Легенди та лате

25

Невдовзі після початку пожежі з’явилися вартові з ліхтарями в руках і почали розганяти юрбу. Вів ледь помічала їхню присутність, аж поки один з них, на пораду котрогось із сусідів, не підійшов до неї. Вона розсіяно відповіла на його запитання і майже одразу забула свої відповіді. Коли вартовий зник, вся її увага знову зосередилась на згарищі.

Вогнемаги з Екерсу — їх було легко впізнати за мантіями, значками та дратівливістю справжніх учених — змогли стримати примарне полум’я і не дати йому перекинутися на сусідні будівлі, але не могли вдіяти нічого, аби урятувати кав’ярню, тож лишили її догоряти.

Пожежа бушувала майже до світанку, а Вів із Тандрі лишилися на вулиці спостерігати, як кав’ярня перетворюється на попіл. Стіни поступово руйнувалися і падали: спершу спроквола осипались, а потім зненацька обвалювались, уламки опорних балок летіли всередину, здіймаючи іскри.

Тандрі тулилася до Вів. їхня шкіра була сухою і гарячою, ніби обвіяна пустельним вітром. Обличчя Вів потріскалося, опіки на стегнах пульсували від болю. У якийсь момент пришкандибала Лейні, принесла ковдри, щоб вони могли закутатись. Було дуже гаряче, і Вів свою майже одразу скинула, а Тандрі накинула свою на плечі, а спереду затиснула в кулак.

Виснажена Тандрі дедалі сильніше хилилася до плеча Вів. Сукуб не пропонувала піти, але якоїсь миті прошепотіла:

— Коли будеш готова, підемо до мене.

Вів не могла себе змусити пристати на цю пропозицію.

Попри обпечену шкіру, холод пронизував Вів із голови до п’ят, ніби вимиваючи кожен її день у Тьюні і залишаючи по собі дедалі більшу порожнечу. Відчай ще ніколи не відчувався настільки гостро.

Чи про це говорила Тандрі? Як вона це називала?.. Прихована взаємодія? Це так вона відчувається? А може, це просто звична безнадія?

Вів не знала. І не думала, що це має якесь значення.

Тандрі спробувала ще раз її запитати, знову непрямо:

— Ти не втомилася? — голос сукуб був хрипким. Хоч диму від магічного полум’я було мало, він усе одно обпік їхні горла.

— Я не можу піти, — сказала Вів. — Ще не можу.

Її очі були прикуті до місця в самому серці згарища, де колись лежав камінь.

Вона мала дізнатися, чи він досі там.

На світанку зелене полум’я зашипіло і згасло, наче живилося ніччю так само, як і земним паливом. Спека була нестерпна, до почорнілих балок та запорошеної попелом розпеченої черепиці годі було наблизитися.

Зрештою Тандрі вмовила Вів сісти на ґанку Лейні, і вони разом спостерігали за настанням світанку. Тепер почорніле дерево диміло, — що було більш природно, — ніби магічний вогонь ув’язнив увесь дим і тримав його аж до цієї миті. Чорна отруйна хмара кіптяви зростала і, звиваючись, здіймалась у небо, де її розривав і розвіював вітерець з річки.

Лейні стояла позаду, спираючись на мітлу. Минуло трохи часу, і Вів запитала нерівним голосом:

— Лейні, не позичите мені відро чи два?

Старенька знайшла відра, і Вів взяла по одному в кожну руку. Все ще боса, у нижній сорочці та коротких полотняних штанах, вона пішла до колодязя, наповнила відра й похмуро вихлюпнула воду на попіл у тому місці, де колись були великі двері. Без зеленого полум’я, яке моментально випаровувало воду, краплі впали на попелище й зашипіли.

Вів повернулася з відрами до колодязя, наповнила їх і повторила все ще раз. А потім ще і ще, повільно просуваючись усередину до руїни, яка колись була великим столом.

Вів не рахувала, скільки разів поверталася до колодязя. Її стопи залишали на бруківці криваві відбитки, попіл вкрив ноги аж до обпалених стегон.

Тандрі чекала на ґанку, навіть не намагаючись її відмовити. Це було б марно.

Жар досі був сильним. Іноді Вів, перш ніж знову повернутися на згарище, виливала на себе відро води. Вода на ній висихала, варто було орчиці пройти щойно второваною вологою стежкою. Після кожного вилитого відра води попіл ненадовго перетворювався на багно, але швидко висихав і тріскався.

Натовп на вулиці порідішав. Нечисленні витріщаки тихо шепотілися і не займали Вів, яка дедалі глибше поринала у свої думки.

У якийсь момент посеред цих нескінченних і вперто повторюваних рухів Тандрі ненадовго зникла та повернулася з Талом і міцним поні, запряженим у маленький візок. Із допомогою кількох сусідів вони завантажили туди кавоварку та сейф, і Тал знову поїхав.

Вів було байдуже.

Нарешті вона дісталася до потрібного місця. Від дерев’яного столу майже нічого не лишилося — самі наскрізь прогорілі уламки й попіл. Від першого ж вилитого відра води вони зібгалися й розтанули, як грудка солі.

Вів опустилася навколішки і почала розгрібати попіл, обпікаючи пальці вугіллям, що під ним ховалося. Вона підвелася і заходилась розгрібати попелище закривавленими ногами, аж поки не оголилась підлога.

Орчиця тяжко дихала, ковтала дим і надривно кашляла. Ще одна порція води з відер змила попіл і нарешті остудила кам’яну плитку. Вів підчепила її край почорнілим металевим штирем і відкинула на рештки столу під сірою пеленою попелу.

Опустившись на коліна, орчиця розгрібала обпеченими пальцями нестерпно гарячу землю.

Там, звісно, нічого не було.

***

Вів повернулася на вулицю, але почувалася ніби під водою: невагоме тіло, усі звуки спотворені й далекі. Вона кинула похмурий погляд на Тандрі і, спотикаючись, рушила до неї.

Ще не добрашись до ґанку Лейні, Вів зі здивуванням помітила Брака, який обходив юрбу на вулиці. Він ніс два комплекти одягу та дві пари парусинових туфель. Не сказавши ані слова, кам’яний фейрі передав пакунки Вів і Тандрі. Орчиця помітила, як поміж людьми за його спиною майнула вишукана сіра сукня. Мадриґал перехопила її погляд, урочисто кивнула й пішла далі вулицею, статечна і некваплива.

— Дякую, — спромоглася вимовити Тандрі надтріснутим голосом. Вів же змогла лише простягнути руку, взяти запропонований згорток і не впустити його.

Брак їм щось пробурмотів, але Вів не розчула. Вона ще якийсь час стояла, дивлячись на одяг і лиш у загальних рисах розуміючи, що сталося.

Вів не пам’ятала, коли сіла, але, певно, в якусь мить це зробила. Вона безтямно дивилася прямо поперед себе, усе розпливалося, бо очі сльозилися від диму.

Знайомий голос прошепотів:

— Ох, ні...

Вів моргнула, впізнаючи його. Вона повернула голову і примружилася, аби розгледіти розмитий силует Наперстка. Тандрі, загорнута в ковдру Лейні, опустилася перед ним на коліна й стиха щось говорила.

Вів заплющила очі, а коли розплющила, щуролюда вже не було. Скільки часу минуло, вона не знала.

Тандрі раптом знов опинилася поруч із нею.

— Він тут, — вона ніжно поклала руку на плече Вів і розвернула її у той бік, звідки знову з’явився Тал із поні й візком.

Тандрі підвела орчицю до гобліна і м’яко підштовхнула до візка. Вів лежала, звісивши ноги з дощок, і дивилась на небо й чорну стрічку диму, що його перетинала.

Вона чула віддаль, як розмовляли Тал і Тандрі, як візок гуркотів бруківкою. Запах став трохи слабшим, але так і не вивітрився повністю. Вів була ним просякнута. Вітер здував із неї попіл і розносив наче сніг, що здіймався вгору.

Нарешті візок зупинився, і хтось провів її якимись сходами вверх. Вів опинилася в кімнаті Тандрі. Дерев’яний стілець, на який сукуб посадила орчицю, скрипів під її вагою. Тандрі зникла, а повернулася вже з мокрим рушником. Вона витерла Вів так ніжно, як тільки могла, хоча ворс тканини торкався обпалених місць — а це було майже все тіло, — наче наждачний папір.

Тандрі вдалося її роздягнути, вбрати в принесений Браком чистий одяг, а тоді вкласти на єдине ліжко в кімнаті.

Вів відмовлялася заплющувати очі, відмовлялася відпустити свідомість, але моргнула й поринула у темряву без сновидінь.

***

Прокидалась вона повільно і, що більше усвідомлювала себе у своєму тілі, то похмурішою ставала. Вона ледь розплющила очі. Ковдра з ліжка Тандрі боляче шкрябала опіки. Вів знову заплющилась, прагнучи сонного забуття, але сон тікав від неї.

— Ти прокинулася, — сказала Тандрі.

Вів повернула голову. Шийні м’язи боліли. Усе тіло боліло. Ноги аж судомило від болю.

Тандрі сиділа у кріслі, закутавшись ковдрою до підборіддя. Очі її набрякли, волосся розкуйовдилося. На замурзаних щоках досі було добре видно сліди сліз.

Кімната просмерділася пожежею. Вони обидві досі відчували цей запах.

— Так, — прошепотіла Вів.

Більше вона не змогла б сказати. Лиш тепер орчиця зрозуміла, як сильно її мучить спрага. їй була потрібна вода.

Тандрі ніби відчула це. Підвелася, все ще кутаючись у ковдру, підійшла до туалетного столика і принесла повний глечик.

Вів удалося трохи підвестися. Кількома жадібними ковтками вона осушила весь глек.

— Дякую, — сказала вона, навіть не намагаючись обтерти воду з підборіддя. Краплини приносили крижане полегшення її ніжній шкірі. Раптом Вів відчула потребу це сказати й вимовила: «Вибач».

— За що? — Тандрі втомлено насупила брови. — За те, що врятувала мене з вогню пожежі? Якій я так добре допомогла запобігти?

— Ми обидві маємо подякувати кішці.

Тандрі беззвучно засміялася, хоча видно було, що їй це болить.

— Я мушу повернутися, — сказала Вів.

— Зараз? Навіщо? Все може почекати. Там уже нічого не відновити.

— Мені там треба дещо побачити.

Тандрі пильно подивилася на неї, зітхнула і знизала плечима.

— Тоді ходімо.

— Тобі треба поспати. Я ж зайняла твоє ліжко.

— Я все одно не зможу заснути, не знаючи, де ти, — відповіла Тандрі. — Думаю, мій сон теж почекає.

Вів зі стогоном сіла в ліжку, ривком змусила себе стати на ноги й відшукала парусинові туфлі, які передала Мадриґал. Коли обпечені ступні торкнулися взуття, вона зашипіла крізь зуби, але опанувала себе.

Вийшовши з кімнати Тандрі, орчиця побачила, що вже сутеніло. Вона, певно, проспала сім чи вісім годин.

Дорога до кав’ярні була дуже довгою. Вів ступала обережно. Біль, від якого вона відмахнулася кілька годин тому, став наполегливим і гострим. Орчиця пригадала, що Тандрі лише день тому казала про приховану взаємодію. Проігнорований біль посилюється і повертається.

Абсолютне спустошення.

За день жар значно спав, хоча навколо згарища досі відчувалось неприємне тепло. Жодна стіна не встояла. Гори попелу, залишки обгорілих балок і завали цегли окреслювали периметр кав’ярні, а купи сірого й чорного каміння нагадували розмиту карту того, що колись було інтер’єром.

Вів залишила Тандрі на вулиці й пішла, обережно ступаючи, всередину. За тим місцем, де колись була стійка, вона окинула поглядом руїни.

А тоді знайшла його. Обережно простягнула руку, остерігаючись жару, але Чорнокров виявився прохолоднішим, ніж вона очікувала.

Орчиця витягла меч з купи попелу, і чорна сажа посипалася з його деформованого понівеченого леза. Шкіра, якою було обтягнуте руків’я, звісно ж, згоріла дотла. Гарда пошкодилась і поплавилась, лезо погнулось, а матове сяйво металу стікало з нього, ніби мастило. Від гарди до вістря тягнулася тріщина. Неймовірний жар надприродного вогню розколов сталь.

Вів, тримаючи меч обома руками, схилила голову.

Орчиця зріклася старого життя, коли перейшла міст до нової землі. Тепер вона стояла навколішки над його руїнами. Міст згорів за її спиною, відкривши безодню.

Вів кинула меч назад у попіл і пішла тим єдиним шляхом, який у неї лишився.