Легенди та лате

9

Вів, безумовно, плекала певну надію, але коли пішла повісити на кілочок табличку «ВІДЧИНЕНО» й побачила одразу трьох відвідувачів, то неабияк налякалась. Перед дверима кав’ярні вишикувалися кремезний докер, червонощока прачка і щуролюд у довгому шкіряному фартусі, припорошеному борошном.

Докер здивовано оглянув орчицю з ніг до голови й прогарчав:

— Безплатна дегустація? — він тицьнув товстелезним пальцем у вивіску на вулиці.

— Саме так, — відповіла Вів, підпираючи двері річковим каменем. Небо ще було темним, а в ранковому повітрі відчувався весняний присмак.

Троє відвідувачів поспішили зайти всередину. Вів розпалила піч, щоб прогріти приміщення, й запалила настінні ліхтарі, які розсіювали кав’ярнею маслянисте сяйво.

Прачка підійшла до стійки й уважно вивчила пергамент, який Вів притиснула кількома гладенькими камінчиками. В орчиці не було часу на пошуки грифельної дошки, тож вона написала меню від руки, усвідомлюючи недоладність своєї писанини, якщо порівнювати з майстерністю пензля Тандрі. Та поки що навіть це краще, ніж нічого. Вона обов’язково попросить свою нову працівницю переписати меню, якщо, звісно, та не буде проти.

Вів навіть не додала ціни до свого простого списку. Не хотіла нікого лякати. Всі напої були безплатними, принаймні поки що.

~МЕНЮ~

КАВА ~ НАСИЧЕНИЙ НАПІЙ З ОБСМАЖЕНИХ ГНОМСЬКИХ ЗЕРЕН

ЛАТЕ ~ КАВА З МОЛОКОМ, М’ЯКА І СМАЧНА

— Нічого з цього не знаю, — сказала прачка, постукуючи почервонілим вказівним пальцем по списку. — Що з цього найкраще?

Вів замислилася.

— Ви п’єте чай з вершками?

— Ні, — відповіла вона. — Я люблю гарячий чай, і побільше. То це як чай, чи що?

Вів помахала рукою з боку в бік і відповіла:

— Ні. Не зовсім.

Орчиця подивилася на інших двох.

— А як щодо вас?

— Мені те саме, що і їй, — відповів докер, схрестивши руки на грудях.

Щуролюд підійшов, став навшпиньки, щоб краще бачити меню, і за мить, не промовивши ані слова, тицьнув на лате.

— Чудово, — сказала Вів і заходилася готувати каву.

Коли машина почала шипіти, скреготіти і булькати, перші клієнти з цікавістю її обступили. Коли в чашку полився струмінь кави, щуролюд аж писнув від несподіванки, а його очі-намистини заблищали.

Вів посунула першу чашку прачці. Жінка обережно взяла її, глибоко вдихнула аромат напою, подмухала, щоб охолодити, і зробила великий ковток. Вона на мить скривилася... а потім кивнула:

— Гм. Непогане таке, — визнала вона. — Не чай, це точно. Не скажу, що заплатила б за цей напій, але... — вона неспішно пішла до зали й опустилася на лаву, тримаючи чашку в руках. Схилившись над нею, вона глибоко зітхнула.

Докер отримав свою порцію, недовірливо понюхав і випив усе чотирма довгими ковтками. Вів скривилася і мимоволі схопилася за горло. Здоровань подивився на неї, знизав плечима, повернув чашку й пішов, не сказавши ні слова.

Розчарування гостро шпигнуло Вів, але вона все-таки спромоглася гукнути йому вслід:

— Е-е, дякую!

Вона щосили намагалася вдавати, ніби точно знає, що робить.

Тандрі прослизнула у двері й тихенько зайшла за стійку, поки Вів заварювала лате для щуролюда. Він чекав, граційно склавши лапки, його вусики тремтіли, а мордочка смикалася.

Він жадібно схопив чашку і встромив носа в завитки пари, що підіймалася від золотистої пінки на поверхні. Зробивши обережний ковток, він заплющив очі, явно насолоджуючись смаком. Вів сперлася ліктями на стійку і спостерігала за ним.

Щуролюд розплющив очі і схилив голову на знак подяки. Він мовчки відніс чашку до кабінки, де сів на лаву, пив своє лате і метляв у повітрі звисаючими лапками.

— Багатообіцяльний початок, — сказала Тандрі. — І це все?

— Поки що.

Прачка пішла, залишивши чашку на столі. Згодом пішов і щуролюд, який приніс свою порожню чашку на стійку. Він ввічливо вклонився і вискочив за двері, лишивши за собою хмару борошна.

Тандрі нагріла на плиті чайник, наповнила умивальник і зібрала чашки, щоб замочити.

— Це хороша ідея, — сказала вона, вказавши на меню на стійці. — Дуже зручно.

Вів скоса глянула на неї:

— Але в тебе вийшло б краще.

— Ну, «краще» — не те слово, яке я використала б.

— Я пізніше роздобуду грифельну дошку й крейду. Підгледіла таке в пабі на Головній вулиці. Ми можемо повісити її тут, а тоді ти почаклуєш над нею, як над указівниками. Ти ж не проти?

— Ні, із задоволенням.

Ранкові клієнти — ті, хто прокидається задовго до світанку, щоб розпочати щоденну роботу, — прибували тоненькою цівкою. Вів і Тандрі працювали в тандемі, якнайдокладніше пояснюючи меню та чергуючи приготування кави з прибиранням. У кав’ярні було приємно і тепло. Запах смажених кавових зерен витав у повітрі й виривався на вулицю.

Кількох клієнтів привели до кав’ярні саме їхні носи.

Вів наважилася сподіватися.

***

Ранковий ажіотаж минув за кілька годин, і робота застопорилася, хоча людей на вулиці біля кав’ярні побільшало.

— А тепер усе знову нагадує вчорашній день, — буркнула Вів.

— Давай поки що не хвилюватися, — сказала Тандрі.

Але Вів помітила, що сукуб миє вже помиті чашки. А невдовзі Тандрі заходилася агресивно витирати поверхню кавоварки, поліруючи її вже вп’яте.

Наступні кілька годин були відверто болісними.

Нарешті близько полудня їхній перший післяранковий відвідувач увійшов у двері.

Він був молодий, високий і вродливий, хоч і по-аристократичному худорлявий. Його вроду дещо псувала недоречна борода — надто ріденька, надто неоднорідна. Він роззирався, ніби когось шукав. Сумка з книжками важко висіла на одній руці, а сам відвідувач постійно поглядав униз на складену човником долоню. Він був одягнений у мантію з пришпиленою ліворуч на грудях брошкою, дуже схожою на голову оленя.

Гість не підійшов до стійки, а попрямував до зали.

Вів спостерігала за ним, насупивши брови.

— Студент Екерсу, — пробурмотіла Тандрі.

— Екерсу?

— Магічної академії.

— Он як. Я заходила туди у свій перший день тут, але не знала назви. Гість видається грошовитим. Може, він навіть передасть інформацію про нас з уст в уста. Студенти ж спілкуються між собою, так?

— Спілкуються, ага, — буркнула Тандрі так уїдливо, що Вів підозріливо глянула на неї.

Юнак двічі обійшов великий стіл і лавки, а потім підійшов до однієї з пристінних кабін, дістав кілька книжок і почав їх переглядати.

Вів кинула на Тандрі запитальний погляд, але сукуб знизала плечима. Обидві продовжили спостерігати.

Приблизно через двадцять хвилин, протягом яких Вів дедалі більше почувалася спантеличено, вона підійшла до юнака і запитала:

— Я можу вам чимось допомогти?

Він підняв очі, осяйно всміхнувся і відповів:

— Ні, дякую!

— Ви прийшли на безплатну дегустацію? — не здавалася вона.

— На дегустацію? Та ні. Мені нічого не треба, дякую!

І юнак повернувся до навчання, а незадоволена Вів, хитаючи головою, пішла до стійки.

Студент просидів у кав’ярні цілих три години: діловито переглядав книжки, час від часу шкрябав щось на пергаменті, знову і знову позираючи на складену човником долоню, і бурмотів собі під ніс. Потім він зібрав речі, підвівся і підійшов до стійки.

— Щиро дякую, — сказав він і, люб’язно кивнувши, пішов.

***

Після занадто млявого початку Вів вирішила, що треба діяти. Вона залишила Тандрі наглядати за кав’ярнею і вирушила до торгового району на півночі міста. І хоч день був не ринковий, їй вдалося знайти у майстра вивісок велику грифельну дошку і кілька шматочків крейди, навіть кольорової. Вів подумала, що Тандрі потрібна палітра для роботи.

У будь-якому разі, було приємно щось робити. Ранкова метушня вселила в неї надію, що й решта дня мине не гірше, але на зворотному шляху Вів застерігала себе від безпідставних сподівань. Просто певні години краще підходять для бізнесу. У ресторанах найбільше відвідувачів — в обідню пору, а в кав’ярні... що ж, вона припускала, що скоро дізнається, коли саме настає ця пора.

***

— О, так, це буде ідеально, — муркотіла Тандрі, беручи у Вів крейду та дошку. Вона відкопала в коморі свої дерев’яні трафарети, розклала їх на великому столі й взялася до роботи.

Поки вона малювала, Вів стояла у дверях і оглядала вулицю. Лейні, як завжди, підмітала ґанок і весело махала їй рукою.

Невже ранок — єдиний час, коли Вів може розраховувати на клієнтів? В Азимуті, звісно, так не здавалося — у тамтешніх кафе цілий день були відвідувачі. Може, перспективи покращаться, якщо ідея приживеться. Вів сподівалася, що завтрашній день дасть їй відповідь на ці запитання.

Коли вона повернулася до кав’ярні, Тандрі вивчала вже готове меню, сперши його об стіну. Її оформлення виявилося значно кращим за мистецькі потуги Вів. Сукуб дуже вдало використала кольорову крейду. Літери здавалися скошеними й ледь не вистрибували з дошки. Окрім того, Тандрі дозволила собі деякі творчі вольності з формулюванням

~ЛЕГЕНДИ ТА ЛАТЕ~

~МЕНЮ~

Кава ~ екзотичний аромат і насичене повнотіле обсмаження — 1/2 мідяка Лате ~ вишукана і м’яка кава — 1 мідяк

*

ДОВЕРШЕНІ СМАКИ

~ДЛЯ ПРАЦЬОВИТИХ ПАНІ ТА ПАНІВ~

Вона додала навіть майстерно зображені кавові зернятка і горнятко з хитросплетеними завитками пари.

— Мені подобається. Ти збіса гарна художниця, — кивнула Вів. — Зажди, принесу молоток.

Тандрі тримала меню, поки Вів забила кілька цвяхів у стіну під дошкою, щоб вийшла якась подоба полички.

— Грифельна дошка для меню — хороша ідея, — сказала Тандрі. — Ми зможемо легко змінювати його або доповнювати.

— Змінювати?

— Раптом ти вирішиш розширити меню. Хтозна.

Вів роззирнулася і зітхнула.

— Я сподівалася, що після полудня у нас буде більше відвідувачів. Може, хоч під вечір. Але не схоже, що це станеться. Не знаю, чи розширення меню буде актуальним найближчим часом.

Тандрі стиснула губи і постукала по них указівним пальцем.

— Почекаймо і подивімося, що принесе завтрашній ранок.

— Гадаєш, варто лишити безплатну дегустацію?

— Так, спочатку подивимося, чи будуть постійні клієнти, — незворушний вираз обличчя Тандрі на мить став хитрим. — Треба закинути вудку і подивитися, чи проковтнуть вони наживку.

— Ніколи не була хорошою рибалкою.

— Ти тепер у річковому місті. Навчишся.

Вів сподівалася, що Тандрі не помиляється.