Легенди та лате

11

Попри неспокійний сон, сповнений тривожних марень про Феннуса, Вів змогла зосередити думки на словах Гемінґтона про їжу. Поки вона розмірковувала, Тандрі викреслила на вказівних знаках рядки про безплатну дегустацію та обмежену пропозицію, а також підправила меню.

Коли повернулися постійні відвідувачі — плюс кілька нових облич, — Вів із задоволенням відзначила, що всі без жодних нарікань заплатили за свої напої. Вони з Тандрі полегшено перезирнулись і взялися до справи, насолоджуючись приємною метушнею за шиплячою кавоваркою.

Тал теж зайшов і помітно зрадів, що тепер не треба заповнювати тишу пустими репліками. Він трохи набурмосився, коли Вів відмовилася брати з нього мідяк, але лишився пити свій напій біля стійки й час від часу кивав, спостерігаючи за їхньою роботою.

Згадавши про ідею, яка відучора крутилася в неї у голові, Вів просто попросила Тандрі перебрати на себе приготування кави.

Сукуб спокійно взялася за роботу, а Вів пішла шукати щуролюда. Він заховався в одній з кабінок у дальньому кутку й сидів із заплющеними очима, погойдуючи лапками, і ніби медитував над паруючою чашкою.

Вів сіла навпроти нього. Його ясні очі вмить розплющилися і насторожено втупилися в неї. На щуролюдові був той самий, рясно припорошений борошном, фартух, у якому Вів бачила його щоранку. Зблизька орчиця розгледіла, що біла борошняна пудра вкривала коротеньке хутро на його руках та мордочці.

— Привіт. Я Вів.

Щуролюд кивнув і сьорбнув лате.

— Ти не надто балакучий?

Він похитав головою.

— Не страшно. Я лише хотіла тебе запитати. Я помітила, що ти... — вона жестом вказала на його фартух, — ну, в борошні. Тож подумала, чи не знаєшся ти, бува, на випічці?

Щуролюд і собі витріщився на неї, його вусики засмикалися. Він обережно поставив свій напій і тричі повільно кивнув.

— Знаєшся? Тоді у мене є ідея. Здається мені, в цій кав’ярні бракує якогось. хліба, та, власне, будь-якої випічки, чогось попоїсти, — Вів стиснула долонями невидиму буханку. — Може, якоїсь закуски. Я в цьому не дуже-то й тямлю. Але подумала, що ти, ну, якщо ти знаєшся на цьому, то.

Щуролюд невпевнено підняв лапку й перервав її. Нахилившись над своєю чашкою, він тоненьким тремтячим голосом промовив:

— Завтра.

— Завтра?

Щуролюд знову кивнув. «Чекатиму з нетерпінням», — подумала Вів.

Вона не знала, чи йому вже час іти, а чи потрібно кілька годин на роздуми, але, попри всю свою допитливість, не збиралася на нього тиснути. Вона ляснула по столу і підвелася.

— З нетерпінням чекатиму, пане..?

Щуролюдик підвів на неї погляд і урочисто прошепотів:

— Наперсток.

— Наперсток, — повторила Вів, кивнула йому і повернулася за стійку.

***

О другій половині дня кав’ярня знову перетворилася на безлюдну пустелю. Щоправда, повернувся Гемінґтон.

З болючою гримасою він замовив собі напій, але знову навіть не торкнувся до нього.

Вів витирала столи в порожній залі й збирала брудні чашки, аж раптом тишу прорізав крижаний голос Тандрі:

— Що ти тут робиш?

Тандрі зверталася до молодого чоловіка, який спирався на стійку і дивився на сукуб дуже однозначним поглядом. Його м’яка врода натякала на заможність. Хоча він і не був одягнений у мантію, як Гемінґтон, але Вів помітила таку ж шпильку на його шитій на замовлення сорочці.

— Помітив тебе у вікно і не міг не зайти, — відповів незнайомець. — Давно не бачилися, Тандрі. Я вже був подумав, що ти мене уникаєш.

— Ти правильно подумав.

— Ну, сюди я зайшов як випадковий клієнт, тож можна назвати це втручанням долі.

— Ти щойно казав, що побачив мене у вікно. Якщо доля й втрутиться, то тільки для того, щоб розвернути тебе й виставити за двері.

— Та годі тобі. Така сукуб не може не відчувати цього... — він махнув рукою на простір між ними, — цього потягу між нами. Я знаю, ти відчуваєш.

Тандрі виглядала зовсім збентеженою, та швидко опанувала себе і повернула байдужий вираз обличчя.

— Келліне, немає ніякого потягу. І не було ніколи. Тобі краще піти.

— Але ж я ще нічого не купив, — заперечив він із посмішкою в голосі.

— Не думаю, що в нас є те, що тобі потрібно, — втрутилася Вів.

Вона підійшла до входу в кав’ярню і схрестила руки на грудях.

Келлін перевів погляд на неї, і його легка посмішка змінилася грізним оскалом:

— Не пам’ятаю, щоб запрошував тебе до розмови.

Вів трохи здивувало, що він її не злякався.

— Це моя кав’ярня, — спокійно відказала орчиця. — Я обслуговую кого хочу і коли хочу. І чомусь думаю, що тебе обслуговувати не хочу. Тому прошу піти геть.

Келлін якусь мить пильно дивився на неї, у його очах промайнула хижацька посмішка.

— А я думаю, що ти ще не знайома з з людьми Мадриґала. Певним чином, кожен у цьому місті обслуговує їх. А це означає, що рано чи пізно ми з тобою ще зведемо рахунки.

— То ти там хлопчик на побігеньках? А я думала, що той чоловік у вишуканому капелюсі.

Келлін збирався відповісти, коли з-за спини Вів раптом вийшла Приязнь. Вона з убивчою грацією пройшла повз нього, сіла поруч із Тандрі й байдуже лизнула масивну лапу.

Келлін розгублено закліпав, але оговтався і знову вишкірився.

Вів не могла збагнути, був він хоробрим чи просто дурним.

— Я поки що піду, — сказав він. — Але ми ще побачимося.

Келлін знову поглянув на Тандрі й подарував їй свою фірмову м’яку усмішку.

— Ми з тобою ще надолужимо згаяне. З нетерпінням цього чекаю. Це доля.

Він пішов.

***

Тандрі тяжко зітхнула.

— Що це було? — запитала Вів.

— Келлін був студентом в Екерсі. І мав... — Тандрі затнулась, добираючи слова, — ...нездорову одержимість мною.

— Коли ти слухала там курси з... особистого інтересу?

— Так.

— Мабуть, він теж працює на ватажка місцевих бандитів. Схоже, освіта йому не допомогла.

— О, я зовсім не здивована, — похмуро буркнула Тандрі.

— Ми його сюди не підпускатимемо.

Сукуб присіла поруч із жахокішкою.

— Здається, Приязні потрібно перекусити. Ти зголодніла, дівчинко?

Приязнь замуркотіла як каменепад.

***

Того вечора Тандрі затрималася допізна. Сукуб розшукала кілька ковдр і велику подушку з гусячого пуху. В дальньому кутку кав’ярні вони з Вів намостили для жахокішки імпровізоване кубло. Приязнь, коли з’явилася наступного разу, підкралася до купи ковдр, обережно потицяла її величезною передньою лапою і пішла геть.

Але Вів і Тандрі залишили кублечко.

***

Зранку вони готувалися до відкриття, коли у двері постукав Наперсток. У лапках він тримав щось округле, загорнуте у тканину, з-під якої тягнулися пасма пари. Вів відчула запах чогось теплого, дріжджового і солодкого. Здається, вловила й аромат кориці.

Щуролюдик прошмигнув у кав’ярню.

Тандрі вийшла з комори з мішечком кавових зерен та глечиком молока і теж потягнула носом повітря.

— Звідки ці чудові пахощі?

Щуролюдик занепокоєно перевів погляд з Вів на Тандрі й поклав свій згорток на стійку.

Вів вказала на нього.

— Можна?

Наперсток нерішуче кивнув.

Вів обережно розгорнула тканину й побачила круглу булку завбільшки зі свій кулак. Вона здавалась майже завеликою, щоб її можна було з’їсти. Ніжне тісто було скручене спіраллю, між завитками виднівся темний цукор і кориця, а густа вершкова глазур вкривала верхівку й стікала по боках.

Тандрі мала рацію. Аромат був дивовижним.

— Це ти приготував? — запитала вражена Вів.

— Я, — прошепотів щуролюдик і коротко закивав головою, зчепивши лапки на запорошеному борошном фартусі.

Вів із Тандрі перезирнулися. Орчиця обережно відірвала шматок величезної булки, понюхала її і поклала до рота.

Вона заплющила очі й мимовільно застогнала від задоволення. Це безперечно найсмачніше, що вона їла... може, навіть за все життя.

— Боги милостиві, — пробурмотіла вона, набиваючи повний рот. — Тандрі, скуштуй.

Тандрі й собі радо відщипнула шматочок.

Поки вона жувала, Вів відчула дещо дивне, ніби саме повітря навколо Тандрі змінилось. Сукуб сповнилася жагучим сяйвом, а її хвіст почав граційно погойдуватися з боку в бік. Вів і щуролюдик захоплено спостерігали за тим, як вона їсть.

Коли Тандрі знову розплющила очі, її райдужки збільшилися, а щоки палали. Вона замріяно подивилася на щуролюдика.

— Тебе найнято, — хрипло промовила вона. Та вмить здригнулась і поглянула на Вів. Чарівна аура розсіялася. — Зажди-но, саме тому він тут?

Вів озирнулася на Наперстка.

— Як тобі ідея щодня пекти таке у кав’ярні?

Він кивнув і переступив з лапки на лапку, ніби хотів щось сказати, але не зміг дібрати слів.

— Чотири срібняки на тиждень? — запитала Вів. Вона поглянула на Тандрі, щоб переконатися, чи не буде заперечень.

Сукуб кивнула, округливши й без того великі очі, і плеснула в долоні, мовляв, так-так, це те, що треба.

Наперсток ствердно кивнув, потягнув носом повітря і вперше прошепотів більше одного слова.

— А безплатна кава?

Вів простягнула руку:

— Наперстку, можеш пити скільки завгодно кави.