Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Навіть без снодійного збору я безпробудно сплю багато годин.

Прокинувшись, помічаю, що крізь щілину в шторах проникає світло. Я затуляю долонями очі й стогну. Сплутатися з іще одним фейрівським Двором мені хочеться не більше, ніж втратити голову. До того ж я сумніваюся, що Міша — справді нейтральна сторона. Вони з Амірою допомагають Фіннові рятувати Немилостивих біженців із таборів королеви. Знаючи це, легше довіряти Міші, легше поважати його. Утім, це означає, що він якось пов’язаний із Фінном і тими, хто хоче бачити саме цього принца на троні Тіней.

Тим часом Себастіан приходить до мене уві сні й просить приїхати до нього в Немилостивий палац. Він посів трон? Тепер, коли Себастіан заволодів короною, я не знаю, що може його зупинити, не знаю, що він накоїв, щоб зазнати такого болю, який я відчула вчора.

Сідаю, опускаючи ноги на прохолодну кам’яну підлогу. У голові паморочиться, і я заплющую очі. Досі болісно змучена. Міша сказав, це через те, що я надто виснажила свої сили одразу після трансформації. Запевняв, що мені лише треба відпочити, та я досі почуваюся такою втомленою, як і в найгірші дні мого людського життя. Певно, енергія та сила фейрі не передаються людям, які випивають зілля життя. Мабуть, ці дари призначені тільки для народжених фейрі.

Я йду до вбиральні, а коли повертаюся, біля ліжка на мене чекає незнайома жінка. Лазурова сукня з важкими спідницями лежить на її витягнутих руках, ніби незнайомка збирається піднести мені дар.

— Хто ти? — запитую.

— Я — Дженні. Чула, як ви прокинулися, і приготувала ваше вбрання для ранньої вечері. — Вона усміхається так, ніби моє пробудження від сну — найкраще, що сталося з нею за цілий день. — Дозвольте, я допоможу вам одягнутися, — пропонує вона, підходячи до мене.

Я вказую на сукню.

— Тільки не це. — Більше не дозволю обтяжувати мене важкими спідницями і зв’язувати корсетами, що не дають вдихнути. Досить із мене тендітних черевичків і тонких тканин. Досить із мене чужого контролю.

— Бажаєте інший колір? Ми приготували для вас багато варіантів…

— Штани. — Намагаюся усміхнутися, щоби пом’якшити свою різкість. — Будь ласка.

— Як забажає пані.

Служниця кидає сукню на ліжко, підходить до шафи й відчиняє дверцята. Всередині повно дорогих тканин усіх кольорів веселки. Хотіла б я відправити їх Джас додому. Усмішка розпливається моїми вустами, коли уявляю, як вона розрізає ці тканини для власних творінь. Однак радість зникає, коли розумію, що, можливо, більше ніколи не побачу, як в очах моєї сестрички спалахує захват від нової ідеї.

Якби ж я могла знову стати людиною… Якби ж могла повернутися до Елори й залишити цей кошмарний світ позаду…

— Чий це одяг? — запитую я.

Дженні кидає на мене розгублений погляд через плече.

— Перепрошую?

— Ця шафа повна речей. Чий це одяг?

— Ваш, міледі.

Я суплюся і приглядаюся до сукні на ліжку. Не впізнаю її, але в Золотому палаці в мене було більше суконь, ніж я будь-коли надягала. Я дозволяла Тесс та Еммалін обирати для мене одяг і навіть не звертала на нього уваги.

— Це з Милостивого Двору? — запитую.

— Ні, міледі. Це новий одяг, куплений для вашого перебування на наших землях. Поки ви спали, Його величність попросив приготувати для вас усе.

Як вони впоралися так швидко? За допомогою магії? І чому я не чула, коли вони принесли весь цей одяг у мою кімнату? Проте я не наважуюся запитати. Це схоже на якийсь фокус. Усе в цьому світі — фокус.

— Звісно, ми дещо виправимо, — продовжує Дженні, — коли вже дізналися, що вам більше до вподоби штани, а не сукні.

Вона дістає із шухляди пару світло-коричневих шкіряних штанів для верхової їзди й білу блузку та кладе на ліжко поруч із непотрібною сукнею. З наступної шухляди з’являється комплект спідньої білизни.

— Я можу вдягнутися сама, — кажу, доки Дженні дістає із шафи пару чобіт для верхової їзди.

— Звичайно, міледі. Як забажаєте. Я почекаю в коридорі, а тоді проведу вас на обідню терасу, коли будете готові. — Вона злегка схиляє голову.

Я незграбно киваю.

Мене багато тижнів балували в Золотому палаці, та мені досі некомфортно мати прислугу. Я так звикла бути служкою, що, здається, ніколи не призвичаюсь до життя по інший бік.

— Дякую.

Дженні зупиняється біля дверей, вхопившись за ручку.

— Це я маю дякувати вам, — шепоче вона.

— За що?

— За те, що зняли прокляття. — Дженні втуплює погляд у двері. — Я втратила дорогого друга із Золотого Двору. На нього напав фейрі Тіней, у його ж будинку. Він…

— Він не міг захистити себе, — пошепки закінчую я й одразу серджуся на себе за те, що констатую очевидне. Прокляття королеви зробило Немилостивих смертними й обмежило їхню магію. Щоб користуватися своїми силами та продовжувати собі життя, фейрі Тіней мусили приносити людські жертви. Однак ціну за таке могутнє прокляття частково довелося сплатити й Милостивим — вони більше не могли зашкодити Немилостивим фейрі та стали беззахисними перед їхніми атаками, що лише поглибило прірву між Дворами.

— Мені прикро це чути.

Дженні киває.

— Не всі в її Дворі такі, як вона, — швидко каже Дженні й вибігає за двері.

Я не кваплюсь одягатися. Шкіряні штани такі м’які, вони ідеально обтискають мою талію і стегна. Блузка має квадратний виріз і шнурівку на кожному рукаві, що, безперечно, красиво й анітрохи не практично — поширена проблема для жіночого одягу що вдома в Елорі, що тут у Фейрії. Хоча ця блузка пошита з найм’якішої бавовни й дозволяє мені вільно рухатися, тож я не зважаю на непотрібні оздоби.

Знаю, що чоботи будуть мені в міру, ще навіть не взувши їх. Вони зі шкіри, темнішої, ніж штани, й міцно обтискають мої литки, майже сягаючи коліна.

Я неспішно затягую шнурки. Мене заспокоює думка, що в цьому взутті буде зручно втікати, якщо виникне така потреба. Я намагаюсь не замислюватися, звідки слуги Міші знають мій розмір і чому король такий добрий до мене. Не сумніваюсь, у нього є свої причини для такої щедрості, як і в мене є причини приймати її.

Тому що в тебе немає нічого й нікого. Тому що в тебе не лишилося вибору.

Я відганяю ці похмурі думки й, нарешті одягнувшись, обертаюся до дзеркала, що висить над шафою. Ціпенію, побачивши себе.

Жінка в дзеркалі схожа на мене, але це не я. Її карі очі того самого горіхового відтінку, що й мої, але сяють яскравіше. Її обличчя таке саме, але шкіра світиться, і вуха…

Проковтнувши гарячий клубок емоцій, що підступає до горла, я збираю назад свої короткі руді кучері та розглядаю делікатно загострені ельфійські вуха. Вони — найпевніший доказ моєї трансформації.

Зрештою, зовні я б іще могла зійти за людину, але ці вуха означають, що мені ніколи не повернутися до Елори, ніколи не побачити Джас.

Чи з нею все гаразд? Чи знайшла вона роботу? Тепер, коли на шиї Джас не висять борги, її швацьких умінь буде задосить, щоб забезпечити себе. Не здивуюся, якщо вона переїде жити до моєї подруги Нік та її доньки Данії. Мені здається, від цього виграли б усі троє.

Однак від усвідомлення, що з Джас усе гаразд, мені не легше, бо розумію, що можу більше ніколи її не побачити. З усього, що Себастіан вкрав у мене, це болить найбільше. Якщо я буду потрібна Джас, то не зможу повернутися до Елори, щоби піклуватися про неї. Я більше ніколи не зможу жити там. Ніколи не зможу потрапити додому.

Додому. Мене пронизує спогад, занадто новий, занадто свіжий. Перед тим як зв’язати себе із Себастіаном, я сказала йому, що Фейрскейп — не мій дім, що я вже не впевнена, чи взагалі маю дім. Він поцілував мене, і його слова солодко розтанули на моїх губах.

«Я збудую для тебе дім… якщо дозволиш».

Здригаючись, накидаю ковдру темряви на спогад, щоб загасити його, наче самотню жаринку. Невже все це було брехнею? Кожен дотик його губ, кожна вимовлена пошепки обіцянка? Усе це було хитрим вивертом, щоб украсти корону? Невже нічого із цього не було правдою?

Я не можу зараз про це думати. І не буду.

Коли виходжу з кімнати, Дженні, як і обіцяла, чекає на мене в коридорі, але цей коридор… надворі. На стіні навпроти мене видніються двері, та вгорі немає стелі, лише крони нависають куполом аж ген над нами. Повсюди щебечуть і весело пурхають пташки, а ніжний вітерець грається з кінчиками мого волосся.

Дженні веде мене яскраво освітленими коридорами, доки перед нами з’являються величезні закручені алебастрові сходи з блискучим дерев’яним поруччям. Якщо в Золотому палаці все куди не кинь оком символізувало блиск і сяйво безхмарного дня, то дім Міші нагадує найкрасивіші куточки лісу, наче земля, камінь і дерева зібралися разом, щоб вшанувати його.

Мою увагу привертає дзюрчання води. Зазирнувши за поруччя, бачу невеликий струмок, що біжить коридором унизу, прорізаючи кам’яну підлогу, на вигляд стару як світ. Здається, весь замок збудовано навколо неї.

— Що це за місце? — запитую я.

Дженні усміхається, не зводячи погляду зі сходів, доки ми підіймаємося до сходового майданчика.

— Це дім Його величності, переважно відомий у королівстві як Скелястий замок. Названий так тому, що побудований навколо й усередині скелі. Хіба це не найкрасивіший з усіх королівських палаців?

— Здається, так.

Не те щоб я особливо роздивилася палац Немилостивих. Під час візитів до Мордея мені не пропонували екскурсію. Проте важко уявити подібну красу в місці, де правив той жорстокий король.

Струмок звивається просторими коридорами, а ми йдемо вздовж нього, поки опиняємося на відкритій терасі з краєвидом на пишну зелену долину.

Струмок протікає під масивним столом із червоного дерева й під скляним поруччям, де каскадом переливається через край тераси.

— Яка краса! — мимоволі видихаю я.

— Дякую, — каже Міша. Його голос змушує мене відвести погляд від крутого обриву. Він тримає в руках келих вина і стоїть, спершись на стовбур величезної секвої, яка, здається, проросла корінням у кам’яну підлогу тераси. Міша відривається від дерева й робить крок до мене. — Хотів би я, щоб це виявилася моя заслуга, але мої предки багато поколінь тому вирішили, що буде незле дозволити дикій природі збудувати наш палац.

— Я ніколи не бачила нічого схожого, — зізнаюсь. — Це місце прекрасне.

— Як і ти, принцесо, — Міша повільно оглядає мене, дедалі вище підводячи брови, ніби кожна моя риса для нього — нова несподіванка. — Тепер, коли ти чиста, я, безумовно, помічаю привабливість.

— Привабливість?

Наші погляди зустрічаються, і його світло-карі очі спалахують.

— Поки ми говоримо, двоє наймогутніших чоловіків нашого світу б’ються за тебе, — махнувши на мене рукою згори вниз, він додає: — І тепер, коли ти причепурилась, я бачу чому. Можливо, я дозволю їм знищити один одного, а тебе залишу собі.

Я роззявляю рота. Яка ж він свинота.

— Ти цього не зробиш.

Він грайливо підводить брову, губи вигинаються в усмішці.

— Чому ні?

— По-перше, ніхто не може «залишити» мене супроти моєї волі. По-друге, ти одружений, і я впевнена, що твоя дружина не оцінить…

— Моя дружина й оком не поведе, — тихо сміється Міша. — Ми не у світі смертних. У нас дещо інші очікування від шлюбу. Особливо серед членів королівських родин.

— Звісно. Ці дурні смертні селяни очікують любові та довіри від своїх супутників життя. Мабуть, вам, фейрі, які ставлять владу й титули понад усе, це здається смішним.

Міша схиляє голову набік і вивчає мене.

— Я дістав за живе?

Важко ковтаю і стримую емоції. Я вже відкрилася йому надміру.

— Ні. Мені байдуже, що для вас означає шлюб.

Він пирхає:

— Звісно, не байдуже. Але можеш розслабитися. Мені від тебе нічого не потрібно, окрім союзу. Повечеряємо?

Міша змахує рукою — і на столі з'являється справжній бенкет. Гори свіжих фруктів, миски з картоплею, що парує, таці з тонко нарізаним м’ясом, политим ароматними соусами.

У мене аж слинка потекла. Я тільки зараз розумію, як сильно зголодніла. За ці тижні у Фейрії я звикла регулярно та ситно їсти, але, відколи втекла з палацу, повечеряла лише раз. Відчуття такі, ніби мій шлунок з’їсть сам себе, якщо його негайно не нагодувати.

Досі я довіряла Міші. Не маю причин припиняти, тож сідаю за стіл і чекаю, поки він влаштується навпроти мене. Ми мовчки наповнюємо тарілки, і я сторожко чекаю, поки він проковтне перші декілька шматків, перш ніж самій узятися за їжу. Трохи обережності не завадить.

Однак після першого шматочка я ледь не розчиняюсь у задоволенні. М’ясо ніжне й ідеально приправлене, а фрукти вибухають у роті солодким соком.

Я сповільнююся, лише коли усвідомлюю, що Міша відкинувся на спинку стільця і спостерігає за мною.

— Що? — відкладаю виделку, мої щоки палають.

— Вибач, що не нагодував тебе одразу, як ти приїхала. Ти мала такий вигляд, ніби от-от упадеш, а, зважаючи, що ти не так давно випила зілля, я подумав, тобі краще поспати. — Він кидає погляд на мою тарілку, і я розумію, що вже з’їла половину страв. — Можливо, це було невдале рішення.

— Зі мною все добре.

— Ні, не добре, але буде. Декілька ситних обідів, трохи більше сну — і ти не почуватимешся так, як учора вранці.

Я насуплююсь.

— Вчора? Ти маєш на увазі сьогодні вранці?

Міша хитає головою:

— Ти проспала півтори доби, принцесо, та й цього, мабуть, недостатньо. Я чув історії про людей, які, випивши зілля життя, спали цілий тиждень. І навіть після цього їм зазвичай радили ще декілька днів лишатися в ліжку, щоб їхні тіла могли відновитися після трансформації. Але ти не зробила ні того, ні іншого. Ти спала лише одну ніч, перш ніж чкурнути селами Милостивих. Не кажу вже про надзвичайну кількість магічної енергії, яку ти витратила, щоб утекти із Золотого палацу, а потім допомогти дітям у таборі. За всіма правилами, ти мала б знепритомніти ще до того, як вийшла за палацову браму.

— І все ж я тут.

— Ти тут. Значно могутніша, ніж я можу пояснити.

Міша довго розглядає мене, і в його погляді зблискує схвалення. Я відчуваю величезну спокусу визнати, що мені лестить його увага, але опираюся. Безсумнівно, це якась чергова маніпуляція.

Повільно й надто виважено я знову беру виделку й відкушую маленький шматочок.

— А де всі твої люди? — запитую, перш ніж прожувати їжу.

Міша обводить поглядом тиху терасу.

— Якщо припустити, що це не буквальне запитання, тобі доведеться уточнити.

— Придворні, — кажу, розмахуючи виделкою. Здавалося, Себастіан ніколи не лишався наодинці. Якщо поруч із ним не було однієї з його потенційних наречених, то був Ріаан, зазвичай разом із кількома іншими вартовими та членами ради. — Радники, друзі, мешканці вашого палацу? — Роблю паузу. — Твоя дружина?

Міша складає руки на столі й нахиляється вперед.

Королева Аміра з нетерпінням чекає на зустріч із тобою, але просто зараз побачитися не може. Щодо інших… — він стинає плечима. — Я хотів, щоб сьогодні ввечері ти була тільки моя. Нам треба чимало обговорити, і більшість цих речей занадто важлива для мене, щоб запрошувати до розмови інші голоси й вуха.

Я насуплююсь.

— Що ж тобі треба обговорити зі мною? Я лише дурна дівчина, яку принц-маніпулятор обманом затягнув у стосунки, — знову бовкнула більше, ніж хотіла. Здається, нічого не можу із собою вдіяти.

Очі Міші спалахують, він схиляє голову набік.

— Твій гнів такий сильний. Мені це подобається.

— Ти не знаєш і половини мого гніву, але якщо замислив якусь капость, якщо спробуєш примусити мене працювати з Фінном або возз’єднатися із Себастіаном — то пізнаєш усю його силу.

Міша посміхається.

— Принц Ронан знає, що не може заявитися до цього палацу, не може прийти по тебе без запрошення, не ризикуючи розпочати битву, яку, безсумнівно, програє. Але я відчуваю таку спокусу запросити його — хоча б для того, щоб ти випустила всю свою приховану лють. Було б так весело на це подивитись.

Я опускаю голову й повільно видихаю.

— Тобі колись казали, що неввічливо порпатися в думках та емоціях інших?

— Вибач, — зітхає Міша. — Я поводжусь як безсердечна тварина, але запевняю тебе, це не зозла. Просто минуло вже багато століть, відколи двоє таких могутніх фейрі билися за жінку. І не одне тисячоліття, відколи в такій битві сходилися два брати. До того ж цей раз здається не менш значущим, ніж попередній. — Він крутить зап’ястям, і на столі біля моєї виделки з’являється келих вина. — На знак вибачення пропоную келих мого найкращого вина.

Я не зважаю на напій і переводжу погляд на Мішу:

— Ти повторюєш, що за мене борються двоє фейрі. Чому ти так кажеш?

— Принц Ронан і принц Фінніан? Нічого не пригадуєш? Чи за тебе б’ються ще й інші могутні фейрі? Якщо так, то я хотів би знати зараз. Не люблю сюрпризів.

Мій погляд стає крижаним:

— Невже ти не знаєш? Чи ми вдаємо, що ти не читаєш моїх думок?

Він зітхає.

— Ронан і Фінніан б’ються за тебе, це ж очевидно.

— А ти знаєш це, тому що…

— Тому що маю очі у Дворі Місяця.

Звісно. Здається, кожен тут має своїх шпигунів у всіх куточках цього світу. Дивно, що взагалі існують якісь таємниці.

— Може, вони й билися, але аж ніяк не за мене. Себастіан зв’язався зі мною, бо знав, що це вб’є мене. Прокляття його матері мене вб’є, а коли я помру, він отримає корону. Це все було через неї, для того, щоб стати законним правителем Двору Тіней, не через мене.

— Ти так у цьому впевнена? — запитує Міша, підіймаючи келих.

— Так, упевнена. І це таке полегшення. Я більше не пішак у їхній грі. Вони можуть скільки завгодно битися за той клятий Двір. Але мене це більше не стосується.

Король Диких фейрі регоче.

— Якби ж то була правда.

— Це правда. — Махаю рукою над головою. — Бачиш? Корони немає.

Міша хитро мружиться на мене:

— Можливо, ти хотіла би побачити все на власні очі?

Він свистить — і великий коричневий плямистий яструб злітає із секвої та сідає на плече Міші.

— Це Шторм — мій фамільяр.

Я насторожено зиркаю на яструба.

— Гадки не маю, що таке фамільяр.

— Наші з ним розуми пов’язані. Він підкоряється мені. Служить мені.

Я одразу згадую баргеста — велетенського монстра, схожого на вовка, який напав на мене першого дня в цьому світі. Себастіан розповідав, що інколи Немилостиві роблять із цих істот фамільярів. Він припустив, що той напад не був збігом обставин.

— Я не маю нічого спільного з тим псом згуби, — цієї таки миті каже Міша. — Мої фамільяри не нападають — принаймні не з наміром зашкодити. Якщо ж на них кинуться першими… — Він стинає плечима.

— То що такого я маю побачити в цьому птахові? — запитую.

— Сьогодні вранці Шторм повернувся з Двору Місяця. Якщо подивишся йому в очі, він покаже тобі все, що там побачив.

— Я не хочу цього знати. Це мене не обходить.

Куточок Мішиного рота смішно смикається догори.

— Знущаєшся?

Очі в птаха такі, як у Міші, — світло-карі й сяйливі. Зіниці то розширюються, то звужуються, коли я дивлюся в них.

— Я не бачу нічо…

Не знаю, чого я очікувала, але зовсім не була готова відчути, що мою свідомість ніби висмикують із тіла — і раптом я лечу. Лечу, як хижий птах, кружляю над вежею замку, а тоді влітаю у високе вікно й сідаю на кам’яний виступ.

Внизу біля вікна стоїть Фінн і споглядає яскравий день. Я миттєво впізнаю простору залу з кришталевими люстрами та блискучою мармуровою підлогою — це тронна зала Немилостивих, хоч із трону вже не шкіриться Мордей.