Легенди та лате

23

— Він був тут? — запитала Тандрі. — Посеред ночі?

Наступного дня кав’ярня відчинилась пізно. Тандрі наполягла. Спочатку Вів мовчала, але сукуб — завдяки її вродженим талантам — швидко відчула, що щось не так, і зажадала дізнатися, що саме трапилося.

— Тобто Феннус приходив по камінь. Він його забрав?

— Ні.

Сукуб чекала, коли Вів продовжить, але орчиця мовчала, і Тандрі сильно вдарила долонею по стійці:

— Що сталося? Розказуй усе, будь ласка.

Тож Вів розповіла так детально, як тільки могла згадати.

— Треба знайти спосіб найняти кішку, — пробурмотіла Тандрі, коли орчиця закінчила.

— Ягняча рулька в холодильній ямі чекає, коли Приязнь знову з’явиться, — відповіла Вів із ледь помітною усмішкою. — Сьогодні вранці її не було. Гадки не маю, як вона вийшла.

— А те заклинання, яке наклав Гемінґтон? Ми його вже використали. Треба, щоби він перенаклав його наново.

— У цьому немає потреби, — похитала головою Вів. — Феннус не діятиме двічі за однією схемою. Він вигадає щось нове. Не знаю, що саме, але точно мушу бути обережною. Я досить добре це вмію... принаймні колись уміла.

— Як далеко він ладен зайти заради каменя? — запитала Тандрі примружившись.

— Чесно? Не знаю. Але точно далі, ніж уночі.

Тандрі ходила туди-сюди, розмахуючи хвостом і барабанячи пальцями по підборіддю.

— Камінь. Якби він зник, що сталося б?

— Я запитую себе про те саме. Гадаю, ми на тому етапі, коли можна припустити, що він таки працює. Все йшло так добре, і Мадриґал, здається, теж вірила в силу каменя. Не те щоб я мала з чим порівнювати, але все ж таки...

— Що найбільше ти можеш втратити?

Вів витріщилася на Тандрі, але не озвучила своєї першої думки. Ухилилася від відповіді.

— Я не знаю. Може, все? А може, нічого. Може, мені варто перекласти його в інше місце й перевірити. Може, викинути в річку й забути про нього, — вона роздратовано зітхнула. — А може, треба знову спати з мечем напоготові.

— Припини, — різко сказала Тандрі. — Жалощі до себе тобі не личать.

Вів скривилася.

— Вибач.

Тандрі зупинилася і раптом трохи зніяковіла:

— І гадаю, що позбутися каменя — винятково погана ідея.

— Чому?

Сукуб гмикнула, ніби не хотіла відповідати, але потім передумала:

— Ну... є таке поняття в магії. Воно... називається Прихована взаємодія. Саме через нього магію так ретельно контролюють і через нього ж ми не використовуємо надприродних сил у війнах, принаймні не для вбивств, — Тандрі зітхнула. — Ти колись стикалася із твердженням, що коли ми лікуємо біль за допомогою ліків, то насправді просто його відкладаємо? І коли лікування закінчується, то ми відчуваємо всі задавнені страждання, ніби залишені на потім?

— Я чула таке, але не знаю, чи в це вірю. Я відчула багато болю, — Вів криво посміхнулася.

— У магії теж є щось схоже, тільки вимірюване, — продовжила Тандрі. — Ефект, спричинений таємною силою, має зворотний ефект, який... проявляється, коли ця сила зникає. Все має перебувати в балансі. Щойно сила припиняє діяти, щось повертається. Просунута магія полягає у вмінні перенаправити зворотний удар.

— То ти думаєш, якщо камінь забрати, може виникнути якась... зворотна реакція. Типу невдача?

— Я точно не знаю, — відповіла Тандрі. — Цей камінь узагалі має якийсь стосунок до магії? Чи діють на нього ті самі принципи? — вона здригнулася. — Можливо, — лише можливо, — є така імовірність. Але якщо це правда, то справжнє питання, яке ти... ми маємо поставити, — не скільки ми можемо втратити, а скільки ще всього зможемо після цього отримати.

Вів дивилася на Тандрі, міцно стиснувши зуби.

— Більше, ніж я хочу віддати.

***

Вів намагалася відшукати інше, безпечніше, місце всередині кав’ярні, щоб переховати камінь, але зрештою змирилася з тим, що це не має значення. Якщо Феннус знайшов його схованку, то й нову невдовзі знайде. Та оскільки Вів його піймала на гарячому, він не наважиться знову підкрастися вночі, аби не бути викритим. Але тепер треба зрозуміти, як ельф спробує дістатися до неї наступного разу.

Або через кого.

Вів не звикла жити в очікуванні удару. Вона все життя зупиняла загрози ще до їхньої появи, а не готувалась до ножа в спину. Постійна настороженість виснажувала, й орчиця ставала все більш роздратованою і нетерплячою.

Перший тиждень був найгіршим, і вона не раз просила пробачення у Тандрі та Наперстка за те, що була з ними різкою. Кілька разів сукуб м’яко відсувала її вбік і сама займала місце за кавоваркою, коли Вів, не усвідомлюючи, загрозливо дивилася на того чи іншого клієнта. Вів була присоромлена і водночас вдячна.

Але час неминуче притупив гостроту її тривоги, звівши її до нечастих здригань від уявних звуків уночі та до потайливих позирків у бік місця, де лежав камінь, удень.

У цей непростий час заплановані візити Пендрі стали для них приємним клопотом. Його виступи почали збирати постійну публіку. Щоправда, більшість шанувальників барда нічого не купувала, та Вів була щиро переконана, що дехто усе-таки стане її клієнтом.

Щоб упоратися з періодичною навалою відвідувачів, довелося придумати, як додати нові місця для сидіння. Вів купила більше столів, вона зберігала їх у провулку, а в дні виступів виставляла на вулицю і відчиняла великі двері навстіж.

Бард, зі свого боку, менше соромився, більше усміхався і, здавалося, нарешті гармонійно вписався у простір.

Раз чи два Лейні перебігала вулицю, щоб поскаржитися на шум, але оскільки її рот зазвичай був набитий Наперстковою випічкою, то й коментарі її були не такі в’їдливі.

Іноді під час виступів з’являлася Приязнь, походжала між переляканих відвідувачів і влаштовувалась під великим столом. Завсідники кав’ярні навчилися захищати свої смаколики, бо жахокицька на своєму шляху могла знічев’я проковтнути будь-який залишений без нагляду пундик, а її верткий хвіст був постійною загрозою для горнят.

Але Вів жодного разу й не подумала її прогнати.

***

Минуло вже три тижні після нічного вторгнення Феннуса. Вів, хоч і не могла вдати, що загроза минула, але заспокоїлась і повернулася до звичного життя. Її настрій покращився, і вже два тижні їй не доводилося перепрошувати за дошкульні зауваження.

Тал став частіше зазирати до кав’ярні. Кілька разів Вів помічала, як гоблін і Тандрі про щось перешіптуються. Тал зробив кілька слушних і точних зауважень щодо якості замків, і Вів пообіцяла їх замінити.

Якось до кав’ярні зайшла Мадриґал. Вів на мить застигла із роззявленим ротом.

— Доброго вечора, — привіталася жінка.

— Добрий вечір, гм... пані, — спромоглася вичавити із себе орчиця. — Чим можу вам допомогти?

Вів вистачило здорового глузду не називати її імені, але оце «пані» було нічим не краще.

Орчиця в душі аж зіщулилася.

Мадриґал була вбрана у стриману елегантну сукню і тримала на руці сумочку. Вів помітила принаймні одного з її посіпак, що непомітно стежили за обстановкою з вулиці. І якщо був один, то принаймні ще двоє лишалися десь поза полем її зору.

Блискучі очі жінки обвели кав’ярню холодним, але зацікавленим поглядом.

«Не приведіть боги, щоб ми б з нею ворогували», — подумала Вів.

Вона насилу вірила, що колись відверто виклала цій жінці свої міркування просто у вічі.

— Я стільки чула про цей заклад, — сказала Мадриґал. — У своєму віці я виходжу надвір уже не так часто, як колись, але ось випала нагода, і я не могла не побачити все на власні очі.

— Ну, ми стараємось бути добрими сусідами, — спробувала Вів так тонко, як тільки могла, запитати, чи не припустилась якоїсь помилки.

— Не сумніваюсь, що так і є. Але, на жаль, не всі довкола такі приязні. Ще й нав’язливими бувають.

Мадриґал пильно подивилася на Вів, а тоді швидко полізла у свою сумочку.

— Ах, так, я б хотіла одненький ваш півмісяць, люба, якщо твоя ласка.

Заціпеніла Вів узяла монети і простягнула пакет із вощеного паперу. Стишивши голос, вона наважилася запитати:

— Нав’язливими?

Мадриґал зітхнула, ніби все це було для неї суцільним розчаруванням.

— Було би прикро, якби з такою чудовою сусідкою сталося щось неприємне. Наступні кілька днів пильність не завадить. Я дуже сподіваюся, що мої побоювання марні, тому що... — вона делікатно відкусила шматочок півмісяця, — ... це справді дуже смачно. Добраніч, люба.

Жінка велично кивнула, повернулася і пішла, шурхочучи сірим шовком сукні. Її охоронець також зник з поля зору.

Тандрі, якій і без слів усе стало ясно, підозріливо дивилась услід жінці. Вона з розумінням глянула на орчицю, а Вів ледь помітно кивнула у відповідь. Усередині в неї все стиснулося від недоброго передчуття.

***

Тандрі дочекалась закриття кав’ярні й нарешті запитала:

— То це була вона? Мадриґал?

— Так.

— Вона передала тобі повідомлення.

— Так. Радше попередження. Не знаю, навіщо їй це, та вона попередила, що Феннус скоро до нас навідається.

— І що ми будемо з ним робити?

— Ну, я завжди можу його вбити, — знизала плечима Вів.

Тандрі витріщилася на неї.

— Жартую, — пробурмотіла орчиця.

Але чи жартувала?

— Проблема в тому, що я вже й перестала про це думати, — зізналася Тандрі. — Він такий мудак.

— Після великої промови, яку ти виголосила місяць тому?

— Ну, так. Ніхто не ідеальний.

Вів зітхнула.

— Ми повернулися до того, з чого почали. Намагаємося вгадати його наступний крок.

— Ні, зовсім ні. Бо ми вже знаємо: він так сильно хоче камінь, що ладен прийти сюди сам.

— Ми не можемо стверджувати, що він знову спробує зробити те саме. Та я майже впевнена, що він діятиме інакше.

— Нехай, — відповіла Тандрі. — Але одне я знаю точно.

— І що ж?

— Ти не залишишся тут сама.

***

— Не розумію, чого ти досі сердишся, — сказала Тандрі, перевіряючи замки.

Вів, по лікті в мильній воді, агресивно шкребла горнятко.

— Просто в цьому немає сенсу. Чим допоможе твоя присутність тут? — буркнула вона.

Тандрі загасила ліхтарі, й у кав’ярні запала напівтемрява.

— Ти маєш рацію. Заклинання Гемінґтона використане, то чим я можу допомогти? Я лише обдарована винятковою чутливістю до широчезного діапазону прихованих емоцій. Яка з цього може бути користь?

Вів поставила горнятко з більшою силою, ніж планувала. По ньому поповзла тріщина, й орчиця заскреготіла зубами.

— Мені все одно не подобається твоя ідея.

— Тобі нема чим заперечити, тож мені байдуже.

Вів обернулася і, схрестивши руки на грудях, похмуро зиркнула на сукуб. Тандрі й бровою не повела і лише сказала:

— Не поводься як дитина. Краще домовмося. Якщо нам загрожуватиме смертельна небезпека, я обіцяю сховатися за тобою. Згода?

Вів зустрілась із нею поглядом і відчула себе ще більшою дурепою. Змирившись, вона зітхнула:

— Згода.

***

Виснажені, вони обидві піднялися драбиною на горище. — А я ж казала, що тобі треба купити ліжко.

Тандрі похмуро оглянула досі порожнє горище.

В руці Вів тримала ковдри та подушку Приязні, якими кішка користувалася лише зрідка.

— Ну, я була трохи зайнята. Нічні зловмисники, і все таке.

Тандрі закотила очі.

— Дай мені.

Вона вихопила постіль, витрусила ковдри й подушки від котячої шерсті, а тоді розгорнула спальник Вів, щоб на ньому було більше місця.

Вів спостерігала за цим, відчуваючи, як у ній наростає збентеження і трепет.

— Що ж, — Тандрі вперла руки в боки, — принаймні піч працює, тож має бути не так холодно. Не можу повірити, що ти так живеш.

— Мені й самій буде добре, правда. Ти дарма відмовилася спати у своєму ліжку.

— Припини. Ми вже це обговорили.

Після секундних вагань сукуб роздягнулася до білизни, швидко залізла під ковдру і повернулася спиною до Вів.

Вів загасила ліхтар і теж роздягнулась, пройшла навшпиньках, ніби Тандрі вже спала, і раптом пирснула, усвідомивши безглуздість ситуації. Орчиця натягнула на плече ковдру, яка досі сильно пахла котячою шерстю. Навіть лежачи спиною до Тандрі, вона відчувала її тепло.

— Добраніч, Тандрі, — сказала вона надто голосно.

— Добраніч.

Вів втупилася у темряву.

— Це твій хвіст?

— Я намагаюсь влаштуватися зручніше, — різко відповіла Тандрі.

Ще трохи стратегічного вовтуження — і сукуб вляглась.

Запанувала довга тиша.

Вів прочистила горло.

— Я рада, що ти лишилася.

Дихання Тандрі було повільним і рівним, Вів подумала, що вона вже, напевно, спить. Але потім пролунала тиха відповідь.

— Я знаю.

Тієї ночі, вперше за багато років, Вів заснула майже миттєво і не прокидалася аж до ранку.