Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

За воротами замку сходить сонце, співають птахи, але Золотий палац оповитий пеленою ночі. Моєї ночі. Моєї темряви. Моєї сили.

Вивільняю магію разом зі своїм відчаєм, заманюючи в пастку тих, хто наважиться переслідувати мене. Темрява тягнеться за мною, ніби шлейф вишуканої весільної сукні. Але я нікому не наречена.

Я не дозволю їм обдурити мене красивою брехнею та маніпуляціями. Себастіан зрадив мене. Вони всі мене зрадили, але його лицемірство ранить найглибше. Чоловік, який мав би кохати й захищати, лише використав мене, щоб украсти корону Немилостивих.

Лють стугонить венами й живить мою силу.

Я біжу, навіть коли стежка під босими ногами стає кам’янистою й ріже їх до крові. Зосереджуюся на болю, радію, коли гравій впивається в мої підошви. Це єдине, що притлумлює інші почуття — муку й розчарування, які належать тому, кого я кохаю. Тому, з ким зв’язана назавжди. Тому, хто збрехав мені, хто зрадив мене.

Я не хочу його відчувати. Не хочу знати, що моя втеча розломила його серце навпіл, що втрата мене підкосила Себастіана. Не хочу розуміти, що він потрапив у пастку власного обов’язку, чи осягати глибину його жалю. Проте я відчуваю все це. Через зв'язок між нашими душами я відчуваю його.

Себастіан зрадив мене заради корони й отримав, що хотів, а я стала тим, кого так довго зневажала. Фейрі. Безсмертною.

Я біжу, аж раптом здоровий глузд впивається в мене кігтями.

Я босоніж. У нічній сорочці. Так мені далеко не втекти, але я нізащо не дозволю їм мене впіймати.

Плутаючи сліди, повертаюся до загону. Коли вриваюсь усередину, нажаханий конюх вибалушує очі. Його погляд прикутий до хвилі темряви, що насувається позаду мене, готова завдати удару.

Конюх — це молодісінький фейрі, з волоссям піщаного кольору, яскраво-блакитними очима та загостреними ельфійськими вухами. Я вже бачила його раніше, коли брала коня, щоби прокататися навколо палацу. Тоді ще думала, ніби тут я в безпеці, ще вірила, ніби любов Себастіана щира.

— Дай мені свої чоботи, — кажу, владно підвівши голову.

— Мої… мої… — він затинається, кидає швидкий погляд у бік палацу й темних руїн, які я залишила на своєму шляху.

— Твої чоботи! Негайно!

Не зводячи з мене великих стурбованих очей, він розшнуровує чоботи й кидає мені під ноги.

— Тепер коня, — наказую я, взуваючись.

Його чоботи трохи завеликі, але згодяться. Міцніше затягую шнурівки, туго зав’язую їх на щиколотках.

Хлопець знову зиркає на палац — з мене виривається нова хвиля сили, й ніч позаду пульсує від злості. Руки конюха тремтять, коли він виводить зі стайні білу кобилу.

— Щ-що відбувається, м-м-міледі?

Я ігнорую запитання й киваю на темний пояс із ножами на його талії:

— І ножі теж.

Він розстібає пояс, і той падає на долівку стайні. Швидким рухом я хапаю пояс за пряжку й обмотую навколо талії та, добряче затягнувши, застрибую на кобилу.

— Дякую, — кажу, але хлопець сахається мене, ніби боїться, що я прикінчу його цими самими ножами. Страх конюха залишає кислий присмак у моєму роті. То от ким я стала?

Ось ким мене зробив Себастіан.

Мені ніколи думати про це. Я пришпорюю кобилу й вилітаю зі стайні, вирівнююся в сідлі й зненацька відчуваю поштовх у грудях. Тілом розливається солодкий біль, що благає мене повернутися до палацу. Повернутися до Себастіана.

Крики котяться над галявиною. Мої нові, фейрівські, вуха вловлюють гул хаосу в замку: штовханину, крики, тупіт ніг, що біжать до мене.

Крики ближчають. Моя магія вислизнула. Моя темрява послабила хватку.

Я всаджую шпори в боки кобили. Вона стає дибки й мчить щосили, доки я тримаюся так міцно, як тільки можу.

Повернись.

Я не чую слів: я відчуваю їх і біль, що обпікає груди та пробирає до кісток.

Ти мені потрібна. Повернися до мене.

Нагадування про мій зв'язок із Себастіаном змушує мене гнати коня ще швидше. Я не знаю, чи зможу втекти, чи зможу лише відстанню притлумити його страждання й душевний біль, але планую спробувати.

— Мені потрібна кімната на ніч, — кажу барменці за стійкою в занехаяному заїжджому дворі. Мій голос звучить як розбите скло, а кожен м’яз у тілі кричить від утоми.

Не знаю, де я і як далеко заїхала. Знаю тільки, що мчала геть від палацу так швидко, як тільки могла. Я нестримно неслася повз села й фермерські угіддя, доки мала сили триматися в сідлі.

Я мало їздила верхи, відколи мама зникла, і вже точно ніколи не скакала стільки часу, та ще й такою гористою місцевістю, яку здолала за останні декілька годин. Коли передаю віжки конюхові заїжджого двору, мої ноги волають про відпочинок.

У жінки за барною стійкою гострі вуха й міцно стиснуті губи. Її холодні блакитні очі сяють крижаним блиском, що з’являється в тих, хто має непросте життя. Барменка оглядає мене з ніг до голови, і я уявляю, яке опудало вона бачить. Біла нічна сорочка тепер кольору запилюженої ґрунтової дороги, та й обличчя має не набагато кращий вигляд. Руде волосся до плечей, брудне й сплутане, а губи пересохли від спраги.

— Я не займаюся благодійністю, — бурмоче барменка, відвертаючись, щоб обслужити більш перспективного клієнта.

Я кидаю мішечок із монетами на стійку. Мої старі злодійські навички й тут стали мені в пригоді. Цей мішечок фейрівського золота люб’язно подарував мені п’яний орк в іншій таверні за годину на захід звідси, де я спочатку планувала заночувати. Той орк помітив мене, коли я йшла до туалету, й вирішив, що зможе зловити мене там і облапати. Хоч я й була виснаженою, мені все-таки стало сил загорнути орка в таку глибоку темряву, що він плакав, як дитина, і благав відпустити його.

Барменка розв’язує мішечок, зазирає всередину — і її пригаслі очі на мить спалахують. Губи тріумфально вигинаються, перш ніж вона встигає приховати це.

— Цього досить, — каже, штовхаючи по стійці ключ. — Другий поверх, останні двері ліворуч. Я попрошу покоївку набрати тобі води для купання.

Я нічого не знаю про фейрівські гроші — чого вони варті, що можна придбати за одну таку блискучу золоту монету, — та, очевидно, що я віддала значну суму, й мене намагаються пошити в дурні. Здивовано вигинаю брову.

— А ще мені потрібна вечеря.

Барменка швидко киває:

— Звісно.

Занадто легко.

— І якийсь одяг. Штани й сорочка. Жодних суконь.

Зморшкуваті губи кривляться.

— Я не торгую одягом, а крамничка кравця зачинена на ніч.

Не зводжу з барменки незворушного погляду, і вона зітхає:

— Але… — Вона оглядає мене. — Можливо, тобі підійде щось із мого одягу. Я все владнаю.

Киваю на знак подяки й опускаюся на стілець біля барної стійки, не впевнена в тому, чи витримають мої тремтячі ноги ще бодай мить.

— Я повечеряю тут.

Барменка ховає мішечок із грошима, а тоді гарикає дитині, щоб та принесла мені обід. Малеча тікає, опустивши голову. Холодні очі барменки повертаються до мене й пильно дивляться.

— Звідки ти? — запитує вона.

Я сміюся, але так втомилася, що звук нагадує стогін.

— Ти не знаєш це місце.

Барменка вигинає брову:

— Я знаю більшість місць. Під час війни навіть пожила трохи у Дворі Тіней.

Я лише знизую плечима, розуміючи: вона надто хоче зберегти ті монети, щоб наполягати на відповіді.

— Та нічого особливого.

Барменка принюхується, й мені цікаво, що вона відчуває. Я досі пахну як людина, хоч і стала фейрі? Чи може вона відчути на мені запах палацу? У фейрі бездоганні органи чуття, але за ті короткі години, що я провела в цьому тілі після перевтілення, підвищена чутливість до звуків, кольорів і запахів лише відволікала. Це надто приголомшує, тому користі із цього немає.

Дитина повертається безшумно. Барменка бере миску тушкованого м’яса й тарілку з хлібом і ставить їх переді мною.

— Поки ти не приносиш неприємності на мій поріг, я не хочу нічого знати. Іноді так навіть краще. — Вона нахиляє голову, щоби перехопити мій погляд. — Розумієш?

Я завмираю, перша ложка тушкованого м’яса зупиняється на півдорозі до мого рота. Невже вона думає, що розкусила мене?

— Звісно.

Вона різко киває й відходить, щоб допомогти іншому відвідувачу.

Ледве втримуюся на стільці, закидаючи до рота м’ясо. Я не мала би бути такою втомленою навіть після довгого дня в сідлі, але моє тіло зруйноване. Хай якою сильною була спокуса проігнорувати шлунок, піти до кімнати, залізти в ліжко й поринути в сон, я розумію: треба підкріпитися, щоб рухатися далі.

А куди далі?

Я відштовхую це запитання. Не знаю, куди йти та що робити. Однак мені потрібно триматися подалі від палацу — подалі від Себастіана. Про решту не можу зараз думати. Про те, наскільки я не готова лишитися на самоті в цьому чужому світі, а тим паче про те, що мої загострені вуха й нещодавно дароване безсмертя означають, що я ніколи не зможу потрапити додому.

Ніколи не повернуся до Елори.

Не побачу сестру.

До барної стійки неквапом підходить огрядний орк і сідає поруч зі мною. Він зростом понад метр вісімдесят, має плаский ніс, чорні очі-намистини і два великі нижні ікла, що вигинаються по обидва боки верхньої губи. Кремезний, із міцними м’язами, як усі орки, й сама його близькість змушує мене почуватися маленькою і тендітною. Опускаю голову, сподіваючись, що він мене не помітить. Годину тому в мене вже була зустріч із представником його виду, і я зовсім не хочу привертати увагу цього здоровила.

— Елю? — запитує його барменка. Її губи намагаються витиснути усмішку.

— Ага. І поїсти. Сьогодні був пекельний день.

Вона смикає ручку крана й наливає напій.

— Справді?

— Нечестиві повернули свої сили.

Нечестиві?

Барменка сміється.

— Ну так, звичайно.

— Нє. — Орк хитає головою. — Це правда.

Вона стинає плечима.

— Якщо це означає, що ти можеш знову завдавати їм болю, думаю, ти мав би бути щасливим. — Вона говорить таким тоном, ніби вважає, що орк кепкує.

— Я не брешу. Це сталося вночі в дитячому таборі. Малі вилупки вбили десятьох моїх хлопців, перш ніж ми зрозуміли, що відбувається. Останні вісімнадцять годин, що ми чекали на ін’єкції, був суцільний хаос.

Барменка здригається.

— Я не знаю, як ви можете впорскувати цю отруту дітям.

— Легко. — Орк імітує натискання на поршень шприца.

Вона хитає головою.

— Мені вкололи ту гидоту ще під час війни. Відчуття, наче це сама смерть.

Коли Джалек був ув’язнений у Золотому палаці, йому робили ін’єкції, щоб заблокувати його магію. Це про них зараз ідеться? Вони колють дітям те саме?

Коли барменка повертається до мене й запитально підводить брову, я розумію, що занадто витріщаюсь. І знов опускаю голову.

— Я б краще повбивав їх, — продовжує орк, — але наказ є наказ. Вона хоче, щоб маленькі виродки були живі.

Діти. Він говорить про дітей Немилостивих у її таборах.

Лють закипає в моїй крові. Я ненавиджу їх усіх. Фейрі — брехуни й маніпулятори. Якби не їхня жорстокість і політичні інтриги, я могла б зараз бути вдома з Джас, а не тут. Самотня й розгублена. Зламана й застрягла в цьому новому, безсмертному, тілі, про яке ніколи не просила.

Проте діти? Нехай вони фейрі, але їхньої провини в усьому цьому немає. їх забрали від батьків і ув’язнили лише через нескінченну боротьбу за владу між двома Дворами, які й без того вже достатньо могутні. Це огидно.

Усе моє дитинство минуло нехай не в справжній в’язниці, але в пастці несправедливого, експлуататорського контракту. Я знаю, як це — бути сиротою, і знаю, як це — коли в тебе крадуть твій вибір ті, хто має стільки влади, що вже не бачить нічого, крім власної жадоби.

Барменка ставить перед орком миску, хитаючи головою.

— То прокляття справді знято?

— Угу.

Вона зітхає:

— Шкода твоїх вартових. Тобі потрібна кімната?

Орк запихає ложку до рота й, навіть не проковтнувши, говорить:

— Так. Треба декілька годин поспати, перш ніж я повернуся туди.

Барменка хапає ключ із дошки позаду себе й дає йому.

— Обережніше сьогодні, чуєш?

Орк бурчить щось у відповідь і продовжує запихатися тушкованим м’ясом.

Мене ледь не вивертає від самої думки, що дітям впорскують протимагічну отруту, що їх тримають ув’язненими. Орк назвав їх нечестивими.

Це слово означає «ув’язнені» чи «Немилостиві»?

Здається, я вже знаю відповідь, і від цього в моїй крові стугонить лють.

Змушую себе доїсти вечерю, бо мені знадобиться енергія, але хліб розсипається в роті, наче попіл, а тушковане м’ясо падає в шлунок важким каменем.

Барменка прибирає мій посуд, та я лишаюся сидіти за стійкою і п’ю воду, поки орк доїдає свою порцію й замовляє другу. Прикінчивши все на тарілці, він видає задоволене гарчання, і я вмить осушую свою склянку.

— Ти не проти налити сюди ще води й дозволити мені взяти її нагору? — запитую я, здіймаючи порожню склянку.

Барменка киває й доливає з глечика воду.

Кинувши останній погляд на орка, йду до сходів. Там ховаюся в тінях, огортаючи ними себе, щоб відвідувачі не помітили мене, проходячи повз. Я мовчки чекаю. Мої повіки важчають, тіні заколисують розхитані нерви, тіло благає про відпочинок. Я чекаю і чекаю, аж доки на сходах з’являється орк і рушає нагору.

У світлі свічок легко триматися в тіні, а важке дихання орка маскує звуки моїх кроків. Він зупиняється, тоді простує до кімнати на другому поверсі — на двоє дверей далі коридором від моєї. Коли він заходить, бачу, що двері відчиняються в коридор, а не в кімнату. Ідеально.

Щойно орк зникає, я йду до своєї кімнати. Вона маленька, темна й запліснявіла, але там є ліжко і, як було обіцяно, одяг та відро теплої води для вмивання. Я осушую свою склянку й наповнюю її мильною водою, а тоді повертаюся в коридор. Ставлю склянку просто перед кімнатою орка, щоб вона перекинулася, коли двері відчиняться. Хотіла встановити більш вигадливу пастку, скориставшись своєю магією, але я ще надто невміла й не знаю, чи діє моя сила, поки сплю.

Я виснажена й нетерпляча, інстинкти роздирають мене на шмаття. З одного боку, хочу спати вічно, а з іншого — бажаю негайно допомогти дітям Немилостивих. Однак я не маю ані найменшого здогаду, куди йти та що там на мене чигатиме. А ще мені конче треба поспати.

Я повертаюся до своєї кімнати, скидаю брудну сукню й тру шкіру, аж доки вона починає поколювати.

Миючись, зачіпаю смарагд, що висить між моїми грудьми. Себастіан подарував його мені на нашу церемонію зв’язування. Це здавалося таким продуманим подарунком — ювелірна прикраса, що пасує до сукні, яку пошила для мене сестра, однак тепер цей смарагд — лише холодне нагадування про зраду коханого. Я відчуваю спокусу зірвати його й викинути в смітник, але стримуюсь. У мене немає грошей, тож мені знадобиться те, що в майбутньому можна продати.

Проводжу мочалкою по грудях, не звертаючи уваги на руну, викарбувану на шкірі просто над серцем, — знак мого вічного зв’язку із Себастіаном.

Минув тільки день відтоді, як я востаннє милася, готуючись до зустрічі із Себастіаном і нашої церемонії укладання зв’язку. Хоча здається, що минуло ціле життя. Я була сповнена такої радості й очікувань, а тепер мене наповнює лише пекучий біль зради. Через наш зв’язок я відчуваю всі його емоції. Вони накочуються на мене, ніби хвилі на розхитану дамбу, й щомиті загрожують затопити.

Кохаю тебе. Ти мені потрібна. Пробач мені.

Проте прощення здається таким самим далеким та неможливим, як і повернення до мого життя в людському світі. Себастіан вкрав залишки моєї довіри, коли уклав зі мною зв’язок. Він змусив мене повірити, що бажає цього, бо кохає мене. Я пов’язала свою душу з його, щоб він міг захистити мене від тих, хто хотів відібрати моє життя, аби вкрасти корону. І він дозволив мені. Дозволив зв’язатися з ним, вмовив мене на це, згодовуючи ретельно відібрані шматочки правди, акуратно приправлені звабливою брехнею. Він уклав зі мною зв'язок, хоча знав, що прокляття і його Немилостива кров уб'ють мене, знав, що мені доведеться випити зілля й стати фейрі, аби вижити.

І він зробив це все заради влади. Заради тієї самої корони, в полюванні на яку звинувачував Фінна й Мордея.

Себастіан виявився не кращим за інших, і тепер я зв’язана з ним назавжди. На все своє безсмертне життя. Тепер я відчуваю його, ніби він частина мене.

Я відштовхую все це. Його почуття. Мої.

Це занадто. Забагато. І водночас напрочуд мало. Цілі табори дітей накачують наркотиками і тримають під замком задля мерзенних цілей королеви. Невинних дітей, які мають не більше влади над своїм життям, ніж я, коли підписала контракт із мадам Ві, щоб ми із Джас не опинилися на вулиці.

Коли я дізналася про табори, мені стало зле. Фінн розповідав, що, коли вартові Золотої королеви ловили на своїх землях фейрі Тіней, Арія розлучала дітей із батьками й відсилала малечу в табори. Там їм промивали мізки, втовкмачуючи, що Милостиві кращі, достойніші, а отже, Немилостиві повинні служити їм.

Мій інстинкт попереджав: ці табори — переконлива ознака того, що не варто довіряти Золотим фейрі. Однак я дозволила запевнянням Себастіана, ніби він проти таборів, приспати мою обачність. Більше не буду такою дурепою. І не опущуся до рівня Себастіана, щоб зациклюватися лише на власних проблемах, коли можу допомогти невинним. Не буду такою, як він, і не закриватиму очей на лихі вчинки його матері. Я зроблю все, на що стане сил, аби допомогти тим дітям, — хоча б тому, що це зруйнує підступні плани Себастіана та його мамці.

Я застрягла в цьому світі. Я фейрі. Проте я не безсила й ніколи не буду такою, як вони.

Виснаження легко вимикає думки, що безкінечною спіраллю крутяться в голові. Я хочу спати голяка, торкаючись чистою шкірою свіжих простирадл, але змушую себе одягнути нові речі. Щойно моя пастка спрацює, не можна буде гаяти час на перевдягання. Потрібно бути готовою одразу піти.

Опинившись у ліжку, я ледве встигаю залізти під ковдру й миттєво засинаю.

* * *

Мені сниться темрява. Заспокійлива ковдра з іскристих зір. І голос Фінна за спиною:

— Абріелло, кожна зоря на цьому небі сяє для тебе.

Тремтіння в грудях перетворюється на помахи крил, і я лечу крізь темне нічне небо, поки чиясь крихітна долоня стискає мою руку. Я навіть не дивуюся, коли, озирнувшись, бачу сріблясті очі Ларк, її широку усмішку. Племінниця Фінна й раніше приходила до мене в снах, зазвичай щоби попередити про щось або поділитися загадковим пророцтвом. Однак уперше це не забере жодного дня її життя. Прокляття Золотої королеви було знято тієї миті, коли її син отримав корону Немилостивих. Тепер фейрі Тіней можуть користуватися своїми силами, не жертвуючи безсмертям.

Бодай щось хороше вийшло зі зради Себастіана.

Срібна павутинка на лобі Ларк світиться, коли ми летимо нічним небом, усипаним зорями. Раптом ми падаємо, і тиха ніч зникає. Ми в якомусь лазареті. Уздовж стін стоять ряди ліжок, на яких сплять діти.

— Вони видаються такими сумирними, — шепочу я.

Ларк замислено стискає губи:

— У смерті є певний супокій, але, якщо ти дозволиш, здійметься гамір.

Я хитаю головою:

— Я не розумію, про що ти.

Дар Ларк — бачити майбутнє, але вона ніколи не показувала мені таке чітке зображення, як це.

— Тебе шукають, — каже вона. Її очі сяють. — Тобі потрібно повернутися додому. Заради дітей. Заради Двору.

Я знову хитаю головою:

— У мене немає дому.

Моя сестра — єдина, хто по-справжньому піклується про мене, і вона у світі, який я не можу відвідувати, перетворившись на фейрі.

— Корона в Себастіана. Мені шкода.

Ларк притискає крихітний пальчик до моїх губ та озирається через плече в темну ніч.

— Послухай.

Десь далеко, з іншого світу, долинає крик.

— Час настав.