Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ОДНИНАДЦЯТИЙ

Менш ніж за двадцять хвилин я вже їду верхи на Двозорі й намагаюся не задивлятися на Фінна, кінь якого мчить риссю попереду. Виходить у мене не дуже. Фінн має надзвичайно величний вигляд. Він їде так, ніби народився верхи на коні, ніби рухатися в такт із цією твариною — його друга натура. Він має вигляд справжнього короля, яким і повинен бути.

— Про що ти там так зосереджено думаєш? — запитує Фінн, озираючись через плече.

— Про дітей, — брешу я. Хоча думки про них майже не виходять у мене з голови. — Багато малюків у цьому поселенні досі не возз'єдналися зі своїми сім’ями.

Фінн опускає голову, ніби сприймає ці слова як нагадування про свої невдачі.

— Міша розповів мені, що ти зробила, — нарешті каже він.

Насупившись, я підганяю Двозорю, щоб їхати поруч із Фінном. Мені не подобається, що Міша говорить із ним про мене — особливо тому, що король Диких фейрі надто часто мав доступ до найпотаємніших моїх думок.

— Що я зробила коли?

Фінн не зводить очей зі стежки попереду.

— Тікаючи із Золотого палацу, ти зупинилася, щоб допомогти Немилостивим в одному з таборів королеви. Ти звільнила тих дітей, навіть попри те, що ненавидиш фейрі й була розлючена на Себастіана і на мене за все, що я зробив, за мої хитрощі й… за те, що я планував.

— Діти не мають відповідати за все це, — пояснюю я.

— Знаю, але…

— Ти думав, я спрямую свою злість на них? Вони не обирали народитися фейрі, і я не винитиму їх за рішення попередників.

Фінн вигинає брову, ніби моя відповідь його заінтригувала.

— Може, й так. Але чимало тих, хто вважає себе хорошими, щодня воліють не помічати несправедливості. Ти могла б вчинити так само.

Я відвертаюся, не в змозі витримати напруження в його погляді.

— Я знаю, як це — бути такою безсилою. У світі смертних є діти, яких обманом втягують у несправедливі контракти, і зрештою все їхнє життя минає в рабстві. Я завжди повторювала собі, що якби мені було це до снаги, я звільнила б їх. Роками я дивилася в нічне небо й посилала це бажання зіркам, але так і лишалася в пастці, зовсім безсила, тож припинила вірити.

— Ні, не припинила, — тихо заперечує Фінн. — Ти переконала себе в цьому, бо та надія змушувала тебе почуватися слабкою, але ти ніколи не припиняла вірити.

Я стинаю плечима. Він, мабуть, має рацію, але тоді, в Елорі, я була надто зайнята виживанням, щоб замислюватися над цим.

— Я допомогла їм, бо могла. Те, що ці діти фейрі, не має жодного значення. Вони ще зовсім невинні й заслуговують, щоб хтось за них боровся.

— Так само, як ви з Джас хотіли, щоб хтось боровся за вас?

Я ковтаю клубок, що підступив до горла.

— Я боролася за нас. У нас усе було добре.

— Я вдячний тобі за твій вчинок. — Наші коні йдуть риссю. Фінн повертає до мене голову й пронизує поглядом. — Але не здивований. Я знаю, хто ти, принцесо.

Я закочую очі.

— Очевидно, ні, якщо досі називаєш мене принцесою.

— Хочеш, щоб я називав тебе якось інакше?

— У мене є ім’я.

— І це прекрасне ім’я, — киває він. — Але я не можу опиратися інстинкту величати тебе за титулом. Це найменше, на що ти заслуговуєш після всього, що зробила для мого народу.

Я пирхаю.

— Ага. Ти ж про той хаос, у якому твій народ опинився через мене.

Між нами западає мовчанка. Моє серце відлічує декілька глухих ударів, коли Фінн нарешті запитує:

— Хочеш, щоб я вдавав, ніби вірю, що зруйнувати табори королеви — ідея Себастіана? Цей маленький героїчний вчинок — повністю твоя заслуга.

Важко ковтаю.

— Я нічого не робила. Лише пояснила йому проблему й попросила допомогти.

Фінн супиться.

— Ну так, а він тепер пожинає плоди цього рішення.

Я соваюсь у сідлі.

— Тебе це хвилює?

— Так… Ні, — він хитає головою. — Мій народ — мій пріоритет, і поки його дії збігаються з моїми інтересами, решта мене не хвилює.

— Але… — вимовляю з притиском. Фінн не відповідає, тож я додаю: — З почуттями все не так просто. Буває важко відділити те, що ми повинні відчувати, від того, що ні.

Коли він знову повертає голову й дивиться на мене, в його погляді — суцільна турбота. Або це все той самий клятий потяг, якого я не можу позбутися.

Низьким голосом Фінн каже:

— Ніщо не буває просто.

У мене немає на це відповіді. Тому я просто погладжую темну шерсть Двозорі.

Фінн спостерігає за моїми рухами:

— Бачу, ти вже знайшла собі тут подругу.

— Вона прекрасна, правда?

— Так, — каже він хриплуватим голосом. — Вона тобі пасує.

Не наважуюсь дивитися на Фінна, коли він промовляє такі слова, й опускаю голову, однак дорогою до поселення весь час відчуваю на собі його погляд. Я не раз спускалася цим шляхом, відколи прибула до земель Диких фейрі, але навколишні краєвиди так мене захоплюють, що зазвичай час у дорозі минає швидко. Сьогодні подорож затягується, як і мовчання між нами. Я відчуваю, як пильно, майже не відволікаючись, Фінн спостерігає за мною.

— Невже, ставши фейрі, я маю аж надто дивний вигляд? — нарешті запитую.

Фінн стиха сміється.

— Зовсім ні.

— Тоді чому витріщаєшся?

— Просто… — він хитає головою. — Я радий, що з тобою все гаразд. Дізнавшись, що ти уклала зв’язок із ним, я боявся…

— Ти думав, що Себастіан дозволить мені померти.

Можливо, варто було б. Мені ненависна сама думка про це, але ніхто не заперечить, що все стало б значно простіше, якби Себастіан зміг посісти той трон.

— Я не знав, що й думати, — тихо каже Фінн.

— Себастіан помилявся, але ти не кращий. Ви обидва хотіли одного й планували отримати це в однаковий спосіб.

Ніздрі Фінна роздуваються.

— Я зовсім не такий, як він.

— Ага, повторюй це собі частіше.

— Я… — дерева попереду розступаються, і стежка дедалі ширшає, що ближче ми під'їжджаємо до поселення. Фінн хитає головою: — Поговоримо про це згодом.

Він нахиляється вперед і пускає коня галопом. Я мчу за ним аж до стайні, де ми передаємо коней молодим фейрі, які чергують там сьогодні.

— Ти бував тут раніше? — запитую дорогою до головної площі. Ринок уже зачиняється, але деякі продавці привітно махають рукою, й дехто схиляє голову, коли ми проходимо повз.

— Декілька разів, — відповідає Фінн. — Багато років моєю метою було відвідувати кожен табір так часто, як тільки можу.

— Це, мабуть, непросто. Міша розповідав, що вони розкидані по всіх його землях і захищені від гоблінів.

— Але це того варте, — запевняє Фінн. — Я ладен на все, аби запевнити фейрі мого Двору, що про них не забули. Заради цього можна витерпіти незначні незручності.

Моє серце стискається. Попри те що він намагався обдурити мене, любов Фінна до його народу щира.

— Я планую ненадовго зайти до лазарету, а тоді більшу частину дня допомагатиму в школі, — кажу я. — Не чекай на мене й повертайся до замку, коли захочеш. Я часто приїжджаю сюди сама.

Фінн сердиться:

— Твої подорожі вгору і вниз тією горою на самоті — тема для окремої розмови.

Я закочую очі. Без сумніву, його більше цікавить безпека сили, якою я володію, ніж моя, але я рада, що ми відкладемо цю суперечку на потім.

— Скажи, а що ти робиш у лазареті? Там так багато хворих, що їм потрібна твоя допомога?

Я хитаю головою.

— Не те щоб я їм потрібна. Просто мені подобається допомагати там, де можу. Поселення охопила дивна хвороба. Ніхто не знає напевне, що це, але цілителі заклопотані, тож намагаюся зарадити, чим можу.

Коли ми підходимо до цегляної будівлі, на порозі нас зустрічає Лета.

— Мій принце, — захоплено видихає вона й робить низький реверанс, схиляючи голову. — Для мене велика честь бачити вас знову, Ваша високосте.

— Будь ласка, Лето, підведись, — просить Фінн.

Я помічаю ніяковість на його обличчі. Мабуть, жахливо, коли тебе вважають правителем, а твоє право на трон відібрав інший.

— Я чув, тут є хворі діти, — каже він.

— Тільки за сьогоднішній ранок іще семеро, — киває Лета.

Мені забиває подих, і я застигаю на місці. Отже, кількість хворих дітей подвоїлася за ніч.

Фінн стривожено дивиться на мене:

— З тобою все гаразд?

— Так. Усе добре, — розправляю плечі, сповнена рішучості запропонувати будь-яку допомогу, яку зможу, але однаково почуваюся безпорадною.

— Ходіть сюди, — каже Лета, махаючи нам рукою.

Ми йдемо за нею до лазарету, проте щойно опиняємося у дверях до кімнати, Фінн застигає.

— Розказуй, — наказує він.

Лета киває.

— Вони… сплять і не прокидаються. Жодних особливих симптомів. Вони просто засинають. Батьки щовечора бояться вкладати дітей спати.

— Можливо, варто подумати про карантин для дітей, — пропоную я, з огляду на кількість нових хворих. — Раптом вони заразні й передають хворобу ще до того, як…

— Це не допоможе, — заперечує Фінн. Він зовсім зблід. — Ця хвороба не заразна.

Медсестра супиться.

— Ви впевнені?

— Я бачив таке раніше, — каже Фінн. — Ми домовимося про те, щоб доправити поснулих дітей до Немилостивого Двору. Я зв’яжуся з вами, щойно в нас буде більше інформації.

— Гадаєш, розумно перевозити їх зараз? — запитую я.

— Так. Повернути на рідну землю — найкраще, що ми можемо зробити для цих дітей. Поговоріть із їхніми батьками та опікунами сиріт. Скажіть, щоби були готові вирушати завтра вранці.

— Так, Ваша високосте, — киває Лета.

Фінн обертається до мене:

— Нам треба їхати. Що швидше ми повернемо цих дітей у Двір Місяця, то краще.

Він виходить із лазарету, не чекаючи на мене.

— Фінне! — гукаю йому вслід. Очі Лети округлюються. Здогадуюсь, їй, певно, дивно, що я називаю його на ім’я. Не зважаю на це й біжу за ним. Наздоганяю його вже в стайні. — Фінне, не так швидко.

Він простягає мені повіддя Двозорі:

— Нам треба їхати.

— Навіщо поспішати? Скажи мені, про що ти думаєш і що знаєш.

— Поснулі діти — перша ознака вмирання Двору. Якщо хочемо їх врятувати, треба доправити дітлахів додому, щоб виграти більше часу, а тоді посадити когось на той клятий трон.

Я розтуляю рота, щоб заперечити, але нічого не кажу.

— Ми повинні возз’єднати корону, її силу та трон. І зробити це якомога швидше. У нас обмаль часу.

— Як? — запитую я.

Фінн судомно вдихає.

— У мене немає відповіді, але я знаю, в кого вона є.

* * *

Повернувшись, ми знаходимо всіх на обідній терасі. Судячи з порожніх тарілок на столі, вони щойно закінчили обідати.

— Повернулися так рано? — запитує Міша, потягуючи темно-червоне вино.

Фінн ховає руки в кишені й погойдується на підборах. Його щелепа напружена, сріблясті очі виблискують люттю:

— Ти не сказав мені про хворих дітей.

— Тут є хворі діти? — запитує Прета. Занепокоєння відбивається на її обличчі.

— Так, — відповідає Фінн.

Очі Міші округлюються.

— Фінне, я не знав, що тебе цікавлять деталі того, що відбувається в поселеннях. Діти часто нездужають, приїхавши до нас, хоча й потім час від часу хворіють. З дітьми таке буває. Якщо хочеш, я попрошу Лету вести для тебе журнал.

— Це геть інше, — гарикає Фінн. — Звичайно, ти, мабуть, подумав, що це не надто дивно, щоби про таке згадувати.

— Хтось мені пояснить? — не стримується Прета.

Міша зітхає.

— Дивно — так, але зовсім не таємниця. Ми не знаємо, що із цими дітьми. Вони ніби сплять, але не прокидаються. Я ніколи не бачив подібного.

— Я бачив, — згадує Фінн.

Міша здивовано дивиться на нього:

— Коли?

— Двадцять років тому, коли Оберона замкнули в царстві смертних, а Мордей проголосив себе королем Немилостивого Двору, діти почали… впадати в те, що ми називали Довгим сном.

— Я теж пам’ятаю, — підтверджує Прета. — Вони видавалися такими сумирними, але були замкнені в анабіозі.

— Я нічого про це не чув, — каже Міша.

— Про це не розповідали, — стишивши голос, відповідає Фінн. — Ми тримали це в секреті.

Я ступаю крок уперед і ловлю погляд Фінна.

— Якщо ти вже мав із цим справу раніше, то знаєш, як їм допомогти.

Фінн хитає головою.

— Усе не так просто. Діти — майбутнє нашого Двору. Вони — знамення всього чудового, що чекає на наш народ у майбутньому. Тому коли Двір вмирає, це насамперед б’є по дітях, — він обертається до Прети. — Ми так тішилися, що Себастіан не зміг посісти трон, що навіть не замислилися, яку ціну доведеться сплатити, якщо престол залишиться незайнятим.

— Мордей правив двадцять один рік, — втручаюсь я. — Увесь цей час на троні нікого не було. Чому ж діти почали хворіти зараз?

— Твоя правда. Трон не зайнятий відтоді, як мого батька замкнули у світі смертних, — каже Фінн, його погляд спрямований у далечінь. — Але минуло менш ніж рік між моментом, коли Мордей захопив владу, і тим, коли Золота королева прокляла Немилостивих. За цей час наш Двір марнів і слабшав. Десятки дітей поринули в Довгий сон, але, за іронією долі, прокляття королеви змінило наше похмуре майбутнє. Воно ослабило Арію, і її слабкість встановила хворобливу рівновагу між нашими Дворами.

Я хитаю головою.

— Не розумію, як усе це пов’язано.

Міша здіймає руку й вичакловує пісковий годинник, наповнений блискучими піщинками. Перевертає його набік і збалансовує на долоні. Піщинки осідають на нове дно кожної половинки.

— Уяви, що цей пісковий годинник — Милостивий і Немилостивий Двори. Піщинки з обох боків уособлюють могутність народів. Коли обидві сторони врівноважені, настає мир і спокій. — Він злегка нахиляє долоню туди-сюди, годинник рухається, і пісок пересипається з однієї колби в іншу. — Тимчасовий дисбаланс можливий, але якщо він стає завеликим, — Міша різко перехиляє годинник, і пісок починає пересипатися в нижню половину, — одна сторона може отримати все, а інша — лишитися ні з чим.

— Коли ти зруйнувала прокляття, — додає Фінн, — сила королеви повернулася. Її Двір тепер не слабкий, але, оскільки ніхто не може посісти трон Немилостивих, між нами знову виник дисбаланс влади. Що довше це триватиме, то більше дітей засне й вища ймовірність, що вони вже не прокинуться. Якщо ми зволікатимемо, весь Двір загине.

— То вб’ємо королеву! — вигукує Кейн. Фінн кидає на нього нищівний погляд, але Кейн лише стинає плечима: — Варто хоч спробувати. Якщо припустити, що принц Ронан не забере корону й не посяде її місце, вакантний Золотий трон дасть нам трохи часу.

— Це дуже примарна надія, — сумнівається Фінн. — До того ж ми не спромоглися вбити королеву за ті два десятиліття, коли вона була ослаблена прокляттям. Чому ти вирішив, що вдасться зараз?

— Уже й помріяти не можна, — бурчить Кейн.

— Найголовніше, — урочисто промовляє Фінн, — що трон Тіней не може лишатися незайнятим. Ми повинні знайти спосіб об’єднати корону з її силою, щоб хтось міг зійти на трон.

Кейн махає в мій бік:

— Принцеса має силу, ще й зв'язана з принцом Ронаном. Він не призначив спадкоємця, тож, можливо, якщо ми допоможемо йому зустріти передчасну смерть, корона повернеться до неї.

Я здригаюся.

— Не можна вбивати його. — Я знаходжу погляд Міші. — Правильно? Бо магія корони не дозволяє нікому вбивати за неї.

— Ми вигадаємо щось розумніше, — підбадьорює Кейн, перш ніж Міша встигає відповісти.

— Найперше, — уриває нас Фінн, — ми не можемо так ризикувати.

— Навіть якщо це спрацює, Брі не зможе посісти трон, — заперечує Прета. — Вона ж бо не Немилостива.

Міша усміхається й на мить затримує на мені погляд, перш ніж перевести його на Фінна.

— І все-таки вона сиділа на троні. І той її не відкинув.

— Неможливо, — наполягає Кейн.

Прета хитає головою.

— Ти сиділа на троні? — запитує вона.

Я закочую очі.

Звичайно, їм огидна сама думка, що на їхньому дорогоцінному троні могла сидіти нікчемна людина.

Кейн хитає головою.

— Не може бути. Магія трону така сама стара, як Меб, і дуже сильна. Вона б цього не дозволила.

Я стинаю плечима.

— На мені була корона, тому я змогла сісти на трон.

Фінн блідне, але мовчить.

— Що ти маєш на увазі під словом «сісти»? — допитується Кейн. — Ти просто підійшла ближче чи…

— Ні. Сіла. Я мусила повернути корону на місце, щоб виконати свою частину угоди з Мордеєм і врятувати сестру. Так я і зробила.

— А що зробив трон, коли ти сіла на нього? — запитує Прета.

Я сміюся.

— Що ти маєш на увазі?

— Можливо, вона пробула там недовго, — припускає Фінн, розглядаючи мене так, ніби щойно побачив. — Або так повністю й не сіла на трон.

Мій розум чіпляється за спогади того дня. Згадую жінку, яку Мордей убив, щоби покарати мене, показати, ніби може мене контролювати навіть після того, як угода виконана і Джас повернулася додому.

— Я не затрималася надовго, — кажу. — Рівно стільки, щоб урятувати сестру.

— Трон, мабуть, відчув, що вона не має наміру претендувати на нього, — висуває версію Кейн.

Фінн досі не відводить від мене очей, лишається незворушним, прораховує щось подумки.

— Це лиш одне з пояснень. Однак воно не розв’язує нашу поточну проблему.

Усі довго мовчать. Міша вивчає вино в келиху, Прета грається апельсином, а Кейн розглядає лезо свого ножа.

Фінн спостерігає за ними й нарешті порушує мовчанку:

— Якщо хтось і знає, як виправити цей безлад, то тільки Меб. Вона створила трон Тіней, і вона наша єдина надія знайти рішення.

Кейн пирхає.

— Нехай щастить.

— Я не жартую, — каже Фінн.

Прета лається:

— Ти хочеш померти?

— Звісно, ні. Але я не дивитимусь, як Арія нищить мій Двір чи мій народ, — вибухає Фінн. — Навіть якщо доведеться вирушити до Підземного світу. — Він повертає голову до Міші. — А доти треба повернути поснулих дітей на землі Немилостивих. У рідному краї вони матимуть більше шансів одужати. Я припускаю, ти допоможеш це організувати. Правда, Мішо?

Король Диких фейрі киває.

— Звісно.

Розмова набирає обертів, і я не встигаю за нею.

— Підземний світ? — обводжу поглядом усіх за столом, наче пояснення можна знайти просто в чиїхось очах. Я чула міфи та легенди про потойбічний світ, але ж Фінн каже, що збирається вирушити туди. — Це справжнє місце?

Прета стискає руки в кулаки на столі, але не підводить голови:

— Це свого роду проміжний простір між нами й тим, куди наші правителі потрапляють… після.

— Після… — до мене доходить, і я важко вдихаю. — Хочеш сказати, що потойбіччя реальне?

Фінн хитає головою:

— Наші колишні правителі не живуть у Підземному світі. Вони спочивають у Сутінках, куди ми не можемо потрапити. Але можемо іноді відвідувати Підземний світ, як і вони. Це єдиний спосіб поговорити з Меб.

— Це самогубство, — каже Прета.

Фінн ховає руки в кишені.

— Це вже робили раніше. І не раз.

Прета встає й відштовхує стілець.

— Не один фейрі намагався й зазнав невдачі — спробував і помер.

Я досі намагаюся осягнути те, що живі відвідують Підземний світ. Водночас запитую:

— Чому живі можуть померти, вирушивши туди?

— Річ завжди в балансі, — каже Міша, нахиляючи пісковий годинник із боку в бік. — Якщо всесильні правителі, яких більше немає з нами, можуть відвідувати Підземний світ, то й могутні монстри, яких ми вигнали із цього світу, також.

Фінн дивиться на Мішу, схиливши голову набік, проте в його очах немає навіть натяку на грайливий настрій.

— На щастя, принцеса зняла прокляття, і я вже не безпорадний нікчема, який лише марно топче цю землю і якого вам доводилося захищати впродовж двох останніх десятиліть. Я — спадкоємець трону Тіней. Моя магія діє на межі життя і смерті. Я найкращий кандидат для цієї роботи. Меб знає напевно, як врятувати наш Двір, і я збираюся отримати від неї відповіді.

— Ми навіть не знаємо, де шукати портали до Підземного світу, — каже Прета. — А востаннє, коли ви намагалися вмовити Верховну жрицю відкрити один із них, вона навіть бачити тебе не захотіла.

Фінн киває:

— Я пам’ятаю, але цього разу в мене є план. — Він озирається на мене, і на довгу напружену мить наші погляди зустрічаються. — Якщо припустити, що принцеса буде достатньо люб'язною, щоб супроводжувати мене в гори на Лунасталії.

— Я піду, куди треба, — кажу, але хитаю головою, відчуваючи, що катастрофічно не встигаю за цією розмовою. — А що там у горах? І що таке Лунасталії?

Фінн усміхається:

— У горах живе Верховна жриця. На великі свята вона виринає зі своїх глибоких медитацій і декілька днів влаштовує аудієнції. Верховна жриця мені потрібна, бо вона — єдина, хто може відкрити портал до Підземного світу.

— Ти збираєшся попросити її відіслати тебе на певну смерть? — запитує Кейн.

Прета хитає головою:

— Це надто ризиковано.

— Досить! — Різкий і чіткий наказ Фінна змушує всіх замовкнути. — Ми з Абріеллою зустрінемося з Верховною жрицею, і, якщо вона дозволить, я вирушу в Підземний світ, щоби поговорити з Меб. — Він обводить очима всіх за столом, ніби чекає, що хтось наважиться заперечити, а тоді зупиняє погляд на Амірі. — Залишилося чотири дні до Ауна-сталії. Нам треба вирушати.

— Ми навряд чи встигнемо зробити необхідні приготування, — втручається Прета. — Коли принц відвідує урочистості, необхідно дотримуватися певних процедур. До того ж нам потрібен час, щоби підготувати Джуліану. Якщо ти з’явишся з Абріеллою, і жриця відчує в ній силу корони, ти дорого за це заплатиш.

— Що ж удієш.