Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Коли я приходжу, їдальня порожня; замість сісти за стіл і чекати, розчиняюся в тіні, насолоджуючись моментом тиші. У голові паморочиться від ігор, у які бавляться Себастіан і Фінн.

Я розумію, чому Фінн хоче перебрати пута Себастіана на час нашої мандрівки в гори, але не можу вдавати, ніби мені кортить укласти зв’язок з іншим фейрі, нехай навіть тимчасово.

Себастіан входить до їдальні саме вчасно й зачиняє за собою подвійні двері.

— Я знаю, що ти тут, Абріелло.

Небагато користі з мого щита. Цікаво, чи був би в мене бодай шанс лишитися непоміченою в тронній залі, якби Себастіан не відволікався на Фінна?

Я дозволяю тіням відступити. Себастіан поглинає мене очима кольору морської хвилі, немов боїться, що я — лише видіння. Між нами відчувається напруження. Я згадую, як у дитинстві ми з батьком ходили рибалити до струмка, як натягувалася волосінь, коли діставали улов. Наш із Себастіаном зв’язок міцнішає. Однак я не можу сказати напевно, хто з нас на гачку.

— Я такий радий, що ти тут, — шепоче Себастіан. Він ступає крок уперед, але одразу ж зупиняється.

Я переводжу подих.

— Я поїду з Фінном вранці.

— Перш ніж ти поїдеш, нам треба поговорити, — каже він. — Я зробив, як ти просила. Ми знищили табори, і я радий цьому, байдуже, віриш ти мені чи ні.

— Я знаю. І я вдячна.

— Ти так і не повернулася, — веде він далі.

— У мене ще багато роботи. Двір Місяця в небезпеці.

— Думаєш, я не знаю цього? Мені не потрібно сидіти на троні, щоб розуміти, що відбувається за цими ворітьми. Ми не можемо зараз дозволити собі громадянську війну, як не міг і Оберон, повернувшись зі світу смертних.

— Тоді ти розумієш, яка важлива ця місія. Як важливо, щоб ви з Фінном виступили єдиним фронтом.

Себастіан поволі наближається до мене.

— Якщо я дозволю йому зробити це, якщо він зачарує мене й перебере на себе зв’язок, ти відчуватимеш ось так кожен його дотик. — Одна рука Себастіана ковзає по моєму стегну, інша — по волоссю. — Ти цього хочеш? — Його прекрасні очі шукають мої, і я відчуваю, як щит падає, немов розчиняється під вагою його зболеного серця.

Зв’язок між нами оживає і мерехтить яскравими нестримними барвами. Проте на іншому його боці я відчуваю темряву і спустошення. Я хочу лягти на підлогу, згорнутися клубочком, плакати та мільйон разів просити вибачення за те, що завдала йому болю. І прощати його — знову і знову.

— Басті, — шепочу я.

— Скажи мені, чого ти хочеш. Що завгодно, — він заплющує очі й зітхає. — Що завгодно, тільки не його.

Я розчаровано стискаю кулаки.

— Річ не у Фінні. А в Немилостивому Дворі та майбутньому всього світу.

Себастіан відпускає моє волосся й торкається своїм чолом до мого, обхоплює моє обличчя, погладжуючи підборіддя великим пальцем.

Я мала б вирватися з його обіймів, але ці дотики такі приємні. Хочу бодай на мить уявити, що життя не мусить бути таким самотнім, що моє майбутнє — не безкінечна низка безцільних днів. Лише на мить.

— Як я можу довіряти йому? Як можу відпустити тебе хоча б на хвилину? Невже ти не розумієш, що він скористається цією можливістю, щоб вкрасти те, що я маю, те, чого він так жадає.

Я застигаю.

— Як він може вкрасти мою силу?

— Не твою силу. Тебе.

Він не може вкрасти те, чого в тебе немає. Я прикушую язика, стримуючи ці слова, і хитаю головою.

— Це не якийсь хитромудрий план, щоб завоювати мою прихильність. Я в цій ситуації не важлива.

— Нізащо.

Себастіан прихиляє моє обличчя до свого, і перш ніж я усвідомлюю, що він робить, його губи накривають мої. Я така приголомшена цим, що мені потрібна мить, щоб усвідомити, що відбувається фізично. Я відчуваю… його. Усе. Навіть сильніше, ніж раніше.

Його біль і страждання. Скорботу і тугу. Я відчуваю, як сильно він сумує за мною і як несамовито хоче мене. Я стаю єдиним цілим із його бажанням, а воно зливається зі мною. Я ніби розсипаюся на друзки й збираю себе наново. Так відчайдушно хочу розрадити його, що мої руки лягають йому на плечі, а рот розтуляється під його губами.

Я люблю цього чоловіка. Або думала, що люблю. Можливо, я люблю Себастіана не так, як раніше, але не можу бути джерелом його болю.

Він схвально стогне й запускає пальці в моє волосся, нахиляє мою голову вбік, щоби поглибити поцілунок. Через зв’язок його збудження потужною хвилею накриває мене, стає моїм власним.

— Тобі не знадобилося багато часу, щоби пробачити йому?

Фіннів голос повертає мене до тями, і я сахаюся від Себастіана.

Принц Тіней дивиться на мене, але він добре вміє прикидатися, тож вираз його обличчя нічого не видає.

Себастіан задихається. Губи розтулені, очі затуманені пристрастю. Він ледь-ледь хитає головою. Не розумію, що це мало б означати. Не слухати Фінна? Не йти геть?

— Так передбачувано, принцесо.

Погляд Себастіана перестрибує на Фінна, і щелепа Золотого принца напружується.

— Не лізь у чужі справи.

— Це моя справа, — каже Фінн. — Ви двоє — справа всього мого проклятого Двору. Я намагаюся виправити той безлад, який ви наробили.

На щелепі Себастіана грають жовна.

— Я не збираюся виправдовуватися перед тобою.

Фінн насмішкувато пирхає.

— І не треба. Але, можливо, тобі варто підшукати виправдання для батьків Немилостивих дітей, які помирають.

Себастіан супить брови.

— Ти про що?

Фінн гарчить і обертається до мене.

— Я думав, ти хотіла розповісти йому. Та, схоже, ти була така зайнята возз’єднанням зі своїм коханим, що не знайшла часу.

— Я…

Фінн не чекає моїх пояснень. Він просто зникає. Ніби його тут ніколи й не було.

— Я вб’ю його, — гарчить Себастіан, але замість того, щоби піти за Фінном, знову притискає мене до себе. — Забудь його.

Коли він опускає свої вуста до моїх, я притискаю долоню до його грудей і ніжно відштовхую:

— Себастіане.

— Фінн завжди стоїть між нами, — тихо каже він, але відступає й видихає. — Те, що він сказав, це правда? Діти Немилостивих помирають?

Я киваю.

— Багато з них зараз у Довгому сні.

— Довгий що?

Я ковтаю. Звісно, він не знає.

— Це ознака Двору, що помирає. Діти не прокидаються, можуть ніколи не прокинутися, якщо ми не виправимо це. Їх дедалі більше, але таке траплялося й раніше — просто перед прокляттям, коли Оберон застряг у світі смертних і настав дисбаланс між Дворами. Це одна з причин, чому Фіннові потрібно укласти зі мною зв’язок. Він хоче поговорити з Верховною жрицею про те, що робити, — я закушую нижню губу. Ненавиджу брехати Себастіану, але це принаймні більше правди, ніж дав йому Фінн.

Себастіан підводить обличчя до стелі й заплющує очі.

— Ти йому потрібна, бо жриця зобов’язана говорити лише з тим, хто має силу Двору.

Я стинаю плечима.

— Щось на кшталт того.

— Мені не подобається ваша ідея вирушити в ті гори. Вони небезпечні. Існують певні причини, чому шлях до Верховної жриці такий непростий.

— Але якщо є бодай шанс, що це допоможе, я готова піти.

Себастіан довго розглядає мене.

— Ніхто в цьому Дворі чи в цьому світі не заслуговує тебе, Абріелло.

Щирість його слів відлунює в мені, і я схиляю голову. Мені було б легше, якби вдалося переконати себе, що Себастіан лиходій. Якби я могла повірити, що він обдурив мене й не зважав на наслідки. Проте завдяки зв’язку знаю, що це не так. Поволі я знову здіймаю щит.

— Тобі потрібен Фінн, — кажу я. — Цьому Двору треба, щоб ви діяли разом.

— А як щодо тебе? Тобі потрібен Фінн? Він — це те, чого ти хочеш?

Через зв’язок Себастіан відчув щось, коли я поцілувала Фінна. Можливо, він не здогадався, що саме відбувалося, але я бачу підозру в його очах.

Я хитаю головою.

— Мені ніхто не потрібен.

— Ти в цьому впевнена? Ти сяєш, коли він поруч. Я помічав це й раніше, але тепер, коли ми зв’язані, я це відчуваю.

— Це не тому, що я запала на нього, — мене пересмикує, бо це лише частково правда. — Моя магія сильніша, коли Фінн поруч. Ще відколи я потрапила до Фейрії. Раніше я думала, це через його зв’язок із короною, але я… — закінчувати речення раптом здається мені дуже жорстоким.

— Але — що? — наполягає Себастіан. — Ти не відчуваєш такого самого припливу сил поруч зі мною? Ти хотіла сказати це?

— Вибач, — шепочу. — Я не розумію цього, я цього не обирала. Воно просто є.

— Скажи мені, чого ти хочеш.

Себастіан очікує, що я скажу, як йому повернути мене, але я не маю на це відповіді.

— Я хочу миру. Хочу найкращого для цього королівства.

— Я теж, — Себастіан притискає руку до грудей. — Тільки я не хочу заради нього відмовлятися від усього іншого, що має для мене значення.

Я важко ковтаю. Після схожої, хоча й такої протилежної розмови з Фінном, Себастіан раптом здається дуже юним.

— Ти хочеш бути королем чи ти є Великим королем? Жертва — ось що робить королів великими. Це те, що роблять великі лідери.

Здригнувшись, Себастіан схиляє голову.

— Гаразд.

Слуга тихо вносить тацю з їжею, ставить на стіл і так само безшумно вислизає.

Себастіан відсуває стілець і жестом запрошує мене сісти. Я занадто довго вагаюся, і він каже:

— Будь ласка?

— Я не голодна, — стискаю руки. Правду кажучи, мені потрібно забратися звідси. Бачити Себастіана, цілувати й відчувати його — це занадто. — Мені треба в місто. До завтрашнього від’їзду хочу побачити поснулих дітей і переконатися, що з ними все гаразд.

— Зараз небезпечно проходити крізь ворота палацу. Я відправлю з тобою Ріаана. Він проведе тебе іншою дорогою.

Я киваю. Погодитися на супровід легше й, мабуть, мудріше, ніж сперечатися.

— Тим часом, — кажу я, — ти можеш зустрітися з Фінном і вирішити, що хочеш робити.

— Відповідь — ні, — його голос зривається на цих словах. — Я не дозволю Фіннові заволодіти зв’язком. Навіть тимчасово.

Я тамую подих.

— Ти впевнений? Це ж його прохання в обмін на допомогу тобі.

Себастіан кидає погляд до вікна, ніби може побачити за ним невдоволений натовп біля воріт.

— Я потрібен йому так само, як і він мені. Що ж до зв’язку… Жриця захоче говорити з тобою, а не з ним. Зв'язок не має значення.

— Сподіваюся, це так, — тихо кажу я. А ще сподіваюся, Фінн помиляється, не бажаючи казати Себастіану, де розташовано храм жриці.

— Фінн заздрить, що ти моя, а не його. Не дозволяй йому залізти тобі в голову.

Знаю, мої слова зроблять йому боляче, та однаково кажу:

— Я не твоя, Басті.

Його горло здригається, він важко ковтає.

— Принаймні була. На якусь мить.

Блокувати його почуття здається неможливим, тож я і не намагаюсь. Крізь щит у мене проникають його емоції — скорбота і жаль розбухають усередині, наче вони мої.

— Я кохаю тебе, — промовляє він. — Я досі, постійно й назавжди кохатиму тебе.

Між нами залягає тиша. Його погляд знов і знов ковзає моїм обличчям. Він різко втягує повітря.

— Брі, скажи щось.

— Мені немає чого сказати.

— Ти теж це відчувала, — наполягає Себастіан. Він тягнеться до мене, але я вислизаю з його обіймів. — Я знаю, що відчувала. І знаю, що кожне сказане тобою слово обітниці було щирим. Ти кохала мене.

— Я кохала чоловіка, яким тебе вважала. Двічі. Й обидва рази це виявилося брехнею.

* * *

— І куди це ти збираєшся? — запитує Фінн.

Конюх допомагає мені залізти на Двозорю, і я беру в руки повіддя.

— Себастіан сказав «ні». Він не хоче передавати зв’язок.

Фінн морщиться.

— Уперте хлопчисько.

Я стинаю плечима.

— Може й так, але таке його рішення. Вам доведеться знайти спосіб діяти разом без цієї частини угоди. Двір розраховує на вас, тож, сподіваюсь, це буде переконливою причиною.

Я підштовхую кобилу підборами, виводячи її зі стайні.

Фінн хапає віжки.

— Ти не відповіла на моє запитання. Куди ти їдеш?

— У місто. Перевірити, як діти.

— Я поїду з тобою, — каже Фінн.

— Ні. Залишайся й залагодь усе із Себастіаном. — Я схиляю голову набік. — Звісно, якщо ти не такий впертий, як і він.

Фінн супиться.

— Ти не можеш їхати одна. Це небезпечно.

Немов за командою, зі стайні з’являється Ріаан і зупиняє свого жеребця біля Двозорі.

— Вона буде не одна.

Фінн переводить погляд від мене на Ріаана, потім зітхає.

— Гаразд. Скажеш Міші та іншим, що ми виїжджаємо на світанку. Коли ти повернешся, у нас із Себастіаном буде план, як працювати разом.

Я усміхаюся.

— Бачиш, не так це й важко.

Відповіді не чекаю.

Пришпорюю Двозорю до галопу і мчу стежкою вниз до воріт.

Ріаан легко наздоганяє мене й виривається вперед.

* * *

Столиця Немилостивих тягнеться навколо палацу й починається одразу за брамою. Раніше я вірила, що Немилостивий Двір — втілення тортур і садизму, де на кожному кроці жорстокі фейрі чинять свої гидотні справи.

Однак тепер я знаю, що це не так. Місто Немилостивих більш жваве й квітуче, ніж будь-яке з тих, які я бачила в Елорі. Уздовж брукованих вулиць вишикувалися прилавки торговців, які вихваляють свої товари: прекрасні тканини, ароматні пироги й тістечка, а також каву, яка пахне краще за все, що я колись куштувала.

Якби хтось привіз мене сюди, нічого не пояснивши, я б навіть не зрозуміла, чи це Милостивий, чи Немилостивий Двір. Пейзаж точнісінько такий, як і у Дворі Сонця. Такі самі дерев’яні будинки, такі самі фейрі ходять вулицями. Мені враз стає сумно від думки, що два королівства, у яких так багато спільного, стали ворогами.

Коли ми добираємося до лазарету, я така зачарована цим маленьким містом, що мені хочеться поблукати ринком, всотуючи деталі й вивчаючи прилавки торговців. Проте не роблю цього. Я заходжу в лазарет, де нічим не можу зарадити й, імовірно, навіть не потрібна.

Допомагаю Леті мити обличчя дітей, їхні руки. Ми загортаємо їх у чисті ковдри й перевертаємо, щоб у них не з’явилися пролежні. Мені подобається допомагати, але це не надто полегшує мою провину. Знаю, що джерело проблеми — я, а, отже, хоч що роблю, цього ніколи не буде достатньо.

Усі діти вимиті й переодягнені. Робити більше нічого, тож я сідаю на стілець і розповідаю їм історію про дівчину-простолюдинку, яка вбила злого короля, щоб урятувати свою сестру. І гадки не маю, чи чують вони мене, але якби я була замкнена в пастці нескінченного сну, хотіла б, щоб хто-небудь розповідав мені казки. Коли закінчую напівправдиву й напівфантазійну казку, помічаю, що біля вікна сидить Міша і спостерігає за мною.

Коли ми зустрічаємося з ним поглядом, він сумно усміхається:

— Якби любові й відданості було достатньо, щоб зцілити цих дітей і цей Двір, однієї тебе вистачило б для порятунку.

Я здригаюся, а тоді опускаю голову. Знаю, Міша сказав це як комплімент.

— Натомість усе навпаки.

— Ти продовжуєш переконувати себе, що Двір був би цілісним, якби не ти, але забуваєш, як неохоче ці фейрі йдуть за правителем із Милостивою кров’ю, — він підводить обличчя до стелі й робить глибокий вдих. — Не звинувачуй себе за тріщини у світі, розколотому задовго до твого народження.

Я уважніше придивляюся до Міші, намагаючись зрозуміти його настрій.

— Чому ти сьогодні такий похмурий, друже?

Якщо не враховувати дітей, ми в кімнаті самі, але Міша однаково уважно оглядає кожен її кут, озирається через плече й лише потім підходить ближче до мене.

— Щось не так. Ларк у Скелястому замку з Амірою, але вона відправила гобліна з повідомленням, коли ти вперше з’явилась у лазареті. Попередила, що бачила вогонь. Я відрядив Кейна й Тінана патрулювати місто, але вони нічого не знайшли.

Ковтаю клубок, що підступив до горла. Востаннє, коли Ларк попереджала про пожежу, я ледь не загинула.

— Вона сказала, де саме це трапиться?

Міша усміхається.

— Ти ж знаєш мою племінницю. Її пророцтва звучать як напівбезглузда маячня.

І все-таки вона часто має рацію.

— Якими були її слова?

«Вогонь, не з розуму Абріелли, а з їхнього…»

Лазарет розгойдує раптовий гуркіт, потім ще один. Наче падає дерево. Ми з Мішею дивимося одне на одного. Переполохана Лета забігає до кімнати.

— Що це було? — запитує вона, кидаючись до вікна.

За нею вбігає хлопчик із яскравими очима. Його загострені вуха пробиваються крізь копицю чорних кучерів. Він може бути двоюрідним братом Фінна, можливо, навіть рідним. Цікаво, чи знає він, як сильно схожий на свого принца?

— Що там відбувається? — запитую я.

Міша дивиться на мене відстороненим поглядом, і я розумію, що він уже в головах наших друзів та союзників — кличе всіх на допомогу.

— Елі сказала прийти й передати вам, що йде вогняний дощ. — каже хлопчик.

Лета хмуриться й обертається на нього через плече.

— Тобто як це…

Наступний вибух такий гучний, що здається, з моїх вух потече кров.

Перш ніж я встигаю перевести подих, лунає ще один просто над нами. Стеля падає, а разом із нею на кімнату рине полум’я.

— Забирайся звідси! — кричу хлопчикові. Потім повертаюся до Лети: — Нам треба винести дітей.

Міша хапає мене за руку:

— Абріелло, біжи. Ларк сказала, що тобі треба бігти.

Я хитаю головою.

— Я не піду без дітей.

Кімната нагрівається швидко, як піч, полум’я біжить по стелі. Скільки ще разів я переживатиму цей кошмар? Пожежа, падають балки, задушливий дим насувається надто швидко…

Я підхоплюю найближчу дитину, притискаю її до грудей, а тоді вихлюпую свою силу, огортаючи решту цих невинних малюків коконом тіні, щоб захистити їх від полум’я.

— Ми маємо забрати їх звідси.

Міша закидує по дитині на кожне плече, Лета хапає маленьку дівчинку з найближчого до дверей ліжка. Разом біжимо до виходу.

Надворі — суцільний хаос. У небі літають вогняні кулі, перетворюючи солом’яні дахи на багаття. Фейрі кричать і розбігаються, рятуючись від пожеж, які, здається, розгоряються з усіх боків. Білотілі водяні фейрі виходять із річки й скеровують потоки води на охоплені вогнем будинки. Один із них відволікається, щоб загасити полум’я на сукні молодої торговки. Мокра, вона падає на коліна й схлипує.

— Лазарет! — кричу водяній фейрі, яка вийшла зі своєї річкової домівки, виблискуючи райдужною лускою. — Спробуєш контролювати там вогонь, доки ми витягнемо дітей?

Вона не замислюється над відповіддю, а біжить на перетинчастих ногах до будівлі й свистить, щоб інші йшли за нею.

— Сюди! — кричить вона, розкинувши руки. Навколо неї з’являється мерехтливий купол розміром із невеликий будинок. Вогонь не може проникнути крізь цей захист.

Я підхоплюю малюка на руки й біжу до купола.

— Зможеш втримати його? — запитую я у фейрі, яка стоїть усередині.

Вона киває.

— Спробую.

Опускаю дитину на землю всередині її купола й повертаюся за іншою.

Хтось налітає на мене ззаду. Сильні чоловічі руки обхоплюють мою талію.

— Не повертайся туди! — кричить Міша. — Ти потрібна цьому Двору.

Я гарчу, розчиняюся в тіні, в порожнечі, й кидаюся до пожежі, пропливаючи, як туман, повз охоплених панікою місцевих жителів. Я повертаюся до дітей. Стало спекотніше, в повітрі висить густий дим. Я забороняю собі думати про те, які безборонні ці діти, скільки диму вони набрали в легені, самі того не знаючи. Забороняю собі згадувати, як це — опинитися в пастці, бути безпорадною, коли навколо тебе палає вогонь.

Я повертаюся в тілесну форму так швидко, що мене починає нудити, але не сповільнююся. Цього разу я хапаю двох дітей близнюків, занурених у мертвий неприродний сон, — і, затамувавши подих, мчу крізь дим назад до безпеки купола.

Кожен подих черпаю із цього, здавалося б, нескінченного джерела сили, зміцнюючи прохолодний кокон тіні, яким я огорнула дітей, і молюся, щоб він витримав, коли полум’я стане надто гарячим.

Знову повертаюся до виходу з лазарету й бачу хлопчика, який ледве тримаючись на ногах несе на плечах по дитині. Одразу за ним іде Міша.

Уже на вулиці хлопчик шпортається й, похитуючись, важко кашляє.

— Туди не можна повертатися, — каже він.

— Усе дуже погано, — погоджується Міша. — Нехай водяні фейрі загасять полум’я, перш ніж ти повернешся.

Я хитаю головою.

— Я їх не залишу.

Очі Міші зблискують.

— Якщо підеш туди, то можеш не повернутися.

Я проштовхуюся повз нього в густий дим.

Міша має рацію. Будівля падає. Всередині яскраво палають стіни, й дим заповнює кожен сантиметр повітря. Ззовні кричать фейрі. Какофонія руйнувань стихає, поки я оглядаю лазарет, де єдині звуки — тріск і шипіння вогню та скрип ослаблених балок стелі. Пробираюся крізь полум’я, зціпивши зуби від болю, коли вогонь лиже мою шкіру.

Двоє останніх дітей — маленька дівчинка та її старший брат — тримаються уві сні за руки. Навіть у свої найкращі дні я не змогла б винести їх обох. Тим паче зараз, коли в голові паморочиться від диму, а легені горять. Розумію, що шанси не на нашому боці.

Хапаю одну дитину, потім іншу. Моя сила хитається, щит, яким я огорнула дітей, ось-ось розсіється, але мені потрібно більше.

Ще трохи.

Я зосереджуюся на тіні, темряві та прохолодній заспокійливій ночі, аж поки на задній стіні залишаться тільки тіні й полум’я. Тоді здіймаю руку і з останніх сил штовхаю дітей назовні.

Наче перетягнута тятива лука, моя сила уривається й вислизає з рук.

Я падаю, полум’я лиже мені ноги.

«Я йду за тобою, принцесо. Тримайся».

Голос Міші змушує мене розплющити очі. Полум’я навколо мене підібралося занадто близько.

«Ні!» — вигукую я подумки. Не можу дозволити другові прийти сюди. Не можу допустити, щоб він опинився в пастці. Не можу спричинити ще більших руйнувань, щоб врятувати себе.

Я знову тягнуся до своєї сили. Це ніби плисти в піску, але я продовжую тягнутися, збираючи кожну її крихту, доки стіна переді мною поступається місцем тіні, і я переповзаю на інший бік.

Глибоко вдихаю благословенне прохолодне повітря. Це бальзам для моїх легень.

Тієї миті на мене кидається силует у чорному плащі.

— Ні! — кричу я, ухиляючись. Проте я надто повільна й відчуваю, як голка пронизує мою руку, як пекуча отрута мчить венами.

Хапаюся за свою силу, але це ніби перевернути порожню чашку. Там нічого немає.

Мені знайоме це відчуття.

Мене підхоплюють на руки й несуть подалі від полум’я, від надсадних криків про допомогу. Я лежу долілиць на спині коня, що швидко мчить.

— Зціли її негайно! — кричить хтось. — Перш ніж ми її втратимо. Наказ був чіткий — вона має жити.

— Заспокойся, — промовляє лагідніший, жіночий, голос. — З нею все буде добре.

Я не впізнаю голоси. Коли намагаюся поговорити з Мі-шею через ментальний зв’язок, наче наштовхуюся на стіну.

У мене паморочиться голова, я виснажена. Слабка. Мені потрібно знати, де я, побачити, куди мене везуть. Однак очі відмовляються розплющуватися, і я непритомнію.