Легенди та лате

22

Наперсток пискнув і показав на ксилографію у гномському каталозі, який Вів розгорнула на стійці. Щоб краще роздивитися, щуролюдик навіть заліз на табурет.

Піч, зображена в рекламі, була вдвічі ширшою за їхню, з двома надвеликими духовими шафами і топками, а ще мала задню панель із датчиками та регуляторами температури. Деталі на ксилографії було важко розгледіти, але піч здавалася дуже сучасною, а від одного лиш погляду на перелік її функцій в очах Наперстка спалахував вогник жадання.

— Ти впевнений? — запитала Вів. Від ціни її брови поповзли на лоба.

Вона приїхала у Тьюн з тугим гаманцем, але через ремонт і витрати на обладнання та замовлення особливих інгредієнтів він добряче схуд. Кава, яку вона регулярно замовляла в Азимуті, теж обходилася недешево. Нова піч майже доїла б її заощадження, хоча, зважаючи на популярність Наперсткової випічки, Вів не сумнівалася окупити її за кілька місяців.

Щуролюд рішуче кивнув, але помітив вираз її обличчя, завагався, а тоді неохоче вказав на дешевшу модель внизу сторінки.

— Ні, Наперстку, — похитала головою Вів. — Найкращі заслуговують найкращого. А ти найкращий, — вказала вона на щуролюда. — Я попрошу Тала перевірити, чи ми зможемо встановити цю пічку, і тоді її замовлю.

Знайомий голос, що заговорив до Тандрі, змусив Вів відірвати погляд від каталогу.

— Я по доставку на цьому тижні. І... дорогенька, дайте мені, будь ласка, спробувати оте ваше лате.

Навпроти стійки стояв Брак і, мугикаючи, вивчав меню на дошці.

Поки Тандрі заварювала напій, Вів дістала з-під стійки відкладений пакет булок і, після хвилини роздумів, поклала туди два Наперсткові півмісяці. Вона простягнула пакет кам’яному фейрі та злегка кивнула.

— Дай знати, що Мадриґал думає про сьогоднішню платню.

— Обов’язково, — кивнув у відповідь Брак, узяв напій і спокійно пішов своєю дорогою.

***

— А сьогодні є... буде музика?

Це запитала молода дівчина. Вона була трохи засапана і скуйовджена.

— Ми ніколи не знаємо напевне, — відповіла Вів, знизавши плечима. — Пендрі приходить і йде, коли хоче.

— Ох, — зітхнула дівчина, але швидко приховала розчарування.

— Вам щось подати?

— Е, ні, дякую. То... ви не знаєте, коли він може повернутися?

Вів помітила, що дівчина намагається — хоч і досить невдало — приховати інтерес до відповіді.

— На жаль, ні.

Коли дівчина пішла, Тандрі запитально вигнула брову:

— Це вже втретє цього тижня.

Вів задумливо дивилася вслід шанувальниці Пендрі.

— Ти теж про це думаєш?

— Ти його вмовиш. Я зроблю афішу.

***

Наступного разу, коли Пендрі переступив поріг, Вів відзначила, що бард тримається трохи впевненіше. Він бадьоро кивнув і почувався достатньо комфортно, щоб, не питаючи дозволу, вирушити на свою імпровізовану сцену.

— Привіт, Пендрі, — встигла наздогнати його Вів, перш ніж він зник у залі. — Маєш хвилинку?

— Е-е... Звісно.

Колишнє хвилювання почало повертатися до нього, тож орчиця поспішила продовжити:

— Ти так і не виставляєш капелюха для монет?

— Ну... ні. Я просто. просто люблю грати. А з капелюхом це буде схоже на... жебракування? Випрошування? Якщо тато коли-небудь почує про мене таке... — він скривився і не договорив.

— А якщо я тобі платитиму? Ніби зарплатню.

Пендрі розгубився.

— Але. навіщо тобі це? Я. Я... вже.

— Ну, тоді я могла б просити тебе приходити до нас трохи регулярніше.

— Регулярніше?

— Скажімо, чотири рази на тиждень? Через день. Щоразу в той самий час. О п’ятій вечора, наприклад? Шість мідяків за виступ. Як тобі таке?

Пендрі не вірив.

— Ну, я би... ти справді платитимеш мені? За гру?

— Так. Приблизно стільки, — вона простягнула розкриту долоню.

— Так, мем, — відповів бард, енергійно стискаючи її руку своєю.

— О, і ще, Пендрі. Тобі доведеться виставити капелюха.

До кінця дня біля кав’ярні з’явилась іще одна вивіска, написана рівним почерком Тандрі.

~Жива музика~

Першодень, другодень, середень, п’ятидень

П’ята вечора

***

Вів прокинулася від болю, що роздирав її праву долоню. Здавалося, ніби шкіра на ній тріскалася і лущилася. Орчиця вмить вилетіла зі спального мішка, шукаючи на руці рану, яка так боліла.

Її плоть була гладенькою і неушкодженою. Але біль не тамувався і шпигав тепер передпліччя. Попри місяці бездіяльності, інстинкти Вів ще не зовсім зникли, і вона кинулася туди, де зазвичай стояв Чорнокров — біля її спального мішка. Звісно ж, там його не було, він же безглуздо висів на стіні в кухні, заплетений зеленню.

Гемінґтонове заклинання.

Феннус.

Ельф уже напевно почув, як вона підскочила, як зарипіли дошки. Почув же?

Пригнувшись і безшумно переступаючи босими ногами, вона обережно прокралася до драбини. Смикання і біль у руці зменшилися. Знизу не долинало ані звуку. Вів визирнула з горища. Залу освітлювала тонісінька смужка місячного сяйва.

Майже перед самим обличчям орчиці висіла люстра, а під нею можна було розгледіти м’який силует великого столу, темні квадрати кабінок обіч нього, нечітко розкреслену швами підлогову плитку. Вів не надто добре бачила у темряві, але затамувала подих і пильно вдивлялась у неосвітлену залу, намагаючись уловити бодай натяк на рух.

Минула хвилина.

Ще одна.

Аж раптом Вів відчула тінь запаху, щось чужорідне під усюдисущим ароматом кави. Слабкі, але впізнаванні парфуми: квіткові, старовинні.

Він був закутаний у плащ із каптуром, але це точно був він.

Навіть шурхіт тканини не видавав його присутності. Феннус завжди був неймовірно непомітним. Зазвичай це допомагало їхній старій команді в її несподіваних візитах. Та тепер гостя приймала сама Вів, і вона з похмурою повагою знов дивувалася його безшумній ході.

Щоб стежити за його рухами, орчиці довелося сильно примружитися. Вона побачила, як ельф зупинився в кінці великого столу. У темряві блиснула і м’яко опустилась на стільницю бліда рука. Камінь скальвертів лежав просто під ним. Голова у каптурі нахилилась, ніби Феннус прислуховувався або використовував ельфійське чуття, про яке ніколи не розповідав Вів.

Чекати не було сенсу.

Вів стрибнула, важко приземлившись.

Який тепер сенс ховатися.

— Привіт, Феннусе, — промовила вона.

Йому не вистачило галантності навіть удати, що він злякався. Ельф плавно повернувся до неї, відкинув каптур, і на його лівій долоні спалахнуло блідо-жовте сяйво. Освітлене знизу, обличчя ельфа було таке ж несамовито лагідне, як і завжди.

Феннус кивнув орчиці, наче вітав її на власному порозі.

— Вів. Я вражений, що ти мене почула, — сказав він тоном, позбавленим бодай нотки здивування. Чи бодай нотки сорому.

— Мені з цим трохи допомогли, — знизала вона плечима. — Мабуть, безглуздо питати, навіщо ти тут?

— Авжеж. Я розумію, що весь цей час тебе гнітило почуття провини.

— Почуття провини? — не вірячи власним вухам, перепитала Вів. — Що за «провина», бодай тобі лихо?

Ельф зітхнув, ніби її тупість його розчарувала.

— Ти несправедливо обійшлася з нами, Вів. Знаєш, у мене від початку виникли підозри. Ти такухилялася від відповіді.

— Це була справедлива платня, — спокійно відповіла Вів. — Тим паче, що її цінність виснувана з чуток і випадковостей. Скарбу скальвертів було досить, щоб зрівняти шальки терезів.

— Я не згоден, — відповів Феннус оксамитовим голосом.

Орчицю неймовірно дратував його терплячий, розважливий тон.

Та за мить губи ельфа викривилися в нехарактерному для нього роздратуванні. Вперше його маска холодної байдужості сповзла.

— Ти не надто витончено все прокрутила. Стільки м’язів — й ані крихти кмітливості для хитрощів. Скажи, тобі було дуже важко вигадувати й планувати? Розумниця Вів розплутує казкову таємницю! Мабуть, думала, що ти така перша! Як кумедно. А тоді дременула з каменем у руці як могла швидко, ніби боялася щось проґавити, якщо затримаєшся. Чи, може, це сором змусив тебе накивати п’ятами?

— Сором? — розсміялася Вів. — Ти гімнюк, Феннусе.

— Справді? Тоді скажи мені, інші знають?

— Що я пішла на дурний ризик, повіривши кільком рядкам із пісні? Ні. Але не тому, що мені соромно, Феннусе. Ніяково — так, це ближче до правди.

Ельф широким жестом обвів приміщення кав’ярні.

— Кажеш, дурний ризик? Не схоже.

Вів зціпила зуби.

— Угода є угода, і я свою частину виконала. Тобі справді це потрібно, Феннусе? Як гадаєш, чим це для тебе обернеться? Чи ти захищаєш принцип, скрадаючись уночі, аби забрати те, що належить мені?

— М-м-м, принцип? Щось таке, — пробурмотів він. Його погляд ковзнув до меча на стіні. — Коли зовсім сховаєш Чорнокрова, не думай, що відмовишся від нього через докори сумління.

— Гадаю, я сказала достатньо. Роби що збирався, і подивимось, що з цього вийде.

— Ох, Вів, шкода, що...

Зненацька Феннус зовсім не елегантно відскочив назад, бо величезна темна тінь перестрибнула стіл, ледь не зачепивши ельфа страшними пазурами. Приязнь приземлилася з хижою грацією і зі жаским гарчанням посунула на Феннуса.

— Клята тварюка!. — гаркнув ельф.

Жахокішка наближалася до нього повільно і розмірено, вищирена паща демонструвала страхітливі гостряки ікл. Вів навіть не здогадувалася, що тварина була у кав’ярні. Як вона могла не помітити кішки?

Приязнь загарчала сильніше, і Феннус вислизнув назовні так спритно, що жодному коту годі було за ним угнатися. За мить ельф опинився за дверима і розчинився у ночі.

Жахокішка подивилася йому вслід, ліниво моргнула величезними зеленими очима й повернулася до подушки і ковдр у дальньому кутку зали. Пововтузилася на них, розім’яла їх лапами і знову вмостилася спати.

Вів обережно стала навколішки й погладила велику кицю. Вібрацію від її муркотіння орчиця відчувала навіть у плечі.

— Коли ж ти, бодай тобі лихо, почала спати тут? — здивувалася вона вголос. «І чому я не побачила її раніше?»

Так чи інакше, Вів вирішила, що тепер під рукою завжди має бути додаткова порція вершків. І, можливо, добрий шмат яловичини.

***

Попри впевненість, що Феннус не міг потривожити камінь, бо просто не мав на це часу, Вів не могла заснути, не пересвідчившись у цьому.

Вона перевірила вулицю, зачинила і замкнула вхідні двері. Відсунувши стіл, присіла навпочіпки і витягнула з підлоги плитку, щоб погладити камінь скальвертів у його сховку.

Кав’ярня, Тандрі, Наперсток, Тал... а тепер і Приязнь. Кожен тиждень, здавалося, перетікав у наступний, задовольняючи невідому доти потребу. До цієї миті припущення, що всі її здобутки пов’язані з каменем скальвертів, було чисто теоретичним. Навіщо розглядати хорошу річ надто прискіпливо?

Тепер питання звучало так, як, певно, мало звучати з самого початку. що станеться, якщо вона втратить камінь? Якщо він справді був коренем усього, що вона виростила, то чи зів’яне і помре рослина без нього, чи продовжить рости? І якщо так, то як довго?

Вона думала про останні кілька місяців. І особливо про Тандрі та свою спартанську кімнату нагорі.

Може, подруга мала рацію. Може, кав’ярня не була всім її життям. Може, варто бути готовою її втратити.

Але ким тоді буде Вів?

Вона могла прийти лише до однієї відповіді.

Самітницею.