Легенди та лате

6

Довіра Вів до сукуб виявилась немарною: Тандрі прийшла вже наступного ранку. Вів саме стояла на вулиці, схилившись над наполовину наповненим відром, і витирала мокре волосся. Місцева лазня їй не сподобалась, тож вона повернулася до похідного стилю купання.

Вів закрутила волосся, заколола його шпилькою і випросталась, витираючи долонею воду з обличчя.

— Я мала попередити тебе, коли ми почнемо, — сказала вона. — Ми поки що не можемо відкритися. Досі чекаю на останню посилку.

— Мені здалося, тут уже чимало роботи для мене, — зауважила Тандрі. Вона була така ж серйозна і прямолінійна, як учора. Ані натяку на чуттєвий трепет, який Вів помічала в інших сукубах, що їй траплялися. Хоча слід визнати, що їхній вид став зникомою меншістю. Лише глянцевий блиск волосся Тандрі та в’юнке погойдування її хвоста натякали, що під бездоганною ефективністю сукуб криється щось більше.

— Справді? — запитала Вів.

— Мені треба розуміти, що саме я робитиму. Зараз найкращий час навчитися.

— Гаразд. От тільки я не можу розповісти тобі подробиць, доки не привезуть обладнання. Але мій план на сьогодні — розібратися з посудом та меблями. Я не дуже досвідчена декораторка, але маю кілька ідей. Я збиралася знайти гончара, щоб замовити посуд, а потім думала, може, поставити на вулиці столики, стільці, — вона махнула рукою у невизначеному напрямку, — навішати якихось... картин? Мені здавалося, це буде найлегша частина, але виявилося, це ще та морока.

— Можна я дещо запропоную, — мовила Тандрі. Вона знову говорила без запитальної інтонації.

Вів кивнула і розвела руками, мовляв, не соромся.

— Сьогодні й завтра, як і щотижня, у Тьюні влаштовують ринок. Якщо хочеш заощадити й уникнути біганини по всьому місту, я порадила б сходити саме туди.

— Ти не проти відвести мене туди?

— Залюбки, ти ж платиш, — і хоча голос Тандрі був таким же рівним, як і завжди, Вів здалося, що вона вловила в ньому тінь усмішки.

З досвіду орчиці, більшість невойовничих людей, яких вона зустрічала, ступали в її присутності обережно, немов остерігаючись удару. Тандрі була не така. Вів подобалася відверта вдача сукуб. У Талові ця прямодушність проявлялася зовсім інакше. Вів знову поринула в роздуми про камінь скальвертів і те, що він обіцяв притягнути до неї.

Вів замкнула кав’ярню і пішла за Тандрі на північ від Головної вулиці. Вони опинились на довгій і звивистій жвавій вулиці, де розмістилися багато крамниць та майстерень. Вів із подивом зрозуміла, що це не так далеко від місця, де вона, щойно приїхавши у Тьюн, знайшла слюсаря. Більшість торговців уже встановила вздовж широкої вулиці намети, прилавки та вітрини, і довкола них уже почали юрмитися покупці.

Вів і Тандрі вже кілька годин товклися на ринку. Було давно пополудні. Вів не відривала очей від списку покупок, а Тандрі вправно рятувала її від невдалих надбань, звертаючи увагу на ледь помітні тріщини на кераміці чи благенькі з’єднання в залізних виробах. Вона без підказки чи дозволу повністю взяла торги на себе. Хоч як старанно Тандрі ховалася за маскою стриманості, вбиралася в непримітний одяг і не виставляла напоказ своєї фізичної привабливості, але Вів помітила, що торговці все одно реагували на... щось у ній.

У підсумку Вів заплатила за повний набір глиняних тарілок, кухликів і чашок, а також пару величеньких мідних чайників. А ще придбала велику коробку олов’яних ложок і столових приборів, підвісний тримач для посуду, килимок, два ковані столи зі стільцями такого ж кольору, п’ять настінних ліхтарів, усілякий реманент для прибирання та кілька пасторальних картин, які видавались Вів розмитою мазаниною, але, як запевнила Тандрі, були дуже виразними. У більшості випадків сукуб удавалося домовитися, щоб доставку включили у вартість товару, тож з ринку Вів вийшла, несучи під рукою лише коробку зі столовими приборами та підвісний тримач для посуду.

Коли вони повернулися до кав’ярні, Вів наполягла на тому, що має віддячити Тандрі пізнім обідом.

Одна із забігайлівок на Головній вулиці працювала лише вдень, що виявилось дуже доречним. Погода була тепла, в повітрі висів сильний запах річки. Вів і Тандрі всілися за столик на вулиці.

Фейрівська кухня славилася своїм здобним хлібом і майстерною подачею страв. Вів зазвичай була не дуже прискіпливою до того, що їла, та мусила визнати, що тутешні страви справді припали їй до смаку.

— Тож, — заговорила орчиця, поки вони чекали на їжу, — ти завжди жила тут, у Тьюні?

— Ні, — відповіла Тандрі, рівно сидячи на стільчику. — Я чимало де встигла пожити. — Сукуб м’яко перевела розмову: — А ти явно не така космополітична. То чому Тьюн?

Вів подумала про лей-лінії — справжню причину, чому вона обрала це місто, — і зрозуміла, що пояснити таке буде важкувато. Тож зупинилася на правдивій, але менш складній відповіді:

— Дослідження, — Вів понуро опустила погляд. — Знаю, по мені так одразу й не скажеш, але я багато читаю. Тому, коли в мене виникла ідея відкрити кав’ярню, я багато часу провела в бібліотеці Атенеуму, порадилася де з ким, і з багатьох причин це місто здалося мені найкращим варіантом.

— Кава, — сказала Тандрі, усміхаючись самими кутиками рота. — Та, що не чай. Це твоя давня мрія чи раптово закортіло змін?

Вів розповіла про своє знайомство з кавою в Азимуті. Цього разу вийшло трохи красномовніше, ніж раніше з Талом. Тандрі замислилась.

— Схоже, це неабияк відрізняється від того, що ти робила раніше.

— Гм, і чим же, на твою думку, я промишляла? — вигнула брову Вів.

Тандрі здавалася присоромленою:

— Твоя правда, я бовкнула дурницю, особливо...

Вів пирснула зі сміху.

— Та я просто кепкую. Моя шкура товстіша, ніж здається. Та і хай там як, твоє припущення не таке вже й помилкове. Працюючи при землі, стільки шрамів не дістати.

Тандрі пильно подивилася на Вів і, здавалося, розслабилася.

Принесли їжу, і щойно офіціант-фейрі пішов, Тандрі підняла свій кухоль слабоалкогольного пива.

— Що ж. За недоречні припущення.

Вів підняла свій кухоль.

— Залюбки за це вип’ю.

За обідом Вів продовжила розповідь:

— Мабуть, я роками намагалася знайти вихід. Шукала пригод, билася, полювала за грошима. Більшу частину життя я або повільно стікала кров’ю від сотні ран, або чекала одного смертельного удару. Але вжахалася на саму лише думку про можливість змінити своє життя. Кава вперше змусила мене відчути щось особливе, і я захотіла зберегти це відчуття. Тож ось я тут, і в мені ще навіть лишилося трохи крові.

Тандрі кивнула, але нічого не сказала.

Вів чекала, думаючи, що Тандрі розповість щось і про себе, але сукуб мовчки їла.

«Може, іншим разом».

Це все-таки був дуже приємний обід.

***

Коли вони повернулися до кав’ярні, то побачили перед входом величезний гномський ящик. На ньому, звісивши ноги, сидів опасистий дворф. Вів добре його знала.

— Рун! — вигукнула вона. — Якого біса ти тут робиш?

Дворф зістрибнув з ящика й підійшов, нервово смикаючи свої заплетені вуса.

— Роблю доставку для давньої подруги, — сказав він.

— Іди сюди, старе луб’я, — широко розкинула руки Вів.

Обличчя дворфа зобразило полегшення, і він обійняв орчицю.

— Мушу сказати, я сумнівався, чи захочеш ти мене бачити. Після того, як ти пішла...

Вів опустилася на коліно, щоб їхні обличчя були на одному рівні.

— Пробач мені за це. Якби я зупинилася, щоб пояснити, якби спробувала все описати. здається, я боялася, що відмовлюсь від цієї ідеї. Я вчинила нечесно щодо тебе й щодо інших, але... — вона безпорадно знизала плечима.

Якусь мить Рун уважно вдивлявся в її обличчя, потім рішуче кивнув і поплескав орчицю по плечах.

— Що ж, тепер, коли ти точно знаєш, чого хочеш, можна вже і нам розповісти. Правда ж?

— Так, я розповім, — Вів перевела погляд на ящик. — Але як... доставка?

— А! Ну, мій брат Канна керує поштовою станцією в Азимуті. Побачив твоє ім’я, зацікавився і зв’язався зі мною. Я зголосився доправити посилку. Я вже робив таке. Маю сказати, відколи я побачив ящик, мені аж не терпиться дізнатися, що ти задумала.

Увесь час, поки Рун говорив, його очі намагалися зазирнути за спину Він.

— О! Це Тандрі. Вона моя помічниця, — представила орчиця. — Тандрі, це Рун. Ми працювали разом, е-е, багато років.

— До ду-у-уже-е-е недавнього часу. Приємно познайомитися, — сказав Рун.

— Навзаєм.

— Ну, ми ж не можемо просто так стояти на вулиці, — спохопилася Вів. Відімкнула кав’ярню, зняла засув з великих дверей і відчинила їх. — Руне, допоможи мені занести це всередину.

Разом вони випхали ящик на довгий стіл. Розгублена Тандрі ввійшла за ними.

— То, — сказала Вів, — тобі справді цікаво. Зробиш мені честь?

— Не відмовлюсь, — відповів Рун.

Вістрям сокири, що бовталася в нього на поясі, він обережно підчепив кришку ящика і зсунув її.

Усередині, серед дерев’яних стружок, стояла велика срібна скринька, утикана вигнутими трубками, манометрами за товстим склом, безліччю важелів і циферблатів, а до того ще й пара чудернацьких штуковин на довгих ручках.

— Вів, — озвався Рун. Він заліз на лаву, щоб зазирнути в ящик, — я не маю ані найменшого уявлення, що це таке.

— Це кавоварка, — припустила Тандрі. — Правильно?

— Саме так, — з великим задоволенням відповіла Вів.

— Кава? — запитав Рун. — Це те, що було в Азимуті? — він кинув погляд на Тандрі. — Вів без угаву торочила про це.

— Ага, — всміхнулася йому Вів.

— Ну і що, в біса, ти збираєшся з цим робити? — запитав Рун.

— Допоможи перенести, і я скажу.

***

Вони виставили кавоварку на стійку, а ящик винесли на вулицю. Вів знову зачинила великі двері. Ще один несподіваний візит Брака їй ні до чого, а надто зараз. Поруч із Руном їй буде важче стримати бажання віддухопелити до крові посіпаку цього Мадриґала.

У ящику серед стружки знайшлася й інструкція. Тандрі вивчала її, поки Вів із Руном розмовляли за великим столом.

Вів розповіла про свої плани і про те, що зробила зі старою конюшнею, і Рун довго й уважно оглядав приміщення.

— Ого, — сказав він. — Коли вже Вів за щось береться, то не працює упівсили. Зізнаюсь, я досі не зрозумів, як ти плануєш це втілити, але ти ніколи не влізала в бійку, якщо не знала, чим вона обернеться. Тому твоїй інтуїції я довіряю більше, ніж своїй.

— Я і сама не знаю, — відповіла Вів. — Але я зробила все, що могла, не покладаючись на сліпу удачу.

Після цих слів Рун кинув на неї важкий погляд, наче будь-що хотів дізнатися про це якнайбільше.

— То як там Ґалліна? — запитала Вів, кваплячись змінити незручну тему.

— Не скажу, що її не зачепив твій учинок. Але ж ти її знаєш, вона міцний горішок. Може, досі сумує, але дасть собі раду. Якщо хочеш, щоб я щось переказав... може, листа їй передав..?

— Я маю написати їй, але гадаю, мені треба трохи часу, щоб зібратися з думками. Ви досі проїжджаєте через Варіан?

— Звісно. Найпростіший шлях до більшості місць.

— Я надішлю їй листа туди, щойно придумаю, що сказати. Перекажи їй... ну, перекажи: мені шкода, що я пішла так, як пішла.

Рун кивнув і хлопнув долонями по столу.

— До речі, про від'їзд — мені час іти. День добігає кінця, а завтра мене чекає довгий шлях. Але перш ніж я піду... — він покопирсався у мішечку на поясі і витягнув невеличкий сірий камінчик з викарбуваними збоку трьома хвилястими лініями.

— Блим-камінь? — здивувалася Вів.

— Ага, — відповів дворф. — Другий такий — у мене. Знаю, ти тут осіла й не очікуєш жодних неприємностей, але раптом утрапиш у халепу і все піде не за планом, кинь це у вогонь. Я отримаю сигнал і знайду тебе. Тепер я знаю, де шукати.

— Все буде добре, Руне.

— Ну, звісно. Але... може, колись ти відчуєш бажання повернутися, — Рун підняв руки, перш ніж Вів встигла заперечити. — Я не кажу, що ти повернешся! Навіть не кажу, що це можливо. Але краще бути готовою, так же?

Вів узяла в нього камінь.

— Краще бути готовою. Звісно.

Цього вона хотіла найменше. Але Рун намагався їй допомогти, і це після того, як вона покинула їх, нічого не пояснивши. Найменше, що вона могла зробити, — це люб’язно прийняти його дарунок на знак дружби.

— Отепер я іду, — сказав бадьоро дворф. Він підвівся і знов обійняв Вів. Коротко вклонився Тандрі, додавши: — Дуже приємно, панно.

Вів провела його.

— Була рада тебе бачити, Руне. Щиро. Передай Ґалліні й Тайвусу мої вибачення. А Феннусу...

Рун усміхнувся їй:

— Добрячого копняка під зад?

— Гм.

— Побачимося. Бережи себе, Вів.

І Рун розчинився в ночі.

***

— Вибач за це, — повернувшись, Вів побачила, що Тандрі досі вивчає гномську інструкцію. — Чесно кажучи, ти не повинна затримуватись тут так допізна. Я загубила лік часу, мала б відпустити тебе ще годину тому.

Сукуб підняла очі від читання.

— Після всього цього? Я маю знати, як воно працює. Я не зможу спати вночі, знаючи, що ця машинерія стоїть просто тут.

Вона легенько торкнулася блискучої машини.

Кавоварка на стійці здавалася дуже сучасною. Гномські технології справді межували з магією. Цей пристрій був не зовсім схожий на той, який Вів бачила в Азимуті, але все-таки подібний. Тепер, коли Рун пішов, вона відчула, як у ній наростає хвилювання, а разом із ним і солодкий трепет.

— Ти знаєш, як це працює? — запитала Тандрі.

— У загальних рисах, — Вів втупилася в деталі кавоварки, її очі блукали вигнутими трубками і полірованими скляними пластинами.

— Добре, — обличчя Тандрі повеселішало. — То не тягни інтригу. Я наче на голках.

— Звичайно! Отже, вогонь, — Вів відшукала спереду маленькі дверцята й відчинила їх. Всередині було видно масляний резервуар і гніт. Вів чиркнула довгим сірником, підпалила гніт і зачинила дверцята.

— І вода...

Водою з бочки орчиця наповнила чайник, відкрила ще одні дверцята згори й обережно залила воду в резервуар.

Поки вона діставала з комори кавові зерна, кавоварка спершу тихенько, а тоді голосніше шипіла. А коли Вів повернулася, манометри на передній панелі почали смикатися.

З одного боку кавоварки був хитромудрий механізм для подрібнення зерен, і Вів висипала мірку кави в його відсік. Потім від'єднала один з пристроїв, схожих на глибокий черпачок із довгою ручкою, і встановила його під млинком. Щойно стрілка манометра праворуч переповзла на блакитну позначку, Вів повернула важіль, машина з гуркотливим скреготом змолола зерна і щільно затрамбувала в дивний черпачок.

— Можеш подати мені котресь горнятко?

Тандрі виконала прохання, зацікавлено спостерігаючи за процесом.

— А тепер фінальна частина, — оголосила Вів, повернула черпачок на попереднє місце, поставила під нього горнятко і смикнула ще один важіль.

Цього разу шипіння було гучнішим і різкішим, кавоварка загуркотіла, й по сріблястих трубках полилася вода. Кілька секунд шум гучнішав, а коричнева рідина рівномірною цівкою лилася в чашку.

Вів трохи забарилася з вимикачем, але зрозуміла, що переважно зробила все правильно. Аромат, що підіймався від горнятка, був насиченим, теплим, горіховим... і досконалим.

Вона піднесла чашку до носа, заплющила очі й глибоко вдихнула.

— Боги. Так, це воно.

Полегшення і піднесення охопили Вів.

— Мені подобається пити так, але ти куштуватимеш уперше, тому.

Вів переставила чашку під інший носик, потягнула важіль згори, і гаряча вода захлюпала, наповнюючи її до країв.

Вів обережно повернулася до Тандрі і простягнула їй напій.

— Ось. Візьми. Тільки обережно, гаряча.

Тандрі із серйозним виразом обличчя взяла чашку, потримала її в долонях, обережно принюхуючись.

Вона піднесла її до губ, кілька секунд подмухала на напій, а потім зробила дуже обережний ковток.

Довга пауза.

— Ох, — видихнула Тандрі. — Нічого собі.

Вів усміхнулася. Може, й буде толк.