Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Ми стоїмо в замку, біля дверей до моєї кімнати. Губи Міші м’яко торкаються кісточок моїх пальців.

— Гарних снів, принцесо, — каже він, повільно відпускаючи мою руку.

Ігноруючи збентеження, яке відчуваю від його жесту, я хитаю головою.

— Не впевнена, що зможу заснути. Забагато всього крутиться в голові.

На додачу до того, що я змогла відчути Немилостивого хлопчика в поселенні, мені не дають спокою власні почуття, а ще емоції Себастіана, які постійно накочувалися на мене на зворотній дорозі. Це все так приголомшує, що я навіть власним думкам не можу довіряти.

— Ти знав, що я можу відчувати Немилостивих завдяки силі Оберона?

Міша ховає руки в кишені.

— Аж ніяк. Але я багато не розумію у твоїй магії. Знаю одне: ти могутніша, ніж можеш уявити. Навіть могутніша, ніж я міг припустити.

Я дивлюся на нього:

— Це очевидно.

Він пирскає зі сміху.

— І така скромна.

Хитаю головою.

— Я не це хотіла сказати. Моя сила повністю походить від Оберона, від трону Немилостивих. Я не бундючусь. Просто погоджуюся з тим, що нічого не знаю про глибину й масштаби цієї сили. До сьогоднішнього вечора я навіть не здогадувалась, що маю емпатичні здібності, хоча припускаю, що використовувала їх у таборі королеви.

— Гм, — Міша відступає на крок і уважно дивиться на мене. — Це цікаве припущення.

— Це точне припущення. Як іще пояснити мою силу?

— Чесно? — Він глибоко вдихає. — Я не знаю. Але намагаюся це з’ясувати. Фінн ставив собі те саме запитання.

Від згадки цього імені я напружуюся. Щоразу, як думаю про принца Тіней, у грудях з’являється клубок суперечливих емоцій.

— Проте він знав, — шепочу я. — Знав, звідки походить моя сила.

— Він знав магію свого батька. Був добре з нею знайомий. Тож Фінн першим здогадався, що ти володієш чимось іншим. Чимось… більшим.

Я чомусь сумніваюся в цьому. Думаю, я так здивувала цих фейрі, бо вони не очікували, що людська дівчина може мати якусь силу. Однак не хочу сперечатися.

— Я втомилася.

Міша киває.

— Я попросив Дженні приготувати тобі ванну. Вона вже чекає.

— Дякую тобі. За це й за те, що взяв мене сьогодні із собою.

— Це було особливе задоволення.

— Не впевнена, що колись зможу належно віддячити тобі за прихисток, — схиляю голову. — Ти не мусив нічого для мене робити, але однаково зробив.

Він сміється.

— У мене на те є свої причини.

Не сумніваюся. Як і в усіх.

— На добраніч, принцесо.

Я зупиняюся на порозі своєї кімнати.

— Чому ти мене так називаєш?

Очі Міші спалахують, і він усміхається.

— Тільки тому, що називати тебе королевою було б неточно, — каже він, розвертається і зникає в коридорі.

— Що за нісенітниця?.. — бурмочу, заходячи до кімнати. На ліжку лежить свіжа нічна сорочка, повітря вологе від теплої ванни, що чекає в суміжній кімнаті.

Я швидко роздягаюся і простую туди. Занурююсь у гарячу воду й зітхаю, щойно тепло огортає мої зболілі стегна. Коли навколо все стихає, я так сильно відчуваю Себастіана — його горе і смуток, — що хочу плакати. Я сумую за ним. Мені бракує віри в те, що він мене кохає, що я можу йому довіряти.

Щоб не намочити волосся, зав’язую його якнайміцніше, але декілька пасм закороткі, вони не тримаються купи й падають мені на обличчя та на шию. Від пари, що здіймається з ванни, мої кучері закручуються ще сильніше. Я миюся так швидко, ніби, вийшовши звідси, зможу втекти від цих почуттів і цієї непереборної самотності.

Вдягнена в нічну сорочку, я лежу під ковдрою. На небі сходить місяць, і його сяйво скоса падає у вікна спальні. Виснаження тисне на мене, але щоразу, як заплющую очі й намагаюся розслабитись, уявляю того маленького хлопчика, котрий кричить посеред дороги, згадую його жах — і він стугонить у моїх венах.

Не знаю, чому Міша вважає, що саме я можу об’єднати розколотий Двір. Будь-яка прив'язаність, яку Себастіан і Фінн відчувають до мене, нівелюється тим, що в мене є те, що їм обом потрібно. Це не означає, що я можу змусити їх співпрацювати чи що розумію, як це зробити. Натомість цілковито погоджуюся, що королеву Арію не можна лишити безкарною. Не після того, як я побачила ті табори. Не після того, як почула сьогодні крики жаху того маленького хлопчика.

Може, мені й не вдасться виправити все. Може, й не вдасться зцілити зморене королівство чи стати посередницею в боротьбі за владу, та я можу зробити щось із цими таборами. Якби тільки знати, де їх знайти. Заради цього варто було би попросити Себастіана про допомогу.

Я проводжу пальцем по пасму на скроні й усміхаюся, коли світло падає на нитки гоблінського браслета, який дав мені Бейккен. Десятки тонких сріблястих ниток, невидимих нікому, крім мене, виблискують у місячному світлі. Я схоплююся з ліжка і знаходжу свій ніж. Гострим наче бритва лезом зрізаю коротке пасмо на потилиці й розриваю нитку на палійському браслеті.

Бейккен з'являється майже одразу. Це вперше я бачу його після тієї ночі в палаці Немилостивих. Тоді, залита кров’ю вбитого Мордея, я відтяла собі волосся аж до шиї, щоб гоблін переніс мене до катакомб Фінна.

Сподіваюся, сьогодні він попрацює за меншу плату.

— Вогнянко, — посміхається він до мене. — Що ти для мене приготувала?

Я розкриваю долоню, щоби показати йому коротке пасмо волосся з потилиці.

Бейккен супиться:

— Не ображай мене, Вогнянко.

— Я не хотіла образити тебе. Але це все, що я маю, а мені треба до палацу Немилостивих.

— Я не працюю задарма.

— Вважай це авансом, — випалюю й роблю паузу, вигадуючи план на ходу. — Як щодо пасма принца Ронана на зворотному шляху?

Бейккен примружує банькаті очі. Він хоче те, що я пропоную.

— Як ти збираєшся дістати волосся принца?

— Залиш це мені, — кажу, затамувавши подих. Думаю, це має спрацювати. — Домовились?

Коли Бейккен тягнеться до мого зап’ястя, я згадую, що вдягнена лише в тонку нічну сорочку.

* * *

Бейккен переносить мене до ледь освітленої спальні й зникає ще до того, як я повністю матеріалізуюся. Це не та розкішна спальня, в якій я опинилася, пройшовши крізь портал у гардеробній королеви. З вікна відкривається краєвид на бурхливу річку, що тече через гірський перевал, хоча не цей пейзаж вражає мене найбільше. А він.

Абсолютна сутність Себастіана вривається в мене.

— Абріелло!

Я обертаюся на звук Себастіанового голосу. Він схоплюється з ліжка. Перш ніж встигаю сказати слово чи бодай оговтатися, він підхоплює мене на руки й відриває від підлоги. Він без сорочки, його тіло таке тепле, що мені хочеться розчинитися в ньому. І не лише тому, що я сумую за його теплом і любов’ю. Не тому, що я самотня й не хочу жити в цьому жахливому світі без нього.

Я хочу розтанути в ньому, бо коли ми тут, в одній кімнаті, зв’язок між нами стає чимось більшим, ніж передавачем емоцій. Себастіан ніби половина мене, і я не можу витримати біль, який він відчуває.

Згадую себе сім років тому, те горе, яке мучило мене, коли я оговталася після пожежі. Я ледь не загинула, так, але мій батько тієї ночі помер, і тягар цієї втрати весь час тиснув мені на груди й плечі, стискав мої легені так, що я не могла зробити глибокий вдих.

Відчуваючи це зараз, розуміючи, як страждає Себастіан, я хочу лише одного: полегшити його біль. Своїм поцілунком. Своїм тілом. Своїм прощенням. Будь-чим, аби виповзти з-під ваги всього цього горя, провини й тривоги.

Однак я не можу. Натомість притискаю руку до грудей Себастіана й відштовхую його.

— Опусти мене.

— Боги неба й землі, ти повернулася до мене, — каже він, гладячи мою шию. Його губи торкаються моєї шкіри, й це неймовірне відчуття — я тремчу від усвідомлення, яке задоволення пронизує наші тіла: моє і його. — Я знав, що ти повернешся.

Я небезпечно близько до того, щоб розтанути від його дотиків, тому намагаюсь опанувати себе.

— Опусти мене, Себастіане, негайно.

Оглушливий вибух темряви заливає кімнату.

Себастіан підкоряється й повільно опускає мене на підлогу. Навіть коли темрява спадає, я міцно хапаюся за контроль над своєю магією.

— Мені шкода, — каже він, вивчаючи моє обличчя. — Я просто… Я так хвилювався й так відчайдушно за тобою скучив. Намагався відвідати твої сни, але ти виштовхнула мене.

— Я знаю. Тому що тобі там не раді.

Мені не треба бачити біль, що промайнув обличчям Себастіана, я і без того розумію, що боляче вразила його. Я відчуваю це. Ніби кожним словом розбиваю власне серце. Себастіан хитає головою, і біль вщухає — усі його емоції слабшають, наче він приховав їх якимось щитом чи захисним муром.

— Я розумію, чому ти злишся, — промовляє він, — і я на це заслуговую, але…

— Я тут не для того, щоб говорити про нас. Я не пробачаю тобі й не шукаю возз’єднання.

Його обличчя блідне, а прекрасні очі кольору морських хвиль гаснуть.

— Я не хотів, щоб усе склалося саме так, — зізнається він.

Я стискаю зуби.

Думала, що готова зустрітися з ним, що зможу зосередитися на своїй місії, але це виявилося складніше, ніж я очікувала.

— У тебе був вибір. Ти міг сказати мені.

— Хіба? — запитує він. — І що б ти тоді зробила?

Я б з радістю віддала йому корону, якби могла. Проте… у такому разі мала би померти або стати фейрі. Річ у тім, що якби я знала, що йому насправді від мене треба, я б утекла.

— Ти коли-небудь кохав мене по-справжньому? — запитую я.

— Я зв’язав із тобою життя, — каже він, хитаючи головою.

Я пирхаю.

— Судячи з твоїх татуйовань, здається, ти зв’язуєш себе з кожною охочою, тож вибач, якщо не сприймаю це як знак твого невмирущого кохання.

Його погляд холоднішає.

— Я лише кажу, що оскільки між нами зв’язок, тобі немає потреби питати. Ти вже знаєш, що я відчуваю до тебе.

Це правда. Я відчуваю Себастіана у своїй крові. Відчуваю його біль, і тугу, і любов, навіть попри щит, який він виставив, щоби пом’якшити ці почуття.

— Як можна вчинити так із тим, кого кохаєш? — різко втягую повітря. Я не плакатиму. — Невже ти очікував, що я прокинусь, і все буде гаразд? Що я прийму все це й щаслива вирушу на твою коронацію?

— Я очікував, що ти даси мені шанс пояснити. Так чиниш, коли кохаєш когось. Але ти втекла. Як завжди.

Я здригаюся, бо він має рацію. Щоразу, коли між нами виникали складнощі, я тікала, але це не звільняє Себастіана від відповідальності за його рішення.

— Ти не можеш звинувачувати мене в цьому. Ти обрав корону замість мого життя й засмутився, що я не зосталася поговорити про це?

Він хитає головою.

— Ти колись замислювалась, чому я просив тебе не приходити до Фейрії? Я сказав тобі лишатися у Фейрскейпі. Мені потрібен був ще рік.

— І що сталося б за цей рік, що…

Його очі зблискують:

— Вона би померла!

— Королева.

Його матір. Себастіан не страждав через те, що вона вмирала. Він сподівався ховати мене до її смерті.

Я уривчасто вдихаю, згадуючи, що він казав у моєму сні.

«Зрозумів, що не зможу цього зробити. Я знав, що краще дивитимусь, як помирає моя матір, ніж зраджу тебе. Але в мене не було вибору».

— Коли мені виповнилося дев’ятнадцять, мати відправила мене знайти тебе, відшукати корону мого батька. Вона б і сама це зробила, але була надто слабкою. Прокляття спустошило її. Тому вона послала мене зробити те, для чого я був народжений. Надіти корону, що, як обіцяв мамі Оберон, дістанеться їхній дитині, — він важко ковтає. — А потім я зустрів тебе. Я знав, що матір тебе знищить, і не міг цього допустити. Усе, що я міг, — приховати правду. Вичікувати, доки прокляття нарешті вкраде її останній подих. Тільки тоді ти була б у безпеці.

Такі гарні слова. Він завжди знаходить для мене гарні слова.

— Я лише хотів, щоб ти була в безпеці.

— Я чи корона?

— Ти, — гарчить він, очі палають, і розчарування пробивається крізь щит, яким він відгородив свої емоції від мене. — Але ти мене не послухала й однаково прийшла сюди. — Він хитає головою. — Я мусив зробити все, що міг. Єдине, що я міг.

Він підходить ближче й бере моє обличчя своєю широкою рукою, проводить великим пальцем по моїй щоці.

Я заплющую очі, намагаючись не потрапити під його чари. Від ніжного дотику його мозолистого пальця й тепла його тіла — такого близького, що можна зігрітися, пригорнувшись до нього, — я слабшаю. Його любов — усе, що мені потрібно. Вона більша за всі мої страхи, сильніша за будь-якого ворога. Я більше ніколи не буду самотньою, якщо просто прийму її. Я…

Я зціплюю зуби.

— Припини це.

— Припинити що?

— Ти змушуєш мене відчувати цей… цей потяг. Ти транслюєш свої почуття так, щоб я не думала самостійно.

— Я дозволяю тобі відчувати те, що відчуваю я. Ми зв’язані. Подобається тобі це чи ні. Усе, що ти відчуваєш через цей зв'язок, — щире. Це частина мене.

— Але ти приховуєш деякі емоції, — кажу я. — Ти обираєш, які почуття пропускати більше, ніж інші.

Він стинає плечима, ніби це цілком нормальна поведінка. Можливо, так воно і є. Можливо, саме так зв'язані пари витримують приголомшливу природу такої кількості емоцій. Або ж Себастіан маніпулятор, покидьок, який не заслуговує на довіру.

— Що б сталося після смерті королеви? — запитую, намагаючись опанувати емоції. — Як би це змінило щось?

— Що б змінилося? Стало б на одну загрозу для тебе менше. Менше на одного фейрі, ладного за будь-яку ціну заволодіти короною та її силою, — він важко зітхає. — Мені потрібен був час.

— Для чого?

— Час, щоби пророцтво здійснилося, час, щоб ти покохала мене достатньо, аби зрозуміти, що я не хотів усього цього. Ми закохувались одне в одного. — Він притискає кулак до грудей. — Я не хотів тебе дурити. Я хотів знайти спосіб сказати тобі правду. Я хотів, щоб ти полюбила мене так, що сама вирішила би випити зілля, а не опинилася загнаною в кут.

— Ніщо не заважало тобі розказати мені.

Його ніздрі роздуваються.

— Ти закохувалася в нього. Доки Фінн мав шанс обманом відібрати в тебе корону, ти не була б у безпеці. Ось чому нам потрібно було укласти зв’язок. Ось чому я обдурив тебе — бо забрати собі корону було єдиним способом убезпечити тебе, а приховати правду — єдиним способом зблизити нас.

Таке гарне пояснення, що хочеться проковтнути цю наживку, повірити, що все буде добре, варто лише знову довіритися одне одному. Але я не можу.

— Ти знав, що я помру, що церемонія зв’язування вб’є мене.

— Я знав, що ти помреш, і знав, що ти вип’єш зілля. Я був не проти, бо…

— Ти був не проти? — я закипаю. Знову ця егоїстична зарозумілість фейрі.

Його очі спалахують.

— Саме так. Тому що це означало, що ти станеш фейрі, а найкраще — вже не носитимеш корону, за яку багато хто в цьому світі готовий розпочати війну. Я не спав ночами, уявляючи, що моя мати зробить із тобою, якщо дізнається, уявляючи, як близько Фінн підібрався, щоб завоювати твою довіру.

— Невже ти не розумієш? — шепочу я. — Ти не просто забрав корону. Ти забрав моє життя. Ти вбив мене.

Себастіан заплющує очі.

— Я кохаю тебе.

Я хитаю головою. Бо знаю, що це правда. Знаю, що він вірить у це.

— Кохання нічого не значить без довіри.

Себастіан важко ковтає.

— Я розумію, що тобі зараз боляче, але ти хоч уявляєш, як було боляче мені, коли ти пішла? І пішла до нього. Після всього.

Я насуплююсь.

— До кого? До Міші?

— До Фінна, — гарчить Себастіан. — Ти хочеш, щоб я зрозумів, чому ти не можеш пробачити мені, але його ти пробачила за те саме.

— Фінн тут ні до чого. Я не бачила його з тієї ночі в катакомбах.

— Але… ти на землях Диких фейрі, — розгубленість з’являється на його обличчі, перш ніж він встигає приховати її. — Ти живеш у брата Прети…

— Міша запропонував мені притулок, коли я його потребувала. Місце, де я могла заховатися від тебе і Фінна. — Хитаю головою. — Не перекручуй усе так, ніби це я тебе зрадила. Нічого не вийде.

Себастіан хмурить брови.

— Скажи, як заслужити твою довіру. Ти знаєш, що я кохаю тебе, тож скажи, що мені зробити, щоб ти знову почала мені довіряти.

Ось воно. Мій хід. Причина, чому я тут.

— Хочеш заслужити мою довіру? То допоможи знищити табори твоєї матері. Звільни Немилостивих, які опинилися в заручниках у Милостивого Двору, і відправ їх додому.

Себастіан двічі кліпає і хитає головою.

— Із цим уже покінчено. Щойно Мордея не стало, вона відпустила Немилостивих додому.

Він справді в це вірить?

— Але не дітей. Діти досі в неї. Я сама бачила. Вона накачує їх отрутою, щоби притлумити їхню магію, але зберігає їм життя, щоб відправляти в шахти на кордоні. Вона використовує їх, щоб збирати вогняні самоцвіти.

Себастіан заплющує очі й лається.

— Вона обіцяла, — шепоче, хитаючи головою.

Відводжу погляд, щоб не бачити спустошення на його обличчі, але це не допомагає, бо я відчуваю, як воно розриває мої груди.

— Що обіцяла?

Себастіан дивиться у вікно, на його обличчі змінюються десятки емоцій.

— Невдовзі після твого приїзду до палацу я відвідав один із її таборів і зустрів двох дітей, яких забирали в шахти. Вони були… — він затинається й хитає головою. — Я посварився з матір’ю, і вона заприсяглася, що це єдині дітлахи, яких вона посилала в шахти, що довелося відправити їх за вогняними самоцвітами, бо вони знадобилися цілителю, щоб зберегти їй життя.

— Вона сказала тобі, що це було лише раз? І ти їй повірив?

— Я знав, що вона помирає, і знав, що вона у відчаї, але сподівався…

— Вона вже не помирає, але досі не відпускає дітей — тисячі дітей. Вона використовує їх, щоб збирати вогняні самоцвіти, бо хоче стати могутнішою. Не можна вірити її обіцянкам. Якщо ти поведешся на це, я ніколи не зможу тобі довіряти.

Себастіан переводить погляд на мене і вдивляється в моє обличчя. Я знаю, що цієї миті він дасть мені все, що попрошу. Знаю це так само добре, як і власні думки.

— Я знищу табори, — каже він. — Вважай, це вже зроблено. Перше, що зроблю вранці, — зберу команду.

— Я буду напоготові.

Себастіан хитає головою:

— Я не можу дозволити тобі піти з ними. Не хочу так ризикувати тобою.

— Ти не можеш мене контролювати. Я більше не людина. У мене є сила, і я нею скористаюсь.

— Але якщо королева дізнається, що в тебе є ця сила…

— Що тоді? Вона вб’є мене, щоб та перейшла до тебе? Хіба це не те, чого ти хочеш?

Дивлюся на нього не кліпаючи, щоби перевірити, чи наважиться він збрехати мені.

Його очі палають, і Себастіан послаблює контроль над емоціями, дозволяє їм накрити мене потужною хвилею болю й недовіри.

— Ти в це не віриш… — Це не запитання. Він знає, що я не зможу переконати себе в цьому, навіть якщо захочу. Його погляд знову і знову ковзає моїм обличчям, ніби він намагається прочитати на ньому щось більше, ніж йому вже відомо через зв’язок.

— Брі, я не знаю, що вона зробить, але не хочу ризикувати. Нізащо.

— Не ти ризикуєш. Це моє життя, і це єдиний спосіб, яким я можу…

Це єдиний спосіб, як я можу примиритися із собою.

Ні. Я не скажу цих слів. Я не проявлю такої слабкості. Тільки не перед ним.

Це вже занадто. Оберон віддав життя, щоб врятувати мене, пожертвувавши майбутнім свого королівства. Потім, через те що я випила зілля життя, сила корони прив’язалася до мене, й кожен у Дворі Тіней знову опинився в небезпеці.

Усе це заради мене, заради мого життя. Я можу ненавидіти фейрі, можу лютувати, що опинилася замкнена в новому тілі, ніби в пастці, але нізащо не повірю, що моє життя важливіше за життя інших. Якщо я не боротимуся за цих дітей — цих невинних, — як я зможу жити із собою?

Однак у мене немає здібностей Себастіана, я не можу закритися щитом, щоб уберегти його від цієї таємної правди. Він відчуває все через наш зв’язок. Його очі округлюються, і мені цікаво, що саме він уловив. Ненависть до себе? Скорботу за всіма, хто пожертвував життям заради мене? Марність цього безсмертя, на яке я навіть не заслуговую?

— Брі, — тихо промовляє він.

— Я знаю, як це, Себастіане. Я жила, щоби прислуговувати забаганкам жадібної тітки. Я була в пастці боргового контракту і працювала до знемоги, з кожним днем тільки віддаляючись від свободи.

— Але ти ненавидиш наш вид.

Я підводжу голову.

— Я ніколи не буду такою, як вона. Настільки фанатичною й самовпевненою, щоб вважати своє життя важливішим за тисячі інших. Те, що ті діти — фейрі, не має значення. Вони — діти, а вона — монстр.

Себастіан зітхає, і відлуння його душевного болю пронизує мене, коли він каже:

— Не звинувачуй мене в тому, що я так відчайдушно кохаю тебе.

Я застигаю.

— То завтра я допоможу?

— Ти так хочеш ризикувати дітьми?

— Що ти маєш на увазі?

— Брі, я не розмовляв із матір’ю після нашої церемонії зв’язку. Я не знаю, що вона робить або що планує, що їй відомо.

— Чому вона не хоче зустрітися з тобою?

Він міцно стискає щелепу і спрямовує лютий погляд на стіну:

— Секрети? Інтриги? Я не знаю, але хай там що, це недобре. Мене непокоїть, що буде далі.

— Ще б пак. Твоїй матері не можна довіряти.

— Це й без того зрозуміло, але я багато чого не знаю. Я хвилююся про те, що саме їй відомо і що вона може вчинити, заставши тебе на своїх землях.

Вона не вагаючись знищить цілий табір біженців, щоб дістатися до твоєї сили.

Я готова була наполягати на своєму, але цей аргумент змусив мене замислитися.

Навіщо намагатися врятувати їх, якщо моя присутність несе більше ризику їхнім життям?

— Якщо я дозволю тобі зробити це без мене, ти обіцяєш повернути тих Немилостивих додому?

Себастіан опускає плечі, його полегшення омиває мене, немов прохолодна вода.

— Довірся мені. Я сам відведу вас до дітей, коли їх повернуть у Двір Тіней, де їм і належить бути. Обіцяю.

Зітхнувши, киваю.

— Я не наполягатиму, але поквапся. І хай що ти робитимеш, Басті, не дозволяй матері змінити твою думку.

Він киває головою.

— Даю тобі слово.

— Дякую.

Я ступаю крок уперед, скорочуючи відстань між нами, і простягаю руку, щоб торкнутися пальцями волосся, що лежить на його шиї. Шкіряна смужка, яка тримала його пасма, падає на землю. Себастіанові перехоплює подих.

Його погляд прикутий до моїх губ.

— Абріелло, — пошепки промовляє він, опускаючи свої вуста до моїх.

Так швидко, що він навіть не помічає, я відрізаю ножем пасмо його русявого волосся й відступаю, перш ніж вуста Себастіана торкаються моїх.

Він розгублено кліпає і здивовано дивиться на пасмо в моєму кулаці.

— Навіщо це?

— Це плата за моє переміщення до Скелястого замку.

Його очі округлюються. Він не встигає щось сказати, бо я розриваю ще одну нитку на своєму браслеті та вручаю пасмо Бейккену.

— Абріелло! — кличе Себастіан, але ми вже зникли.