Легенди та лате

Анотація

Орчиця Вів стомилася від десятиліть роботи мечем та кровопролить. Після останнього завдання вона вирішує розпрощатися з минулим життям. Забута легенда, казковий артефакт і примарна надія заводять її на вулиці Тьюна, де Вів сподівається відкрити першу в місті кав’ярню.

Однак здійснити мрію почати все з чистого аркуша й змінити меч на кавоварку не так легко. Зруйнувати плани Вів прагнуть давні закляті друзі та негласні господарі Тьюна. Щоб збудувати нарешті щось стале, орчиці потрібні нові друзі та нові підходи до розв'язання проблем.

На читачів чекає гаряче горня фантастичного світу з романтичною пінкою!

Тревіс Болдрі Легенди та лате

Для всіх, кому цікаво, куди заведе інший шлях...

Пролог

Вів зі смачним хрускотом увігнала Чорнокров у череп велетенської павучихи-скальверта. Висмикнула лезо з неабияким зусиллям. Меч задзижчав у м’язистих руках орчиці, розбризкуючи довкола кров. Королева скальвертів протяжно застогнала і... повалилася на купу каміння.

Вів зітхнула й опустилася на коліна. Знову спалахнув задавнений біль у попереку, й орчиця сперлася на величезну руку, щоб погамувати його. Вона витерла з обличчя піт і кров, а тоді поглянула на мертву Королеву. За спиною Вів чулися радісні вигуки.

Вона нахилилася нижче до павучихи. Те, що вона шукала, мало бути просто над носовою западиною. Голова істоти виявилася вдвічі ширшою за її тулуб. Орчиця оглянула величезну опущену щелепу з довжелезними іклами, незліченну кількість очей — і поміж них урешті помітила складку плоті, про яку стільки читала.

Вона втиснула пальці у складку й розкрила її. Звідти полилося ледь помітне золотаве сяйво. Вів просунула руку в цей мішечок із плоті, обхопила тверду гранчасту грудку й смикнула на себе. Волокна з тріском лопнули, і камінь залишився в її руці.

Ззаду до Вів підійшов Феннус. Навіть не обертаючись, вона відчула запах його парфумів.

— То це й усе? — без особливого захвату запитав він.

— Ага.

Вів застогнала, підводячись на ноги, і сперлась на Чорнокрова як на милицю.

Навіть не обтерши каменя, запхала його в мішечок на поясі, а великий меч закинула на плече.

— І ти справді більше нічого не хочеш? — недовірливо зиркнув на неї Феннус. Його гарне видовжене обличчя не приховувало здивування.

Він вказав на стіни печери, де під шарами затверділої слини королева скальвертів поховала незліченні багатства. Вози, скрині, кістки коней і людей перемішались із золотом, сріблом і коштовним камінням — блискучими уламками століть.

— Ага, — знову відповіла Вів. — Ми квити.

До них підійшла й решта гурту. Рун, Тайвус і маленька Ґалліна принесли із собою виснажений, але радісний гомін переможців. Рун вичісував бруд з бороди, Ґалліна вкладала кинджали в піхви, а позаду них легко крокував високий і пильний Тайвус. Вони були хорошою командою.

Вів відвернулась і пішла до входу в печеру, звідки досі лилося тьмяне світло.

— Куди ж ти? — гукнув Рун хрипло, але привітно.

— Геть.

— Але... хіба ти не хочеш..? — почала Ґалліна.

Хтось шикнув на неї, найімовірніше — Феннус.

Вів відчула докір сумління. Ґалліна їй подобалася найбільше, і, мабуть, варто було знайти час та все пояснити.

Але з неї годі. Навіщо тягнути? Вона не дуже хотіла з кимось говорити й боялася, що як почне пояснювати, то передумає.

Після двадцяти двох років пригод Вів раптом відчула, що з неї досить кровопролить, бруду та подібної срані. Життя орка — суцільні битви, насильство і нагла жорстока смерть. Але хай її вахмурки схоплять, якщо вона дозволить своєму життю закінчитися так.

Настав час для чогось нового.