Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Над обрієм низько стелиться сонце, розливаючи по небу помаранчеві й червоні барви. Позаду мене хрускотить гравій від черевиків. Я не підводжуся з каменя, на якому сиджу, не обертаюся, щоби подивитися, хто наближається. Я знаю, хто стоїть за мною, і тепер у мене є пояснення, чому я завжди так чітко усвідомлювала його присутність.

«Споріднений». Це слово відлунює в мені, наче крик яструба в каньйоні.

Ми вирішили зробити коротку зупинку, щоб розім’яти ноги та справити потреби, але я не кваплюся повертатись у сідло.

Ми вже декілька годин скачемо верхи, щоб встигнути до настання темряви дістатися Опівнічного палацу. В мене було багато часу, щоб усе обміркувати. Навіть забагато.

Чоботи шурхотять гравієм, і за мить Фінн опускається поруч зі мною.

— Як ти тримаєшся?

Мої очі печуть. Щоразу, як я думаю, що нарешті знайшла тверду опору, весь мій світ перевертається з ніг на голову. Однак у мене немає права жаліти себе.

— Чому ти досі не зненавидів мене?

Фінн ніжно бере мене за підборіддя і повертає обличчям до себе.

— Чому, заради богів, я мав би тебе ненавидіти?

Я схлипую.

— Фінне, тебе виховували стати правителем свого королівства. Усе життя ти готувався посісти трон — і раптом чуєш, що замість тебе на ньому повинна сидіти я. Як ти можеш ось так змиритися із цим?

Вираз його обличчя лагіднішає. Він ніжно гладить мене по щоці.

— Мене виховували служити своєму королівству. Захищати свій народ і робити все, щоб мої піддані ні в чому не мали потреби. Колись я вважав, що зможу краще впоратися, якщо сидітиму на троні, але потім сталося все це, і… — Він стинає плечима, його погляд опускається до моїх вуст. — Не забувай: я вже змирився з тим, що трон займе Себастіан. І раптом це більше не входить у наші плани, тому що в нас є ти, і найбільше цьому Двору потрібна саме ти. Я знав це, коли схилив коліна перед тобою на тій горі й подав знак народу Старелії, що ти станеш їхньою королевою. З кожним своїм подихом я просто знав це.

— Тому що я нібито якась загублена спадкоємиця Меб?

— Це всього лише формальність, яка дасть тобі змогу посісти трон. Але ти потрібна нашому Двору не через свою кров. — Він прибирає руку з мого обличчя і кладе її мені на груди. — А через те, що у тебе в серці.

— Фінне… — я прикушую нижню губу, щоб не бовкнути зайвого. Якась давня магія пов’язала наші життя й силу воєдино, але я не розумію, чи впливає це на мої почуття до Фінна. Поки мені треба стриматися. — Мені страшно. Я нічого не розумію про те, як бути королевою.

— Мені шкода, якщо ти відчуваєш, ніби потрапила в пастку. Якщо хочеш…

— Ні. — Хитаю головою, щоб стерти слова, які можуть прозвучати образливо для дару, що я отримала. Адже коли вони схилили переді мною коліна й назвали мене своєю королевою, моєю єдиною думкою було «нарешті». Нарешті я зможу щось змінити. Нарешті в мене є сили допомогти.

Королева — ось відповідь на запитання, яке переслідувало мене все життя.

— Ні, я не думаю, що це пастка. Мені страшно, тому що я хочу все зробити правильно. Страшно, бо все, чого я завжди хотіла, — це мати можливість допомагати безсилим, а тепер… — заплющую очі. — Я не хочу помилитись.

— Я буду поруч із тобою. — Його губи торкаються мого вуха. — І для мене це найбільша честь.

* * *

— Має бути інший спосіб! — гиркає Себастіан. — Без необхідності спускатися в Підземний світ. — Його очі кольору морської хвилі палають від люті.

— Меб хоче бачити свою спадкоємицю, а нам потрібно дізнатися, як виправити цей безлад, — знову пояснює Фінн, потираючи голову. — Ми мусимо піти.

Після тієї короткої зупинки в лісі ми поїхали просто до Опівнічного палацу. Ми тут менш ніж годину, і новина про моє можливе походження та плани вирушити в Підземний світ викликали серед наших друзів справжній переполох. Себастіан страждає найбільше. Тінан, Кейн, Міша, Прета, Фінн, Джуліана, Ріаан, Себастіан і я зібралися навколо довгого столу в кімнаті для нарад. Перед нами розстелена карта Двору Місяця. Ми намагаємося вигадати найпростіший для нас із Фінном спосіб дістатися до порталу, але Себастіан безупину повторює те саме, сподіваючись вмовити нас змінити плани.

— Тоді я піду з нею, — каже Себастіан. — Ми зв’язана пара, і наш зв'язок дозволить мені захистити її.

— Ось тут є проблемка, — втручається Міша. — Ти нащадок Діґлана, найлютішого ворога Меб, того, хто вбив її сина. Якщо ми не хочемо, щоб Меб визнала декого негідним, посилати тебе трохи ризиковано.

— До того ж мені наказали йти з Фінном, — спокійно кажу я.

«Йому важко, — подумки пояснює мені Міша. — Єдине, що не подобається Себастіану більше за план відправити тебе в Підземний світ, — це думка про те, що Фінн — твій споріднений партнер».

«Чому?» — запитую, переводячи погляд на той бік столу, де сидить мій друг.

«Спорідненість — особливий зв’язок, що зберігається протягом усього життя. На відміну від звичайного, його може розірвати тільки смерть. Хлопчисько ревнує, хоча нам із тобою відомо, що ваша спорідненість — лише привід виплеснути розчарування. Йому важко дивитися правді в очі».

«І що ж це за правда?»

«Що твої почуття до Фінна ніяк не пов’язані з дарованою богами спорідненістю між вами».

Кейн нахиляється над столом і розгладжує мапу.

— Ось куди ми прямуємо, — каже він, обводячи великим пальцем місце на півночі Гоблінських гір. — Мати Верба розташована саме там, — він постукує по мапі в місці, позначеному зірочкою, потім обводить його колом. — Землі, що оточують це священне дерево, називають кряжем Німоти.

— Чому саме Німоти? — запитую я.

— Там немає магії, — пояснює Фінн. — Від зв’язку там користі не більше, ніж від твоїх сил.

— Але якщо магія — це життя… — починаю я.

Фінн хитає головою:

— Ми пробудемо там небагато часу, тож це не зашкодить нам, якщо ми не отримаємо серйозне поранення. Це найближче до прокляття королеви явище, що існує в природному світі, але воно діє на всіх магічних істот. Ось чому ця частина нашої території незаселена. Фейрі їздять туди на полювання або перепочинок, але ніхто не хоче там жити.

— Ніколи не чув, щоб там був портал, — каже Себастіан.

— А ти знайомий із розташуванням порталів у Підземний світ? — гарчить Кейн.

Фінн кидає промовистий погляд на свого друга, і від самого виразу його обличчя Кейн втихомирюється.

— Можливо, це новий портал, створений спеціально для Абріелли, — стинає плечима Фінн. — Або він був там увесь час і є причиною існування кряжа Німоти.

Себастіан супиться:

— Це може бути пасткою.

Фінн киває:

— Я вже думав про це, але якщо Абріелла — спадкоємиця Меб, і Велика королева справді хоче, щоб ми відвідали її, портал покличе Брі, щойно ми опинимося поруч. Якщо вона не відчує цього тяжіння, ми повернемося. Даю тобі слово.

— Повернемося, і що тоді? — запитую. Я дуже не хочу покладатися на якесь містичне тяжіння, щоб зрозуміти, як чинити правильно. — А якщо я взагалі нічого не відчую? Що ми робитимемо, коли повернемося сюди?

— Чекатимемо, поки наступна жриця складе в храмі клятву Верховної жриці, — каже Фінн. — А тим часом битимемося з могутнім королівством його матері з допомогою наших розколотих сил.

— Ми програємо цю битву, — буркає Кейн.

Фінн киває:

— Але загинемо із честю.

Я на мить заплющую очі й глибоко вдихаю. Розплющивши їх, дивлюся на Себастіана.

— Це наш найкращий спосіб знайти рішення, — кажу я йому. — Ми з тобою зруйнували це королівство. Потрібно щось зробити.

— Ми попросимо гоблінів перенести нас так далеко в гори, як тільки можна, — пропонує Кейн, показуючи точку на мапі на південь від нашого пункту призначення. — Далі підемо пішки. Так далеко на півночі й на такій висоті буде холодно. Тож нам потрібно взяти все необхідне, щоб зігрітися, особливо для тієї частини подорожі, де ми не зможемо покладатися на магію.

— А як щодо Підземного світу? — запитує Себастіан. — Що захистить Абріеллу там?

— Милість богів, — пирхає Джалек.

Я прикушую губу. Мене мала б жахати ця поїздка, але я досі не оговталася від останніх подій.

— Який він узагалі, той Підземний світ?

— Джуліано, чи могла б ти відповісти на це запитання? — просить Фінн. — Твоя мати ходила туди, щоб стати Верховною жрицею. Що вона тобі розповіла?

— Я не можу сказати, чого очікувати, — відповідає Джуліана. — Підземний світ мінливий. Він різний для кожного, хто туди спускається. Але всі, хто наважився вирушити туди й повернувся, кажуть про величезну відстань, яку їм довелося подолати, аби дістатися до Великої королеви. Місцевість буде нерівною, а подорож — виснажливою. Це потрібно для того, щоб оцінити ваші серця й вашу наполегливість. Королева не з’явиться перед тими, хто відступить. Вам варто запастися водою та їжею й бути готовими до найважчої подорожі у вашому житті.

— Стережіться монстрів, що зачаїлись там, — додає Міша. — У тому світі мешкають істоти такі дикі й кровожерливі, що їх вигнали з нашого світу. І їхнє найбільше бажання — гратися вашими душами цілу вічність.

Себастіан зі скрипом відсуває стілець і вибігає з кімнати. Усі мовчки спостерігають за ним.

— Я з ним поговорю, — спокійно кажу.

— За всієї моєї поваги, королево, — зазначає Кейн, — тобі не потрібен його дозвіл.

Я вимушено усміхаюся й киваю, перш ніж вийти з кімнати. Знаходжу Себастіана на терасі перед бібліотекою, він дивиться в ніч.

— Вони пояснили тобі, як це небезпечно? — запитує він, не обертаючись, бо відчуває мою присутність. — Розповіли, скільки фейрі намагалися поговорити з Меб, але так і не повернулися? Бо ці міфічні монстри — не єдина твоя проблема. Якщо Меб вирішить, що на її час посягнув хтось негідний, то подбає про те, щоб він ніколи не повернувся до порталу. А якщо хтось таки повертається, то зовсім втрачає розум. Тобі розповіли це?

— Себастіане… — ступаю вперед, простягаючи руку, щоб торкнутися його спини. Саме тієї миті він обертається, і я дивлюся на його груди. Він зовсім поруч, і в мене перехоплює подих. Не знаю, чи була я коли-небудь так близько до нього, відчуваючи те, що відчуваю зараз. Не пригадую, щоб колись стояла так близько до Себастіана й бажала, щоб він мене відпустив. — У мене немає вибору, — кажу я, підводячи голову до його обличчя. — Я не хочу, щоб від рук твоєї матері загинув ще хтось. І я можу не допустити цього.

— Я не хочу, щоб ти йшла в Підземний світ, — шепоче він, притискаючи своє чоло до мого. — Розумію твій гнів і твою недовіру до мене, я все це заслужив. Я можу зрозуміти, що ти зараз заплуталася в наших стосунках. Я навіть можу пробачити, що ти дозволила йому торкнутися до тебе, але категорично не хочу, щоб ти приносила себе в жертву. Ти не уявляєш, яке це жахливе місце.

— А ти уявляєш? — запитую я.

Дивний вираз на мить з’являється на обличчі Себастіана, його щелепа міцно стискається.

— Якщо ти не повернешся, якщо Меб вирішить, що ти не гідна цього, я не зможу з тим змиритися.

Я відступаю на крок назад. Мені потрібен простір. Навіть із моїми щитами, коли ми так близько, його емоції змішуються з моїми і змушують мене сумніватися в усьому.

— Себастіане, я піду.

Він міцно заплющує очі.

Ковтаю клубок у горлі, розуміючи, що це була найлегша частина цієї розмови.

— Послухай, якщо є спосіб розірвати зв’язок між нами, перш ніж я піду, ми повинні це зробити.

Він різко розплющує очі.

— Ні.

— Басті, — шепочу я. — Ти і я, ми більше не будемо разом. Байдуже, що трапиться під час цієї подорожі. Ми не будемо жити довго й щасливо. Нам просто не судилося.

— Ти навіть не спробувала. Весь цей час ти була з ним.

Так. Я була там, де мала бути.

Це нічого б не змінило, — кажу я.

Він хитає головою:

— Я цього не робитиму. Не лише тому, що це неймовірно боляче, а я не хочу знову заподіяти тобі такий біль. І не тому, що в нас немає необхідних ресурсів. Я не стану цього робити, бо не можу. Я кохаю тебе, і хочу напевне знати, що ми спробували.

— Ти хочеш захистити мене від полону, тортур і болісної смерті? Але і я бажаю тебе захистити. Не хочу, щоб ти страждав через те, що я можу відчути в найближчі декілька днів.

— Правда? — запитує він, схиливши голову набік і пильно вдивляючись у моє обличчя. — Чи ти хочеш стати вільною, щоби бути з ним без мого відома? Хочеш бути вільною, щоб коли він цілуватиме й торкатиметься тебе, ти не відчувала, як це роздирає мене на шматки?

Я не можу чути біль у його голосі, не згадуючи, як ми з Фінном стояли під водоспадом і як на мене через зв’язок навалилися почуття Себастіана. Як він страждав від моєї зради.

— Басті, — шепочу я. — Ти повинен мене відпустити. Благаю…

— Невже ти забула ніч, яку ми провели в палаці Спокою? Ти благала мене не відпускати тебе, благала тримати, попри те, що мала секрети. Ти була впевнена, що моя любов недостатньо сильна, щоби протистояти твоєму обману, а я присягався тобі, що це не так. Я виконую свою обіцянку.

Міцно заплющую очі, згадуючи.

«Насправді це я не заслужив на тебе, але я надто егоїстичний, щоб відпустити тебе».

«Не відпускай мене. Тримай мене, будь ласка».

— Це було раніше. Стільки всього змінилося.

М’язи на його щелепі смикаються.

— Ти не уявляєш, чим я пожертвував заради тебе. І готовий жертвувати ще більше, — він ступає вперед, розтискає кулак і притискає долоню до моїх грудей так сильно, що я впевнена, він відчуває моє розмірене серцебиття. — Я відчуваю тебе. Попри всі твої спроби відгородитися від мене, я відчуваю тебе. І я відчуваю, що ти закохуєшся в нього.

— Тоді розірви наш зв’язок. — Мені гидко, що я завдаю йому болю, хай яких помилок він припустився і як сильно мене скривдив. — Відпусти мене — заради нас обох.

Себастіан хитає головою:

— Ти забагато просиш.

— Ти хочеш зберегти наш зв'язок, навіть знаючи, що я жадаю звільнитися від нього? Знаючи, що я закохуюся в іншого? Знаючи, що я відчуваю до Фінна?

Він здригається.

— Так. — Його долоні обхоплюють моє обличчя. — Ти моя, Абріелло. Я знайшов тебе першим.