Легенди та лате

26

Вів спала в кімнаті Тандрі, час від часу прокидаючись, щоб справити потреби. Вона наполягла на тому, щоб лягти з ковдрою на підлозі, — так, як звикла. Тандрі приходила і йшла, але орчиця цього майже не помічала.

На третій, як їй здавалось, день у двері постукали. Вів почула, як Тандрі пішла відчиняти, перекинулась із кимось парою слів, а потім хтось увійшов. Вона почула гупання чиїхось ніг по мостинах.

— Гм.

Вів розплющила очі й напівобернулася. Тал дивився на неї, схрестивши руки, і вона раптом відчула себе дурною... і розлюченою... лежить та виставляє напоказ свою слабкість. Раніше Вів проклинала б себе як останню ідіотку за те, що дала ворогові цю перевагу. Така необачність вже сто разів убила б її.

Але Тал не був їй ворогом.

Гоблін приставив стілець і сів. Його ноги були закороткими і не діставали до підлоги, але він затиснув руки між колінами й відвів погляд, щоб Вів змогла сісти.

— Тал, — важко видихнула і кивнула. Почувалася вона так, ніби взагалі не спала.

— Перше, що тре’ зробити, — це прибирання, — узявся він одразу до справи. — Далі — матеріали. Далі — робоча сила. Цього разу тре’ більше рук, ніж наші з тобою.

— Про що ти? — запитала Вів з нотками роздратування в голосі.

— Про відбудову, ясно ж. Попіл охолов. Ми його приберем. Десь вісім-десять ходок до звалища. Наймем одного-двох-трьох помічників, щоб прискорить процес.

— Відбудову? — витріщилася на нього Вів. — Тале, в мене немає на це грошей. А навіть якби були, навряд чи це допомогло б.

— Гм. Тандрі сказала мені. Про камінь, — гоблін знизав плечима. — Мо’ зараз шанси й гірші, але я не думав, що ти посиплешся від такого легкого удару.

Вів кинула погляд на Тандрі, яка стояла з абсолютно незворушним обличчям.

— Це все одно нічого не змінить, — похитала головою Вів.

Її побитий сейф стояв збоку, куди вони, мабуть, поставили його, поки орчиця спала. Вона потягнулася до нього і підсунула ближче однією величезною рукою. Зняла ключ із її шиї, відімкнула й відчинила дверцята. Усередині було сім соверенів, жменя срібних і кілька мідних монет. Платинові фішки давно скінчилися.

— Я накопичувала роками, — безрадісно сказала вона. — Свою платню. За криваву роботу. Більшої частини вже немає, — Вів грізно блиснула очима. — Як і кав’ярні, як і решти. Майже нічого не залишилося. Це набагато менше, ніж коли я починала, на ліги.

Вона подивилася на Тандрі, та здригнулася від її тону.

— Як ти це називаєш... прихована взаємодія? То ось вона, ця зворотна реакція, — Вів відчула, як вишкірилися її зуби, величезні ікла вп’ялись у губи, в обпечену шкіру, що ледь почала загоюватися. Її мозок запульсував від болю.

Вона ніби й розуміла, що завдає болю і їм, своїм друзям, ранить їх. Що якесь старе жорстоке «я» виповзає з-під руїн того, ким вона нібито стала. Ця щойно зруйнована суть кричала до неї, благала зупинитися, залишити все як є, але жорстоке «я» брало гору над знесиленою і змалілою опоненткою.

— Все, бляха, пропало, — загарчала Вів. — Я змарнувала свій шанс і не можу його повернути.

Вона витримала погляд Тандрі і сказала з притиском:

— Зараз я роблю те, що роблять люди у відчаї. Я тікаю.

Тандрі сіпнулась, наче від удару.

Дике задоволення пронизало Вів, але на зміну йому прийшла хвиля нудоти.

— Дай собі трохи часу, — сказав Тал рівним і терплячим тоном.

— Та навіщо, бляха, що це змінить? — проревіла Вів, а потім рухнула на підлогу і вперлася очима у свої руки, що мляво лежали на колінах. — Тобі краще піти, — хрипло прошепотіла вона.

Вона почула, як гоблін тихо піднявся і пішов.

Спершу Вів думала, що Тандрі теж пішла, але потім відчула, як та наблизилася, присіла поруч і погладила її обпечену щоку.

Лоб Тандрі торкнувся її чола — так, як кілька днів тому.

— Ти пам’ятаєш, що ти сказала на вулиці? Тоді, після пожежі? — прошепотіла сукуб, її дихання легенько торкалося носа й вуст Вів.

— Ні, — збрехала орчиця.

— Ти сказала: «Принаймні ми втратили не все».

Тандрі помовчала.

— А я сказала, що ти занадто ризикувала заради того, що врятувала, — продовжила вона.

Ще одна, довша пауза. Повільне й ніжне дихання сукуб.

— Але я зрозуміла, що ти мала на увазі.

Вів не помічала власних сліз, поки губи Тандрі не торкнулися її вологої щоки.

Вона розплющила очі й задивилась в очі Тандрі, такі близькі.

Сукуб не відводила погляду. Обличчя її було спокійним, але очі блищали від сліз.

Вів відчула в животі тепло й вагу, і на мить вони обидві знов перенеслись у вже знайому бульбашку спокійної правильності.

Зненацька дика, старша Вів прорвалася звідкись і зашепотіла в її голові:

«Насправді вона не така. Ти ж уже відчувала — вона тримає це під ковпаком, наче ліхтар, доки він їй не знадобиться, а коли випускає на волю, ти потрапляєш під її чари».

Ця похмура думка спалахнула в її голові, наче те неприродне полум’я, але так само швидко згасла у світанковому світлі.

Не було теплої пульсуючої аури Тандрі, яку Вів відчувала кілька миттєвостей.

Не було ніяких таємниць, примусу, хитрощів.

Ніякої магії. Взагалі.

І не було. Жодного разу.

Обличчя Тандрі було спокійним, ніби вона чекала вироку. Готувалася до образи, ігнорування чи прийняття. І боялася будь-якого рішення.

Вів підняла руку й обережно заправила розпатлане волосся Тандрі за вухо.

Різко вдихнувши, вона нахилила голову вперед і торкнулася губами губ Тандрі. Легше шепоту.

Потім міцно обійняла сукуб, намагаючись не стискати надто сильно.

Тандрі обійняла її у відповідь.

***

Тал помилився. Щоб розчистити згарище, знадобилося аж тринадцять «ходок». Вів не знала, де він узяв візок і поні, але посоромилася запитати. Цілий тиждень пішов на те, щоб згребти й вимести попіл, повантажити на віз биту черепицю і цеглу.

Піч була понівечена уламком балки. Коли Вів спробувала витягти пічку з-під нього, він розсипався на друзки. Кілька каменів і цеглин, які могли ще стати у пригоді, Тал склав на купу в розчищеному просторі.

Вів витерла передпліччям чоло й подивилася на гобліна.

— Я досі не розумію, де візьму гроші на каміння і деревину, не кажучи вже про робочу силу. Чи справді є сенс усе це розчищати? — в її голосі вже не було в’їдливості, на зміну їй прийшла стоїчна витримка.

Тал зсунув кашкет і смикнув своє довге вухо.

— Гм. Що ти мені казала в доках? «Ти робиш свою справу, навіть якщо інші кажуть, що мудріше зовсім за таке не братися»? Що ж. Скажімо... я збираюся ще трохи побуть нерозважливим.

Вів не знайшлася з відповіддю, тож повернулася до розгрібання завалів і занурилася у важку фізичну роботу.

Вона неабияк здивувалася, коли наступного дня з’явився Пендрі. Без лютні. Знервовано кивнув головою і заходився допомагати. Вів відзначила, що каміння в його грубі руки лягло цілком природно. Вона запропонувала йому заплатити, але бард її зупинив.

— Ні, — сказав він і похитав головою. Та й по всьому.

Тандрі час від часу з’являлася і зникала, приносила воду або хліб і сир. Вів старалася не дивитися їй услід і не думати забагато про той єдиний украдений поцілунок.

***

Тал привіз візок цегли та річкового каменю.

— Звідки це все? — спитала Вів, недовірливо позираючи на гобліна, коли той зістрибнув долі.

— Ну. Це з кар’єру. А це з річки. Розвантажуйте. Я для таких робіт не досить високий.

Вів і Пендрі перенесли каміння і склали на купи біля згарища.

Тал узяв кілька цеглин і дощок, склав імпровізований стіл, розгорнув пергамент і схилився над ним з олівцем і мірною планкою. Тандрі приєдналася до нього.

Коли Вів, відсапуючись, підійшла до них, Тал підняв голову.

— Подумав, що як ми вже взялися за цю роботу, то тре’ будувать усе якнайкраще, га? Як зробить велику кухню, то дві печі стануть без проблем. Глянь.

Вів вдивлялася в його акуратні креслення.

— Схоже, хлопчині не завадить ковток води, — сказала Тандрі. Вона прикрила очі рукою і дивилась на Пендрі по інший бік згарища. — Я повернуся.

Коли сукуб пішла, Вів глянула на Тала, вказавши на креслення і запитала:

— Це горище?

— Ага.

— Я хотіла б дещо змінити.

На мить вона завагалась:

— Якщо... якщо ти не проти?

— Тільки за.

І тоді Вів йому розповіла.

***

Коли Тал з’явився знову, з пиломатеріалами та мішками цвяхів, Вів змусила його прийняти більшу частину її заощаджень. Він не став сперечатися, але орчиця все одно думала, як він досі за все платив. Та в якийсь момент вона дозволила собі не перейматися цим та відчула себе легкою і вільною.

Коли почалося будівництво, Наперсток узяв за звичку приєднуватися до них опівдні й приносити пакунки з їжею: теплими пиріжками з м’ясом у листковому тісті, ситними буханцями хліба, а одного разу навіть зі своїми цинамоновими булками. Всі припиняли роботу і дружно обідали, вмостившись на цегляній стіні, яка щодня ставала вищою.

Іноді через вулицю шкандибала Лейні, щоб дати їм кілька порад. Вона досі побивалася через пожежу, та зазвичай примудрялася піти, прихопивши із собою булку.

Пендрі виявився вправним каменярем, хоча, здається, це нікого, крім Вів, і не здивувало.

— Ну, звісно, — зашарівся він, потираючи потилицю. — Це наш сімейний бізнес.

Вони змурували вже пів стіни з цегли та річкового каменю, коли до них приєднався Гемінґтон, який змінив книжки на сумку з чарівницькими інструментами.

— Добрий день, — привітався він трохи збентежено.

— Геме, — здивовано вигукнула Вів, побачивши його.

— Я подумав... ну, я подумав, що ви могли б оцінити мій скромний внесок у спільну справу, — він ніяково хихикнув. — Може, не завадять кілька захисних заклинань від вогню?

— Я не знала, що це можливо. Якби сказала «ні», всі вирішили б, що я геть притрушена, — відповіла Вів.

— О, так би й було, — докинула Тандрі, підводячись з місця, де замішувала розчин. Вона всміхнулася Гемінґтону і, вигнувши брову, поглянула на Вів. Її щоки були поцятковані цементом, замість звичного светра сукуб убралася у грубу робочу сорочку. Вів подумала, що вона просто сяє.

— Що ж, — озвався Гемінґтон, — тоді я одразу перейду до діла, так?

Він дістав із сумки набір своїх інструментів і підійшов до чотирьох кутів фундаменту, а потім до середини кожної стіни. Скрізь він виводив якісь символи, щось писав і робив усілякі чарівницькі штуки. Вів подумала, що, мабуть, пізніше розпитає Тандрі про деталі.

А ще їй подумалось, що, може, якщо камінь скальвертів уже притягнув щось до певного місця, то воно там уже й лишається.