Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ

«Використай її, Абріелло. Розбуди її. Звільни».

Цей голос я впізнаю всюди. Це заради нього я вирушила в Підземний світ.

«У неї є сила, — каже мені голос. — Не бійся».

— Не можу, — хриплю я в темряву, та однаково тягнуся до своєї сили, благаючи тіні вийти назовні.

«Прийми темряву, і вона прокинеться й буде тобі служити».

Більшу частину життя я намагалася бути кращою версією себе. Спочатку заради сестри, а тоді заради цього світу, який навіть не розуміла. Дев’ять років тому, після того як мій батько помер, а мене врятували, після того як мати покинула нас із Джас напризволяще у світі смертних, у мене не було часу на горе чи образу. Тому я придушила їх. Усі мої егоїстичні бажання й потреби я відсувала вбік, намагаючись захистити сестру.

Я ніколи не була такою доброю, як Джас. Я сповнена гіркоти, й душа в мене чорна, як обвуглені рештки будинку мого дитинства. Проте доброта, ніжність і радість Джас вартували боротьби. І я боролася роками, жертвувала своїм сном, своїм здоров’ям, навіть життям, щоб захистити її.

«Любляча Абріелла. Віддана Абріелла. Турботлива, працьовита Абріелла».

Меб не говорила, що я уособлення добра. Вона говорила, що моя сила походить від дечого більшого. Від гніву й болю. Від гіркоти й обвуглених спогадів.

Мама намагалася врятувати мене й Джас, обмінявши своє життя на сім років нашого захисту, але вона все одно пішла.

Коли Себастіан обманом змусив мене зв’язатися з ним, він робив те, що, на його думку, було правильним для Немилостивого Двору, але він все одно вкрав моє людське життя.

А Фінн… Фінн, котрий заслуговує на щастя й кохання без усієї цієї плутанини, в яку ми себе загнали, — навіть він планував покинути мене, щоб захистити своє серце. А я ж кохаю його так сильно, що навіть не сказала, що хочу, аби він був поруч зі мною. Що я й так втратила забагато, щоб відмовлятися від відчуття щастя, коли він поруч.

Я не просто розумію все це. Я хочу кращого.

Гнів і біль розростаються всередині мене, аж поки завдають страждань, сильніших, ніж отрута, аж поки стають більшими за моє тіло й темнішими за ніч. Тіньова сутність проводить кінчиками пальців по обвуглених краях мого серця й усміхається. Забагато років мовчання. Забагато років я відштовхувала свій біль, щоби піклуватися про інших.

Хоча ця частина мене так само цінна, як і решта.

— Іди, — шепочу я, але моя тіньова сутність лишається нерухомою.

Легенди про те, що Меб змогла отримати доступ до своєї тіньової сутності із залізної кімнати — брехня. Принаймні розуміють їх неправильно. Як і будь-якій іншій магії, тіні потрібна сила, щоб вибратися з труни. Їй потрібна сила, щоб рухатися й служити мені.

Через цю отруту моя магія зникла. Вона майже повністю притлумлена. Майже.

Магія — це життя. Королева не ризикне вбити мене.

Лишається тоненька ниточка, але цього достатньо, щоб я могла дихати, достатньо, щоби билося моє серце. Я використовую її, щоб вхопитися за мій зв’язок із Фінном. Маю вірити, що він витримає, що я зможу витягнути з нього силу й не забрати забагато.

Моя тіньова сутність розширюється, коли Фіннова сила наповнює її. І я стаю нею.

Повільно ступаю вперед — просто крізь залізо труни, ніби це лише літній вітерець. Потягуюся й посміхаюся. Я надто довго ігнорувала темні, сповнені гіркоти закутки себе.

Знаходжу трубки, що наповнюють токсинами обидва саркофаги, і висмикую їх, зупиняючи нескінченний потік отрути в наші із Себастіаном тіла. Потім вирушаю на пошуки королеви.

* * *

Коридори фортеці вночі тихі, але не порожні. Вартові Арії стоять що декілька метрів уздовж коридору до її спальні. Світло сяє так яскраво, аж охоронцям доводиться носити спеціальні щити, щоб захистити очі.

Тихо посміюючись, моя тіньова сутність ковзає вздовж нижнього краю стіни, непомітна навіть для гострих очей варти. Я скрадаюся до дверей Арії повз охоронців, які стоять по обидва боки коридору, й повз тих, які стережуть її всередині покоїв.

Гнів, що пульсує в мені, підживлює цю незнайому форму. Я нестерпно хочу витягнути у вартових ножі та встромити їм У груди.

Шепочу заспокійливі обіцянки тій злостивій, мстивій частині себе. Обіцяю: якщо вона буде терплячою, то отримає серце королеви — а вона хоче саме цього.

Прокрадаюся дедалі глибше в її покої. Прослизнувши під іншими дверима, я опиняюся в кімнаті, де на ліжку зі світла спить Арія. Вона лежить на купі пухнастих білих ковдр, її прекрасне біляве волосся віялом розкинулося навколо голови. У долоні затиснутий кинджал із заліза й адамантію.

Побачивши його, я посміхаюся й повільно один за одним прибираю її пальці з руків’я. Один. Другий. Третій.

Вона різко розплющує очі, хапає лезо й цілиться просто мені в серце. Я регочу, розпадаюся на частини й з’являюся з іншого боку ліжка. Скориставшись її шоком, вихоплюю лезо з руки королеви і вганяю їй у груди, прямісінько в почорніле, жорстоке серце.

Вона кричить так голосно, що в мене болять вуха. Я чую цей крик навіть зі своєї могили. Моя тіньова сутність квапиться й ледь не відступає, але я роблю заспокійливий вдих і натягую її повідець. Ми ще не закінчили.

Стривожені жахливим криком, охоронці вдираються в кімнату. Я зупиняю одного з них, торкнувшись рукою його шиї. Очі вартового розширюються від жаху, щойно він помічає мене. Мені подобається уявляти його збентеження, коли він бачить жінку з тіні в цій кімнаті, повній світла. Я посміхаюся й повільно простую до іншого вартового, похитуючи стегнами в беззвучному ритмі моєї помсти.

Фейрі витягує з-за пояса меч, але я перехоплюю його, перш ніж він встигає завдати удару. Проводжу лезом по його горлу, посміхаючись вартовому позаду нього.

Швидко орудую мечем. Моя тіньова сутність хоче скупатися в їхній крові, хоче мучити їх за весь той біль, що вони заподіяли Немилостивому Двору. Я приборкую її та вбиваю вартових одного за одним.

Можливо, річ у тім, що я занадто ослабла, але цього разу майже точно відчуваю зв’язок між мною і Фінном. Відчуваю, як його сила тече крізь мене — не краплями й не поштовхами, а безперервним потоком. Я зосереджуюся на цьому потоці, доки моя тіньова сутність повертається до наших із Себастіаном трун.

Спочатку вона звільняє Себастіана, ламаючи мечем замок, що утримує його всередині. Потім рушає до мене.

Однієї миті ніби ляскає батіг — і моя тінь зникає. Я повертаюся у власне тіло. Труна відчиняється, і мою в’язницю заливає світло.

Ледве виходжу з неї й падаю на землю. Поруч зі мною Себастіан, похитуючись, стоїть на ногах. Він мружиться від яскравого світла, яке після стількох днів під замком у цій темряві боляче ріже очі.

Моє тіло обважніло від отрути королеви, тож я заплющую очі й зосереджуюся на диханні, дозволяючи силі Фінна литися моїм тілом.

Будь ласка, Фінне, нехай із тобою все буде добре. Не дозволяй мені взяти забагато.

Коли розплющую очі, бачу поруч Себастіана. Він приголомшено дивиться на мене.

— Ти вбила її. Королеву… — він розгублено кліпає. На його обличчі відбивається тисяча емоцій, але найбільше — полегшення й спустошення. — Вона мертва?

— Як ти… її сила перейшла до тебе? — запитую я.

— Так. Я відчуваю її, — він супиться і важко ковтає. — Носити обидві корони так… вони не повинні бути разом.

— З тобою все гаразд?

— Нам треба йти, — каже він.

Я хитаю головою.

— Джасалін.

Він заплющує очі.

— Іди за нею. А мені треба знайти Ріаана.

У мене немає вибору, тож я залишаю Себастіана. Не піду звідси без Джасалін. Ледве тримаючись на ногах, намагаюся бігти до сходів. Я слабка й знесилена, але рішуче налаштована й навкарачки повзу до бійниці.

У темряві помічаю сестру. Вона прив’язана до стовпа на кінці дошки. З глибоких порізів на її руках і ногах повільно сочиться кров, скрапуючи у води Крижаної річки далеко-далеко внизу.

— Джас, — видихаю я.

Вона не обертається до мене. Вона занадто виснажена, занадто слабка. Проте я бачу, як злегка підіймаються й опадають її груди, отже, вона досі дихає.

Я лізу до неї, хапаючись за мотузку, якою Джас прив’язана до стовпа. Мій зір затуманений, пальці незграбні, та я намагаюся розв’язати вузли, що тримають її.

— Абріелло, — хрипить вона. — Тобі треба йти. Треба тікати.

Знімаю з неї останню мотузку. Джас падає в мої обійми, і я ледь утримую рівновагу на дошці.

Я досі слабка через отруту. В мені тече сила Фінна, але мої м’язи задерев’яніли від ув’язнення в труні. Скільки часу минуло? Місяці? Тижні?

Чи лише декілька днів?

Я ледь тримаюся на ногах і щомиті можу впасти під вагою тендітного тіла Джас, що спирається на мене. Хитаюся й щосили намагаюся не звалитися в річку.

Джас випростовується, перш ніж я втрачаю рівновагу, і ми разом зістрибуємо з дошки.

Простягаю руку, щоб допомогти їй зробити останній крок на безпечний дах, але мене зупиняє гострий пекучий біль у нозі. Я дивлюся вниз і помічаю кинджал Ріаана, що стирчить із мого стегна. Він висмикує лезо, і біль застилає мені очі.

Я падаю на дах.

— І куди це ви зібралися? — питає Ріаан.

Джас скрикує, коли він хапає її за талію і стягує з хиткої дошки, притискаючи до себе. Перш ніж я встигаю відчути полегшення від того, що сестра в безпеці, він хапає її за шию величезною рукою.

— Відпусти її, — благаю я. Через біль мені важко добирати слова, а через слабкість складно говорити.

— Я забагато сил доклав, щоб дозволити тобі знищити все, за що ми боролися.

— За що?! — кричу я. — За твою королеву? За нетерпимість до Немилостивих? За вашу самовдоволену віру в те, що ви кращі? — слова зриваються з моїх губ і забирають останні сили. — Королева мертва. Ти програв.

— Нехай Себастіан віддасть мені корону Милостивих, і я помилую твою сестру. Він це зробить. Заради тебе він це зробить.

— Абріелло, — хрипить Джас, доки рука Ріаана стискається навколо її горла.

«Тримайся, Фінне», — думаю я, роблячи ще один ковток його сили. Похитуючись, підводжуся на ноги й притискаю руку до скривавленої рани на нозі.

— Принеси мені Золоту корону, Абріелло, — спокійно каже Ріаан. — Ми обоє можемо отримати бажане. Я — Золотий трон, а ти — трон Тіней. Обіцяю зцілити твою сестру і зберегти тобі життя після того, як Себастіан передасть ці корони.

Зберегти мені життя, але не відпустити. Він знову замкне мене в тій труні, тільки цього разу знайде спосіб утримати від втечі. Ріаан забере Золоту корону, дозволить мені залишити корону Немилостивих, але не дозволить сісти на трон. Він триматиме мене в полоні, щоб ця сила не перейшла до когось іншого, щоб Немилостивий Двір продовжував слабшати. Аж поки помре.

— Благаю. Мені потрібна Джас.

Колись то було правдою. Однак я розумію це, тільки коли брехня злітає з моїх губ. Колись я думала тільки про неї. Я не вірила, що в мене вистачить сил врятувати більш ніж одне невинне життя. Проте коли встромляла ніж у серце Мордея, людської дівчини, якою я була, не стало. Моя трансформація почалася ще до того, як я зв’язала себе із Себастіаном. Задовго до того, як випила зілля життя.

Щоками Джас струменять потоки сліз. Вона хитає головою.

— Не роби цього, — її голос зовсім слабкий. Вона така знесилена, що мене аж трусить. — Не вір йому.

Рука Ріаана міцніше стискається навколо її шиї.

— Годі патякати.

Досі тримаючи мою сестру за горло, Ріаан кидається на мене. Він обхоплює вогняний самоцвіт на моїй шиї, але не встигає зняти його, бо Себастіан встромляє свій клинок йому в спину.

Задихаючись, Ріаан відпускає спочатку мою підвіску, потім сестру. Його очі округлюються, губи ворушаться, коли він дивиться на лезо, що стирчить із його грудей.

Себастіан підходить до нього впритул і підхоплює під пахви, перш ніж Ріаан падає.

— Ти був мені як брат, — каже він йому на вухо. — Був моїм єдиним другом у довгі, важкі роки самотності.

Джас, шпортаючись, підходить до мене, притискає руку до рани на моєму стегні, її пальці червоніють від моєї крові.

— Брі, — шепоче вона, і ми разом опускаємося на землю. У жодної з нас більше немає сил триматися на ногах.

— Королівство… Арії… — Ріаан випльовує ці слова, і кров стікає по його підборіддю.

Себастіан пирхає:

— Її королівству та всьому клятому світу буде краще без вас обох. — Із цими словами він підносить свій клинок до шиї Ріаана й перерізає її, припиняючи його біль і його життя.

Останнє, що я бачу, — як голова Ріаана відпадає від тіла. Останнє, що відчуваю, — як Себастіан підхоплює мене і Джас своїми сильними руками.