Легенди та лате

4

Наступні кілька днів надходили пиломатеріали, черепиця та решта причандалля. Одну зливу змінювала інша, аж доки небо повністю не розчистилося. Коли це сталося, Вів і Тал заходилися латати діру в даху. Стару черепицю поскидали вниз, і вона розсипалася долівкою на друзки. Вів здивувало, скільки дощок пішло на те, щоб повністю залатати дах.

Її надії справдилися: Тал виявився послідовним і уважним робітником. Два дні вони обоє тяжко працювали, зате дах знову був надійно захищений від опадів.

Тепер Тал узявся оглядати приміщення зсередини. Він простукав кісточками пальців дерев’яні панелі, наколупав з них кілька жмень гнилої порохні, щоразу скрушно хитаючи головою. Після чотирьох днів віддирання старих дощок і прибивання нових Вів почала замислюватися, чи не простіше було б відбудувати цю кляту конюшню наново. Щоб вивезти все сміття, довелося знову орендувати візок у мірошника.

Разом із гобліном вони збили міцнішу драбину на горище. Вів швидко вчилася і вже вправно орудувала молотком і цвяхами. Виявилося, їй цілком під силу акуратно припасувати металеву пластину і влучити молотком у ціль.

Коли Тал уперше видерся на горище і помітив Чорнокрова, що тьмяно мерехтів у кутку, він ніяк цього не прокоментував.

— Затишно, — сказав він натомість. — Тобі обов’язково тре’ ліжко і комод.

— Не треба, — відказала Вів. — Я звикла спати на долівці.

— Звикла — не значить, що так і тре’.

Але Тал не наполягав, і більше вони до цієї теми не поверталися.

У центральній частині конюшні все облаштували так, як пропонував Тал: познімали дверцята денників і перетворили кожен з них на окрему кабінку. Гоблін витесав для них вигнуті лави. Вони з Вів заздалегідь зібрали стільниці, і Вів по-орчому легко встановила їх на масивні ніжки.

У північній і східній стінах вона прорубала два високі вікна, щоб до нової їдальні лилося вранішнє сонце.

Стіл у кабінеті відшліфували й додали до нього відкидну стільницю для додаткового робочого простору. Тал переробив кілька старих полиць і прибив їх до задньої стіни, де, за задумом Вів, мала бути вітрина кав’ярні. Йому також вдалося замінити кілька тріснутих шибок у вікні біля менших дверей.

— Ну, вже не дуже схоже на конюшню, — зауважила Вів, дивлячись, як гоблін вставляє останнє скельце.

— Гм. Дуже радий, що тут перестало смердіть.

***

Одного дня Вів повернулася з бондарні з бочкою на плечі та кількома відрами в руці. Вона поставила бочку в кутку за прилавком, а тоді заходилася наповнювати її водою з колодязя, розташованого за кілька кварталів звідти. Тал уважно стежив, чи не протікає бочка.

Задню кімнату кабінету вони переобладнали на комору й додали туди полиць. Вів звірилася зі своїми записами, викопала яму й обмастила її стінки глиною, щоб вона краще тримала холод. Тал додав акуратні дверцята на петлях.

Вів білила фасад, стоячи на драбині, а Тал втирав будівельний розчин між річкові камені внизу стіни.

Коли Вів, витираючи піт з чола й тягнучи відро з побілкою, повернулася всередину, то побачила, що гоблін оглядає плити на підлозі й перевіряє пісок між ними. Її погляд метнувся на місце, де було сховано камінь скальвертів, і вона ледь стрималася, щоб не кинутися до Тала і завадити йому.

— Там щось треба робити? — запитала вона, стараючись, щоб голос звучав бадьоро і природно. А що, як він знайде камінь? Чи впізнає він його? І що з того? Правду кажучи, вона довіряла Талу.

Та все ж.

Гоблін підвів погляд на Вів:

— Гм. Можна підсипать піску. Ця погано тримається. Тре’ піднять її і досипать трохи знизу.

Тал потупцяв на плитці, під якою Вів сховала камінь, і її серце ледь не вискочило з грудей.

— Я підсиплю, — промовила орчиця і вичавила із себе абсолютно фальшиву усмішку.

Тал, здавалося, навіть не помітив.

— Гм, — сказав він.

І на цьому все скінчилося.

Пізніше того ж вечора Вів спершу визирнула на вулицю, щоби переконатися, що чоловік у капелюсі не підглядає за нею, а тоді підняла ту саму плитку. Дістала камінь скальвертів, потримала його в руці. Він був теплий на дотик і, незалежно від освітлення, випромінював тьмяне жовтувате сяйво. Орчиця обережно поклала камінь назад, зачерпнула кілька жмень бруду, щоб вирівняти плитку, і засипала пісок у щілини.

Тієї ночі Вів наснилася Королева скальвертів, але коли орчиця просунула руку в її череп, щоб вийняти камінь, плоть павучихи щільно обхопила її зап’ястя. Вів спробувала висмикнути руку, але не змогла. Плоть монстриці стискалася усе міцніше, численні очі скальверта спалахували в темряві одне за одним, наче сигнальні вогні. Спроби Вів звільнитися ставали все несамовитішими, доки вона не прокинулася налякана. Нерви в її правій руці горіли, долоню поколювало ніби шпильками.

Пролежавши якийсь час без сну, Вів нарешті знов задрімала і до ранку забула про свій кошмар.

***

Наступні кілька днів минули в тумані завзятої праці, болю у м’язах, трісок, пилу, запахів поту, вапна і свіжозрубаної деревини.

Минуло два тижні, і приміщення набуло цілком респектабельного вигляду. Кілька разів на день Вів виходила надвір і, вперши руки в боки, оглядала майбутню кав’ярню. Із кожним разом у ній зростало тепле почуття скорого завершення.

Одного дня Вів неабияк здивувалась, несподівано побачивши поруч із собою Лейні. Жінка стояла, спершись усією вагою на свою мітлу, ніби на палицю. Вів гадки не мала, як старенькій вдалося так безшумно підійти.

— Непогано. Найвишуканіша конюшня з усіх, що я бачила, — кивнувши, сказала Лейні й повернулася до свого ґанку.

Сама не розуміючи, чому не зробила цього раніше, Вів поставила драбину, зірвала стару вивіску «КОНЮШНЯ ПАРКІНА» й зі щирим задоволенням жбурнула її на купу іншого сміття.

***

— Тре’ нова вивіска, — сказав Тал. Він стояв унизу, засунувши великі пальці за пояс штанів, і дивився на порожній залізний кронштейн.

— Знаєш, — озвалася Вів, — я зробила багато нотаток. Гадала, що врахувала більшість деталей. Але я ніколи не думала про вивіску. Чи про назву, — вона поглянула на Тала. — Мені чомусь не спадало на думку.

Якусь мить обоє мовчали, а тоді Тал прочистив горло і найнерішучішим голосом, який Вів тільки від нього й чула, наважився запропонувати:

— «У Вів»?

— Краще, ніж нічого, — відповіла вона. — У мене поки жодної ідеї.

Але Тала, схоже, це не задовольнило.

— Гм. Мо’... мо’... «Кава від Вів»?

— По правді кажучи, якось мені дивно бачити своє ім’я на чомусь. Усе одно що розмістити власне обличчя на вивісці.

Пауза.

— То можна просто «Кава». Щоб не плутатись.

Вів поглянула на нього, примружившись, і подумала, що Тал анітрохи її не розуміє, але тієї ж миті помітила, як кутик його вуст смикнувся у веселій усмішці.

— Та я ще подумаю, — сказала вона. — Хтозна, може, колись я назву заклад на твою честь. «Кава від Неталана» звучить непогано.

Тал пирснув, а тоді урочисто сказав:

— Ага. Ну так.

***

До кінця тижня основна частина будівництва завершилася. Вів і Тал змайстрували великий стіл на широких ніжках, поставили пофарбовані й полаковані лавки, підмели підлогу і вставили скло в нові високі вікна.

Вів підняла люстру й закріпила її на пластині, яку Тал вмурував у стіну. З настанням вечора вони запалили вогні довгою тонкою свічкою і задоволено спостерігали за сяйвом та округлою тінню, що пульсувала на підлозі.

Вони сиділи за столом, переглядали нотатки Вів, обговорювали деталі щодо меблів та килимів, чи варто дістати трохи очерету, щоб освіжити запах у приміщенні.

Та враз вони припинили розмову.

У дверях конюшні стояв чоловік у капелюсі, але цього разу з компанією. Його посіпаки були вбрані менш пишно. З них вийшла доволі строката ватага: двоє людей і дворф із підстриженою бородою й зачесаним назад волоссям. Вів помітила щонайменше два короткі мечі, але готова була закластися, що в рукавах у гостей заховано ще принаймні шість ножів.

— Я все думала, коли ж ти повернешся, — озвалась Вів. Вона навіть не завдала собі клопоту підвестися.

— Мені лестить, що я полонив твої думки, — відповів чоловік. Він переступив поріг, оглянув ремонт і схвально кивнув. — Ви дуже старанно попрацювали! Стара конюшня ніколи не мала кращого вигляду. Та здається, ти не кіньми плануєш займатися.

Вів знизала плечима.

Чоловік посміхався, як під час свого минулого візиту. Певно, взагалі ніколи не знімав цієї посмішки з обличчя.

— Слухай, — продовжив він, — я не менше за інших полюбляю дотепні перемовки, але відчуваю, що ти цінуєш прямоту. Я лише представник. Друзі кличуть мене Брак. Ти теж можеш звати мене так. Ця вулиця, власне, весь південний квартал перебуває під пильним і доброзичливим оком Мадриґала.

Чоловік уклонився, ніби сам Мадриґал був тут і міг його побачити.

— Думаєш, що мені потрібне пильне око? — Вів насмішкувато підняла брови.

— Часом нам усім потрібно, щоб за нами наглядали, — відповів Брак.

— І тому зараз ти повідомиш мені про щомісячну добровільно-примусову пожертву на... як ти це називаєш? «Доброзичливе око»?

Брак погрозив Вів пальцем, а його посмішка розпливлася ще ширше.

— Що ж, ти сказала своє слово.

Вів недбало відмахнулася від нього й повернулася до вивчення своїх нотаток.

За весь час розмови Тал не зрушив з місця ні на дюйм, а його обличчя застигло.

У голосі Брака почулося роздратування.

— Я чекаю на твій внесок до кінця місяця. Один соверен, два срібняки — така поточна ціна.

— Твої очікування — твоя справа, — спокійно відповіла Вів.

Краєм ока вона побачила, як посіпаки за Браковою спиною зробили крок до неї. Це могло би бути потішно, але ватажок зупинив їх жестом.

Запала важка тиша. Вів чекала на наступну погрозу.

Але Брак і його ватага забралися геть.

Тал протяжно видихнув і кинув на Вів стурбований погляд.

— Слухай. Не тре’ заїдатися з Мадриґалом, — сказав Тал м’яким голосом.

Зазвичай, коли гоблін говорив, слова були рівними і твердими, наче цеглини. Тож така раптова зміна змусила орчицю серйозно подивитись на гобліна.

— Те саме сказала і Лейні, — Вів поклала долоню на стіл і широко її розкрила. — Але, Тале, гадаю, ти досить добре уявляєш, що робили ці руки. Невже ти віриш, що я плазуватиму перед купкою чоловіків, настільки дурних, щоб не розуміти, які в них шанси супроти мене?

— Гм. Не сумніваюсь, ти легко вклала б тих чотирьох. Але слухай. їх набагато більше, і Мадриґал зна, як провчити непокірних.

— Свого часу я чула багато історій і багато легенд, та вони завжди далекі від реальності. Я можу подбати про себе.

— Мо’, й так. Але це місце? — Тал постукав кулаком по столу. — Не вогнетривке. Добре, про себе ти можеш подбать, але думаю, в тебе є й інші цінності. Чи я помиляюся?

Вів насупилася і зиркнула на нього, не знаходячи слів.

Тал підвівся, підняв палець і сказав:

— Чекай.

Він покопирсався у залишках матеріалів і дістав молоток із цвяхами. Став навшпиньки біля стіни за прилавком, забив кілька гачків у стіну: один, два, три...

— Хоча би так. Поклади туди свій меч, — сказав він. — Як зібралась показать, що маєш зуби, то хоч зроби так, щоб могла кусатись, коли тре’. Гм?

***

Коли Вів ішла спати, Чорнокров, її надійний смертоносний інструмент, спочивав на гачках.

Вів воліла б, щоб він так і лишався захованим у кутку.

***

Вів не очікувала Тала, та він з’явився близько полудня — приїхав на возі разом із великою чорною пічкою і кількома пічними трубами.

Коли він зіскочив з воза, орчиця запитально зиркнула на нього.

— І що це все таке?

Гоблін знизав плечима.

— Гм. Я казав, тобі тре’ кухня. І не кажи нічо, за неї вже заплачено.

Вів розвела руками, одночасно розвеселившись і розлютившись.

Коні нервово сахалися.

— Але навіщо це мені? Я і пекти не вмію.

Тал жестом вказав на горішню частину конюшні.

— Взимку тут холодно, а каміна ми не потягнем. Хочеш замерзнуть на горищі, коли дах замете снігом? Поможи мені з цим.

Вів заспокоїлася і заходилася витягати піч з воза, спускаючи краї по черзі. Залізяка виявилася заважкою навіть для неї, і рухати її було складно. Врешті-решт Вів опустила пічку й потроху пропхала її крізь великі двері до конюшні. Тал одну за одною вніс пічні труби, а потім заплатив нетерплячому візникові.

Вів з подивом виявила, що трохи захекалась. Спина знову занила, тож вона впала на одну з лавок.

— Тале, я не можу дозволити, щоб ти платив за це зі своєї кишені.

— Гм. Шкода. Ти заплатила мені забагато. Я подумав, раз усе одно витрачу ці гроші на якусь дурню, то ця дурня — саме те, що тре’.

— Щоб узимку було тепло, так?

Тал кивнув.

— А якщо із зерновою водою не вигорить...

Вів засміялася.

— До речі, про це.

Вона показала на прилавок, де поряд з кількома чайниками, сувоєм тканини та кількома обпаленими глиняними чашками стояли ступка і товкачик.

— Ти й аптекарством промишляєш?

— Зараз покажу. Але спершу приберімо цю штуку з проходу.

За порадою Тала, Вів поставила піч біля західної стіни. Трохи роздумів, метушні й прокльонів — і гоблін прикріпив пічну трубу. Попрацювавши дрилем, свердлом і пилкою та вислухавши ущипливі коментарі Вів, він приєднав трубу до фланця з боку стіни. Через кілька годин вони вивели кінець труби назовні та накрили ковпаком від дощу.

За допомогою трісочок вони розвели в печі невелике полум’я. Дим піднімався і виходив як треба.

— Гаразд, — сказала Вів. — Набери води в один з тих чайників і постав його на вогонь.

Тал підняв брови.

— Для зернової водички?

— Ти хочеш перевірити піч чи ні?

Він знизав плечима і взявся до справи, наповнивши чайник водою з бочки.

Вів зачерпнула жменю кавових зерен з одного мішечка, перетовкла їх у ступці, а кашку висипала у скручену льняну серветку. Вона виклала серветку на горлечко однієї з глиняних чашок, і коли чайник засвистів, стала потроху лити окріп.

— Це жіноча панчоха? — запитав Тал.

Вів подивилася на нього.

— Вона чиста. Я не ношу панчіх.

— Просто спитав, — відповів він м’яко.

— Гм, — сказала Вів. Здається, Тал погано на неї впливав.

— Як ти збиралась використовувать чайник без пічки? — Тал поставив цілком логічне запитання.

— Ам-м-м-м, він мені потрібен, щоб заправити машину, яка зараз приїде. Просто щасливий збіг.

Вів залила останню порцію окропу, рухаючи чайником по спіралі, й зачекала, поки набрякла кашка заварилась. Тоді зняла льняну серветку, покрутила чашку, заплющила очі, піднесла її до носа і глибоко вдихнула.

Спробувала на смак... і, всміхнувшись, кивнула головою.

— Не так уже й погано.

Набурмосений Тал витріщався на неї.

— Поки що, — сказала вона, виправдовуючись, — смакує не так добре, як буде, коли я зможу зробити все як годиться. Але. — Вів простягнула йому чашку.

Він дуже довго й театрально її обнюхував. Тоді здивовано підняв брови і злегка кивнув. Дуже повільно й дуже делікатно зробив ковток. І застиг на місці з чашкою в руці.

Після кількох надто довгих, на думку Вів, миттєвостей вона не втрималася.

— Ну що?

— Гм, — сказав Тал. — Визнаю... не так уже й жахливо.

***

Пізніше того ж дня вони сиділи за великим столом, кожен зі своєю чашкою. Тал вдав, що не зважає на напій, але Вів спіймала його на тому, що час від часу, коли йому здається, що орчиця не дивиться, він крадькома робить обережні ковтки. Свою чашку вона тримала обома руками, вбираючи в себе її тепло й аромат. Це було схоже на завершення циклу, на задоволене клацання застібки.

— Отак, — сказала вона. — Каву ще можна пити з молоком. Може, тобі так більше сподобається.

— З молоком? — Тал скривився.

— Смакує краще, ніж звучить. Тобі доведеться спробувати, щойно я отримаю кавоварку. Гноми називають такий напій лате.

— Лате? Що це значить?

— Ця кава названа на честь гнома-баристи, який її винайшов, здається, Лате Діаметр.

Тал кинув на Вів багатостраждальний погляд.

— Не можна пояснювать, що означа одне слово, іншим словом, якого ніхто не зна. Що таке бариста?

— Тале, не я вигадала ці слова.

— Людям тре’ нова освіта, щоб просто купить трохи зернової вод... кави.

— Не знаю. Мені подобається. Так більш екзотично.

— Жіночі панчохи й екзотична зернова вода. Поможіть нам,боги!