Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Мені сказали зібрати найнеобхідніші речі на тиждень-два. Пояснили, що Прета і Міша мають попрацювати разом над тим, щоб відкрити портал із поселення до Немилостивого Двору. Сказали, що я маю бути готова до світанку.

От тільки ніхто не пояснив мені, чому Фінн хоче, щоб я пішла з ним до цієї жриці, та які наслідки матиме його мандрівка до Підземного світу. Хай як вони всі вдають, що я тепер частина команди, насправді досі не довіряють мені. Навіть із магією та новим безсмертним тілом я не стала однією з них. Однак я це переживу. Маю свої причини побачити жрицю. Якщо вона здатна відкривати портали в Підземний світ, можливо, знає щось про зворотне зілля життя, яке колись згадував Міша. Навіть якщо його вже не існує, імовірно, є інший спосіб знову стати смертною.

Фінн чи хтось із його посіпак накреслив захисні руни навколо їхнього крила в замку, але я прослизаю крізь них, як вода крізь тріщини в скелі. Ховаюся в тіні, зливаюся з темрявою й безшумно скрадаюся на звук їхніх голосів.

Прета і Фінн стоять на одній із численних терас замку. Фінн сперся ліктями на поруччя, тримаючи в руці келих вина. Прета нервово походжає позаду нього.

— Я упускаю щось важливе, — каже Фінн. — Повна картина досі не складається, але хай мені грець, якщо дозволю, щоб страх завадив знайти потрібні нам відповіді.

— Має бути інший шлях, — Прета нервово розтирає долонею груди. — Хто ще міг би підказати рішення?

— Ніхто. — Фіннів голос спокійний, майже байдужий, але я відчуваю його хвилювання. Воно тремтить під поверхнею цього незрозумілого зв’язку, що є між нами. — Ніхто більше не зможе знайти рішення, Прето. Я зроблю це сам.

Прета дістає пляшку вина й наливає собі чималеньку порцію. Темно-червона оксамитова рідина ніби поглинає світло. Прета осушує половину келиха одним ковтком і одразу знову наповнює його.

— А як же твоя відповідальність перед народом? Ми захищали тебе двадцять років, щоб ти міг стати їхнім лідером, а тепер…

— Тепер це не обговорюється. Не я ношу корону, тож треба знайти інший спосіб їх захистити, — зітхнувши, він обертається до Прети. — У мене немає вибору. Думаєш, я аж так сильно хочу повернути її йому? Та вона вже за мить їстиме з його рук.

— Я в цьому не впевнена. — Прета робить ще один ковток вина. — А якщо Меб скаже, що єдиний спосіб вирішити все — щоби Брі відмовилася від життя й дозволила Себастіану правити?

— Має бути інший спосіб, — каже Фінн радше сам до себе.

— Чому мені здається, що смерть Брі лякає тебе більше, ніж правління Себастіана?

Фінн кладе велику руку на чоло і стискає скроні.

— Останнє, що нам зараз потрібно, — це моє его, яке стоїть між нами й порятунком мого Двору від неминучої загибелі.

Прета зітхає:

— Ми знайдемо спосіб. Я мушу в це вірити.

Фінн відвертається від поруччя й, спершись на них спиною, уважно вивчає свою невістку.

— Як ти з усім цим даєш раду?

— Із загрозою знищення всього нашого світу? — вона запитально вигинає брови. Здійнявши келих, додає: — О, просто чудово.

Фінн хитає головою:

— Це вперше ти зупиняєшся в Скелястому замку, відколи батьки відіслали тебе. Як воно, бути вдома?

Моє серце завмирає. Прета — така впевнена й сильна фейрі в команді Фінна. Легко забути, що колись вона була дівчиною, закоханою в наречену свого брата.

— Це… добре. Чудово. Тут чудово. — Вираз її обличчя стає відстороненим, вона задивляється на розлогу долину внизу тераси. — Я сумувала за цим місцем, але доки ми не ввійшли до замку, навіть не усвідомлювала, як сильно. — Вона прикушує нижню губу, її великі карі очі повняться сльозами. — У мене з ним пов’язано багато щасливих спогадів.

Фінн торкається її зап’ястя й ніжно стискає. Моє серце крається — принц Тіней не часто демонструє фізичний вияв прихильності. Водночас у мені щемить якесь неприємне відчуття. Я розумію, що це ревнощі. Ревную Фінна до Прети з того самого дня, як познайомилася з ним. Спершу я думала, що в них романтичні стосунки, а тепер ревную до їхнього зв’язку. Вони можуть покластися одне на одного. Мені так самотньо, відколи я втекла від Себастіана. Усі довкола запевняють, що хочуть бути моїми друзями, але як їм довіряти, коли моя сила цікавить їх більше, ніж я?

Якби я могла відкинути магію корони, як непотрібний плащ, чи дбав би хтось із них про мене? Прихистив би мене хтось, чи я б і далі тікала?

— Стосунки твого брата й Аміри важко назвати романтичними, — каже Фінн, відпускаючи зап’ястя Прети. — Ходять чутки, він намагається запліднити одну зі своїх коханок, щоби продовжити рід.

Прета глузливо пирскає:

— Я майже впевнена, що він намагається це зробити, відколи досяг повноліття.

Фінн не стримується, і на його вустах спалахує рідкісна усмішка.

— Я знав Мішу вже тоді й не хотів би тебе засмучувати, але мушу сказати, не про спадкоємця він думав, коли тягнув усіх тих жінок до свого ліжка.

— Повір мені. До мене долітали різні чутки, — хихикаючи, Прета вивчає своє вино. — Тримайся. Думаю, він накинув оком на Брі.

Міша хоче, щоб я стала його… королевою-консортом? Чи хоче, щоб вони так думали? Інтуїція підказує, що радше друге. Міша добрий і неймовірно красивий, однак, підозрюю, хоче лише мати доступ до моєї сили або вигадав хитромудрий план, як використати будь-які стосунки зі мною, аби підвищити свій політичний статус.

Фінн вигинає брову.

— І до чого тут я?

— Ти захищаєш її. Усі це знають.

— Це найменше, що я можу зробити, — він знову обертається до краєвиду і спирається на поруччя. — Після всього, що сталося.

— Вона приходила у твої сни? Відколи…

Він хитає головою.

— Ні. Не думаю, що вона й тоді цього хотіла. Її магія проривалася крізь трансформацію, і її розум зачепився за мене, як за спосіб знайти сенс у всьому. — Він куйовдить рукою свої кучері, перетворюючи їх на суцільний безлад. — Себастіан справді кохає її, брехав він їй чи ні.

— Так, зрештою… хіба кохання дало нам щось, окрім руйнування наших планів? — запитує Прета, і Фінн усміхається на знак згоди. — Мені час іти, — мовить вона. — Треба ще попрощатися із жінкою, яку я кохаю, і вдати, що я не проти спати сама, коли ми з нею під одним дахом.

Фінн вигинає брову.

— Ти не мусиш спати сама, — каже він м’яко. — В Аміри є власна кімната. Усі знають, вона з радістю знайде для тебе місце у своєму ліжку.

Прета заплющує очі й важко зітхає.

— Я давно вирішила, що краще буду самотньою й нещасною, ніж її коханкою. Не можу звинувачувати того, хто зробив би інший вибір, але для мене… цього було б недостатньо. Несправедливо укладати угоду, через яку я відчуватиму злість і образу на неї й на свого брата.

Фінн востаннє стискає її зап’ястя.

— На добраніч.

Коли Прета йде, я повертаюся в коридор і чекаю декілька хвилин, перш ніж вийти з тіні. Роблю глибокий вдих, відчуваю, що повертаюсь у свою тілесну оболонку, і підходжу до Фінна на терасі.

З кожним кроком підбори моїх чобіт лунко стукають кам’яною підлогою.

— Я забув, які прекрасні ночі в цих краях, — каже Фінн. Я навіть не встигаю пояснити свою присутність чи те, як оминула його захисні руни. Зрештою, у мене й немає гарного пояснення.

Я доєднуюся до нього біля поруччя.

— Вони приголомшливі. Краще, ніж удома?

Ледь помітна сумна усмішка ковзає його губами.

— Ні. Немає нічого кращого за дім.

— Закладаюся, ти дуже хочеш туди повернутися.

Його очі зустрічаються з моїми, і тривога, яку я бачу в них, важким тягарем тисне мені на груди.

— Я дуже хочу зробити щось, що наблизить нас до рішення. Сам палац… — Він хитає головою. — Повернутися додому — те саме, що пірнути в трясовину з емоцій, а туди мене не дуже тягне.

— Чому?

Фінн невдоволено кривить рот.

— Це не має значення. Усе, що зараз важливо, — знайти відповіді.

— Які?

— Про дітей. Про мій народ. Про те, що ми робимо зараз. Наш Двір у руїнах.

І це все моя провина. Я дозволяю цим словам опуститися в глибину душі, осісти на денці, ніби камінню.

— Ти справді вважаєш, що Меб знає рішення?

Він киває:

— Думаю, Велика королева піде на немислимі вчинки, щоб захистити свій Двір, особливо від правління Милостивих.

— І ти готовий прийняти її рішення, навіть якщо трон посяде хтось інший? Після… всього.

Фінн важко ковтає.

— Віриш чи ні, але я хочу добра для мого народу більше, ніж для себе. Зараз найголовніше — щоб вижило королівство. Моє життя менш цінне, ніж існування цілого Двору. Якби я цього не знав, мені було б соромно навіть думати, що можу стати правителем.

— Тоді ти, мабуть, зневажаєш мене, — тихо кажу я.

Випроставшись, він неквапливо повертає до мене голову.

— Анітрохи, принцесо.

— А варто було б. Моє життя не цінніше за твоє, але доки моє серце б’ється, я лишаюся причиною, чому твій Двір у руїнах.

— Я так не думаю. — Підвівши голову, він задивляється в нічне небо, і між нами залягає важка тиша. — Ти готова побачити його знову? — запитує нарешті Фінн.

— Я вже бачила його.

Фінн вигинає брову.

— Дай-но вгадаю: коли просила знищити табори?

Я киваю, спираюся на поруччя і спостерігаю за кажаном, що кружляє вдалині.

— Мені колись стане легше? Я про укладений зв’язок.

Фінн примружує очі, наче відповідь ховається десь там, у темряві, й треба лише зосередитися, щоби побачити її.

— Тобі з цим важко?

Я пирхаю.

— Постійно відгороджуватися від його емоцій? Постійно відволікатися, відчуваючи те, що відчуває він, і не втрачати пильності, щоб тримати захисний щит? — Я зітхаю. — Важко. Виснажливо. Так.

— Гм. — Він потирає потилицю. — Ти захищаєшся від свого чоловіка? Цікаво.

Я кидаю на нього такий важкий погляд, що не можу повірити, як Фінн витримує його, навіть не поворухнувшись.

— Це тебе не стосується.

— Не думаю, що зв’язок повинен ставати тягарем. В ідеалі він мав би бути розрадою, але ви двоє…

— Були приречені від самого початку?

Він відкашлюється, ховаючи смішок.

— Думаю, це складно. — Він опускає погляд на свої руки. Рукави його чорної сорочки закасані до ліктів, оголюючи сильні передпліччя та руни, що вкривають їх. — Не те щоб я справді знав.

Вивчаю спочатку татуйовання на його руках, потім ті, що визирають з-під коміра. Я бачила його без сорочки, тож знаю, що він має багато-багато інших тату, і кожне з них уособлює унікальний зв’язок.

— Хтось із них живий? — запитую я. — Чи вони всі були офірами із часів прокляття?

Фінн глибоко видихає.

— Я ніколи не бачив сенсу в тому, щоб зв’язуватися зі своїми слугами. І, звичайно, тієї миті, щойно я укладав зв’язок з офірами…

— Вони помирали, — закінчую я.

Він киває.

— А як щодо Ізабель?

Він здригається.

— Вона була першою людиною, яку я вбив. — Його голос такий тихий, що я заледве чую слова. — Першою людиною, чия життєва сила наповнила мої вени.

Я хочу відчути огиду, але щось у виразі його обличчя викликає в мене лише співчуття.

— Але ти кохав її?

Його очі зустрічаються з моїми. У них невимовне страждання.

— Так, — відповідає він. — Тож ніколи не обманюй себе, принцесо, думаючи, що кохання достатньо. Можливо, це працює там, звідки ти родом, але не в цьому забутому богами місці.

Я збираюся заперечити, але мене випереджає Кейн, який вилітає на терасу.

— Прийшла звістка з Немилостивого палацу, — повідомляє він.

Я заплющую очі. Злюся, що нас перервали, та водночас вдячна за це. Хочу, щоб мої почуття до Фінна не були такими суперечливими. Щоб мій мозок просто зарахував принца Тіней до категорії ворогів, як це було з Мордеєм, і я могла б спокійно жити далі. Проте хай скільки я намагалася переконати себе, що Фінн нічим не кращий за свого злого дядька, моє серце відмовляється в це вірити.

— Біля палацу заворушення, — сповіщає Кейн.

Фінн серйознішає.

— Через що?

— Принц Ронан наказав Опівнічним вершникам рушити в гори. Скажімо так, вони не в захваті від того, що Золотий принц проголосив себе правителем. Доповідають, що вони хочуть його голову.

— Що ж, це зручно, — бурмоче Фінн.

Я витріщаюся на нього.

— Ти серйозно?

Кейн переводить на мене свої моторошні червоні очі.

— Я думав, ти ненавидиш Золотого хлопа. Хіба не він обдурив тебе?

— Це не означає, що я хочу його смерті, — гарикаю я.

— Якби він сконав, ми б зараз не були в такій халепі, — бурчить Кейн. Я люто зиркаю на нього, та вся його увага прикута до Фінна. — На цю мить охорона Ронана тримає бунтівників на відстані, але натовп зростає. Вони хочуть бачити свого справжнього короля.

Тепер я принаймні розумію, які відчуття вловлювала від Себастіана сьогодні. Причиною його занепокоєння, звісно, було заворушення.

Фінн кривиться.

— Хай хто це, в біса, був… — бурмоче він.

— Вони хочуть бачити на троні тебе, — каже Кейн.

— Що ми можемо зробити? — запитую я.

— Ми? — перепитує Фінн.

— Звичайно, адже ти не хочеш цього — не хочеш бачити, як твій Двір занурюється в хаос.

— Чого я хочу, принцесо, то це виправити шкоду, якої Мордей заподіяв моєму дому за останні два десятиліття. Я хочу, щоби батьки поснулих дітей змогли знову побачити їхні світлі очі. Я хочу з’ясувати, як це виправити, перш ніж ще більше дітей поринуть у Довгий сон, перш ніж кожне наступне покоління мого Двору загубиться в пастці власного марення.

— Вони хочуть бачити тебе, — спокійно кажу я. — Так мені казав Міша. Він розповідав, що багато Немилостивих потай підтримували тебе під час правління Мордея. І якби ви із Себастіаном домовилися про союз, якби ви працювали разом, це об’єднало би більшість Двору.

— Міша забагато говорить, — каже Фінн і важко зітхає. — Мій народ просто хоче мати на престолі когось, кому зможе довіряти. Вони нічого не знають про принца Ронана, окрім того, хто його мати й що вона їм заподіяла. Як їм прийняти Ронана своїм принцом, своїм королем? Як вірити будь-яким його словам?

— Просто не дай їм його вбити, — шепочу я.

Очі Фінна спалахують, а ніздрі роздуваються.

— Проте це так заманливо. — Його погляд ковзає по мені, й він хитає головою. — Але, як ми вже з'ясували, невідомо, що станеться з короною, якщо Себастіан помре. Я не збираюся лишити Ронана на поталу натовпу, хоч це спокусливо.

— Як благородно з твого боку, — гримаю я.

Кейн кахикає і тужливо дивиться в бік коридору:

— Я можу піти.

— Стій! — гукаємо ми з Фінном, не зводячи одне з одного очей.

Фінн підводить голову:

— Чого ти від мене хочеш, принцесо?

Кейн стогне позаду Фінна, дивлячись на нас, ніби ми дві бомби, що ось-ось вибухнуть.

— Я хочу, щоб ти пішов туди, — різко відповідаю. — Будь тим, хто їм так потрібен. Тим самим. Будь їхнім лідером, їхнім захисником. Доведи, що хочеш для них найкращого, уклавши союз із Себастіаном. Можливо, це не врятує Двору, але зробить його сильнішим, поки ми шукатимемо остаточне рішення.

Він схрещує руки.

— Чому ти вирішила, що твій принц зацікавлений у союзі?

Я знизую плечима.

— А чому ти впевнений, що ні?

Після всіх пояснень Себастіана важко зрозуміти, що думати та як відрізнити правду від маніпуляції. Однак у глибині душі я досі вірю, що він добрий, що хоче кращого для народу свого батька. Він так сподівався, що між Дворами нарешті запанує мир, аж зрадив мене заради цього. Вони з Фінном не такі вже й різні.

— Я все одно їду з тобою, — наполягаю. — Можу допомогти переконати його. Ми впораємося із цим разом.

— Єдине, що твоя присутність допоможе нам з’ясувати, це те, наскільки принц Ронан готовий принижуватися, щоби повернутися у твоє ліжко.

— Навіть якщо так, — каже Кейн, — те, що Абріелла на нашому боці, може зіграти нам на користь.

Фінн сердито зиркає на нього.

— Ти не можеш заперечувати, що вона має якийсь особливий вплив на вас, принців, — розводить руками Кейн. — І на королів, схоже, теж. Вона навіть Міші памороки забила.

Спочатку Прета, а тепер Кейн? Я люто зиркаю на нього.

— Ні, неправда!

Він сміється.

— Не хвилюйся. Міша ще не помітив.

— Міша — мій друг.

— Ти вільний, Кейне, — гиркає Фінн, і той, не гаючи ані секунди, зникає в коридорі.

Коли ми знову лишаємося наодинці, повертаюся до Фінна.

— Дозволь мені зробити все, що зможу, щоби переконати Себастіана.

— Говориш так, ніби цим він зробить нам послугу. Дозволь мені самому розібратися.

— Колись ти казав мені, що Себастіан тобі не ворог. Що ж змінилося? Чому тепер ти бажаєш йому зла?

— Це було до того, як він зруйнував мій Двір своїми нерозважливими рішеннями, — відрубує Фінн.

— Тобто до того, як він урятував мені життя.

Фінн заплющує очі.

— Я такого не говорив.

Я рішуче підводжу голову.

— Твій Двір у біді, тому що Себастіан врятував моє життя і прив’язав силу корони до мого існування. Кажи, що хочеш, але це правда.

Фіннові очі блищать у світлі місяця. Він міцно стискає щелепу.

— Припини це. Годі думати, що цей світ був би кращим без тебе.

— Ти сам казав, що радше посадиш Себастіана на трон, ніж будеш дивитися на падіння свого Двору. І саме так усе й було б, якби не я. — Ступаю декілька кроків назад, хитаючи головою. Ці думки не дають мені спокою. — Якби я не випила те зілля…

Перш ніж встигаю зрозуміти, що відбувається, Фінн розвертає мене і притискає до стіни. Його сріблясті очі дивляться в мої. Його погляд серйозний.

— Але ти це зробила. Ти випила зілля й цим врятувала одну прекрасну річ у світі, повному потворності. Я ніколи не пошкодую про це.

Ледве встигаю вловити зміст його слів, як Фіннові губи опиняються на моїх. І, о боги, як його гаряче пружне тіло притискається до мене, як його вуста насолоджуються моїми, наче я — найкраще вино, а він бореться між суперечливими пориваннями смакувати мене чи поглинути.

Коли він прикушує мою нижню губу, я відкриваюся йому назустріч. Цілую його у відповідь із такою самою пристрастю. Це не просто поцілунок. Це всі невимовлені слова, написані нашими губами, нашими тілами. Це нестримні злість, і надія, і страх, і хіть — усе сплелося разом та закипіло. У нашому цілунку немає самотності. Немає докорів. Лише смак, як насичене червоне вино, і відчуття його сили огортають мене, розливаються всередині.

Мої руки обхопили його шию, пальці пірнають у волосся, знімають із нього стрічку, щоб відчувати шовковисті кучері. Фінн відриває свої вуста від моїх і лишає гарячі поцілунки вздовж моєї щелепи й під вухом, аж поки знаходить місце, де шия переходить у плече, де він не так давно мене вкусив. Його язик ковзає по цьому місцю, і я задихаюся. Жага насолоди наповнює мою кров, а спогад розквітає в пам’яті.

Фінн стогне і впирає стегно між моїми ногами, наче й він пригадав.

— Я думав, що вигадав це, — шепоче він. — Але на смак ти ще солодша, ніж я пам’ятаю.

Припини. Я кохаю тебе. Припини. Прошу тебе. Будь ласка, будь ласка, будь ласка.

Груди розриває біль, жахливий, відчайдушний і не мій. Проте він прояснює мою голову. Це помилка. Цей поцілунок. Ці дотики. Танути від звуку його ніжних слів. Це все жахлива помилка, а я і так забагато їх наробила.

Відштовхую Фінна і здіймаю щит, блокуючи раптовий сплеск почуттів Себастіана.

Фінн не опирається. Він навіть не зашпортується. Просто відступає на три кроки, ніби готуючись до тієї миті, коли я отямлюсь.

Він не зводить із мене очей. Його груди високо здіймаються.

Цікаво, чи в мене такий самий розгублений вигляд, як і в нього, чи так само розпухли мої губи, чи голод, який я бачу в його очах, відбивається в моїх.

— Тобі не можна мене цілувати. — Мій протест звучить слабко. Силувано. Можливо, тому що так воно і є.

Фінн робить довгий нерівний вдих, і я практично бачу, як він опановує себе.

— Вибач, що розчарую тебе, принцесо, але не тільки я цілувався.

— Ну, мені теж не можна тебе цілувати.

Він вигинає брову.

— І чому ж це?

Тому що я не можу ясно мислити, коли ти торкаєшся мене. Тому що я не хочу знову пошитися в дурні. Тому що було б надто легко повірити твоїм солодким словам і дозволити собі закохатися в тебе. Тому що в мене досі є те, чого ти хочеш, і я не можу повірити, що ти хочеш більше мене, ніж цю силу.

Я надто нестійка, надто вразлива, щоби поділитися з ним якоюсь із цих причин, тож обираю ту, яка, я знаю, зачепить його найболючіше.

— Тому що я зв’язана із Себастіаном.

Фінн не ворушиться, не наїжачується фізично, але я бачу зміни в його очах. Немов зачинилися двері.

— Цікаво.

Стискаю губи, але нічого не можу вдіяти. Я заковтую наживку.

— Що саме?

Він стинає плечима.

— У Міші створилося враження, що ти більше не хочеш зв’язку. Що ти сподіваєшся знайти спосіб його розірвати.

Я пирхаю.

— Ти маєш рацію. Міша забагато говорить.

— То це правда? Ти хочеш розірвати зв’язок?

Я стискаю зуби.

— Себастіан уклав його з не зовсім чесних міркувань.

— І ти думаєш, існує виняток, який дозволить тобі розірвати зв’язок, тому що Себастіан тебе обдурив? — Фінн

відвертається від мене й підходить до поруччя. — Тобі ще стільки всього треба дізнатися про цей світ, принцесо.

Знову ця зверхня поблажлива маячня…

Я розвертаюся, щоби піти, але зупиняюся, стоячи спиною до зірок.

— Не плутай незнання з наївністю, Фінне. Я вже не та дурненька дівчинка, яка заплуталася у фізичному потязі та гарних словах.

— Не сумніваюся, Себастіан буде більш ніж щасливий перевірити цю теорію.

Я озираюся через плече. Фінн дивиться на мене так пронизливо, ніби хоче залізти в мої думки.

— Я говорила про тебе.

Він важко ковтає.

— Будь готова виїхати до світанку, — каже він. — День буде довгий.