Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

Ще на годину мені вдається поринути в неспокійне забуття. Я прокидаюся з першими променями сонця, що пробиваються крізь дерева. Кейн і Тінан сплять у своїх спальних мішках по інший бік нашого вогнища, яке ледь жевріє. Фінн пішов рано-вранці, і я уявляю, як він скрадається лісом зі своїми вовчицями, добуваючи сніданок.

Одягаю плащ, рухаючись тихо, щоб не розбудити інших. Натягую чоботи, навіть не подумавши зашнурувати їх. Іду до дерев, швидко роблю свої ранкові справи і простую до струмка, який помітила вчора ввечері.

Мені відчайдушно треба в душ, але згодиться і просто вимити обличчя та руки. Голова досі затуманена після сну, і я невпевнено чалапаю до струмка. Джас завжди жартувала, що я можу спати де завгодно, але тижні, проведені у Фейрії, розніжили мене. Проте, може, моє безсоння пов’язане не з бажанням уткнутися в подушку, а зі спробами опиратися спокусливо теплому й ідеально м'язистому чоловічому тілу, яке обіймає мене.

Струмок менший, ніж я сподівалася, але проточна вода — однаково чудовий дарунок. Опускаюся на коліна й на мить дозволяю воді омивати мої руки, перш ніж хлюпнути її собі в обличчя. Позаду мене хрустить листя, і я усміхаюся. Я знала, що Фінн швидко знайде мене.

— Доброго ранку, — кажу, не підводячись. Обертаю голову, але ззаду не Фінн.

Сива жінка в синьому плащі простягає руку, і на мене летить спалах світла. Я блокую його щитом своєї сили ще до того, як розумію, що відбувається.

Схопившись на ноги, хапаю кинджал, що висить у мене на стегні, й кидаю його, цілячись їй у груди. Проте жінка перехоплює лезо в польоті й відкидає вбік. З презирливою посмішкою вона розкриває закривавлену долоню.

— Людська нікчема, — сичить жінка, кидаючись на мене.

Я відхиляюся назад, блокуючи передпліччям її перший замах. Вона робить другий випад, але я штурхаю її ногою, і вона падає на землю. Жінка тягнеться до свого стегна, однак я наступаю їй на руку, перш ніж вона встигає сягнути до ножа, що висить там.

Я прикликаю свою силу, щоб зачинити незнайомку в клітку з тіней, поки вона мене не здолала. Щоб зробити це, не потрібно зусиль, але я зволікаю. Фінн. Я не хочу ризикувати Фінном. Замість цього тисну всією вагою їй на руку.

— Хто тебе послав? — запитую, дивлячись просто в її крижані блакитні очі. Вона плює в мене, і я встромляю каблук їй у зап’ястя. — Чого ти хочеш?

Незнайомка дивиться кудись позаду мене, і її злісний вишкір перетворюється на посмішку.

Озираюся, щоби подивитися, що там, але надто зволікаю. Голка встромляється мені в шию, перш ніж я встигаю її помітити.

Скрикую і падаю на землю, притискаючи руку до шиї, відчуваючи, як вени печуть від отрути.

У фейрі, який тримає голку, каламутні білі зіниці. Він грубо хапає мене за зап’ястя і з такою силою заламує руки за спину, що плечі пронизує біль. Мене пожирає агонія, вона розтікається по жилах, і я не можу чинити опір.

Жінка в синьому плащі підхоплюється.

— Тобі пощастило, що ти потрібна їй живою, — люто шипить вона. Здоровою рукою незнайомка обтрушує листя і бруд зі свого плаща та притискає закривавлену руку до грудей. — Де решта? — запитує вона фейрі, який тримає мене.

— З ними розберуться. Ходімо, — від дерев лунає свист. Фейрі похмуро озирається на звук. — Швидше. Там…

Він не встигає закінчити фразу: лунає гарчання, і з-за дерев вискакують дві величезні вовчиці — Дара та Луна. Одна стрибає на фейрі, який тримає мене, й різко шарпає його, інша кидається на біловолосу, зваливши її на землю, і вганяє ікла їй у плече. Жінка кричить, а вовчиця гарчить їй просто в обличчя.

Я випростовуюся, тягнуся до свого кинджала й бачу, як з-за дерев виходять ще троє фейрі в чорному. Дара й Луна виють і кидаються на них, не дозволяючи їм наблизитися до мене.

У повітрі з нізвідки одна за одною проносяться стріли — і двоє фейрі в чорному падають мертві.

Третій кидається на мене. Я чекаю, міцно стискаючи руків’я кинджала, і коли фейрі стає майже впритул до мене, витягаю лезо з піхов під плащем та встромляю його просто в груди нападнику. Підводжу голову саме вчасно, щоби побачити, як стріла цілить у спину цього фейрі.

Обабіч струмка лежать трупи. Вовчиці походжають навколо них, вишкіривши зуби, й оглядають усе в пошуках нових небезпек.

У деревах чується тріск, за ним видно ще один спалах темряви, і зненацька переді мною з’являється Фінн. Він важко дихає, уважно оглядаючи мене.

— З тобою все гаразд?

Я киваю, потім кривлюсь.

— Мені ввели отруту.

Фінн оглядає тіла, що лежать біля струмка. Його очі палають люттю, ніздрі широко роздуваються.

— Арія.

— Безсумнівно, — шепочу я. — Вони сказали, я потрібна їй живою.

Фінн такий самий знервований та збуджений, як і його вовчиці.

— Я вб’ю її власноруч.

— Із Тінаном і Кейном усе гаразд?

Він киває.

— Вони потрапили в засідку, але їм вдалося вибратись.

Я нарахувала трьох нападників зі стрілами в головах.

— Я чув, як ти билася з нею. Ти хоча би спробувала скористатися магією, перш ніж вони зробили тобі ін’єкцію?

Я важко ковтаю і втуплююся в землю. Він уже знає відповідь на це запитання.

— Принцесо, — Фінн не приховує своєї люті. — Благаю, скажи, що ти віддала перевагу фізичному нападу замість магічного не тому, що хвилювалася за мене.

— Звісно, я хвилювалася за тебе, — гиркаю. — Невже я маю ризикувати твоїм життям тільки для того, щоб урятувати своє?

— Зі мною все було б гаразд. І в будь-якому разі, вони мене теж дістали. І Тінана, і Кейна. Але проти твоєї сили в них не було б жодного шансу.

Чорт, чорт, чорт. Він має рацію.

— Я сильніший, ніж ти думаєш, Абріелло. Що точніше ти використовуватимеш свою силу, то менше тобі доведеться турбуватися про те, що ти тягнеш її з мене. Та й забагато ти з мене не забереш.

Я киваю:

— Розумію.

— Справді? — Фінн примружується й уважно розглядає мене. — Обіцяй, що наступного разу ти не вагатимешся. Якщо твоє життя в небезпеці, якщо бодай одній волосинці на твоїй гарненькій головці щось загрожує, — використай свою силу і витягни з мене все, що знадобиться. Зрозуміла?

Я дивлюся в його сповнені люттю й відчаю сріблясті очі.

— Це не так просто.

Він зводить брову.

— Хочеш, щоб я тебе пожалів, принцесо?

— Досить уже бути гівнюком, — ображено суплюсь я, а Фінн сміється.

Він обіймає мене і притискає до грудей.

— Боги, як же ти мене налякала.

Я розчиняюся в ньому й починаю тремтіти.

— Мені не варто було приходити сюди одній. Пробач.

Він цілує мене в маківку.

— Я поруч.

Фінн гладить мене по спині й відсторонюється. Він тремтить не менше, ніж я, але простягає руку долонею вгору, і я беру її. Ми повертаємося в табір, тримаючись за руки. Там бачимо декілька трупів із випотрошеними кишками та перерізаними горлянками. Ця різанина нажахала б мене, якби альтернатива не була такою немислимою. Навіть уявити боюся, що зробила б королева, якби я потрапила до неї в руки. Проте найбільше мене лякає те, що ці тіла могли належати нашим друзям.

Єдині живі душі в таборі — розлючений Кейн і тихий задумливий Тінан.

— Вибачте, — промовляє Фінн. — Дара поводилася якось дивно, і мені довелося відійти. Мабуть, вони виманили її з табору, щоб відволікти мене.

— Не розумію, звідки вони взялися, — додає Кейн. — Я не почув їхнього наближення, ніде не видно ознак коней.

— Гобліни? — припускаю я.

Він хитає головою:

— Жоден гоблін не погодиться переміщати когось у ці землі. А щоб доставити сюди всіх їх одночасно, знадобилося б декілька гоблінів.

— Найімовірніше, королева замаскувала їх, — припускає Фінн. — Зараз вона надто могутня — навіть без вогняних самоцвітів.

Кейн озирається на Фінна:

— Вони були готові вбити нас усіх.

«Усіх, крім мене», — думаю, але не кажу це вголос. Мені знову стає соромно від згадки, що моє життя продовжує бути тягарем для друзів.

— Добре, що ми вправніші за них, — усміхається Фінн.

Тінан дивиться на Фінна, стискаючи кулаки.

— Думаю, варто переглянути наші плани на день.

Я простежую за його поглядом і розумію, що Кейн тримається за бік. Між його пальцями сочиться кров.

Кидаюся до нього. Він дивиться на Тінана сердитим поглядом:

— Зі мною все гаразд.

Фінн хмурнішає:

— Чому ти не зцілюєшся?

— Тому що вони вкололи нам це лайно, — відповідає Тінан.

— Треба відвезти тебе додому, — каже Фінн. — Ми не можемо зцілити тебе, а отрута заважає тобі зробити це самому. Залишатися тут небезпечно.

— Ти ж бачив багряний туман, — відповідає Кейн. — Не можна марнувати час. Я не такий важливий, щоб не пожертвувати мною заради нашого Двору.

Фінн заплющує очі й робить глибокий вдих.

— Ти маєш рацію, — кажу я. — У тій частині про час. Але мені дуже подобається твоя буркотлива дупа, тож я воліла б уникнути непотрібних жертв.

Куточки вуст Кейна смикаються в кривій усмішці.

— Мене не так уже й легко вбити.

— Тінан і Кейн мають повернутися, — кажу, зустрічаючись поглядом із Фінном, щоби переконатися, що він поділяє мою думку. Він ледь помітно киває. — Удвох ми з Фінном будемо менш примітними. А ви зможете дістатися до безпечного місця й почекати, поки отрута вийде з організму.

— Не сміши, — бурчить Кейн.

— Я згоден з Абріеллою, — каже Фінн. — Рана здається доволі серйозною, Кейне, а нам не потрібно, щоб ти нас гальмував. Принаймні більш ніж зазвичай.

Кейн відмахується від нього, і Фінн підморгує.

Я повертаю голову до Тінана:

— Ти допоможеш йому?

— Мені не потрібна допомога, — гарчить Кейн.

— Звісно, ні, приятелю, — відповідає Тінан, поплескуючи Кейна по плечі й киваючи мені. — Ви двоє маєте забиратися звідси. Скористайтеся альтернативним маршрутом, який ми обговорювали минулої ночі. Не знаю, звідки взялися ті самогубці та як дізналися, де нас шукати, але мені це не подобається.

— Вирішено, — Фінн підводить голову до неба й бачить яструба, що кружляє над нашими головами. — Міша знає, де вас шукати, але Шторм полетить за вами, якщо виникнуть якісь проблеми.

— Це його яструб? — запитую я.

Фінн киває. Його губи розтягуються в похмурій усмішці.

— Іноді в його одержимості шпигунством є свої переваги.

— Бережіть себе, — кажу друзям. — Я розраховую зустрітися з вами, коли повернуся. Не розчаруйте мене.

Фінн уже пакує речі у свій рюкзак.

— Поквапся, принцесо. Сьогодні довгий день.

* * *

Мою праву щоку обліпили пухнасті сніжинки. Мені доводиться примружуватися, щоб розгледіти дорогу попереду.

— Ще далеко? — питаю я.

Із кожним пройденим кілометром дедалі сильніше відчуваю тяжіння, але й гадки не маю, як зрозумію, що ми на місці. Проте очевидно, що ми наближаємося.

Фінн озирається й киває:

— Думаю, ні. Може, за декілька годин доберемося до Матері Верби. Якщо не помиляюся, ми зайшли достатньо далеко в гори й зараз уже маємо бути на кряжі Німоти, — він передає мені флягу з водою.

Усе, що я бачу, — це кам’яниста стежка позаду й попереду нас. Єдине, що змінилося відтоді, як ми розділилися з Тінаном і Кейном, — стало так холодно, що я більше не відчуваю пальців ніг і правої половини обличчя.

— Звідки ти знаєш? — запитую я. Через ін’єкції отрути ми не можемо перевірити свої сили, щоб зрозуміти, чи зайшли вже на землі без магії.

Фінн забирає флягу й чіпляє до свого рюкзака.

— Ти відчуваєш Себастіана? — питає він. — Отрута не впливає на зв’язок, на відміну від кряжа Німоти.

— Точно, — про це я й не подумала. Шукаю цей всюдисущий зв’язок. — Він зник, — заплющую очі й глибоко вдихаю. Усі мої почуття належать тільки мені — яке полегшення.

— Ти зовсім його не відчуваєш? — запитує Фінн і підходить ближче. — Навіть якщо спробуєш налаштуватися на нього?

Я подумки тягнуся по той бік стіни, яку звела між нами, і хитаю головою:

— Взагалі нічого.

Фінн пильно вдивляється в моє обличчя.

— Добре.

Тієї миті він нахиляється й торкається моїх губ своїми. Я відчуваю їхні жар, спрагу й нетерпіння.

Усе всередині мене тане й оживає, немов квіти, що пробиваються із землі й тягнуться до сонця після довгої зими. Від тепла його дотиків тисячі крихітних метеликів розправляють крильця в моєму животі.

Цілуючи мене, Фінн запускає пальці в моє волосся й відкидає мені голову назад. З моїх вуст зривається стогін, і я хапаю його сорочку, намагаючись притиснутися до нього сильніше.

Коли Фінн відсторонюється, його сріблясті очі злегка примружені й затуманені від бажання.

— Я чекав цього всю дорогу.

Я стримую усмішку.

— То ось чому ти пішов зі мною.

Він клацає мене по носі.

— Кейн так скаржився на напруження між нами, що якби я не знав його, то подумав би, ніби він навмисне поранився, щоб увечері ми могли побути наодинці.

Він іде вперед стежкою, а я декілька секунд тупо дивлюся йому в спину, поки його слова луною котяться в моїй голові. Побути наодинці.

Наодинці.

— Сонце скоро сяде, — каже він, не обертаючись. — Треба знайти тепле місце для ночівлі.

— Слушно, — бурмочу, ледь пересуваючи ноги. Дві хвилини тому я б раділа, що ми знайшли місце для табору, й неймовірно тішилася би будь-чому, що бодай трохи гріє. Однак тепер у моєму тілі танцює тривога.

Ми спали поруч вчора й у Джуліани. Тому й цього разу все має бути доволі звично.

Хоча зовсім інакше.

Ми наодинці — зв’язок між мною і Себастіаном тут не діє. Все буде зовсім інакше.

Фінн зупиняється і свистить своїм вовчицям. Вони повертаються до господаря і йдуть за ним, коли він пробирається крізь підлісок на краю стежки.

— Сюди! — гукає він і киває мені йти за ним.

Декілька хвилин ми продираємося крізь чагарі й нарешті опиняємося біля входу в печеру. Вовчиці заходять першими, повертаються мордами до входу, сідають і, радісно хекаючи, дивляться на Фінна.

— От і чудово, — каже він, нахиляючи голову, щоб зазирнути всередину, й чухаючи обох вовчиць за вухами. — Саме те, що треба.

— Ти хочеш заночувати тут? — зіщулююсь я. — Ми не знаємо, що може там жити.

Фінн усміхається.

— Абріелла — дитя Меб, убивця фальшивого короля й майбутня королева Двору Тіней — боїться маленької печерки.

— Я не боюся. Я просто… обережна, — випростуюся. — Ти справді думаєш, що жодна істота не зробила це місце своїм домом? Те, що зараз там нічого немає, не означає, що це ніщо сюди не повернеться.

Погляд Фінна ковзає по мені.

— Обіцяю, я тебе захищатиму, — лагідно каже він.

Щось ворушиться в моєму животі. Його погляд, здається, обіцяє дещо зовсім інше. Дещо значно захопливіше, ніж просто захист.

— Після тебе, — кажу я.

Він знову сміється й пірнає всередину. Йду за ним, дякуючи богам за свою здатність бачити в темряві.

Хоча вхід доволі низько до землі, склепіння печери виявляється досить високим, щоб я могла пробратися до задньої її частини, майже не нахиляючись. Озираюся, шукаю ознаки того, що ми вломилися до оселі якоїсь істоти, але не знаходжу нічого підозрілого.

Фінн, не випростуючись, скидає рюкзак і розстеляє свій спальний мішок на землі. Потім бере мій і кладе його на єдине відповідне місце — поруч зі своїм.

— Чи безпечно тут розводити багаття? — запитую я, тремтячи від холоду.

Фінн оглядає скелі над нами й хитає головою:

— Не тут. Є ризик, що сильне локальне тепло спричинить розширення вапняку, і скеля може тріснути й упасти. — Він киває на вхід. — Якщо я розведу багаття там, печера утримає частину тепла.

— Найімовірніше, до ранку вхід замете снігом, — кажу, спостерігаючи, як падають густі сніжинки.

— Я тебе зігрію, — усміхається він.

Усередині мене все перевертається, але перш ніж встигаю вигадати відповідь, Фінн виходить із печери й починає збирати дрова для багаття.

Я знімаю промоклий одяг і переодягаюсь у сухі чисті речі. Закінчивши, нарешті знову відчуваю пальці на ногах. Просто біля печери потріскує вогонь.

Фінн стоїть одразу біля входу, дивлячись на вогонь і вітер, що дме за ним.

— Дивно, що деревина не промокла, — кажу я, вже відчуваючи, як у печері теплішає.

— Олія для ліхтарів, — каже Фінн. — Найкраща річ для розпалювання вогню, після магії, звісно. — Куточок його рота трохи піднімається в усмішці.

— Чому усміхаєшся? — запитую, підходячи до нього. На мить завмираю, замислюючись, як добре було б обійняти Фінна ззаду, притиснутися щокою до спини й відчути його силу. Натомість я стаю поруч із ним і навіть не торкаюся.

А от Фінн, схоже, не поділяє моєї обережності щодо дотиків. Він умить розвертається й тягне мене у свої обійми. Я видихаю, і моє тіло розслабляється. Мені так добре тут. Нам добре. Ми так довго не дозволяли собі дослідити це відчуття.

Фінн опускає підборіддя на мою голову й гладить мене по спині.

— Це дар, — хрипло каже він.

Я відсторонююся й дивлюся на нього.

— Що саме?

— Ця ніч. — Він вивчає моє обличчя, проводить великим пальцем по лінії мого підборіддя. — Ніч із тобою. Коли тебе не потрібно ні з ким ділити.

Він нахиляє голову й торкається своїми губами моїх. Це дуже легкий цілунок. Можна навіть сказати, невинний. Дружній. Хоча я розумію, що це прелюдія, і серце починає нестримно калатати в грудях.

— Дар, — повторює він.

Я тремчу. Сонце сідає, мої пальці заніміли від холоду, а я ж простояла тут лише хвилину.

— Ходімо, — Фінн бере мою холодну руку своїми теплими долонями й веде мене назад у печеру.

Я сідаю на наше ліжко, обхопивши коліна руками. Він скидає змоклий верхній одяг, перш ніж влягтися на спальний мішок.

— Можна? — запитує він, простягаючи одну руку, ніби збирається обійняти мене.

Цього разу я тремчу сильніше, мої зуби стукотять.

— Відмовлятися було б самогубством, — відповідаю, але для нас це не жарт.

Ми обоє знаємо: я хочу, щоб він обійняв мене, з причин, які не мають нічого спільного з холодом.

Ми лягаємо поруч. Фінн натягує на нас ковдри, перш ніж покласти руку мені на живіт і притиснути мою спину до своїх грудей. Мої м’язи розслабляються від його тепла.

— Ніколи не думав, що так радітиму подорожі в Підземний світ, — хрипло каже він, погладжуючи великим пальцем мій живіт. — Але я вдячний… що ми самі. Без нього. Що я можу вдати, ніби ти моя.

Моє серце завмирає. Я повертаюся, щоби бачити його обличчя.

— А я можу вдати, що ти мій? — запитую.

Він хитає головою.

— Я завжди твій. Це не зміниться.

Від того, як легко він вимовляє ці слова, всередині мене все тремтить.

— Мабуть, нам обом нічого вдавати.

Фінн зітхає.

— Поза цим місцем між нами завжди стоятиме Себастіан. Хоч як добре ти навчишся блокувати його, хоч які сильні щити ставитимеш, він завжди так чи інак тебе відчуватиме. А ти завжди відчуватимеш його. Але тут… — Фінн заплющує очі. — Тут є тільки ми. Навіть якщо це лише на одну ніч.

— Не на одну, — шепочу я, простягаючи до нього руку. Його щока як оксамит під кінчиками моїх пальців. — Я хочу вирушити до Вод Нового Життя. Знаю, ти казав, щоб я обміркувала це, але тут особливо нема про що думати. Я зробила помилку, зв’язавши себе із Себастіаном. Оскільки він не бажає звільнити мене від нашого союзу, я хочу зробити це сама, і можу. — Гладжу темні кучері Фінна. — Я хочу цього насамперед для себе, але хочу і для тебе. Щоб, коли настане час, бути вільною не тільки для себе, а й для нас.

Фінн пильно вивчає моє обличчя. Його очі блищать у світлі багаття, що відбивається від стін печери. Він проводить пучкою великого пальця по моїй нижній губі й уривчасто видихає.

— Чому ти тут, зі мною, коли я не зробив бодай чогось, щоб завоювати тебе?

— Кохання не потрібно завойовувати. У коханні ми відкриваємо серце, а не судимо. Але, Фінніане, навіть якби я тебе оцінювала, однаково вважала б, що ти на це заслуговуєш… на це й навіть більше. Твій народ іде за тобою не через те, ким був твій батько. Вони йдуть за тобою через те, ким є ти. І вони твої друзі не через те, що ти можеш їм запропонувати, а тому, що знають: поруч із тобою вони стають кращими, а їхні життя сповнюються сенсом.

— Абріелло, я робив жахливі помилки.

— Як і всі ми, — шепочу я. — Але твої помилки — це частина тебе. Вони мене не лякають. Так уже сталося, що я закохалася в тебе саме через те, ким ти є. І річ зовсім не в тім, що ми споріднені. — Прикушую нижню губу й намагаюся зібратися з духом. — Хай який магічний зв’язок існує між нами, тієї першої ночі нашої зустрічі мене привабило саме те, хто ти і який вибір ти робиш. Саме тому я в тебе й закохалася.

Фінн заплющує очі й притуляється своїм чолом до мого, роблячи глибокий, переривчастий вдих.

— Я теж тебе кохаю. І відчайдушно хочу показати тобі, як сильно.

— Тоді чому ти мене не цілуєш? — запитую я. Ледве встигаю договорити, як його рот накриває мій, і він перекочує мене на спину й лягає так, щоб одна моя нога опинилася між його стегнами.

Поцілунок Фінна — немов тавро, що зв’язує мене з ним значно потужніше, ніж руна із Себастіаном. Кожен рух його язика розвіює тривогу, що сковує мої м’язи, і я відчуваю, що можу розслабитися хоча б на мить.

Фінн перериває поцілунок, але не відсторонюється. Його рот так близько до мого, що я відчуваю його усмішку.

— Я казав тобі, що на смак ти така сама, як і на запах?

Я сміюся.

— Після такого дня сумніваюся, що це комплімент.

— Неправда. Ти смакуєш, як вишні та місячне світло.

— Ти не поцілував мене тієї ночі, — кажу я, погладжуючи його спину. — Тоді, в душі.

— Ні. Не поцілував.

— Чому? Я ж просила тебе це зробити.

— Тому що понад усе на світі я хотів поцілувати тебе, — його голос хрипить. — Я знав, що тебе тягне до мене з тієї першої ночі, коли ми зустрілися. Через наркотики й цей потяг було б легко прийняти твою пропозицію і скористатися нею у власних інтересах. Але я хотів, щоб ти попросила мене про це, коли твій розум не буде задурманеним. І не бажав, щоб наш перший поцілунок був через корону. Навіть якщо так і мало статися. Тому я не поцілував тебе. Навіть попри те, що хотів цього.

— Але ти поцілував мене в шию.

Його губи повільно розтягує підступна посмішка.

— Я не святий, принцесо. Я мав спробувати тебе на смак.

Мій живіт зводить від бажання — гарячого й терпкого. Підкоряючись пориву, я хапаю Фінна за край сорочки й стягую її через голову. Мої руки досліджують кожен сантиметр його м’язистих грудей, сильної спини, ніжної шкіри над поясом штанів.

— Здається, я згадувала, що теж хочу спробувати тебе на смак, — кажу, погладжуючи те місце над його тазовою кісткою, де, як я знаю, назавжди витатуйована розділена навпіл п’ятикутна зірка.

Посміюючись, він спирається на лікоть і дивиться на мене згори вниз.

— Повір мені, таке б я не забув. — Він накручує на палець пасмо мого волосся. — Ця зачіска…

— Дурнувата.

— Мила.

— О так, комплімент, який мріє почути кожна жінка на піку пристрасті. Мила, — пирхаю я.

Фінн сміється.

— Тебе безумовно можна описати й іншими словами, — шепоче він. — Хочеш, складу список?

— Черства, озлоблена, нудна, — кажу я. Намагаюся звучати безтурботно, але мій голос видає забагато справжніх почуттів.

— Запаморочлива, сильна, стійка, приголомшлива, — відповідає Фінн.

Я прикушую нижню губу і звиваюся під ним, перш ніж простягнути руку й погратися з одним із його локонів.

Фінн дивиться на мене, злегка прикривши очі.

— Тієї ночі в душі… ти пам’ятаєш, що сказала мені, коли я поклав тебе в ліжко?

Я хитаю головою. Окрім душу, нічого з тієї ночі не пам’ятаю.

— Ти казав, що я просила тебе залишитися.

Він киває:

— Так. Потім ти сказала, що зі мною почуваєшся в безпеці, як під нічним зоряним небом.

Мої щоки починають палати.

— Схоже, це звучало досить жалюгідно.

Фінн хитає головою:

— Ні. Ти не розумієш. Ти казала все, що я хотів почути. Це я був жалюгідний, бо так хотів вірити, що всі твої зізнання не через наркотики.

— І це таки була правда, — шепочу. — Я завжди черпала в тобі силу.

— Річ у спорідненості.

Я хитаю головою:

— Магія тут ні до чого. Я відчуваю більше сили, коли ти віриш у мене. Коли знаю, що в мене є друзі. Це та сила, яка не має чогось спільного з магією.

Його сріблясті очі спалахують.

— Я відчуваю те саме. Ніколи не думав, що зможу відчути це знову, — він важко ковтає. — І не думав, що хочу це відчувати.

Я тремчу під ним.

— Тобі холодно?

Я хитаю головою:

— Більше ні.

— І мені ні.

Він проводить великим пальцем по моїх губах, і я не можу не помітити в його очах благоговіння, обожнювання. Як може цей красивий, сильний, добрий чоловік відчувати вдячність за те, що опинився тут зі мною?

Спершись на одну руку, він повільно розв’язує мою сорочку, вона спадає, оголюючи груди. Фінн опускає голову. Повітря холодне, але я відчуваю його гаряче дихання на своїй шкірі, коли він проводить язиком по моєму випуклому соску. Вигинаю спину, відриваючись від твердої землі, й стогну, коли задоволення і жар розливаються в моїй крові.

— Ти хоч уявляєш, що я відчував, знаючи, що ти спиш у моєму ліжку в палаці Немилостивих? Бачити тебе там, де я стільки разів уявляв нас? Я не можу дочекатися, коли ми знову опинимося там. Так мрію притиснути тебе до себе, поки ми спатимемо під зорями. — Він утикається носом у мою шию, я вигинаюся йому назустріч, насолоджуючись відчуттям своїх грудей на його оголених грудях. Хочу відчувати його ще сильніше.

— Фінне, — видихаю я, мої руки ковзають вгору-вниз його спиною. — Я кохаю тебе.

Хочу повторювати це знову і знову. Поки він відчує це всім своїм серцем, поки повірить у те, що гідний цієї любові.

— Я теж тебе кохаю.

— У нас є… — я прикушую губу, — яке-небудь зілля, щоби випити, коли повернемося в столицю, для запобігання вагітності?

— Так, — його губи торкаються моїх у солодкому поцілунку. — Але не обов’язково робити щось сьогодні ввечері. У нас попереду все життя. Ми можемо…

— Будь ласка? — я рухаюся під ним, підтягую коліна й підштовхую його влаштуватися між моїх ніг. Стогну, відчуваючи його крізь одяг між нами. — Я не хочу чекати.

Фінн усміхається мені в темряві.

— Я теж, але я готовий почекати. Якщо ти справді плануєш зануритися у Води Нового Життя, у нас буде стільки часу, скільки потрібно, і всі можливості, щоб…

Я запускаю пальці в його волосся і притягую Фінна до себе. Його усмішка переливається в поцілунок, руки починають неквапливо досліджувати мій живіт і здіймаються до грудей. Великий палець пестить мої затверділі соски.

Я піднімаю стегна назустріч йому, ритмічно погойдуючись, щоби показати, що саме мені від нього потрібно. Проте Фінн не поспішає. Він лишає слід поцілунків на шиї й до ключиці, покусує мої плечі й груди, рухається вниз. Він проводить язиком по моєму животу і злегка посмоктує чутливу шкіру під пупком. У мене перехоплює подих.

Фінн розсовує мої стегна ширше й утикається носом між моїх ніг.

— Дозволь поцілувати тебе там.

Він розтуляє рот, притискаючись до мене язиком крізь тканину білизни.

Я не можу дихати. Його великі долоні ковзають угору моїми ногами, намацують трусики і стягують їх. Ледве встигаю перевести подих, коли рот Фінна знову притискається до мене. Його руки лежать на внутрішньому боці моїх стегон, ніби розкривають мене для нього. Язик Фінна танцює на моїй найчутливішій шкірі, а рот дражнить і випробовує мене, аж доки я втрачаю контроль і починаю безтямно стогнати.

Кожен сантиметр моєї шкіри горить, переповнюється життям і жадає дотику. Я запускаю руки в його волосся. Хочу більше — більше насолоди, більше його, більше цієї ночі. Однак Фінн не змінює позу. Він залишається на місці, догоджаючи мені, бурмочучи про своє кохання і про своє бажання, поки я нарешті досягаю піка задоволення, якого ніколи раніше не відчувала.

Я падаю й лечу, але анітрохи не боюся, бо знаю, що він мене втримає. Що ми завжди триматимемо одне одного.

Фінн прокладає поцілунками шлях угору по моєму тілу, і я повільно оговтуюся. Мені бракне повітря, коли його вуста знову знаходять мої. Я проводжу руками по його боках і спускаю з нього штани. Він схвально стогне просто мені в рот і допомагає зняти із себе залишки одягу. Коли Фінн нарешті знову влаштовується на мені, я рухаю стегнами, підштовхуючи його плавно увійти в мене. Натомість він підводиться на ліктях і вивчає моє обличчя.

— Не думав, що колись відчую це знову, — він нахиляє голову й цілує мене в губи. — Не думав, що зможу, — він підводиться на руках і дивиться на мене згори вниз. — Я бився за свій народ, але сам не жив. Доки ти не увійшла в портал. Доки не подивилася мені в очі й не попросила потанцювати з тобою. Відтоді все змінилося. І, сподіваюся, більше ніколи не буде, як раніше.

Закидаю ноги йому за спину й тягну його вниз.

— Я кохаю тебе, — підтискаю стегна, знаходжу Фінна між своїх ніг і повільно допомагаю ввійти в себе.

Його дихання переривається, а очі на мить заплющуються. Я насолоджуюся нашим зв’язком. Немає місця сумнівам і страху перед тим, що має статися. Нема місця для чогось, крім надії. Для чогось, крім любові. Я відчуваю її так сильно, що заплющую очі, щоб насолодитися нашими рухами разом.

— Абріелло, — видихає він. — Абріелло, розплющ очі.

Я слухаюся й бачу навколо нас зоряне світло, яскраве й осяйне, наче сама печера перетворилася на нічне небо. Наче надворі не лютує завірюха.

— Гарно… — бурмочу я, але мій погляд відривається від зір і зупиняється на його очах.

Фінн знову ковзає рукою вниз моїм тілом, стискає мої стегна і входить у мене — глибше, ніж раніше.

— Приголомшливо, — каже Фінн, але він теж не дивиться на зорі. Ми сплітаємося тілами посеред гір перед найнебез-печнішим днем у нашому житті. Ми — єдине, що є в нас, але цього більш ніж достатньо.

* * *

Трохи згодом я шепочу:

— Зорі зникли.

Ми лежимо під ковдрами на боці, сплівшись руками й ногами. Не зводимо одне з одного очей. Лежимо в обіймах так довго, що я не можу сказати напевне, коли зорі навколо згасли.

Фінн перекочується на спину, і я спостерігаю за ним у мерехтливому світлі, доки він вивчає камені, що звисають зі стелі, немов великі краплини.

— Думаю, вони сяяли, лише доки ми кохалися, — усміхається він. — Здається, я ніколи не говорив тобі щось зухваліше.

Я глухо регочу.

— Але тут немає жодної магії, — кажу я. — Звідки ж узялися зорі?

Фінн пригортає мене до себе й усміхається. Я ніколи не бачила його таким щасливим.

— Думаю, ми помилялися щодо цього місця. Магія звідси нікуди не поділася. Просто вона інакша, ніби існує окремо від нас.

— Іноді корисно бути інакшим, — шепочу я.

— Не можу не погодитися з тобою, — Фінн притискає губи до моєї маківки і вдихає запах мого волосся. — Нам треба поспати.

У мене перехоплює подих, коли згадую свій сон про Ларк. Я планувала розповісти про це Фіннові сьогодні вранці, але через напад на табір і поранення Кейна зовсім забула.

— Учора Ларк явилася мені уві сні.

— Справді?

— Так, говорила щось про чудовисько з білими очима, яке врятує мене. — Хитаю головою, не можу чітко пригадати. — Може, це якась метафора? Що для Ларк могло б символізувати чудовисько з білими очима?

Фінн гмикає.

— Не знаю. Сумніваюсь, що вона вклала в цей образ потаємний зміст.

— Може, й так. Але найбільше мене схвилювала інша частина сну. Ларк сказала, що втомилася, і зникла з видіння ще до того, як ми закінчили розмову. Я думаю…

— Думаєш, вона може поринути в Довгий сон? — запитує Фінн.

Я міцно обіймаю його.

— Сподіваюся, що ні.

— Прета жене від себе цю думку. Це одна з причин, чому вона залишила Ларк у Скелястому замку. Бути Немилостивою дитиною зараз так небезпечно, що вона хотіла зосередитися на тому, що в жилах Ларк тече кров Диких фейрі.

— Завтра ми побачимо Меб, — кажу я. — Це найкраще, що ми можемо для неї зробити.

Фінн на мить напружується, але знову розслабляється.

— Я теж так думаю. Буде нелегко, але вірю, що Меб має всі потрібні нам відповіді. Я вже давно не відчував такої надії.

— А чому відчуваєш зараз? — запитую я. — Що змінилося настільки, щоби похмурий Фінн почав сподіватися?

Він ще раз цілує мене в маківку.

— Тепер у нас є ти, принцесо.

— Ти досі мене так називаєш? — усміхаюсь. — Думала, ти вже здогадався… Я не принцеса. І ніколи не була.

— Знаю, — шепоче він мені у волосся. Його вуста легенько торкаються моєї скроні. Це лише тінь поцілунку, але тепло омиває мене, як ласкавий літній приплив. — Знаю, що ти ніколи нею не була. Здається, я зрозумів це тієї миті, коли побачив тебе вперше. Ти — не принцеса. Ти — моя королева.