Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ДВАДЦАТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Нас везуть кудись углиб Гоблінських гір, у фортецю на краю скелі. Однак щойно ми опиняємося там, нас одразу кидають у темну камеру — без жодних погроз чи пояснень. Я впадаю в забуття. Від ін’єкції моє тіло геть слабке.

Ця отрута відрізняється від тої, що мені кололи раніше. Вона блокує все — не тільки магію, а й здатність хоч якось контролювати м’язи. Можу лише дихати, та й то ледь-ледь, і кожен ковток повітря змушує мене відчайдушно жадати наступного. Це смерть без смерті. Суцільний жах.

Себастіан лежить поруч зі мною в цій тісній темній камері. Мабуть, його накачали тією самою отрутою. Щоразу, коли він намагається кричати, його слова звучать так само невиразно, як, упевнена, звучали б мої, якби я спробувала заговорити.

Я не марную енергії на крики. Мені заледве вистачає сил дихати.

Думаю про Ларк, яка заснула. Про згорьовану Прету.

Думаю про добре серце Фінна, його нескінченні жертви й про те, як сильно він хотів урятувати своє королівство.

Ріаан стоїть у кутку камери, притуливши голову до стіни, а от Кейна ніде не видно.

Я сподіваюся, що він утік. Сподіваюся, що вони разом із Фінном уже поспішають до нас.

Проте де ми?

Що з нами збираються зробити?

І чому схопили Ріаана?

Що їм від нього треба?

Забуття притягує, і я радо пірнаю в нього, вислизаючи геть із цього непотрібного тіла.

— Розбуди їх, — різкий жіночий голос вириває мене з комфортного напівсну. Ріаан штовхає мене чоботом у бік, і коли я розплющую очі, бачу, як він штовхає Себастіана.

— Брі, — хрипить Себастіан.

Підводжу голову й бачу в дверях нашої крихітної камери королеву Арію. Її прекрасне біляве волосся струменіє вниз плечима, різко контрастуючи зі спотвореним злістю похмурим обличчям. Вона занадто молода, щоби бути такою старою, але в її очах помітна гіркота, що постарила її душу.

— Мамо, — видихає Себастіан, намагаючись звестися на ноги. Цікаво, чи вдасться йому це? Я не можу навіть пальцем поворухнути.

З руки Арії виривається спалах світла — і Себастіан відлітає до стіни.

— І це мій син, — каже вона, — який спробував стати королем і зазнав невдачі. Тільки дурень намагається зайняти трон Тіней, не володіючи його силою.

— Я не зав, — невиразно белькоче він.

— А що ж сталося? — запитує вона, схиливши голову набік. — Чи можна вважати перемогою титул короля Двору, що помирає? Правителя мерзенних Немилостивих?

Себастіан притискає руку до грудей:

— Мамо, я м-м-м Неиостивий.

— Отож. — Ніздрі королеви роздуваються від огиди, вона гордовито задирає голову. — І твоя непостійність доводить, що ти нічим не кращий за них, — в очах Себастіана спалахує образа, але його матір цього не помічає, або ж їй байдуже. — Може, ти й молодий, але ж не такий дурний. Ти втратив своє право на трон, коли дозволив цій дівці зберегти силу твого батька.

— Я не…

— Ти дав їй зілля життя. Магія — це життя, сину мій. Ти це знаєш.

Половина його обличчя спотворюється від гніву, інша половина обм’якла й обвисає.

— А шо я мав обити? Даи ій омети?

— Так. Таким був план від самого початку. Ця дівка буквально стояла між тобою і троном твого батька. — Арія хитає головою. — Вважаєш, я не знала, що ти вистежив її? Два роки ти вдавав, ніби досі її шукаєш. І ти думав, я не знаю? — Вона пильно дивиться на сина, її очі холодні, немов сапфіри. — Хоч моя магія і була слабкою, я мала вірних підданих. Я знала, що ти знайшов її, і коли ти збрехав мені, я вирішила випробувати тебе.

— Це було… ипоуання?

— Так. І ти його провалив.

На її обличчі така ненависть, що мені боляче за Себастіана. Він знав, що його матір ухвалювала погані рішення, що вона була злою і брехливою, але однаково любив її. Й ось що отримує натомість.

— Але я повинна тобі подякувати, — каже вона. — Ти спростив для мене складне рішення й наблизив перемогу у важкій війні.

— А як же об’єднання Дворів? — запитує Себастіан. Дія отрути, певно, ослабла, бо говорить він уже чітко. — Як же обіцяне дитя? Як же все, що ти говорила про моє право за народженням стати королем обох Дворів?

Її очі блищать, і золоте світло розквітає навколо неї.

— Ти думав, я віддам тобі свою корону? Ось так просто помру після всього, що зробила, всього, чим пожертвувала заради тебе? — Вона хитає головою. — Цей план змінився, щойно ти вперше збрехав мені. Ти нічим не кращий за свого брехливого підступного батька.

— Я досі твій син.

— Думаєш, я можу дивитися тобі в обличчя, не зневажаючи частину його крові в тобі? Чому, як вважаєш, я так часто подорожувала без тебе? Чому так часто відсилала тебе?

Я хочу підвестися. Хочу взяти Себастіана за руку.

Однак отрута, мабуть, діє на мене більше, ніж на нього, бо я не можу.

Не можу навіть прошепотіти його ім’я.

— Що ти з нами зробиш? — Себастіан важко притискається до стіни, наче витратив останні сили.

— Незабаром вам знову зроблять ін’єкції. Ця отрута потужніша за ту, якою ми користувалися раніше. Якщо ви стабільно отримуватимете потрібне дозування, то будете замкнені без магії, скільки я схочу. — На її руках пульсує світло, наче вона ввібрала в себе стільки сили, що її неможливо стримувати. — Але не хвилюйтеся. Я не вб’ю вас. Мені потрібно, щоб ви обоє були живі. Інакше існує ризик, що хтось із вас помре першим, і корона та її сила возз’єднаються. Та навіть якщо це станеться, я однаково сильніша за будь-кого з вас. Тому не бачу причин затягувати цю брудну справу.

— Ти плануєш залишити нас у цій камері? — запитує Себастіан.

Я звертаю увагу на Ріаана. Він якось дивно притих у кутку.

— Звісно, ні! — її очі розширюються, і вона притискає свою тонку руку до грудей, вдаючи жах. — Ми перемістимо вас у ці затишні маленькі кімнатки.

Іржаві колеса скрегочуть кам’яною підлогою, і в полі зору з'являється вертикальний залізний саркофаг. Він нагадує мені той, у якому спочивають тіла правителів в Елорі.

— Вони оснащені системою, що підтримуватиме дозу цієї прекрасної нової отрути, — посміхається Арія. — Щойно Двір Місяця помре, я вирішу, що з вами робити. А може, просто залишу вас там. Мені дуже подобається збирати реліквії.

— Який у цьому сенс? — запитує Себастіан. — Навіщо знищувати половину королівства, якщо навіть не зможеш там правити?

— Не зможу? — її посмішка повільна й лиха. — Коли боги розділили цей світ навпіл, вони дали нам обіцянку. Вони обіцяли: все, що було зроблено, можна так само скасувати. Кров Меб, пролита в горах, створила Крижану річку. Остання крапля, що покинула її тіло, стала каталізатором, який розділив землю на два Двори. Кров Меб розділила Двори, і саме кров Меб знову об’єднає їх.

— Ні, — видихає Себастіан, дивлячись на мене.

— Ні-ні, — каже Арія. — Не її кров. Розумієш, якщо скористатися кров’ю Абріелли для возз’єднання Дворів, щойно вона помре, то сила — сила землі, а також її власна, — перейдуть до когось іншого. Вона потрібна мені живою. Мені треба, щоб трон Оберона знищили. Щоб сила, корона і трон втратили магію. Щоб не було ризику, що влада над новим королівством дістанеться не тому. А ще мені потрібен хтось, у кому тече кров Меб. Усе, що було зроблено, можна так само скасувати.

Ні. Благаю, ні!

Королева посміхається. Вона клацає пальцями, і я така нажахана побаченим, що мені вдається скрикнути.

— Абріелло! — кричить моя сестра, простягаючи руку до камери.

Королева смикає Джасалін за волосся.

— Ні-ні, — каже вона. — Ти тут не для возз’єднання із сестрою.

— Якщо ти хочеш знищити фейрі Тіней, навіщо тобі їхні землі? — запитує Себастіан. — Який у цьому сенс?

— Вогняні самоцвіти, — хриплю я.

Королева усміхається, ніби я винятково здібна учениця.

— А дівчисько розуміє.

Вона переводить погляд на Себастіана, і її обличчя стає спокійнішим. На мить мені здається, що в її очах може промайнути справжнє каяття.

— Прощавай, сину.

Вона зникає в спалаху світла, і моя сестра разом із нею.

Довгу, наповнену болем мить Себастіан дивиться туди, де щойно стояла Арія. Ріаан спостерігає за ним зі свого кутка цієї занадто маленької камери.

— Ріаане? — голос Себастіана смертельно тихий, коли він озирається до свого друга. — Ти розповів їй про Абріеллу. Вона весь цей час знала.

Ріаан зникає і з’являється за межами камери. Я й гадки не мала, що він володіє такою силою, але тепер розумію, що саме так він забрав нас від Кейна. І саме так ми опинилися тут.

— У мене не було вибору. Вона — моя королева, і скоро вона стане правителькою всього світу. Ми зараз у фортеці, збудованій над Крижаною річкою. Рівно поміж Дворами. Коли Немилостивий Двір помре, коли остання частинка його сили перейде до королеви Арії, вона буде готова пролити кров Меб, щоб возз’єднати дві частини й створити єдине королівство.

— Про яку єдність можна говорити, якщо половина її нового королівства буде зруйнована через жадібність і владу? — зауважує Себастіан.

Ріаан вмить повертається до камери й опиняється просто перед Себастіаном. Встромляє голку йому в руку, і Себастіан обм’якає.

— Так краще, — бурмоче Ріаан. — Вона хотіла поговорити з тобою, коли ти більше при тямі. Але тепер можеш відпочити.

— Ти мав бути моїм другом, — каже Себастіан, і кожне слово звучить слабше, ніж попереднє.

Вуста Ріаана витягуються в сердиту лінію.

— А ти мав бути королем. Це мало бути твоїм пріоритетом — понад усе інше. Натомість ти врятував її, — він вказує на мене тремтячим пальцем. — Ти мав знати, що станеться. Не треба було так ризикувати. Ти був дурнем. А тепер ти дурень із непотрібною короною, — він востаннє глузливо пирхає і зникає.

Себастіан сповзає по стіні й заплющує очі.

Я тягнуся до нього, сподіваючись хоч якось його розрадити, але мені ледь вдається поворухнути бодай пальцем.

* * *

Я в домовині.

Уперше в житті темрява мені не подруга.

Я не можу поворухнутися.

Ледве можу дихати.

Мої сни — моя єдина розрада.

Час втратив значення. Я — дитина в утробі матері. Я — стара на смертному одрі. Я — оболонка, в якій немає нічого, крім занепаду.

Уже минуло декілька днів? Років?

Я намагаюся виміряти час за механічним дзижчанням голки для ін’єкцій, за кожною новою дозою отрути. Доки я не прокинуся. Доки мені не вдасться. Я в пастці забуття. Замкнена у своєму тілі, закута в залізній домовині.

Я навіть не можу назвати це сном у забутті. Є ніщо. Є страх. І є прихована частина мене, моя тіньова сутність. Вона потягується, як кішка, у куточку мого розуму, скрадається по периметру цієї клітки, волає, щоб її випустили на свободу.

Меб використала тіньову сутність без своєї сили, але моя відмовляється виходити.

Я тягнуся до неї, проте не можу дістатися. Я благаю її врятувати мене, а вона сміється мені в обличчя.