Легенди та лате

Сторінки для заповнення

— Обережно, ножі! — крикнув Рун.

Вів сахнулася вбік, коли пара кинджалів полетіла просто на неї. Вулиця була вузька, на орків явно не розрахована. Вів боляче вдарилася плечем об цегляну стіну, та все одно не змогла зіщулитись так, щоб ухилитися від обох лез. Перший кинджал пролетів повз, не зашкодивши їй, а другий залишив на плечі червону смугу. Вів зашипіла, вишкірила зуби й затиснула рану долонею.

Рун озирнувся перевірити, чи вона ще дихає, і продовжив гонитву. Боги прихильні до нього, але навіть цей дворф уже вибивався з сил. Йому не наздогнати їхню здобич.

Вів відштовхнулася від стіни і знову побігла. Вона побачила об’єкт переслідування — струнку ельфійку, яка неслася кривою вулицею геть, усе більше віддаляючись від них. Метання кинджалів не сповільнило її бігу. За кілька секунд вона зникне за поворотом, а випустити її з поля зору означало б провал. Вів зібрала всі сили задля останнього ривка і за кілька кроків перегнала Руна.

Гноми, побачивши її блискавичну швидкість, розбіглися, й орчиця відчула себе велеткою, що тероризує беззахисне село. Дикий регіт вирвався з її горла, дух перехопило.

— Феннусе! — заволала Вів. — Не випускай її з поля зору!

Краєм ока вона побачила ельфа, який граційно стрибав по похилих металевих дахах. Він їй не відповів. Орчиця і уявити не могла, щоб він пішов на таке приниження, щоб підвищив голос, але не сумнівалася, що він зможе простежити за втікачкою.

Уперше після приїзду в Азимут вона раділа, що її великий меч був надто грізним, аби тягати його по місту. Без важкого Чорнокрова Вів почала наздоганяти здобич.

Ельфійка невтомно бігла, продиралася крізь натовп, а її довга коса летіла за нею.

На горизонті показалося перехрестя, і Вів спробувала витиснути зі своїх ніг усе можливе. Якщо ельфійці вдасться пірнути у провулок...

Раптом з-за рогу на вулицю, ніби мара, вилетів Тайвус. Його підняті вгору руки були залиті золотим сяйвом, на долонях палали знаки п’ятого пальця. Ельфійка раптом спіткнулася, її ноги підкосилися, наче зв’язані. Вона полетіла вперед — і падіння могло завершитися травматично, але вона встигла опанувати себе і опустилася на коліна граційно, навіть п’ят не розвела.

З-за спини Тайвуса показалася Ґалліна. У руках вона тримала по ножу й обережно наближалась до ельфійки, яка стояла навколішки.

На мить Вів здалося, що м’язи ельфійки під одягом закипіли. Все її тіло вигнулося, а шкіра потемнішала, наче набігла грозова хмара.

Вів підбігла до неї першою і витягла короткий меч. Ельфійка здавалася такою самою, як тоді, коли вони вперше вистежили її на ринку, за кілька перехресть звідси. Вона хапалася за бік, ніби поранена.

Знаючи, хто вона така, Вів не здивувалася б, якби ельфійка мала в рукаві ще кілька кинджалів або чогось до біса гидкішого.

— Бодкін? — запитала Вів низьким і рівним голосом.

Ельфійка застигла й озирнулася на неї через плече. Вів ладна була заприсягнутися, що на мить її зіниці перетворились на горизонтальні смужки, наче в кози.

Феннус зіскочив з даху, м’яко піднявся, перекинувши волосся через плече, і одним рухом вихопив свою тонку білу шпагу. На перехресті стривожено перешіптувався гномський народ. Наглядачі теж не забарилися, але їхня команда заплуталася у якійсь гидоті.

— Ти знаєш, чому ми тут, — терпляче й розважливо сказала Вів. Якщо вони хочуть, щоб усе пройшло легко, це має зробити вона, а не Феннус. Вона опустила меч, але була напоготові. — Мій друг Тайвус зв’яже тобі руки, і ми поставимо тебе на ноги. Ми всі колись сходимо з дороги. Це — кінець твоєї. Але це не обов’язково кінець усього. В Азимуті справедливі закони.

Ельфійка розсміялася. Голос її виявився глибшим, ніж орчиця очікувала:

— Поводишся так, ніби знаєш, хто я, але ясно як божий день, що це не так.

Вона відсмикнула руку, якою затискала свій бік, підкинула щось у повітря і швидко нахилила голову, закривши її руками.

Вів устигла помітити три крихітні срібні камінчики, обперезані зеленими лініями. Вони вже досягли вершини свого польоту і почали падати.

— Чорт, — байдуже вимовила Ґалліна.

Тайвус зреагував миттєво: він знову скинув руки вгору, й вони замерехтіли вогнями. Феннус накрив обличчя плащем і присів навпочіпки, а Вів кинулася вперед, витягнувши вільну руку. Якби їй вдалося схопити Бодкін до того, як ті штуки приземляться...

Камінці вдарилося об бруківку, і гарячий спалах вибухнув отруйним чорним димом.

У падінні Вів заплющила очі, але все ще тягнула руки до ельфійки.

Та пальці торкнулися лиш бруківки.

Затамувавши подих і міцно заплющившись, Вів впустила короткий меч і почала кидатись на всі боки, продираючись крізь хмару диму, присідаючи, сподіваючись дотягнутися до ельфійки.

Вона наштовхнулась на чиюсь руку.

— Це я! — зойкнула Ґалліна і схопила Вів за плечі.

Орчиця відчула потік холодного повітря, розплющила очі й побачила, що дим розвіюється. Тайвус, заплющившись, швидко рухав пальцями, ніби плів невидиму павутину. Феннус вискочив з темряви з виразом холодної люті на обличчі. Вів швидко оббігла перехрестя, шукаючи в натовпі сліди ельфійки.

Але її побоювання підтвердилися. Бодкін ніде не було.

На бруківці, де вона недавно стояла, залишилась напіввідкрита шкіряна сумка. Вів підняла її.

— Ну, — відсапуючись, сказав Рун. Він став біля них, впершись руками в коліна й роздуваючи свої заплетені вуса. — Принаймні ми знаємо, що це була Бодкін.

***

Вів дивувалася, як це ретельно сплановане місто може дезорієнтувати. Азимут був забудований концентричними колами, з пронумерованими вулицями, що розширювалися від центру, наче все більші шестерні. Він був красивий і впорядкований, але Вів практично не могла відрізнити одне місце від іншого. Вона б усе віддала за бодай одну розвалену халупу чи хисткий камінь у вуличній бруківці, аби мати хоч якісь орієнтири, які можна запам’ятати.

Вів надто багато часу провела в тунелях, курганах і печерах, аби страждати на клаустрофобію. Проте менший масштаб гномського міста змусив її відчути, що їй трохи бракує повітря. Більшість споруд у ньому були багатоповерховими, але Вів легко могла зазирнути у вікна другого поверху.

Їхня команда швидко покинула місце зникнення Бодкін. Не було сенсу чекати на підозріливих наглядачів і відповідати на безліч запитань. Не те щоб тим було важко вистежити височезну орчицю, яка заливала кров’ю все навколо.

Команда рушила за Ґалліною в орендовані кімнати на сьомій кільцевій дорозі. Маленька гномка, звісно ж, почувалася тут як удома.

Поки вони підіймалися сходами, власник хостелу насторожено позирав на них, і Вів раділа, що сховала від нього свою поранену руку. Вона міцно затискала рану долонею, намагаючись не заляпати кров’ю підлогу.

Стелі в кімнаті були незручно низькими. Хоча в районі Шпилів траплялися будівлі, більш пристосовані до орчиного зросту, та вільного житла там було небагато, і жодне приміщення не відповідало мінімальним вимогам Феннуса до розкошів. Тоді Вів не нарікала, а тепер відчула запізніле роздратування. Проте мусила визнати, що підлога з підігрівом і ліхтарики — це таки приємні бонуси.

Вона пригнулася і пішла за Ґалліною в кімнату, яку вони ділили, а решта ввалилася слідом. На одному з ліжок поряд з їхніми нагромадженими клунками виблискував меч Вів — Чорнокров.

Феннус, здавалося, був готовий негайно перейти до справи, але Рун його випередив.

— Сідай, я подивлюся, — сказав дворф, поплескуючи Вів по нозі.

Поки Рун видобував зі своєї сумки бинти та чистий спирт, Вів, здригаючись від болю в спині, сповзла на підлогу. По правді кажучи, цей біль турбував її більше, ніж нова різана рана.

Феннус не міг більше чекати:

— Гадаю, ми всі згодні, що результат наших денних зусиль менш ніж задовільний, — його бездоганно виліплене обличчя лишалося беземоційним. — Наступного разу ні Тайвус, ні я не зможемо знайти її так легко. І ми, звичайно, не можемо розраховувати на те, що впізнаємо її з першого погляду.

Вів заревіла, коли Рун промив спиртом глибокий поріз уздовж її трицепса і почав його перев’язувати.

— Не так туго, — попросила вона.

— Що тугіше, то краще.

— Якщо я зігну руку, пов’язка порветься.

— Може, тоді не згинай? — буркнув дворф. — Як тобі ідея?

Феннус мав особливий дар — його мовчання завжди було голосніше, ніж будь-які сказані слова. Рун тихо зітхнув, і вони обоє перевели погляди на ельфа.

Неусміхнені очі Феннуса обводили кімнату. Ґалліна сиділа, схрестивши ноги, на одному з крихітних ліжечок, ліниво крутячи в пальцях кинджал, а Тайвус відійшов у дальній кут. Нарешті Феннус промовив:

— Якщо ми маємо намір її спіймати, жодних помилок більше бути не може.

Ґалліна пирснула:

— Ми говоримо про Бодкін. Усі чули історії про неї. Це не може бути легко. Вона ж не просто так стала легендою, не просто так влізла в цю справу!

Гномка схопила з приліжкової тумбочки портрет їхньої цілі й наморщила носика. Образ був промальований дуже ретельно.

— Навіщо було так старатися? Вона більше ніколи такою не буде. Цього разу вона навіть не була схожа на цей портрет.

— Ще одна причина нам постаратися, — Феннус швидко глянув на руку Вів.

Крихітна іскра гніву спалахнула в голові орчиці, але її швидко згасила хвиля втоми. Проковтнувши уїдливу відповідь, Вів підняла знайдену шкіряну сумку і потрусила нею. Усередині щось м’яко дзенькнуло.

— Ми не те щоб із порожніми руками, — вона розкрила сумку, щоб перебрати її вміст.

— Можливо, саме це шукали ті спритники, — сказала Ґалліна, нахилившись, щоб краще роздивитись.

— Ні, — похитала головою Вів. Вона дістала з сумки кілька запечатаних корками і залитих воском скляних флакончиків із райдужною рідиною. — Тут немає ніяких схем.

— Схоже на фарбу, — додав Рун.

Вів зламала воскову печатку одного флакончика, вийняла корок і принюхалась.

— Це фарба, так. Але її так мало. Навряд чи Бодкін планувала фарбувати нею сараї.

— Чудово, — сказав Феннус. — Можемо насолоджуватися мистецтвом і ремеслами.

— Це може бути зачіпкою. Ніколи не знаєш напевне, — відповіла Вів. Вона закоркувала флакончик і піднесла його до помаранчевого вечірнього світла, що лилося у вікно.

Феннус збирався заперечити, але втрутився Тайвус:

— Спостереження.

Усі здригнулися і витріщилися на нього. Кам’яний фейрі був таким сірим і мовчазним, що часом про його присутність забували.

Він продовжив, ніби й не помітив їхньої реакції:

— Радіус і Танґенс найняли нас, щоб схопити Бодкін і повернути їхнє вкрадене майно. З останнім щось може й вийти. Може, вони заплатять і за це?

— Не так багато, — відповіла Ґалліна. — Але не нічого. Ми люди практичні, — вона покрутила перед собою великим пальцем, очевидно маючи на увазі весь гномський народ. — Найбільше їх хвилює, щоб Бодкін не продала цього їхнім конкурентам.

— Тоді варто подумати, — сказав Тайвус.

Губи Феннуса стиснулися в тонку лінію

— Знайти її або знайти схеми — одне веде до іншого. Це суперечливе питання. І я, наприклад, не бачу причин задовольнятися напівзаходами. Успішне полювання на таку легенду, як Бодкін, означає для нас більше, ніж винагорода.

Вів думала заперечити, але пожаліла зусиль.

— Гаразд, візьмемося за це завтра. Місто велике, і я сумніваюся, що вона покине його так одразу. Та й навіщо їй це? Вона ж дволик. Хтозна, який образ вона використовує зараз. Ти ще можеш відстежити її магічний слід? — орчиця переводила погляд з Феннуса на Тайвуса.

— Час потрібен, — відповів Тайвус.

— Час — проблема, але так, — додав Феннус. — Вона буде насторожі, та й нас тепер може впізнати. Хай куди ми підемо, ми не зможемо розгулювати містом й у всіх на очах виблискувати таємним світлом.

— Що ж, решті нема чого сидіти склавши руки, — сказала Ґалліна.

Феннус підняв борви.

— Ага, — Вів стиснула флакончик з фарбою. — Розділяй і володарюй. Здається, доведеться попрацювати детективами.

Додатковий плюс — Вів могла перепочити від уїдливих Феннусовіх коментарів.

***

Орчиця міцно спала, витягнувшись на спальному мішку. Її рука пульсувала від болю, але їй, на диво, хотілося лежати саме на пораненому боці. Світло вуличного ліхтаря вимальовувало профіль Ґалліни й лезо ножа, який вона стискала в руці. Високе, скрипуче хропіння гномки зазвичай присипляло Вів, але сьогодні воно її лякало.

Вона подумала, що могла б заспокоїти свій розум, нагостривши Чорнокрова, але не схотіла будити товаришку. Тому тихенько підвелася і почала порпатися у рюкзаку. Вів дістала нотатник, який розкрився на закладеній папірцем сторінці, і притулилася спиною до стіни під вікном, щоб м’яке світло падало на записи. Швидко перечитала рядки:

Де лінію магії бачу,

Там камінь скальвертів горить.

Вів провела пальцем по нотатках на сусідній сторінці. Перекази горян з півночі неподалік Кардуса. Жертва на жвавій фермерській дорозі на сході Земель. На вході до виробленої копальні помічено багатооку істоту.

Але цього недостатньо. У Вів наростало нетерпіння, нагальна потреба діяти — але вона мала бути впевненою. Це мала бути тільки Королева скальвертів і ніхто інший. Їй не вдасться вмовити Феннуса на ще одну спробу.

А якщо їм усе вдасться? Що ж, сторінка розділу «Майбутнє після цього» досі незаймано чиста. Та Вів придумає, що туди вписати. Обов’язково придумає.

Орчиця глянула на сплячу подругу, і її серце боляче стиснулося від невисловленої правди.

Тоді вона знову вляглася на спальний мішок, обіймаючи нотатник, і дивилася у стелю, поки нарешті не задрімала.

***

— Удачі, — сказав Рун, помахав Вів і Ґалліні та побіг за Феннусом і Тайвусом. Феннус наполіг, щоб дворф пішов із ними — раптом знадобляться його м’язи.

— Пильнуйте там! — гукнула їм услід Вів, піднявши руку.

Феннус не звернув на неї уваги, а Тайвус повторив її жест.

Ґалліна відкусила величезний шматок свого сніданку.

— Подай мені один флакон, — промимрила вона з набитим ротом.

Щоб звільнити руки, Вів швидко проковтнула свій сніданок — пухкий омлет із шинкою, який хостел подавав теплим у вестибюлі, — і подумки додала бали закладу. Обтерши пальці об штани, Вів дістала з сумки флакончик із фарбою. Біль від порізу обпалив її, коли вона подавала флакон гномці.

Ґалліна взяла його з долоні Вів і підкинула у повітря.

— Нам варто сходити в Атенеум.

Вів наморщила лоба.

— У бібліотеку? Я думала, ми порозпитуємо в торговому районі чи ще десь. Ми знаємо, що це фарба. Навіщо нам та бібліотека?

— Ти що, ніколи не бувала в гномському Атенеумі? — всміхнулася їй Ґалліна.

— Ну, ні, але...

— Тоді довірся мені.

Вони рушили на північ. І знову Вів раділа, що йшла за Ґалліною, бо Азимут був справді величезний. Вони проходили повз гігантські геометричні абстракції, які важко було охопити оком. Вздовж вулиць тягнулися міцно прикріплені до стін акуратні пучки парових шлангів. Вів чула шипіння, коли під ними проходила. Багато з них були заплетені рослинами, а стіни вздовж широких доріг — завиті плющем, і разом усе це складалося у приголомшливий — принаймні як на Вів — смарагдовий візерунок.

Хоч сенсу в цьому було мало, орчиця видивлялася у натовпі Бодкін. Азимут — гномська метрополія, але тут було й чимало представників інших народів. Вів зустрічала людей і ельфів, кам’яних і морських фейрі, дворфів, зрідка — гоблінів. Бачила навіть, як повз пробігла зграйка щуролюдів у якомусь релігійному вбранні.

Годі було й сподіватися натрапити просто на вулиці на Бодкін, відому крадійку, надто зважаючи на її вроджений талант до маскування. Але бути напоготові теж не зайве.

Ґалліна гралася у гідесу й коментувала все, що вони бачили, поки пробирались крізь натовп. Вів старалась бути обережною і ні на кого не наступити, постійно кивала і бурмотіла слова захоплення, коли її супутниця вказувала на пам’ятки.

Вів побачила Атенеум ще до того, як вони до нього дійшли. Дивовижний витвір архітектури — кільце з семи веж, з’єднаних між собою закритими переходами — прикрашали гострі виступи та складні карбування на фасаді. Масштаб його був неспівставний із більшістю будівель у місті. Вів уже бачила, що там їй не доведеться пригинатися, аби пройти у двері.

— У них стільки книжок? — ахнула вражена Вів.

— Багатенько, — відповіла Ґалліна, і її очі блиснули. — Але тут не просто книжки. Кажу ж: довірся мені.

Вони піднялися сходами в одну з веж. Дві пари великих латунних дверей з шипінням відчинилися від натискання кнопки і пропустили їх у схожий на довгу печеру коридор. Вів перехопило дух від розмірів приміщення. Стіни були заставлені величезними полицями, заповненими книжками. Вузькі проходи оперізували башту і, з’єднані павутинням сходів, повзли вгору. Тут і там стояли великі робочі столи. Високі затемнені вікна пропускали лише приглушене світло, але ліхтарі освічували все приміщення рівним теплим сяйвом.

— Як ви взагалі тут щось знаходите"? — зітхнула Вів.

Ґалліна вказала жестом на металеві пластини на найближчих полицях з написами «ОРГАНИ», «ОРКИ», «ОРНІТОЛОГІЯ». Під кожною — купи чорних позначок.

— Є ціла система, — сказала гномка. — Але ми тут не заради книжок.

Вів відчула гостре розчарування. Вона при нагоді провела б тут кілька днів! А може, й тижнів.

— Мені доведеться розпитувати, так?

— Якщо хочеш щось дізнатися, і то швидко, поговори з одним із Вчених Семи Аспектів, — відповіла Ґалліна. Вона хитро всміхнулася Вів. — Тобі ж відомо про Аспекти?

Вів збентежено поглянула на неї.

— Сама знаєш, що ні.

— Розказати тобі?

— Так... але, мабуть, не зараз.

Ґалліна дістала з кишені флакончик і підняла його вгору.

— Я здогадуюсь, що це Третій Аспект, тобто третя вежа. Ми підемо туди й подивимося, що нам скаже Третій Вчений. У книгах шукають, щоб дізнатися, що про це знали раніше. А Вченого питають, щоб дізнатися, що відомо зараз.

Вів роззирнулася ще раз і помітила у центрі вежі високу платформу з вузенькими сходами навколо неї.

До гнома, що стояв посеред платформи, тягнулася черга місцевих мешканців і кількох істот вищого зросту. Вів вказала пальцем на платформу і запитально вигнула брови.

— Це Перший Учений, — кивнула головою Ґалліна. — Організми. Живі істоти. Хочеш піти зі мною до Третьої вежі чи..?

Вона замовкла й легенько всміхнулась, побачивши вираз обличчя Вів.

— Ти не проти, якщо я тут трохи роздивлюся? — запитала Вів, з нетерпінням чекаючи нагоди лишитись самій й водночас відчуваючи провину за це. — Тобто якщо я можу чимось допомогти, звичайно, я б хотіла.

Сміх Ґалліни перебив її.

— Я знаю цей погляд. Залишайся. Розважся трохи. Ти маєш тільки нагадати Феннусу, коли ми його побачимо, яка я до біса розумна.

— Я вихвалятиму твою геніальність, — серйозно сказала Вів, але не стрималась і сяйнула усмішкою.

Гномка пішла, підсміюючись, а Вів залишилась наодинці зі своїми проблемами.

***

Залишившись сама у, здавалося, повністю складеній з книжок будівлі, Вів відчула трепет — від кінчиків пальців і аж до маківки. Вона глянула на повільну чергу прохачів до Першого Вченого і вирішила, що краще сама знайде відповіді. Все одно ж Вів не зналася на правилах етикету, та й ця вежа, здавалося, підходила для того, що її цікавило. Це ж був практично знак!

Надокучливий голос у голові шептав, що вона марнує час, який можна присвятити поточному завданню, але Вів на нього не зважала. Ґалліна знала, що робить.

Вів пройшлась поверхом, звертаючи увагу на таблички на полицях. Тут теж була якась своя система — можливо, її прояснили б чорні позначки, але орчиця вирішила піти далі.

Вона піднялася якимись сходами, відчуваючи абсурдність повільного підйому невисокими гномськими сходинками. Вів торкалась пальцями корінців різнокольорових томів, вдихала запахи паперу та чорнил.

Перші кілька книжок, які вона зняла з полиць, виявилися грубезними трактатами про фауну Західних Територій. їй було потрібне щось екзотичніше і, можливо, давніше. Вона спідлоба глянула на вищі яруси. Вів і гадки не мала, скільки в неї часу до повернення Ґалліни.

Врешті вона вирішила, що може попросити у когось невеличкої підказки. Підійшовши до літнього гнома, який діловито переставляв фоліанти у шкіряних палітурках, Вів схилилася і тихенько відкашлялася:

— Гм, перепрошую?

Старий гном підняв очі й глипнув на неї поверх окулярів без оправи.

— Чим можу допомогти?

— Так, я шукаю дещо про... — Вів завагалася, потім вирішила бути якомога конкретнішою, — ...про скальвертів.

Вів відчула себе по-дитячому наївною, наче просила казку.

Старий зміряв її поглядом з ніг до голови і стиснув губи.

— Легенди чи щось практичне?

— Усе.

Гном кивнув і рушив до найближчих сходів. Здивована Вів пішла за ним.

Він вказав їй на три різні полиці та сім різних томів. Орчиця зраділа, що запитала, бо сама не знайшла б їх навіть після кількох годин марних блукань.

Подякувавши старому гномові, вона перенесла стосик книжок на найближчий стіл. Він був занизьким, щоб їй нормально ним користуватися, та й стілець навряд чи витримав би її вагу, тому орчиця просто сперлася рукою на стільницю і почала гортати знахідки. Через кілька хвилин вона дістала свій нотатник і олівець. Усе глибше поринаючи у книжки, Вів заповнювала сторінки свіжою інформацією.

Біль у руці притупився, а в голові прояснилося. Вів нарешті відірвала погляд від своєї протоптаної стежки й поглянула на ще невиразний, але багатообіцяючий горизонт.

***

— Ось де ти!

Брязкіт флакона з фарбою об стіл відірвав Вів від читання. Вона інстинктивно закрила свої нотатки — занадто швидко, щоб не викликати підозр.

Ґалліна, примружившись, подивилась на нотатник Вів і руку, яким та захищала його згори. Усмішка гномки на мить застигла, а потім спалахнула ще яскравіше.

— Знала, що ти не нудьгуватимеш, — безтурботно сказала вона, наче нічого й не помітила.

Вів силувано розсміялася, але, мабуть, вийшло не дуже переконливо.

— Що сказав Третій Учений? Здогадуюсь! Ти показала йому флакон, а він назвав тобі адресу Бодкін і розповів, як вона любить готувати яйця?

Гномка показала Вів язика.

— Ха. Ти така кумедна. Нічого такого не було, але я точно дізналася, що це і... — вона підняла флакон і помахала ним, — ...звідки воно взялося.

— Я думала, ніхто не заперечує, що це фарба?

— Так, але важливий тип фарби. Це олійна фарба з металевими пластівцями. Використовується для дуже дрібних деталей, наноситься маленькими пензликами і все таке. Це така собі суміш. Найкраще підходить для дуже специфічних порід дерева. Як ти там казала, сараю вона нею не пофарбує?

— Гм. То Бодкін ще й художниця? Ну, може, це якось допоможе нам у майбутньому. І де в Азимуті продають таку фарбу?

— Це найцікавіше, — Ґалліна широко всміхнулася. — Лише в одному місці.

***

Інтер’єр магазину разюче контрастував з порядком на вулиці. Запахи лляної олії та скипидару лоскотали ніс. Задню стіну закривали шафи з флаконами із рідинами всіх можливих відтінків. Полотна висіли на натягнутих поміж кроквами дротах, наче білизна на мотузці. В одному з кутків валялись на купі скелети мольбертів, столи різної висоти були заставлені коробками з пензлями всіх розмірів.

Щоб пройти під полотнами, Вів довелося припіднімати їх тильним боком долоні.

За прилавком схожа на птаха гномка перев’язувала ниткою щетину соболиного пензля, а потім акуратно підрізала кінчик крихітними ножицями, висунувши від старанності язичка.

Вона зняла нитку з пензля, критично його оглянула, відрізала пропущену волосинку і тільки тоді поглянула на гостей.

— Вам допомогти, любі? — Її голос був таким же тонким, як і її тендітні пальці.

— Звісно! — Ґалліна поставила на прилавок флакон. Блакитна фарба виблискувала під низько підвішеним ліхтариком. — У нашої подруги закінчуються запаси, і вона послала нас купити ще.

Жінка за прилавком похмуро глянула на Вів. Орчиця подумала, чи не краще було б їй почекати на вулиці.

На щастя, увага власниці магазину знову повернулась до флакона. Гномка підняла його і притиснула до себе. І знову старанно висунула язик.

— Гм-м. Металева стружка. Кобальт сорок сім.

— Ніби так, — жваво погодилася Ґалліна. — У нашої подруги попереду великий проєкт. Безумовно, знадобиться більше фарби.

— А Лейтон не знає, що мені потрібен час, аби її змішати? — гномка несхвально насупилась. — Я не маю готової.

Почувши ім’я «Лейтон», Вів і Ґалліна швидко перезирнулись. Орчиця зраділа, що лише один клієнт купив саме цю суміш.

Ґалліна вдавано розсміялася.

— Ви ж знаєте ельфів. У них часу скільки завгодно, от вони й думають, що ніхто з нас нікуди не поспішає. Надто якщо вони на чомусь зосереджуються.

— М-м-м, так, годинники досить... — гномка за прилавкам раптом здивовано закліпала. — До чого тут ельфи?

— О, гм, я хотіла сказати «як у ельфів», — квапливо виправилась Ґалліна. — Ну, в кожному разі, ми можемо залишити флакон тут, поки ви змішаєте ще. Оплатити просто зараз? — вона почала нишпорити в кишені. Ніщо так не загладжувало помилку, як обіцянка грошей.

— Ні, все гаразд, — власниця крамниці пошоркалась на своєму стільці й перестала супитись. — Але мені потрібен час. Краще зайдіть уранці.

Ґалліна наполягла на тому, щоб лишити на прилавку кілька срібняків:

— Просто щоб ви знали: ми обов’язково повернемося.

Очі власниці крамниці розширилися, щойно вона побачила монети, і Вів подумала, що Ґалліна, можливо, запропонувала забагато, але перш ніж орчиця встигла бодай щось запитати, вони квапливо вийшли за двері.

***

— Отже, або Бодкін — це і є Лейтон, або вона вкрала торбу з фарбами, і це глухий кут. Сказати моє перше враження? Бодкін не схожа на художницю, — Ґалліна провела їх під довгим і, на щастя, високим навісом за кількасот кроків від крамниці, подалі від полуденного сонця.

Вона незадоволено скривилася.

— Але мені дуже не хочеться, щоб виявилося, що Феннус має рацію.

Вів знизала плечима і здригнулася від болю, що пронизав її передпліччя.

— Це все одно наша найкраща зачіпка. Немає нічого дивного в хобі. Може, вона займається годинникарством? Або малює годинники. Ніколи не здогадаєшся, хто що може робити на дозвіллі.

— Угу, — Ґалліна, що стояла притулившись до стіни в затінку, пильно подивилася на Вів.

Орчиця вдала, що нічого не помічає.

— Хай там як, ми знаємо ім’я. Та й скільки в цьому місті може бути годинникарів-негномів?

— Найкраще піти до Шпилів, — хитро всміхнулася Ґалліна. — Я точно знайду її раніше за Феннуса.

— Може, розумніше дочекатися інших, — міркувала вголос Вів, побоюючись за свою рану. — Минулого разу Бодкін вислизнула, тепер вона насторожі. Та й Рун може подумати, що ми його кинули.

— Назвати тобі всі причини, чому нам не варто чекати?

— Ти хочеш сказати, що для цього є причини? — всміхнулася Вів.

— Можу придумати.

Вів подумала про Феннуса.

— Ні. Лихо з ними.

***

Перетин кордону між власне Азимутом і районом, відомим як Шпилі, був чимось сюрреалістичним. Масштаб будівель змінився так різко, що Вів, коли озирнулася через плече, подумала про трюк із дзеркалами. Вулиця не стала ширшою, але дверні рами вище рівня очей орчиці дозволили їй розслабити м’язи, досі ніби зсудомлені.

Шпилі займали лише три відтинки кільцевої дороги і відносно невелику частину Азимута. Проте вулиці його так звивалися, що варто лиш трохи пройти, як менші будівлі зникали з поля зору і можна було з легкістю уявити, що ти у будь-якому іншому місті на Територіях, хоч і з більшою кількістю гномів, ніж зазвичай.

Тепер, коли команда впритул підібралася до Бодкін, ризик того, що їх помітять і їхня ціль утече, непомірно зріс. За цих обставин вони могли тільки сподіватися, що фортуна буде до них прихильною. Вів щосили намагалася не привертати до себе уваги, але за весь час перебування в Азимуті вона бачила, може, чотирьох орків. Вулиці тут куди менш жваві, ніж деінде, — важко лишатися непримітною, якщо ти як свиня на птахофабриці.

Ім’я «Лейтон», кілька ввічливих запитань і кілька мідяків вказали їм напрямок до потрібної майстерні. Ґалліна з Вів опинилися у напрочуд чистому провулку, біля залізних сходів.

— Схоже на вивіску годинникаря. Трохи не по дорозі, але, може, це потрібне місце, — пробурмотіла Вів. За перилами вузького ґанку виднілися червоні двері із майстерно припасованими тонкими металевими шестернями та двома годинниковими стрілками.

Вів почекала, поки двійко дворфів із ящиками з інструментами пройшли повз них і повернули за ріг на головну вулицю. Провулок став тихим і порожнім, якщо не рахувати їх з Ґалліною.

— Перевіримо, чи немає нікого вдома, а потім спробуємо через двері? — запитала Вів.

— Вона ж злодійка. Все буде замкнено, — відповіла Ґалліна.

— Ну, коли я кажу спробувати, я маю на увазі... — Вів зробила кілька невиразних рухів руками.

Ґалліна рохнула від сміху.

— Зачекай тут, велетко. І постарайся здаватися меншою.

Гномка піднялася сходами й зазирнула у вузеньке вікно збоку від дверей.

— Там нікого немає, — гучним шепотом покликала вона Вів. — Хіба що вони люблять темряву. Всі віконниці зачинені зсередини.

Гномка витягнула крихітні гайковий ключ і шило й заходилась розбиратися з ручкою та замком.

Вів здивувалася, коли через кілька хвилин Ґалліна спустилася вниз і сховала інструменти назад у сумку.

— Проблеми?

— Нє-а, я відімкнула. Але знаєш, там нема нікого. Комусь із нас треба обшукати приміщення і чекати тут на випадок, якщо Бодкін повернеться. А хтось має перевірити околиці і ще трохи порозпитувати. Нічого не маю проти твого зросту і проти тебе, але якщо вже треба злитися з натовпом.

— Так, так. Все правильно. Будь обережна, гаразд? І коли повернешся, спершу постукай двічі у вікно. Щоб я не кидалась на тебе, коли ти ввійдеш.

Ґалліна хихикнула, підкинула один зі своїх кинджалів і спритно піймала його за лезо вказівним і великим пальцями.

— Так і кортить проігнорувати той стук, просто щоб перевірити, чи така ти швидка, як думаєш.

Вони кивнули одна одній. Вів піднялася сходами, тихо прослизнула у двері й зачинила їх за собою.

***

У майстерні було темно, і кроки Вів відлунювали від стін. Слабке світло, що ще якось пробивалось усередину, відблискувало у склі ліхтарів. Коли очі Вів звикли до темряви і проступили обриси стін, орчиця повільно видихнула від несподіванки. Тут, мабуть, було три або чотири кімнати, але в центрі тієї, де вона зараз стояла, було абсолютно порожньо. Спершу орчиця подумала, що в ній узагалі нема нічого, але ні — по кутах стояли велетенські фігури.

Вів озирнулася на віконце біля дверей і вирішила ризикнути. Краще чітко уявляти, що її оточує. Вона повернула маленьку ручку одного ліхтаря, доки не почула різкий звук, а тоді шипіння і тріск. Нарешті спалахнув і маленький блакитний язичок вогню. Вів підкрутила ручку, щоб пригасити світло, наскільки це було можливо, але щоб при цьому можна було чітко бачити.

Через арку в стіні можна було зазирнути в іншу кімнату із зачиненими вікнами. Там біля стіни стояв довгий верстак із напрочуд малою кількістю акуратно розкладених інструментів на ньому та міцним табуретом під ним. Багато оздоблений напівзібраний годинник лежав поміж упорядкованих гвинтиків, шестерень і шпинделів. Рама з тонко вирізьбленого дерева була наполовину розмальована якимось рослинним мотивом. Тонкі пензлі і флакончики з фарбою стояли напоготові.

По кутах кімнати громадились ящики, до одного з них притулився згорнутий у рулон килим. Стіни були голі.

Вів тихо пройшла крізь арку в маленьку кухню, знову ж, здебільшого порожню. Біля умивальника були складені кілька тарілок, а стіл і два самотні стільці здавалися карликовими у порівнянні з кімнатою.

Через інший дверний отвір Вів розгледіла ліжко та комод. A ще сходи, що вели, мабуть, до вхідних дверей. Вона знову замислилася, чому головний вхід до майстерні був розташований у провулку, якщо він мав би бути основною її вітриною.

Вона вперла руки в боки й ошелешено роззирнулася.

— Що за чортівня? Це лігво головного злодія? — пробурмотіла вона.

У Вів закрадалася неприємна підозра, що вони з Ґалліною збираються пошитися у дурні. Але якщо вже вона пішла на такий крок...

Вів не хотіла ризикувати двома точками входу. Вона витягнула один зі стільців вниз до парадних сходів і поставила між найнижчою сходинкою і дверима так, щоб він їх заблокував.

Повернувшись нагору і не побачивши ніяких паперів зі схемами, вона взяла з верстака тонку стамеску і підняла кришки кількох ящиків. Деякі з них містили маленькі дерев’яні лотки з годинниковими механізмами, а в деяких були готові годинники, дбайливо розкладені на стружці.

Вів похитала головою. Здавалося, це вже не просто хобі, без сумніву. Жахливо кваліфікована і скрупульозна механічна робота для такої відомої злодійки. Хоч орчиця й припускала, що спритність пальців Бодкін ідеальна саме для такої праці.

Інші ящики були заповнені складеним одягом, плащами, столовими приборами та всілякими дрібничками.

— Хтось їде з міста, — прошепотіла Вів.

Звісно, якщо це була діра Бодкін, ельфійка навряд чи залишила б свою здобич на видноті, щоб за нею підглядали через вікно.

Вів швидко оглянула верстак, шукаючи схованки, потім перевірила кухню, простукуючи шафки на стіні й зазираючи в усі щілини. Важкою ногою вона промацала мостини підлоги, прислухаючись до скрипів і приглядаючись до з’єднань.

Зрештою вона перевірила спальню, піднявши однією рукою матрац і зазирнувши у шухляди комода. Насамкінець Вів підійшла до туалетного столика. Переконавшись, що він порожній, орчиця з усмішкою стукнула по його основі... і почула характерне клацання.

Ну що ж. Один бал за детективну роботу.

Щойно вона висунула фальшиве дно, звідти просто їй у руки випав стос складених пергаментів.

Вів підвелася і розгорнула аркуші. Вона піднесла їх до слабкого світла, що проникало крізь зачинене вікно. Сторінки були вкриті складними лініями, розрахунками, примітками та іншими загадковими позначками, які Вів зустрічала в Атенеумі.

— Ну нарешті, — сказала Вів, дивуючись, що кілька ідей, записаних на папері, можуть так багато коштувати. Вона озирнулася через плече на кімнати. — Тепер я мушу визнати, що Феннус мав рацію. Немає сенсу задовольнятися півзаходами.

Вона повернулася до майстерні, загасила ліхтар, відсунула стілець у куток і стала чекати.

***

Вів була вражена. Вона не почула ані найменшого скрипу сходів ззовні.

З того місця, де вона сиділа, вікна не було видно, але секундне збурення світла, що падало на порожню підлогу, одразу ж її насторожило.

Після ледь чутного рипіння двері повільно відчинилися, і вечірнє світло розлилося по всій кімнаті. На порозі нікого.

Двері не зачинилися.

У Вів аж руки свербіли витягнути свій короткий меч з піхов, що висіли на кутку столу, але вона втрималася від цього бажання.

Бодкін вийшла з тіні і подивилася прямо Вів у вічі.

— Де решта твоїх друзів?

Вів одразу впізнала цей голос, муркотливий і низький.

— Треба ввімкнути світло, щоб ти побачила, як я знизую плечима.

— Я чудово бачу в темряві.

— А я ні, але хочу тобі дещо показати, перш ніж ти вирішиш, що робити далі. Зроби ласку, буде неприємно, якщо я покажу тобі свій сюрприз догори дриґом і виставлю себе на посміх.

Бодкін не ворухнулась, але за мить усе ж зробила крок назад і запалила ліхтар, потім — ще один крок убік і плавно зачинила двері.

Вів примружилася від раптового світла і напружилася на випадок, якщо Бодкін вирішить напасти. Та ельфійка цього не зробила.

Коли її очі звикли до світла, Вів побачила, що Бодкін практично не змінилася відучора, — що, чесно кажучи, її здивувало. А вона ж була ладна закластися, що в ельфійки вже нова подоба. Дивно.

Тонкі риси обличчя, практичний одяг, волосся, зібране у довгу білу косу... і три зловісні кинджали в одній руці.

Вів підняла схеми, затиснуті між двома пальцями. Вона розслаблено сиділа на стільці, закинувши ногу на ногу.

— Ти можеш поцілити в мене хоч усіма трьома лезами, але мушу попередити, що я, мабуть, і далі приходитиму. Але в дуже паскудному настрої.

Бодкін видала огидний звук, ривком зірвала з шиї якийсь амулет і швиргонула його на землю.

— Непотріб! Я вб’ю його.

— О, хай що воно таке, воно напевне працює. Я вистежила тебе без допомоги магії. Це все фарба, — Вів жестом вказала на флакони на верстаті. — Невдале хобі, здається. То ти Лейтонн, так?

Вперше Вів відчула у Бодкін щось, окрім крижаної нетерплячої люті. На обличчі ельфійки промайнув майже комічний вираз шоку і ледь помітний проблиск занепокоєння.

Однак дволик швидко оговталася, і Вів перехопила її погляд, що метався між коротким мечем, схемами та Вів. Вона сама чимало разів зважувала шанси, тож напевне знала, що він означає.

— Хай там що, а я трохи здивувалась, що ти ще не наклала на них захисні чари. Але гадаю, безпечніше було б зробити це вже на шляху з міста, — Вів поплескала по найближчому ящику.

— Ти балакуча, і жодна з нас іще не спливає кров’ю, — процідила Бодкін. — Значить, я їм потрібна живою?

— Вони сказали, що лишають все на наш розсуд.

Бодкін кивнула.

— Отже, — продовжила Вів. — За інших рівних умов, я б воліла...

Але Бодкін не чекала, і Вів не стала марнувати силу на клятву. Сховавши схеми під сорочку, вона водночас лівою рукою дістала короткий меч, насолоджуючись шепотом сталевого леза, яке звільнилось від шкіряних піхов.

Кинджали зі свистом пролетіли кімнатою, але Вів, вивільнивши меч, просто зі стільця впала на землю й швидко підскочила на одне коліно. Гострі леза встромилися у штукатурку, розсипаючи хмари пилу.

Плоть ельфійки вигиналася і пульсувала під одягом, здавалося, вона розширювалась, а її шкіра набувала синьо-чорного кольору, ніби крізь чисту білизну просочувалось чорнило. Її світла коса і райдужна оболонка очей вражали безкровною білизною, зіниці стиснулися в тонкі лінії, а на пальцях скрючилися бліді кігті.

«Так от який він, дволик, — подумала Вів. — Видно, це кінець розмови».

Орчиця підхопилася на ноги, розмахуючи мечем, щоб зберегти відстань між собою і дволиком.

— Не хочу робити тобі боляче, але зроблю. Здається, у тебе закінчилися ножі, — похмуро сказала Вів, націливши лезо на підборіддя Бодкін.

— Та пішла ти.

Вів зітхнула. Навіть без меча і з пораненою рукою, вона мала на п’ять каменів переважати свого супротивника. У суто фізичному змаганні.

З неймовірною швидкістю Бодкін долонею вибила її клинок, ухилилася від її захисного маневру, схопила орчицю вище ліктя і кинула її через усю кімнату.

Нога Вів зачепилася за верстак, зупинивши політ. Один з хребців тріснув, у спині спалахнув біль, який тепер прокочувався зліва направо. Плечі й шия важко гепнулися об підлогу. Інструменти та фарби злетіли у повітря, флакони розлетілися по підлозі. Вів швидко перекинулася і звелася на ноги, але її нудило, вона була дезорієнтована. І загубила свій меч.

Бодкін не зупинилась і знову кинулась на Вів через усю кімнату. Схоже, її терпіння вичерпалося ще на дотепних жартах. Кігті дволика виявилися гострими і, поки орчиця марно намагалася відбитися від шквалу порізів, завдали їй кількох глибоких ран.

Розум Вів застиг, ніби занурився у крижану воду, що дозволяла думати лише про виживання.

Їй вдалося схопити Бодкін за одне зап’ястя і підтягти ближче, потім нахилитись, обхопити другою рукою талію дволика і піднятись, відірвавши її ноги від підлоги. Обидві важко дихали одна одній на вухо.

Бодкін встигла кілька разів дотягнутися до спини Вів і розрізати її сорочку, але орчиця вже розвернулася і щосили швиргонула Бодкін об стіну кімнати. Від удару на них посипалася штукатурка, та вони не зважали, зламали ще пару балок, але продовжували битись у вирі пилу, дерева та сірих уламків, доки не впали на кухонну підлогу.

Вів усією вагою обрушилася на Бодкін і ледь не вишибла з неї дух. Дволик хрипіла, намагаючись вхопити ротом повітря, та вдихала лише хмару пилу від штукатурки. Вона коротко кашляла, ніби гавкала, очі сльозилися, чорна шкіра посіріла від пилюги.

Дихаючи носом, Вів удалося піднятися на лікоть, а потім схопити обидва зап’ястя Бодкін. Вона сплюнула вбік увесь той бруд, що набився їй до рота, і хрипко прогарчала:

— Не змушуй мене демонструвати тобі міць орчого черепа, гаразд? У мене і так голова болить.

Бодкін спромоглася зробити кілька вдихів, кліпаючи очима.

Вів відчувала, як тіло дволика напружується під нею, наче лебідка, що туго закручується.

«А бодай тобі лихо, вона ще не здалася», — втомлено подумала Вів.

І побачила вишкірені гострі перламутрові зуби дволика.

— Не може бути... — Вів зупинилася і прислухалась.

Бодкін теж це почула, її очі метнулися вбік.

Стукіт на сходах. Стілець, що тримав двері, вперся у нижню сходинку, коли хтось спробував протиснутися всередину.

— Валея? — гукнув чоловічий голос, приглушений напівпрочиненими дверима.

Вів кліпнула, дивлячись на свою бранку, і відхилилась назад.

«Валея? Скільки ж у неї вигаданих імен?»

Але на обличчі Бодкін промайнув вираз непідробного страху й паніки. Зусиллям вона стерла його і з новою силою спробувала опиратись кулакам Вів, що стримували її.

— Валеє, люба, ти там? У мене тут цілий оберемок всього, і мені б не завадила допомога!

Двері знову грюкнулись об стілець, а потім почулося розчароване бурмотіння.

—Люба? — прошепотіла Вів. І раптом шестерні в її голові заскреготіли, й усе стало на свої місця. — Гей, подивись на мене, — наказала вона тихо. — Це ж і є Лейтон, так?

Бодкін вигнулася під орчицею, її губи скривилися в болісному розчаруванні. Тепер уже Вів не думала, що сльози, які виступили у куточках її очей, можна було вважати проявом жорстокості.

Боротьба враз припинилася, і Бодкін зустрілася поглядом із Вів. Вона востаннє показала зуби, а потім коротко кивнула.

Кілька секунд Вів мовчала, дивлячись крізь пил на зачинені вікна і світло, що проникало крізь них. Бодкін усе ще тяжко дихала, але вони більше не боролися.

Орчиця подивилася вниз на дволика, очі якої бігали по обличчю Вів у пошуках бодай натяку на її наміри.

А потім Бодкін прошепотіла одне слово.

— Благаю.

— У тебе є лише один шанс, — сказала Вів так само тихо. — Я відпущу твої зап’ястя, по одному. Не облажайся.

Вів повільно розчепила пальці на лівій руці, потім на правій, потім відхилилася назад і піднялася на коліна, нависнувши над Бодкін.

Цілу мить вони мовчки дивилися одна на одну.

— От лихо, — пробурмотів голос зі сходів, востаннє грюкнувши дверима об стілець. Потім з вулиці почувся брязкіт, щось упало і покотилося геть. — От же ж лихо! — повторилося. Знову брязкіт металу, дзенькіт розбитого скла і кілька прокльонів, імовірно, це Лейтон намацував решту своєї ноші.

У будь-який інший день Вів, може, й поспівчувала б. Але зараз вона відчувала тільки полегшення. Його нещастя могло дати їм трохи більше часу.

Вів сповзла з Бодкін, і дволик пошкреблася назад, доки не наштовхнулася спиною на ніжку столу. Вона заплющила очі й кілька разів повільно втягнула носом повітря. Її синяво-чорна шкіра знову перетворилася на бліду ельфійську, тільки на зап’ястках лишилися синці. Вуха вкоротилися, а волосся спалахнуло золотом. Коли її очі знову розплющилися, вони були горіхового кольору, налиті кров’ю, а зіниці знову стали ідеально круглими.

Бодкін і далі тяжко дихала носом, вивчаючи Вів і чекаючи наступного кроку орчиці.

Вів зітхнула і гепнулась на дупу просто в купу бруду й уламків.

— Він годинникар?

— Так.

— А ви двоє..?

— Так.

Пауза.

— Він знає? — втомлено запитала Вів.

Тиша.

Бодкін сиділа із заплющеними очима, її губи тремтіли. Вів здавалося, що Лейтон може будь-якої миті піднятися чорними сходами, і час на роздуми закінчиться. Вона вже роззявила рота, але Бодкін випередила її.

— Остання справа, — стиха проказала вона, і в голосі її чувся похмурий сміх.— Це жарт. Кожна робота — це лиш остання справа, — вона надломлено розреготалася. — Але це вперше, коли вона справді остання. Заради Лейтона я нарешті захотіла піти. І майже пішла.

Вів опустила погляд на свої сірі брудні руки. Вона подумала про безсонні ночі, потайні дослідження у вкрадені миті самоти, про свій нотатник і порожні сторінки, які вона досі не знайшла чим заповнити.

За кілька секунд вона кивнула і звелася на ноги, стогнучи від того, що рани та синці на її спині спалахнули болем, наче лісова пожежа, що спіймала свіжий порив вітру.

Вів поплескала себе по грудях, де були заховані схеми.

— Я не можу віддати їх тобі, — сказала вона. — І нічим не можу зарадити тут, — вона кивнула на діри в стіні та рейвах. — Але я можу залишити тебе живою, щоб ти знайшла спосіб утекти. Розумієш?

Бодкін зуміла звестися на ноги. Вона тремтіла. Шкіра навколо її очей натягнулася, але вона кивнула.

— Гаразд. Я побажала б тобі удачі, але почуваюся не дуже добре.

Вів розвернулася до парадних сходів. Їй здалося, що Лейтон махнув рукою на заблоковані двері і, мабуть, обходив майстерню ззаду.

Бодкін стиснула кулаки й з усією силою, що в ній лишалася, вчепилася у рану на плечі Вів. Орчиця проковтнула крик і повалилась набік, тягнучись до перил, але не змогла вхопитися і сильно вдарилась об підлогу.

— Я не можу починати все спочатку, — важко видихнула Бодкін, стоячи над Вів з ножем у руці. Її шкіра досі була блідою, але райдужки знову почорніли, а плоть тремтіла, як поверхня води перед закипанням.

— Тоді це буде кінець, — пронизав простір високий голос.

Ґалліна ступила на кухню, пил клубочився навколо неї, наче туман.

— Як довго ти там стояла? — гукнула з підлоги Вів.

— Ну, певний час це було навіть мило, і я не хотіла псувати моменту, — вона не відривала погляду від Бодкін і ножа в її руці. — Але зараз я радо що-небудь зіпсую.

Вів вдалося вхопитися рукою за перила і, стогнучи, підтягнутися.

— Могла б трохи раніше втрутитись.

— Не легковаж, якщо повертаєшся спиною до когось з ножем.

— Я не знала, що він у неї досі є.

— Ти ще й збиралася її відпустити.

Вів дивилася на Ґалліну і відчувала невимовну втому.

— І збираюсь.

Напруга миттєво покинула Бодкін. Вона впустила ніж і безвольно сповзла на підлогу поруч із ним.

— Бодай тобі лихо, Вів. Ні, — Ґалліна розлютилась не на жарт.

— Її чоловік, коханець, чи хто він там... може будь-якої миті сюди ввійти.

— Мені байдуже, — відповіла Ґалліна, зціпивши зуби.

— Ґалліно. Якщо треба попросити про послугу, я попрошу.

— Для неї ?

Вів перехопила погляд Ґалліни.

— Не для неї. Для мене.

На металевих сходах знов почулись кроки.

Ґалліна загарчала і підхопила з підлоги покинутий Бодкін ніж. Гномка навіть не глянула на дволика.

— Ну? — вказала вона ножем на сходи.

Вони швидко спустилися вниз. Вів схопила стілець і жбурнула його нагору, на сходи, де він з грюкотом приземлився.

Вони вийшли на вулицю і побігли геть.

***

Шкутильгаючи в напруженій тиші назад до хостелу, Вів міркувала про те, що за дуже короткий проміжок часу пролила на вулицях Азимута дуже багато крові.

Приховати такі її рани від власника хостелу не вийшло б, тож вона була рада, що не потрапила йому перед очі й уникла його несхвального погляду. Проте вже завтра, якщо не раніше, їм знадобиться нове житло.

У їхній кімнаті Вів дістала схеми й переклала їх у сумку. Вона зняла свою подерту сорочку і мовчки сиділа, схиливши голову, поки Ґалліна рвучкими, сердитими рухами розпаковувала аптечку.

Але рани Вів гномка перев’язала ніжно. Принаймні ті, що можна було перев’язати. Одягаючи порівняно свіжу сорочку, Вів не змогла стримати зойку, коли рани на спині рухалися і розтягувалися. Важка гематома на тому місці, де вона вдарилася об край верстата, болісно пульсувала з кожним ударом її серця.

— Так тобі й треба, — буркнула Ґалліна, заговоривши вперше, відколи вони покинули розгромлений будинок Бодкін.

— Дякую, — тихо промовила Вів, викручуючи ганчірку над тазиком на тумбочці й витираючи нею пил з обличчя.

Коли вона закінчила, вони якусь мить дивилися одна на одну. Ґалліна люто покусувала нижню губу. А потім, як це буває між давніми подругами, вони відпустили вузол напруги, й обидві цьому зраділи.

— Не знаю, як ти, — сказала Ґалліна, — але я не хочу сидіти в цій кімнаті, дивитися, як ти стікаєш кров’ю, і чекати їхнього повернення.

Вів мовчки кивнула.

Ґалліна ще мить уважно дивилась на неї, потім підійшла до дверей і рвучко їх смикнула.

— Ходімо. Подихаємо свіжим повітрям.

***

Ніч прохолодною хвилею випливла з тіні. Затріскотіли, зашипіли й ураз спалахнули вуличні ліхтарі. Подруги безцільно прогулювалися вулицями, хоча Вів дуже помітно накульгувала. Орчиця добре усвідомлювала, що привертає до себе погляди, її обмотані бинтами руки скидалися на руки мумії, а запах був як від ґуральні.

Ґалліна прокашлялась:

— Ну, можемо сказати команді, що вона накинулася на тебе, а потім утекла, — махнувши рукою на побите тіло Вів, вона додала: — Думаю, це буде для нас непоганим алібі, га?

Вів пирснула:

— Ця версія ідеально відповідає думці Феннуса про мене. Скажемо, що наша ціль вибила з мене все лайно, а потім утекла? Та він і слова не скаже.

— Але він помиляється, — тихо промовила Ґалліна.

— Так... Так. Але цього разу нам це на руку.

— Принаймні товар у нас, — раптом широко всміхнулася Ґалліна. — І ми знайшли її першими.

Вів сказала зі смішком:

— Знайшли.

Раптом орчиця зупинилася. Ґалліна йшла вперед, поки не помітила відсутність подруги й питально озирнулась.

— Що це? — запитала Вів.

— Ти про що?

— Про цей... запах.

Щоб виявити його джерело, багато часу не знадобилося. Просто перед ними жовтий ліхтар освітлював невеликий заклад, затиснутий, як бутерброд, між оповитими плющем стінами. Крізь два великі засклені вікна на фасаді будівлі було добре видно розставлені всередині крихітні столики. Звідти долинали приглушений гомін, дзенькіт і постукування столових приборів.

— О, — сказала Ґалліна, наморщивши носа. — Так, гадаю, це щось новеньке. Кава. У місті є кілька таких закладів.

Запах не був схожий на жоден відомий Вів. Вона глибоко вдихнула, вловлюючи в незнайомому досі ароматі таємне тепло і насичені землянисті нотки, і старе дерево, і підсмажені горіхи, і... спокій.

— Зажди, — прошепотіла вона. — Я зараз повернусь.

Вів увійшла в ті двері, і її кульгавість раптово стала менш дошкульною, а вона глибше занурилася в те, що, здавалося, розмежовувало сон і спокійну бадьорість.

Маленький заклад перетинала довга мармурова стійка. Інтер’єр прикрашав вигадливий гномський візерунок, викладений білими та волошковими кахлями. На задній стіні висіла масивна дошка, на якій акуратними друкованими літерами крейдою були написані слова, половину з яких Вів не розуміла.

Дві блискучі машини, що стояли на стійці, шипіли парою, клекотали трубами і розливали темну гарячу рідину в порцелянові чашки.

Відвідувачі сиділи за маленькими столиками, занурені в тихі вечірні бесіди, потягували гарячі напої, помішували їх крихітними ложечками.

Коли Вів підійшла до стійки, один з гномів, що обслуговували чудернацькі машини, витягнув шию, щоб зустрітися з нею поглядом.

— Чим можу бути корисний, панно?

Вів височіла над ним, занадто велика для цього закладу. Проте вона почувалась тут замріяно і комфортно, тому запитала:

— Можна випити кави?

— Щось конкретніше? — гном вказав їй на дошку позаду себе.

— Дайте те, що, на вашу думку, найкраще.

Вів чекала біля вікна, спостерігаючи за метушнею, а сама лишалась абсолютно нерухомою, ніби боячись, що найменший різкий рух може зруйнувати світ навколо неї. Вона краєм ока бачила, як зайшла Ґалліна й окинула Вів оцінювальним поглядом, та, мабуть, помітила в обличчі орчиці щось особливе й вирішила промовчати.

Коли гном за стійкою простягнув їй крихітну чашку, вона обережно взяла її величезними руками, ступила крок назад і піднесла її до обличчя, щоб глибоко вдихнути аромат.

Вільного місця вже не знайшлося, але їй було байдуже.

Вів заплющила очі, піднесла чашку до губ і зробила обережний ковток.

Тепло наповнило її тіло, як кров наповнює серце.

— Ох, — видихнула вона.

У її уяві проступив далекий невиразний горизонт.

Пейзаж почав вимальовуватися чіткіше, і вона пошкодувала, що не взяла з собою нотатника.

Там були порожні сторінки, які ще треба заповнити.