Легенди та лате

15

— Боги, наскільки ж краще, — сказала Тандрі.

Автоциркулятор Тала ліниво крутився над ними, і прохолодний потік повітря приносив благословенне полегшення. Та більше за всіх новому обладнанню радів Наперсток. І хоч Вів навіть не знала, чи щуролюд узагалі може пітніти, а сам він ніколи не скаржився на спеку, та біля печі явно страждав значно сильніше, ніж орчиця й сукуб.

Деякі ранкові завсідники нарікали на вчорашнє закриття, але їхнє невдоволення переважив інтерес до нового гномського пристрою, що розганяв повітря.

Роззирнувшись, Вів вирішила, що надзвичайно пишається інтер’єром кав’ярні. Він був сучасним і прогресивним, але водночас затишним і гостинним. Поєднання ароматів гарячої кориці, меленої кави та солодкого кардамону п’янили її. Вів з усмішкою варила каву, подавала її і розмовляла з відвідувачами. Орчицю переповнювало глибоке задоволення — сяюче тепло, якого вона ніколи раніше не відчувала. І їй це подобалося. Дуже подобалося.

Кинувши погляд на постійних відвідувачів, Вів помітила, що вони теж це відчувають. Але солодка млість, яку вона відчувала, стоячи за стійкою, їм була недоступна.

«Бо ця кав’ярня моя», — подумала Вів.

Вона помітила, як поруч із нею розпливлася в усмішці Тандрі.

«Або наша».

***

Вів підняла погляд і побачила Пендрі. Кремезний нібито бард тупцявся біля самого порога. Цього разу він узяв із собою більш традиційну лютню, але так міцно її стискав, що Вів здавалося, ніби його дужі руки от-от зламають гриф.

— Привіт, Пендрі.

Орчицю трохи розвеселила довга пауза перед його відповіддю. Хоча й так було зрозуміло, що саме він хотів сказати.

— Я. Е-е. Ну.

Тандрі кинула на Вів докірливий погляд, і орчиця пожаліла бідолаху.

— Хочеш спробувати ще раз? — запитала вона, не відриваючи пильних очей від роботи.

— Е-е... Я... хотів би... цього. Але обіцяю, що зіграю щось менш сучас... тобто щось більш традиційне, панно.

— Панно? Уф. Тепер ясно, чому Лейні це так вибісило, — скривилась Вів.

— Я... перепрошую? — пробелькотів Пендрі, здригнувшись.

Вів махнула рукою:

— Уперед, грай. Минулого разу було не так уже й погано. Просто. неочікувано. Порви їх.

Останні слова остаточно налякали Пендрі.

— Здається, це не дуже поширена у вас приказка?

Тандрі стенула плечима.

— Звучить досить войовничо.

— Мабуть, твоя правда.

Пендрі розгублено закліпав, втягнув голову в плечі й поплентався у залу. Цього разу Вів вирішила не йти слідом, бо це могло розхитати його нерви ще дужче, ніж вони вже розхитались.

Орчиця нашорошила вуха і почекала з хвилину. Не почувши нічого, засміялася собі під носа, похитала головою і приготувала нову порцію кави.

Коли Вів простягнула напій відвідувачу і шипіння кавоварки стихло, нарешті почулися й звуки лютні. Інструмент звучав тепер значно м’якше: Пендрі грав ніжну баладу з чіпким ритмом і приємними переборами.

— Гарно, — зауважила Тандрі. — А він таки вміє грати.

— Непогано, — погодилася Вів.

До лютні приєднався голос: високий, солодкий і проникливий.

— Стривай, — здивувалась Вів. — Це хто співає?

Вона витягнула шию і визирнула з-за кутка.

— А бодай мені всячина.

Співав Пендрі. Його голос, безмежно мелодійний і чистий, разюче контрастував із кремезною брутальністю.

...Ціна моїх бажань

Із дня у день все більша

Та інший шлях я обираю,

Тягар з плечей скидаю...

— Ніколи не чула цієї пісні, — сказала Тандрі. — Хоч вона й звучить традиційно, але це не народна пісня. Б’юсь об заклад, це він сам написав.

— Гм.

Цього разу жоден відвідувач не видавався ошелешеним, і Вів навіть почула, як одна чи дві ноги підтупцювали в такт.

— Вибач, що сумнівалася в тобі, — пробурмотіла вона, почасти собі, але здебільшого — схованому під підлогою каменю скальвертів.

— Що ти сказала?

— О, та нічого. Здається, нам знову пощастило.

***

Згодом того ж дня до стійки підійшов Гемінґтон і досить незграбно замовив собі по одній порції кожного напою.

— Хочеш і каву, і лате? — запитала Вів, підозріливо дивлячись на нього.

— Е-е. Так, — студент зробив паузу і на мить замислився. — А потім я хотів би дещо у тебе запитати.

Вів зітхнула.

— Гемінґтоне, якщо тобі потрібна послуга, просто попроси. Я не хочу варити каву, якщо ти не збираєшся пити.

— О, що ж, чудово, — зрадів той.

— А хоч один із цих візьмеш? — запитала вона, підсовуючи йому тацю з «Наперстками».

— Гм. Звичайно, — Гемінґтон заплатив, але, здавалося, не знав, що робити далі.

— То що я можу для тебе зробити, Геме?

— Передусім я був би вдячний, якби ти не називала мене Гемом.

— А я думала, це ти просиш про послугу. У кав’ярні, де навіть не хочеш замовляти нічого з того, що ми подаємо... Геме.

Юнак скривився.

— Та я не те, щоб нічого не хотів\ Ох, забудь, — він глибоко зітхнув і спробував почати спочатку. — Я сподівався, що ви дозволите мені провести тут дослідження і накласти захисне заклинання.

Вів насупилася.

— Заклинання? Навіщо?

— Ну, це основна сфера мого дослідження. З нерозривним злиттям лей-ліній і підсилювальним ефектом, який вони мають у магічних конструкціях, об’єднаних із матеріальним субстратом, таке заклинання.

— Як щодо більш зрозумілої відповіді, Гемінґтоне?

— Гм. Це заклинання буде зовсім непомітним, — він розсіяно відкусив шматочок «Наперстка».

— А який від нього ефект?

— Ну. воно багато всього може. Але саме по собі воно неважливе. І не потривожить ні твоїх клієнтів, ні будь-кого. Ви його навіть не помітите!

— Тоді чому ти досі його не наклав?

Гемінґтон мав ображений вигляд.

— Я б ніколи..! — відповів він з великою гідністю, хоча й трохи зіпсував урочистий момент, відкусивши чималий шмат «Наперстка».

— А якого типу це заклинання? — запитала Тандрі, яка явно прислухалася до розмови. — Оптичний гачок? Наближення душі? Використання точного фокусування?

— Е-е, наближення душі. А сфокусуватися можна на чому завгодно. Наприклад, на голубі.

— Навіщо тобі відстежувати, чи пролітав над кав’ярнею голуб? — не зрозуміла Тандрі.

— Це ж лише приклад, — відповів Гемінґтон. — Як я вже казав, суть самого заклинання неважлива. Я просто хотів би перевірити стабільність, дальність і точність реакції накладеного закляття.

Вів покірно зітхнула.

— Якщо мені більше не доведеться слухати про це, то вперед. Хіба що... — вона поглянула на Тандрі, — ... мені варто через щось непокоїтися?

Вів хвилювалася, чи не викаже якось це заклинання таємниці, схованої під її підлогою. Але й рішуче заперечення так само могло її виказати. Навіть якщо студент має якісь засоби спеціально для пошуку каменя скальвертів, орчиця все одно про це не дізнається, тож краще з цим просто змиритися, принаймні поки що.

— Все буде добре, — запевнила Тандрі.

— Я ж казав, заклинання буде непомітним, — фиркнув Гемінґтон.

— Непомітне ще не означає нешкідливе, — обережно зауважила Вів. — Але так, вперед.

— Я... дякую.

— Як тобі «Наперсток»? — запитала орчиця з хитрою усмішкою.

— Що?

Вона вказала на його порожні руки.

Гемінґтон згриз увесь «Наперсток».

***

Занадто довго все йшло занадто гладко, і якби Вів була в дикій місцевості, у поході чи в таборі біля лігва звіра, передчуття неминучого нещастя вже лоскотало б її з-за спини.

Увечері, коли Вів із Тандрі вже зачинилися, перед кав’ярнею з’явився Брак із непроханим шанувальником сукуб, Келліном, і шістьма чи навіть вісьмома іншими людьми.

Вів стала на порозі, затуливши собою двері, і подумала, що не варто було втрачати пильність.

— Що там таке? — запитала Тандрі. Вона опустила у воду горнятко, яке саме мила, й визирнула з-за Вів. Побачивши Келліна, сукуб застигла. Вона швидко окинула поглядом усіх чоловіків та жінок, що стояли за ним.

Непрохані гості були озброєні ножами — достатньою їх кількістю, щоб викликати занепокоєння. Вів як ніколи хотіла, щоб просто зараз з’явилася Приязнь, але жахокицьки, на жаль, не було.

Саму Вів ножі не дуже лякали, але присутність Тандрі зводила нанівець усі її розрахунки ризику. Сукуб була свідком її останньої зустрічі з Браком, але цього разу поруч не було вартового, який давав бодай ілюзію захищеності законом. Вів ніколи не боялася за власну шкуру, та коли поруч була Тандрі, груба сила не здавалася їй достатнім захистом.

— Вітаю з успішним розвитком справи, — проказав Брак, скидаючи капелюха і даруючи напівуклін.

Вів не розуміла, кепкує він чи ні.

— Хіба вже кінець місяця? — похмуро запитала вона. — Можу заприсягтися, що лишилося ще кілька днів.

Брак радо кивнув.

— Так і є. Знаєш, це не одразу помітно, але найскладніша частина моєї роботи — дбати, щоб усе йшло гладко. Щоб не виникало ніяких проблем. Розумієш, якщо проливається кров, або ламаються кістки, або страждає майно — це провал. На такому доброго бізнесу не збудуєш. А Мадриґал хоче мати добрий бізнес. Стабільний бізнес. І моя старанність — ключ до цього.

— Привіт, Тандрі, — бовкнув раптом Келлін, владно посміхаючись сукуб.

Брак насупився.

Тандрі подивилася на Вів круглими від страху очима.

Орчиця щосили намагалася демонструвати впевненість.

Брак продовжив:

— Я тут, щоб переконати тебе у серйозності наших намірів. Що ми справді очікуємо надходження коштів наприкінці місяця. І щоб наголосити: хоч я і вважаю ввічливість ключем до успіху, та якщо мої добрі манери зазнають... фіаско... тобі це зашкодить більше, ніж нам.

Вів стиснула кулаки:

— Для вас це може виявитися більш збитковим, ніж ви очікуєте.

Брак ображено зітхнув.

— Слухай, не можна заперечувати, що фізично ти дуже обдарована. Це очевидно. Але у тебе є бізнес. Є працівники. У тебе все добре. Невже ти справді хотіла б утратити все через якісь помилкові принципи? У світі повно податків, пільг і поступок, які допомагають рухатися вперед. І це саме той випадок.

— Не хотілося б, щоб це місце згоріло дотла, — сказав Келлін з такою дурнуватою посмішкою, що аж руки свербіли зацідити йому в мармизу.

Брак плавним, але несамовитим рухом вхопив Келліна за лацкан і шарпнув до себе.

— Стулися, ти, нестерпний гівнюче, — прогарчав він.

За швидкістю цього руху Вів умить зрозуміла, що неправильно оцінила загрозу, яку міг нести Брак.

Засоромлений Келлін відсахнувся, важко хапаючи ротом повітря. Брак осмикнув пальто і натягнув на голову капелюха.

— Ще тиждень, — сказав він. — Я сподіваюсь, у майбутньому наші стосунки складуться безпроблемно, — він кивнув Вів, а потім Тандрі. — Вибачте, панно.

І непрохані гості пішли.

***

Тандрі знайшла Вів на горищі. Орчиця розтягнулася на своєму спальному мішку, стискаючи у руці блим-камінь.

— З тобою все гаразд? — запитала Тандрі.

Вів була зворушена такою турботою, та дуже швидко усвідомила, кому найбільше загрожували озброєні люди з вулиці. Як вона могла не запитати, як почувається Тандрі? Але тепер уже було запізно.

— Добре, — орчиця сама здригнулася від того, якою короткою вийшла відповідь. — Просто міркую, які варіанти в мене є, — вона втупилася у блим-камінь на долоні. Сукуб зацікавлено глянула на нього, але Вів не збиралася пояснювати.

Тандрі обвела поглядом скромну кімнату, порожню, за винятком спального мішка Вів, її рюкзака та залишків будівельних матеріалів, акуратно складених у кутку.

— Ти тут спиш?

— Я звикла до меншого, — відповіла Вів, раптом зніяковівши.

Тандрі витримала довгу паузу.

— Знаєш, ти створила дещо надзвичайно чудове. Дещо особливе, — сукуб зустрілася поглядом із Вів. — Я знаю, ти змінюєш усе своє життя. Я розумію тебе. Розумію, що ти відчуваєш і як воно — прагнути почати все з чистого аркуша. Однак там унизу — не все твоє життя. Те, як ти проводиш решту часу, не менш важливо. Як на ту, хто багато читає, дивно, що у тебе немає жодної книжки.

Може, Вів і відмовилась від деяких улюблених занять. З цим було важко сперечатися, але вона все одно спробувала.

— Мені більше нічого не потрібно. Я відчула це сьогодні. Всього, що я маю, вже достатньо. І я не хочу це втратити.

— Точно достатньо? — Тандрі насупилась і поглянула вниз. — Те, що вони хочуть у тебе забрати... причина, чому це так. нестерпно. У тому, що вони можуть відібрати все, що ти маєш. Я намагаюся сказати, що. можливо, якби ти ставилася до решти свого життя так само, як до кав’ярні, — так само в нього вкладалася, — ціна не здавалася б такою високою.

Вів не знала, що на це відповісти.

— Хай там як, — сказала Тандрі, — тобі варто бодай трохи звернути увагу на цю кімнату, — вона слабо всміхнулася. — Принаймні купи собі нарешті ліжко.

***

Вів зачекала, доки двері кав’ярні зачинилися за Тандрі, і спустилась на кухню. Тишу порушував тільки гул вогню.

Орчиця відчинила дверцята пічки й довго стояла, вдивляючись у полум’я.

Вів глянула на Чорнокрова, прикрашеного свіжою гірляндою з гостролиста.

Вкинула блим-камінь, закрила пічку й піднялася на горище. Спробувала заснути на холодному спальному мішку, але так і не змогла.