Легенди та лате

21

Вів і Тандрі, занурившись у ранкову рутину, перемовлялись тихим шепотом, намагаючись не торкатися одна одної. Кожна тонко відчувала особистий простір іншої. Вів діяла з бездумною ощадливістю: заварювала, подавала, віталася, але заледве помічала щось довкола.

І жодна не помітила, коли Наперсток почав возитися з новим посудом та інгредієнтами, аж поки кав’ярнею не попливли пахощі розтопленого шоколаду.

Хтось смикнув Вів за сорочку. Вона опустила погляд і побачила їхнього пекаря. Щуролюдик схвильовано стиснув припорошені борошном лапки.

— О, привіт, Наперстку.

На столі за ним остигали розкладені акуратними рядами на деках золоті півмісяці. Наперсток вибрав одненький і простягнув Вів. Вона кивнула головою і взяла. Рулетик із м’яко закручених шарів рум’яного тіста пахнув просто чудово.

Орчиця відкусила шматочок: він майже розтанув у роті, маслянистий і водночас неймовірно легкий. Порівнювати цей виріб із буханцем хліба — все одно що порівнювати шовк із мішковиною.

— Це... неймовірно, — тільки й спромоглася сказати Вів. Насправді було так смачно, що вона нерішуче продовжила: — Але ж це не може бути... що це було?

— М-м-м. Шоколад, — промовила Тандрі, відщипнувши кусочок з іншого боку. Вона стиха простогнала і продовжила жувати із заплющеними очима.

Наперсток з явним нетерпінням жестом її поквапив. Вів знизала плечима, відкусила ще один, більший шматок і виявила всередині розплавлену шоколадну начинку. Смак був зовсім не схожий на вчорашній. Тепер він був солодший, глибший і насиченіший, вершковий і легкий, ледь пряний.

— А бодай тобі лихо, Наперстку! — тільки й змогла вимовити вона. Її рот співав від того смаку. — Як тобі вдається.робити це знову й знову?

Вона здивовано задивилася на рулетик і негайно відкусила ще один шматочок.

Вів кинула погляд на Тандрі й побачила, що сукуб застигла мов зачарована: губи вимащені шоколадом, величезні очі сяють.

— Наперстку. Ти, може, й не знав, але я, тобто ми... — Тандрі смикнула хвостом й обмахнула себе з ніг до голови, — в нас усі відчуття сильно загострені. І смак теж. Тому.

Вів знову відчула теплу пульсацію енергій, і Наперсток, мабуть, теж, бо він швидко закліпав і затремтів.

— Тому, хай що воно таке. воно просто зносить дах, — сукуб вдячно зітхнула.

— Ти мав рацію, Наперстку, — сказала Вів. — Ми повинні знайти тобі більшу кухню.

Тандрі роззирнулась:

— Встановити дві печі? Посунути стіну?

— Я запитаю Тала.

Вів озирнулася на їхнього шеф-кухаря:

— А поки що скажи, як ти це називаєш? — вона проковтнула свій рулетик і облизала з пальців все до останньої ніжної крихти і шоколадної плямки.

Щуролюдик знизав плечима, взяв і собі одненький пундик на пробу, міцно стиснув у лапках і відкусив з одного боку.

— Доручіть це мені, — сказала Тандрі, відкушуючи ще один величезний шматок.

~ЛЕГЕНДИ ТА ЛАТЕ~

~МЕНЮ~

Кава ~ екзотичний аромат і насичене повнотіле обсмаження — 1/2 мідяка

Лате ~ вишукана і м’яка кава — 1 мідяк Будь-який напій із льодом ~ витончене доповнення — ще 1/2 мідяка

Цинамонова булка ~ райська глазурована випічка з корицею — 4 мідяки

«Наперстки» ~ хрусткий горіхово-фруктовий делікатес — 2 мідяки

Опівнічні півмісяці ~ маслянисті завитки зі спокусливою начинкою — 4 мідяки

*

ДОВЕРШЕНІ СМАКИ

~ДЛЯ ПРАЦЬОВИТИХ ПАНІ ТА ПАНІВ~

***

Мовчазна напруга між Вів і Тандрі зникла, й орчиця вже було подумала, що їй примарився їхній туманний ранковий танець. «Наперстки» передбачувано розхапали за годину, і щуролюдик уже готував наступну партію.

Усі думки Вів були зайняті тим, як збільшити їхню маленьку кухню. Що запропонував би Тал, якби можна було з ним порадитися? Орчиця поглядала на автоциркулятор угорі й думала, що його відповідь могла би бути зовсім не очікуваною.

— Як завжди, Геме? — запитала вона студента, коли той підійшов до стійки.

Гемінґтон нахилився ближче.

— Я б хотів, щоб ти не називала мене так, — промовив він упівголоса.

Вів усміхнулася, не відриваючи очей від роботи.

— М-м-м. То це означає так?

— Я хотів сказати, що заклинання майже готове. І так, каву з льодом, будь ласка.

— Справді? Тоді коштом закладу.

— Заклинання має покривати приміщення і ще кілька футів навколо.

— Як я дізнаюся, що воно... діє?

— Це остання деталь, — юнак простягнув над стійкою ліву руку. — Дай правицю, будь ласка.

Вів, не вагаючись, поклала свою набагато більшу руку на стійку, дзеркально відображаючи позу хлопця. Гемінґтон постукав двома пальцями правої руки по лівій, зробив кілька кругових рухів і складних жестів. Спалахнуло блакитне світло. Перш ніж воно згасло, юнак торкнувся своєю долонею долоні Вів. Почулось коротке шипіння, наче бульбашки пива лопались на губах.

— Оце й усе? — запитала орчиця, коли Гемінґтон прибрав руку.

— Все. Якщо заклинання активується, ти відчуєш рукою щось схоже на легке посмикування. Цього має бути достатньо, щоб ти прокинулася.

— Легке посмикування, кажеш?

— Май на увазі, заклинання працює лише один раз. Потім доведеться перенакладати його знову, але. поки що це все.

— Одного разу вистачить, — Вів посунула йому напій. — Дякую, Геме.

Він хотів був огризнутися, та натомість просто похитав головою.

— Прошу, Вів, — кивнув він і поніс свій напій до столу.

— Що це було? — запитала Тандрі.

— Просто перестраховка.

***

Наступного дня у кав’ярні знову з’явився Пендрі, цього разу зі своєю оригінальною химерною лютнею. Вів підбадьорливо кивнула. Вона була щиро рада його бачити.

— Отже, е-е, — заговорив він, — я зупинюся, якщо тобі не сподобається. Або якщо, якщо хтось поскаржиться, — він втягнув повітря крізь зуби, ніби готувався до удару.

— Все буде добре, хлопче. Ось, почни з цього, — Вів простягнула йому «Опівнічний півмісяць», і бард розгублено його взяв. Вів вказала на його інструмент і продовжила: — А ще я маю запитати. Що це таке?

— А, це? Ну, гм, це... це чарівна лютня? Це... ну, вона ніби... нова, — бард продемонстрував сіру пластину зі срібними вставками під струнами. — Бачте, цей звукознімач, ну, збирає звук, коли струни вібрують, наче... гм. Насправді я не знаю, як це працює, — ніяково пробелькотів він.

— Це пусте, — відказала Вів і махнула йому рукою. — Нехай там усі з ніг попадають. Образно, звичайно.

Пендрі підморгнув і рушив до зали, обережно кусаючи «півмісяць». Вів усміхнулась.

Кілька хвилин не було чутно ані звуку, і вона вирішила, що бард доїдає смаколик. Потім перед стійкою зібралася черга відвідувачів, і орчиця й думати забула про музиканта.

Та коли він нарешті заграв, Вів здивовано підвела очі.

Лютня дзижчала й вила тим самим рваним голосом, але ніжніше, ніж раніше, вишуканіше, у неквапливому баладному ритмі. З’явилося нове відчуття — ніби звуки, густі й теплі, відлунювали у просторому приміщенні. Вів ладна була заприсягтися, що цього разу музика звучала тихіше, ніж під час першої невдалої спроби.

Орчиця не зналася на музиці, але вже звикла до періодичних візитів барда, тож перехід до такого впевненого сучасного звучання не здавався їй чимось неприйнятним. Увесь цей час Пендрі зводив місток над музичною прірвою і зробив очевидний наступний крок. Несподівана зміна стилю була... доречною. Особливо тут.

Вів із Тандрі обмінялися здивованими усмішками. Орчиця помітила, що хвіст сукуб ледь помітно погойдувався.

Вів вирішила, що цього схвалення достатньо.

***

Тиждень минав за тижнем. Вів жила у постійному очікуванні фантомного посмикування у правій долоні. Гемінґтон обіцяв, що воно буде легким, але Вів уявлялося щось схоже на рибальський гачок у її плоті, який буде різко смикати за руку.

Однак нічого не відбувалося.

Коли вона уявляла собі все це, шкіру поколювало, але з часом відчуття настороженого очікування поблякло.

***

Лейні заходила до кав’ярні дедалі частіше, багато разів пропонуючи обмінятися рецептами з їхнім пекарем. Вів завжди підводила її до Наперстка. Роздратування старенької від його жестів та тривожного кліпання водночас і веселило Вів, і пробуджувало почуття провини за те, що нав’язала щуролюдикові Лейні. Ї здавалося, що жести Наперстка ставали загадковішими саме тоді, коли він стикався зі старенькою.

Принаймні Лейні завжди щось купувала.

***

Жахокішка теж з’являлась регулярно. Іноді Вів відчувала колючий погляд Приязні й, обернувшись, бачила, що вона сидить на горищі, наче чорна горгулья, і зневажливо оглядає відвідувачів кав’ярні.

Тандрі спробувала за допомогою ласощів заманити тваринку в кубло, яке вони приготували для неї, але Приязнь лише їла смаколики, пильно дивилася на сукуб та орчицю, а тоді з високо піднятим хвостом гордо йшла геть.

Вів виявила, що не проти мати поруч пильне чудовисько. Анітрохи.

***

Між Вів і Тандрі відновилася комфортна рівновага. Більше не було ні пікніків, ані проводжань додому. Вів ховала подалі свій тужливий біль, не наважуючись уважніше до нього придивитись, і майже відчувала боягузливе полегшення від того, що Тандрі не згадувала про їхній вечір у парку.

Обидві були заклопотані. Їхні дні повнилися чарівними запахами, несподіваною музикою та приємною роботою. Сподівання Вів щодо кав’ярні перевершилися в усіх сенсах.

Цього було достатньо... Правда ж?

***

Тандрі ошелешила Вів, виваливши на стіл дещо зі свого художнього приладдя, а також пляшку з чорнилом, тонкий пензлик і одну з чашок.

— У мене є ідея, — заявила вона.

Вів відірвала погляд від кавоварки, яку витирала:

— Я слухаю.

— Так от, я багато про це думаю. Про свою першу чашку кави — я п’ю її, поки працюю. Роблю ковток, коли захочу, і розтягую напій на увесь ранок. Мені це подобається.

Вів кивнула.

— Авжеж. І в мене так само.

— А твої клієнти... У них немає такої можливості.

— Наші клієнти, — поправила Вів, але знову кивнула. — Гаразд. Погоджуюсь.

— Ну, а якби вони могли брати каву із собою?

— Я вже міркувала про це, але. — орчиця знизала плечима, — ...так і не придумала, як це зробити. Тож якщо у тебе є.

— Ми продамо їм чашки. І. — Тандрі розвернула чашку, яку принесла із собою. На ній її рівним почерком було написано «Вів». — Ми додамо їхні імена. Вони зможуть залишити свою чашку тут, за стійкою, якщо захочуть, але вона буде їхня. Вони можуть піти з нею, коли забажають. Треба буде тільки потім повернути.

— Я думаю, це ідеально, — Вів потерла потилицю. — Чесно кажучи, я почуваюсь дурепою, що сама до цього не додумалася.

— Зрештою таки додумалась би.

Вів знову відчула між ними теплу пульсацію, яка ставала дедалі впізнаванішою.

Орчицю раптом охопило давнє відчуття величезного потенціалу. Критична мить, яка залежала від руху леза, від розміщення ноги, — мить, коли можна проявити або ж навіки приховати довіру. Бездіяльність була таким же рішенням, як і будь-яке інше.

— Знаєш, Тандрі, це місце... справді стає настільки ж твоїм, як і моїм. Ти робиш його своїм.

Тандрі розгубилась:

— Вибач, я.

Вів здригнулася і спробувала пояснити:

— Я не те мала на увазі! Я хотіла сказати, що без тебе все було б інакше. І я рада, що це місце стає і твоїм також. Я хочу переконатися, що ти знаєш, що. — вона заплуталась у словах і замовкла.

У ніяковій паузі Тандрі прошепотіла:

— Немає чого хвилюватися. Я нікуди не піду.

Вів раптом відчула себе загубленою і самотньою на темній дорозі, без жодного дороговказу, який завів її так далеко.

— Я... це... добре. Але я хотіла сказати.

Справді, що ж вона хотіла сказати?

Невже вона стала настільки самовдоволеною, що довірила б результат цієї розмови якомусь міфічному каменю? Хіба Тандрі не була важливішою за це? Хіба вона не потребувала найщиріших і недвозначних слів Вів?

Темрява кишіла небезпеками, деякі з них, можливо, були варті ризику.

Тандрі випросталася і примусила себе швидко всміхнутися.

— То я просто додам це на дошку, добре?

— Це... так. Нам точно треба це зробити, — мляво відповіла Вів.

Тандрі вирішила за обох і відступила, а Вів так і не зрозуміла, відчула вона полегшення чи розчарування.