бурмочучи щось собі під ніс.

Вів була майже впевнена, що він бореться сам із собою, і зацікавлено стежила за ним зі свого місця.

У цього барда була дивна лютня. Орчиця такої ще не бачила. Спереду на інструменті не було розетки. Натомість під струнами виднілась пластина з чогось схожого на сланець, зі срібними вставками.

Вів уже було подумала, що Пендрі не витримає і вислизне з кав’ярні, але він глибоко вдихнув і забренчав.

Звук, що зірвався зі струн, був зовсім не схожий на те, чого очікувала Вів. Розмови в залі вмить обірвалися. Звук був різкий, протяжний, набагато гучніший, ніж могла видати будь-яка лютня. Вів здригнулася і побачила, що всі у кав’ярні теж здригнулися, коли Пендрі заграв на повну силу. Звуки, які він видобував з інструмента, не були немузичними, але в них було щось майже дикунське.

Вів подумала, що, можливо, її віра в те, що камінь скальвертів притягне саме те, що їй потрібно, була надто сліпою, бо якщо це його рук справа.

Орчиця глянула на зніяковілих відвідувачів. Дехто вже підвівся і очевидно збирався йти.

Вів поволі рушила до молодого чоловіка, який, на диво, здавався повністю розслабленим і, схоже, з головою поринув у музику. Коли вона підійшла, він різко розплющив очі й вирячився на неї. Обвів поглядом залу, придивляючись до збентежених облич присутніх, і різко припинив грати.

— Пендрі? — Вів підняла руку.

— О, боги, — присоромлено застогнав він.

І прожогом вилетів з кав’ярні, тримаючи лютню перед собою, як щит.

***

Вів було шкода хлопця, але післяобідня метушня вибила з голови думки про нього. Попит на випічку зменшився настільки, що Наперсток зміг перепочити, і Вів відправила бідолашного щуролюдика додому. Він був геть виснажений, і орчиця подумала, що як не відпустити його зараз, то він там і впаде.

Прибравши столи, вона повернулась і побачила, що Тандрі задивилась у вікно.

— Тільки не кажи, що там знову Келлін.

— Га? Ні, нічого такого.

— А що ж тоді?

— Той старий.

Вів визирнула з дверей, щоб і собі подивитися. За одним зі столиків сидів літній гном у кумедному, схожому на маленький мішок капелюсі й темних окулярах. Перед ним лежала булка, стояли чашка і шахівниця з маленькими фігурками зі слонової кістки, хоч на стільці навпроти нікого не було. Приязнь згорнулась клубком під столиком і задоволено муркотіла. Величезна кішка досі була нечастою гостею і старанно уникала кубла з ковдр, тож було дивно бачити її такою сумирною.

— Ха, здається, він подобається Приязні, — знизала плечима Вів. — Але річ же не в цьому?

— Цей гном там уже годину. Прийшов трохи пізніше нашого майбутнього барда.

— І?

— Я не розумію, хто соває інші фігури.

— Він грає сам?

Тандрі кивнула.

— Але, здається, він не ходить за суперника. Принаймні я не бачила, щоб він це робив.

— І тобі вдалося відстежити це краєм ока?

— Ну я спочатку не звернула на це уваги, але тепер не можу не дивитись туди.

— Що ж, — стенула плечима Вів. — У нас тут сьогодні був бард із самого пекла. Чом би не бути й привиду-шахісту?

— Я колись зрозумію, що тут до чого, — рішуче кивнула головою Тандрі.

Саме тоді у двері ввалилися двоє вартових, щоб викупити залишки булок.

Вів і Тандрі швидко забули про гнома.