Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

— І це та неймовірна красуня, за яку билися сини Оберона? — запитує чоловічий голос.

— Їй не потрібна краса. Вогнянка — видатна злодійка. Вона краде серця так само легко, як коштовності, — відповідає віддалено знайомий голос.

Бейккен? Що тут робить Бейккен?

Хтось хихоче:

— Навіть не сумніваюсь.

Я намагаюся розплющити очі, але не можу. Повіки наче склеїлись, і в роті ніби повно піску.

— На вигляд така сама задрипана, як ця закинута конюшня. А смердить іще гірше, — каже чоловічий голос.

Я намагаюся сісти й стогну, бо кожен м'яз судомить від болю.

— Прокидайся, принцесо Абріелло. Твій порятунок прийшов.

Мої відраза й роздратування такі сильні, що нарешті вдається розплющити очі. Натикаюся поглядом на блискучі чоботи, зашнуровані на дужих м’язистих ногах у шкіряних штанях. Я підводжу голову й бачу доволі кремезного, дуже високого фейрі з оливковим кольором шкіри. Незнайомець

шкіриться до мене. З-під копиці густого темного волосся, що спадає йому на чоло, пульсують сріблястим сяйвом ламані лінії.

— Ось і вона, — каже фейрі. У його світло-карих очах танцюють веселі вогники. — Ласкаво просимо назад до світу живих.

Я знаю ці очі.

— Це ти допоміг дітям утекти.

У відповідь отримую широку усмішку. Цей фейрі чомусь здається мені знайомим. Не лише через ті декілька митей, коли ми разом ховалися в траві біля в’язниці Немилостивих. Має бути ще щось.

— Ти — Дикий фейрі, — кажу хрипким голосом.

Він пирхає.

— Саме так. Дякую, що помітила. Може, підемо вже? Доки твій принц не знайшов мене на землях його матері й не змусив поплатитися за це головою.

Мій погляд ковзає на гобліна поруч із фейрі. Це зовсім не Бейккен, це інший, незнайомий мені.

Він не зводить погляду з мого волосся, а його гострі зуби аж блищать від слини.

— Куди ми підемо? — запитую я. Мені боляче говорити. Кожне слово ніби кинджалом врізається в горлянку. Я думала, бути фейрі означає почуватися здоровою та енергійною, повною життєвих сил. Проте відколи я прокинулася із цими ельфійськими вухами, смерть видається мені ближчою, ніж життя.

Незнайомий фейрі сміється:

— Ти використала чимало сили ще до того, як встигла оговтатися від перетворення. Не дивно, що почуваєшся препаскудно.

Я сторожко зиркаю на нього. Він читає мої думки, чи мої міркування такі очевидні?

— І те, й інше. Хоч ноги в тебе загоїлися.

Він має рацію. Біль минув. Єдине нагадування про минулу ніч — кайданки на моїх зап’ястях і засохла кров на стопах.

Фейрі недбало махає в мій бік — і залізні пута спадають. Він простягає мені руку.

— Ходімо. Вартові принца Ронана прибудуть за мить.

— Звідки він знає, де я?

— Зв’язок? — нагадує фейрі, насмішкувато вигнувши брову. — Якби Золотий принц завдав собі клопоту й погнався за тобою сам, замість відправити загін гвардії, то вже спіймав би тебе. Однак ти продовжуєш тікати, тож його солдати витратили чимало часу на пошуки тебе.

Ось він — далекий тупіт копит. Я так втомилася бігти.

Фейрі бере гобліна за одну руку, і той люб’язно простягає мені другу.

— Чому я повинна тобі довіряти?

Чоловік сміється.

— О, ти не повинна. Насправді тобі варто припинити довіряти будь-кому. Це небезпечна звичка у світі фейрі, та й ти вже наробила багато лиха.

— Перепрошую?

Стукіт копит ближчає. Хтось кричить:

— Попереду!

Я підводжуся й обтрушую сіно зі штанів. Обертаюся на двері стайні, очікуючи побачити групу коней, що мчить просто на нас, але нічого не бачу.

— Де вони?

— За пагорбом, десь за кілометр звідси, і швидко наближаються, — відповідає фейрі.

Я не зводжу з нього недовірливого погляду.

Чоловік хихикає.

— Ти ще не звикла до гострого слуху фейрі, але ти призвичаїшся. То ми нарешті підемо?

Я вагаюся. З одного боку, мені більше нікуди йти, а цей фейрі допоміг дітям утекти з в’язниці в трудовому таборі королеви. Вже за це він вартий моєї довіри. З іншого боку, він має рацію. Я не можу комусь довіряти.

— У нас обмаль часу, принцесо.

Я ігнорую його й запитую гобліна:

— Куди ти мене відведеш?

— На землі Диких фейрі, — відповідає гоблін. Його очі бігають конюшнею, наче в кожному темному закутку може ховатися ворог.

— Але я зв’язана із Себастіаном. І… — затинаюсь. Не можна думати про це надто багато, бо я не витримаю. — Я відчуваю його, — кажу крізь зуби. — Він зможе мене знайти.

Гоблін не відповідає, але його супутник киває.

— Так, але не зможе дістатися до тебе, не розпочавши війну, яка для нього зараз не на часі.

Я не можу повернутися додому. Навіть якби знала, як потрапити до Елори, вдома мене переслідували б за те, що я фейрі. Або одразу ж убили б, або побили б і понівечили, як це сталося з Обероном, коли моя матір знайшла його і зцілила. Себастіан два роки прожив у Елорі, начаклувавши собі людську подобу, але я не вмію цього робити, та й не знаю, чи здатна на таке.

Я могла б відшукати Фінна. Він прийшов до мене в сон тієї ночі, коли я прийняла зілля життя… чи я прийшла до нього.

«Ти щаслива?»

З усього, що міг запитати, він хотів знати, чи я щаслива. Будь-хто менш гідний зловтішався б над помилкою, яку я зробила, довірившись Себастіану.

Я впевнена, що Фінн прихистив би мене — він сам сказав це під час нашої короткої зустрічі в моїх снах, але не розумію навіщо. У мене вже немає корони. Нема нічого, що могло б знадобитися йому, окрім хіба що цієї сили, але тепер, коли прокляття знято, Фіннова магія має повернутися до нього. Та й навіть якщо він прийме мене, чи зможу я довіряти йому? Звісно, зрада Себастіана була гіршою, але вони обидва використовували мене, маніпулювали мною й намагалися обдурити. І все заради чого? Заради влади? Заради корони? Нехай забирають.

— Принцесо, ми не можемо стовбичити тут цілий день, — світло-карі очі вдивляються в дорогу за дверима конюшні.

— Я не безсила. Якщо ошукаєш мене, я замкну тебе в темряві, такій глибокій і неосяжній, що ти молитимеш про порятунок від своїх нічних жахіть.

Фейрі усміхається до свого гобліна.

— А вона мені подобається.

Він бере мене за руку, за іншу тримає гоблін.

І я падаю. Лечу, кружляю, шугаю вліво, вправо й водночас нікуди, аж раптом ми опиняємося в тьмяно освітленій спальні. У вікна пробиваються перші паростки світанку, освітлюючи внизу обрамлену деревами просіку. Тут сонце тільки-но сходить, а на землях Милостивих уже стоїть у зеніті. На якусь мить це збиває мене з пантелику, доки я пригадую, що землі Диких фейрі пролягають далеко на захід від Золотого палацу королеви.

— Бережи себе, Вогнянко, — каже гоблін, схиляє голову і зникає.

Я похмуро дивлюся на порожнє місце, де кілька секунд тому стояв гоблін.

— Чому вони працюють на тебе?

— Перепрошую?

— Гобліни. Здається, кожен могутній фейрі має принаймні одного гобліна на побігеньках, але ж це вони володіють силою, яка вам потрібна. То чому гобліни служать фейрі?

Кароокий криво усміхається, наче це запитання робить мене менш цікавою.

— Гобліни укладають союзи з різними Дворами для власних цілей, зазвичай — для доступу до інформації, бо ж колективні знання і є джерелом їхньої сили.

— Колективні знання?

Фейрі здіймає голову.

— Саме так. Що знає один гоблін, скоро знатимуть усі вони. Ніколи не будь такою дурною, щоби повірити, ніби гоблін, який виконує твою волю, служить тобі. Ці створіння відіграють важливішу роль у політиці нашого світу, ніж більшість уявляє. Вони завжди мають власні мотиви й рідко ними діляться.

Його слова багато чого пояснюють. Хоч Бейккен і жив у будинку моєї тітки як її слуга, та в мене ніколи не було відчуття, що вона насправді керувала ним.

Кивнувши, я роззираюся кімнатою. Велике ліжко з балдахіном, застелене шарами постільної білизни, такої м’якої на вигляд, що моє втомлене тіло вабить до неї. З вікон кімнати відкривається гірський краєвид, такий самий прекрасний, як краєвиди садів Золотого палацу та пишних зелених долин за ними. Це справді найкращий вибір між поверненням до Золотого палацу та пошуками Фінна. Однак, залишившись наодинці з цим дивним фейрі, я починаю сумніватися в правильності свого рішення.

— Де ми? — запитую я.

Кароокий фейрі схрещує руки на грудях і схиляє голову набік.

— У моєму домі.

Знову кидаю погляд на ліжко. Якщо він думає…

— Заспокойся, принцесо. Я не тягну в ліжко жінок, які цього не хочуть. А навіть якби ти й хотіла… — змірявши мене поглядом, він морщить носа, здригається від огиди й хитає головою. — Мене не цікавлять коханки, від яких тхне лайном. Одразу пригадую, як батько змушував мене в дитинстві розгрібати купи гною.

Мені перехоплює подих. Це було грубо.

Фейрі регоче.

— Я кажу правду. У тебе такий… аромат, ймовірно, через те, в яких умовах ти вчора ночувала, а проте й вигляд маєш такий, ніби не милася два тижні. Пробач, що я не вважаю тебе спокусливою.

Цей фейрі так дратує!

— Я не хочу тебе спокушати. Я просто хочу…

І чого ж я хочу? Нічого. Не хочу нічого, крім утекти від цього кошмару.

Єдине, що мене зараз приваблює — це сон.

— Тоді спи, — каже фейрі, махнувши рукою на ліжко. — Але, можливо, спочатку приймеш ванну? Я покличу твою служницю.

Він обертається до дверей.

— Зажди.

Фейрі зупиняється й запитально вигинає брову.

— Хто ти?

Усмішка повільно розтікається його обличчям, карі очі спалахують.

— Я — Мішамон Ніко Френділла, але ти можеш називати мене Міша. — Він низько вклоняється. — Приємно офіційно познайомитися з тобою, Абріелло.

Міша. Брат Прети. Ось чому він видався мені таким знайомим. Він схожий на сестру.

— Ні. — Я схрещую руки на грудях. — Тобі доведеться відвезти мене в інше місце. Не хочу мати справу із ще одним принцом ще одного фейрівського двору. Ні.

Міша вибалушує очі.

— Принц? Міледі, я король. І з усією повагою, куди ж ти підеш? Тобі потрібен час, щоб зібратися з думками і зрозуміти, що відчуваєш без впливу принца Ронана. Я пропоную тобі цей час.

— Забирайся з моєї голови, — гарчу я. Не хочу знову зв’язуватися з фейрівською знаттю, й останнє, що мені потрібно — це притулок, де навіть власні думки мені не належать.

Міша зітхає.

— Як я вже казав, Ронан не може прийти сюди без мого дозволу — інакше трапиться огидна сутичка.

— Ти можеш проникати у Двір Сонця, відкривати портали й викрадати в’язнів королеви, але я маю повірити, що як Себастіан прийде по мене, це стане приводом для початку війни?

— Повір, королева жадає відплати за все, що я забрав у неї, але нічого не може вдіяти. Інакше все королівство вважатиме її рабовласницею, крадійкою дітей, жадібною до влади сукою, якою вона, власне, і є.

— Але Себастіан…

— Влада Ронана в кращому випадку нетривка в обох Дворах, — уриває мене Міша. — Він не може ризикувати й посилати на цю гору своїх солдатів за дівчиною, бо втратить дорогоцінних прихильників.

— А Фінн?

Міша стинає плечима.

— Фінн не знає, що ти тут.

— А як я можу бути впевнена, що ти не уклав із ним союз в обмін на мене?

— А навіщо йому ти? Що ти можеш запропонувати?

Я здригаюся. Занадто чесно. Звісно. Навіщо їм ризикувати чимось заради мене? Я вже не маю того, що їм потрібно.

— Може, ти продаси мене Золотій королеві? Чи, може, тобі потрібна якась інформація? Сумніваюся, що ти врятував мене, бо маєш звичку допомагати випадковим людям.

Міша знову оглядає мене. У його погляді немає романтичного інтересу, лише допитливість.

— Я не допомагаю випадковим людям, але ти, Абріелло, — не випадкова й не людина.

— Знаєш, що я…

Він зупиняє мене, здійнявши руку.

— Щодо причин моєї допомоги, ти маєш рацію — мотиви в мене не безкорисливі. Я відповідаю за своє королівство й усіх його жителів, і, подобається мені це чи ні, але дії інших Дворів впливають на мій народ. І, подобається тобі це чи ні, але ти опинилася в центрі цієї гри.

— То я пішак?

Знову.

Очі Міші гаряче спалахують, він ступає крок уперед:

— Не треба вдавати переді мною бідолашну маленьку скривджену смертну дівчинку, — каже він. — Оберон віддав тобі свою корону та свою владу. Зробивши це, він пов’язав твою долю з долею свого королівства. У тебе не було вибору.

Але не було його і в мене, коли я народився, щоби правити цими землями. Так само, як і в принца Ронана чи принца Фінніана. Ти не єдина, кому випала нелегка доля, і жалість до себе не змінить того факту, що твої дії впливають на мою родину, мій народ і весь наш світ.

Роззявивши рота, витріщаюся на красивого, гострого на язик короля фейрі. Намагаюся знайти розумну відповідь, але мій мозок надто затьмарений.

— У мене більше немає корони. Я лише людина, яку перетворили на фейрі. Я ніхто.

Міша повільно змірює мене поглядом. Мені здається, він може бачити крізь увесь цей бруд та шкіру й зазирає в саму мою душу.

— Ти замурзана й виснажена. Ти досі не оговталася від зілля, до того ж витратила надзвичайну кількість енергії за останній день. Навіть священний вогняний самоцвіт на шиї не врятує тебе від згоряння, якщо продовжуватимеш так і далі.

Моя рука торкається смарагдової сльозинки, що висить між грудьми.

— Священний що?

— Вогняний самоцвіт, — повторює Міша, дивлячись на камінь у моїй долоні. — Невже ти не знаєш, що носиш талісман? Неймовірно рідкісний, дуже цінний.

Придивляюся ближче й розумію, що це зовсім не коштовний камінь, принаймні він не схожий на жоден із тих, які я коли-небудь бачила.

— Чому його називають вогняним, якщо він зелений?

— Вони бувають різних кольорів, але, думаю, його назвали так, бо, коли піднести камінь до світла, здається, ніби всередині горить полум’я.

— Що ці талісмани роблять? — запитую я. І чому Себастіан подарував його мені?

— Напевно, хотів переконатися, що ти достатньо сильна, щоби пережити перетворення. Не всі люди, які випили зілля, дожили до того, щоб розповісти про це.

Я важко ковтаю, вихор емоцій нуртує всередині мене. Це можна вважати ознакою любові Себастіана до мене, чи це ще один клятий доказ того, як добре він продумав кожен крок? Він знав, що я помру, уклавши з ним зв’язок, і приховував від мене правду. Він вкрав моє людське життя, щоб зайняти трон Немилостивих.

— Ти забагато думаєш, — усміхається Міша. — Я скоро все поясню, але тобі треба відпочити. — Він визирає з дверей у коридор і гукає когось.

До кімнати входить сива жінка.

Схиливши голову, вона обходить мене і зникає в приміщенні, схожому на ванну.

— Голлі набере тобі ванну й принесе чистий одяг, — каже Міша. — Якщо роздуми заважатимуть тобі відпочити, біля ліжка є снодійне.

Ніби я щось питиму…

— Воно не отруєне, принцесо. Це трав’яний збір, приготований моїм цілителем для спокійнішого сну, але вживати його чи ні — винятково твоє рішення.

Я глибоко вдихаю. Він має рацію. Мені треба прийняти ванну і трохи поспати. Я виснажена, з розбитим серцем і…

Я скрикую і смикаюся назад: гострий біль пронизує моє тіло.

Притискаю руку до живота, очікую побачити кров, що просочується між пальцями. Біль проймає мої кінцівки так сильно, що я падаю на землю.

— Що…

Підводжу очі й зустрічаюся поглядом із Мішею. В його очах спалахує розгубленість, але за мить на зміну їй приходить розуміння.

— Зв’язок, — видихає Міша, округливши очі. — Ти відчуваєш принца Ронана.

Я задихаюся від пекучого болю в животі й у грудях. Мене розриває на частини.

— Себастіан поранений?

— Це ти мені скажи.

Міша має рацію. Я усвідомлюю це так само чітко, як і власні руки. А це біль Себастіана.

— Він… його поранили.

— Магією? Мечем? — запитує Міша. — Це смертельний удар?

Хитаю головою.

— Я… Я не знаю.

— Зосередься, — каже він. Його голос м’який, як шовк.

Я заплющую очі, щоб зосередитися, і мене накривають відчуття та емоції, не мої. Біль, що прокочується тілом Себастіана, його відчай, його страждання. Це ще не все. Розчарування й занепокоєння. І… ревнощі? Глибокі, отруйні ревнощі, такі сильні, що схожі на гнів.

Міша хихикає.

— Він, мабуть, із Фінном. Ронан досі ревнує принца Тіней, навіть після того, як зв’язався з тобою. Яке ж невпевнене в собі дитя.

Я сердито зиркаю на короля Диких фейрі.

— Припини.

Він стинає плечима.

— Просто намагаюся допомогти.

Мене охоплює ще одна хвиля болю, цього разу менш інтенсивна, але вона лишає по собі дивний щем. Як сильно він поранений? Чи все з ним буде гаразд? Я розтираю ці запитання в порох. Він зрадив мене.

— Як мені… — я задихаюсь. — Як зупинити це?

— Зв’язок? — Міша хитає головою. — Ти можеш навчитися притлумлювати його почуття, але вони знову й знову зринатимуть, якщо ти розслабишся.

Ти мені потрібна ти мені потрібна ти мені потрібна ти мені потрібна.

Я притискаю долоні до скронь. Він тут — не в словах, а у відлунні почуттів.

— Він знає, що ти налаштувалася на нього, — пояснює Міша. — Він це відчуває й намагається спілкуватись.

Я кохаю тебе я кохаю тебе я кохаю тебе я кохаю тебе.

Його відчай вривається мені в груди, змішується з моїм, і я падаю. Вхопившись за дерев’яну ніжку ліжка, намагаюсь відірватися від підлоги.

— Як працює цей зв’язок? — запитую. Яка ж я дурепа, що не поставила більше запитань, перш ніж погодитися. Дурепа, що довірилася фейрі.

Міша вигинає брову й вивчає мене.

— Це єдність, — каже він. — Розуміння іншого.

— Себастіан знає мої думки?

Я кохаю тебе я кохаю тебе я кохаю тебе я кохаю тебе. Ти мені потрібна ти мені потрібна ти мені потрібна ти мені потрібна.

— Не зовсім. — Міша схиляє голову набік і задумливо вивчає стелю. — Це більше схоже на образи. Між вами двома утворився потужний емпатичний зв’язок. Тож якщо сильні почуття одного втілюються в слові чи фразі, в іншого може виникати образ цього слова чи фрази. Але зазвичай вловлюють відчуття одне одного.

— Як позбутися цього?

Міша давиться сміхом.

— Це зв’язок душ, дівчинко. Ти не можеш скасувати його.

— Але ж, напевне, має бути якийсь спосіб.

— Можливо, проте це дорого, боляче й вимагає повної співпраці обох сторін. Обоє повинні захотіти звільнитися. Існує ритуал, але для нього знадобиться багато наших священних вогняних самоцвітів — того, що в тебе на шиї, навіть близько не вистачить. Подейкують, що цей ритуал такий самий болісний, як й із зіллям життя.

М’язи судомить від самої згадки про зілля й муки, які воно завдало моєму тілу. Не знаю, чи змогла б я витримати це знову, але, можливо, є інший спосіб. Зв’язок між фейрі та людиною працює інакше. Якби я могла бодай якось перетворитися на людину…

— Єдині ліки проти безсмертя — це смерть. Зворотного зілля життя не існує. Шляху назад немає. Можливо, тебе це здивує, але ти не перша, хто мріє про таке.

Мене вже дратують Міша і його нав’язливе читання думок.

— Скажи мені, як вимкнути цей зв’язок.

— Твоя проблема глибша, ніж зв’язок. І більша, ніж усвідомлення почуттів твого любчика.

— Не називай його так.

— Я хочу сказати, — продовжує Міша, ігноруючи мій протест, — що, блокуючи його почуття, ти не звільнишся від Ронана.

— Допоможи мені заглушити його.

Король Диких фейрі хитає головою.

— Це вимагає практики, стійкості та сили співчуття. Зараз ти занадто слабка для цього.

— Ти можеш мені допомогти чи ні?! — обурююсь я.

— Миттєвої допомоги не буде. Прийми ванну, випий снодійний збір і відпочинь. Сон — найкраще, що я можу запропонувати у твоєму випадку. Поговоримо, коли прокинешся.

Міша виходить у коридор, а я дивлюся йому вслід, аж доки за ним зачиняються двері.

Біль поволі вщухає.

Відлуння Себастіана в моїй голові тане. Він досі там — завжди там, — але тепер тихіше.

Голлі допомагає мені залізти у ванну й залишає наодинці. Тепла вода пахне свіжою лавандою, мої зсудомлені м’язи поволі розслаблюються. Я змиваю піт і бруд після полону та втечі. За вікном заходяться співом вранішні птахи, вода у ванні холоне, а над обрієм здіймається сонце. Весь цей час я намагаюсь ігнорувати відчуття, породжене нашим зв’язком, відчуття, ніби Себастіан поруч, у цій кімнаті, та спостерігає за мною. Намагаюсь ігнорувати полегшення, яке омиває моє тіло, коли його біль вщухає й емоції гаснуть.

З ним усе гаразд. Він житиме.

Лише після того, як із води випаровується останнє тепло, я вилізаю з ванни й витираюся. На ліжку чекає свіжа нічна сорочка. Я натягую її через голову, залізаю під м’яку ковдру і скручуюся калачиком.

Подумки відчуваю Себастіана: як він обіймає мене, пригортає до себе. Хочу викинути його з голови, але не знаю як. Не можу заперечувати, що доки то поринаю в сон, то знову прокидаюся, мій розум продовжує хвилюватися за того, кого я кохала. Певно, в цьому і є втіха зв’язку.

Мене відволікають думки: чи знає він, де я? Цікаво, чому Себастіану взагалі є до мене діло, якщо він уже отримав корону?

* * *

Сни тягнуть мене крізь бурхливі океанські хвилі, садовлять на коня разом із моєю мамою, і ми їдемо геть від тієї жінки, яка мене лякає. Потім сни кидають мене в літню ніч, перш ніж я встигаю зорієнтуватися. Повітря гаряче й липке. Я не можу змусити себе зайти в підвал мадам Ві, вдихнути його затхле повітря. Зараз я надто виснажена, щоб дивитися в очі молодшій сестрі та вдавати, ніби заробила сьогоднішню платню лише важкою працею. Крадіжка, навіть у найгірших людей, шкодить моїм серцю й розуму. Я ніколи не збиралася ставати злодійкою. Ніколи не думала про те, що в шістнадцять років так глибоко загрузну в боргах, що зрозумію, чому мої однолітки продають себе фейрі.

Сідаю на землю й дивлюся на зорі. Сьогодні вони не дуже яскраві, але їхнє мерехтіння однаково заспокоює мене. Я люблю ніч. Кумкання жаб, ухкання сов удалині. Це нагадує мені простіші часи. Тоді я ще не знала, як це, коли від мене залежить життя молодшої сестри. Тоді я ще загадувала бажання на зорі й мала маму, яка розповідала мені казки на ніч.

«Колись давно жила собі дівчинка з вогняно-рудим волоссям, якій судилося врятувати королівство…»

— Звідки я знав, що знайду тебе тут? — запитує Себастіан, вийшовши із задніх дверей будинку чарівника Тріфена. Він такий прекрасний у місячному світлі, його біляве волосся легенько розвіває вітер. І моє серце стискається від туги за цим учнем чарівника.

— Може, тому, що в мене немає життя, і якщо я не працюю або не сплю, то я завжди тут? — запитую сміючись. Не думала, що сьогодні ввечері мені потрібна компанія, але побачивши Себастіана, почуваюся краще. — Я досить передбачувана.

Він перетинає подвір'я й опускається на землю поруч зі мною, спираючись на лікті.

— У найкращому значенні цього слова.

Відводжу погляд від зір, щоб усміхнутися йому, і помічаю, що він дуже серйозно дивиться на мене.

— Басті?

— Це був перший раз, коли я захотів поцілувати тебе, — каже він. — Я так сильно цього хотів.

Я насуплено дивлюся на своє потаємне кохання, щоб відшукати в його словах якийсь сенс.

— Хотів? Що ти маєш на увазі?

Себастіан то з’являється переді мною, то зникає, наче відображення в ставку, що береться брижами й розчиняється, а коли вода стишується, постає знову. На мить над його головою зблискує корона зір, проте тільки-но кліпаю, вона зникає.

— Ти пам’ятаєш цю ніч, правда ж? Ти була виснажена, ти завжди була така виснажена. Тієї ночі ти залишилася надворі зі мною і розповіла про свою матір. Зізналася, що сумуєш за нею і що іноді тобі сниться, як вона повертається додому. А потім ти заснула поруч зі мною.

Я хитаю головою. Якась маячня. Про яку ніч він говорить? Усі його слова — правда, але я ніколи не промовляла цього вголос.

Себастіан важко зітхає.

— Я поклав тебе в ліжко, і коли ти пригорнулася до мене уві сні, зрозумів, що не зможу цього зробити. Я знав, що краще дивитимусь, як помирає моя матір, ніж зраджу тебе. Але в мене не було вибору.

Про що він говорить? Я вивчаю його обличчя — гостру лінію щелепи, прямий ніс, м’які губи. Якась незнана досі сміливість змушує мене торкнутися його лиця. Себастіанова шкіра м’яка. Бездоганна. І я точно знаю, як це — відчувати його дихання на моїй шиї, вагу його тіла на моєму…

Він підносить руку до мого обличчя й торкається щоки, але мою увагу привертає символ на внутрішньому боці його зап’ястя. Татуйовання руни, якого я ніколи раніше не помічала і яке збігається з моїм.

Я відсмикую руку. У мене немає татуйовання. І я ніколи не була із Себастіаном. Не знаю, звідки взялася ця думка. Однак Себастіан пригортає мене до себе, перш ніж встигаю осмислити все як слід, і я не пручаюсь.

Минуле і теперішнє, сон і реальність — усе впорядковується й стає на свої місця.

З ним тепло й безпечно, і я не хочу йти від нього. Мені так набридло бути самотньою. Тому пірнаю в його обійми, в його тепло. Відчуваю щокою, як б’ється його серце, і хочу плакати. Я хочу плакати, тому що це лише сон. Тому що це не насправді. Я хочу плакати, бо колись була така дурна, що повірила в це.

Усе змінилося. Тепер я знаю, як це — забрати чиєсь життя і втратити власне. Знаю, як це — встромити лезо в серце короля й не відчувати докорів сумління. Знаю, як це — померти й повернутися до життя через болісну магію священного фейрівського зілля. Знаю, як це — кохати до глибини серця і зрозуміти, що цю любов використали проти мене.

Завтра я знову тікатиму. І знову буду сама. Себастіан знову зрадить мене.

— Я думала, що це було по-справжньому, — шепочу я, притискаючись до його м’якої бавовняної сорочки. — Ти змусив мене повірити, що кохаєш мене.

— Я справді кохаю тебе.

Я хитаю головою. Це лише сон, й уві сні Себастіан завжди кохатиме мене. Завжди захищатиме. Ніколи мене не зрадить.

Він відсторонюється, підіймає моє обличчя й довго дивиться мені в очі.

— Ти маєш повне право гніватися, — каже він. — Мені дуже шкода. Дуже шкода, що я не вигадав іншого способу.

Я застигаю. Не хочу цієї розмови. Намагаюся вдати, що вибачення не потрібні й що всього цього ніколи не було. Але…

— Я мав би сам побігти за тобою, але не зміг, а тепер… — він хитає головою. — Як ти пов’язана з Двором Диких фейрі? Хто тебе туди привів?

Я можу тільки дивитися на нього. Це сон, однак не звичайний.

— Повертайся до мене в палац Немилостивих. Обіцяю, ти будеш у безпеці. Я не знаю, що задумала моя матір, але боюся…

— Ти відвідуєш мої сни?

Його усмішка квола й невпевнена.

— Я наполовину Немилостивий.

— Не хочу, щоб ти був тут, — видихаю я.

У його очах порожнеча. Душевний біль, який я дуже добре розумію. Відчуваю, як він гуде в моєму тілі, поруч із моїм болем.

— Брі…

— Забирайся геть. — Я штовхаю його. Руками й розумом виштовхую Себастіана, аж поки він зникає. Я знову лишаюся сама, і мене занурює в інший сон.

Трохи згодом тієї самої ночі уві сні мені являється Фінн, та я виштовхую його, перш ніж він встигає сказати бодай слово.