Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Я рвучко обертаюся до нього:

— Перепрошую?

Усе, чого я хочу, — це зануритися в озеро, відчути, як вода омиває моє волосся, і змити піт зі шкіри.

— Ми не знаємо, де в королеви є прибічники і хто стежить за нами. Доволі нерозумно плавати наодинці.

— Я не плавати йду, а митися.

Фінн складає руки на грудях.

— Твоя пропозиція?

— Чому не Прета? — запитую я.

Очі Прети розширюються, і вона переводить погляд із мене на свого зятя.

— Взагалі я могла б…

Фінн повільно обертається:

— У чому річ, принцесо? Я змушую тебе нервуватися?

— Ну добре, — пирхаю, повертаючись до озера. Позаду мене чуються тихий сміх і шелест від кроків опалим листям.

Озеро просто прекрасне в променях післяполудневого сонця.

Спалахи світла мерехтять на воді, неподалік чути шум водоспаду.

— Думаю, це хороша ідея, — каже Фінн. — Коли ми закінчимо, я відправлю скупатися Кейна і Прету. Це краще, ніж терпіти цих смердючок усю дорогу.

— Ми? — перепитую, уперши руки в боки. — Коли ми закінчимо?

— Ми, — повторює Фінн. — Ти не підеш у воду сама.

— Тому що в глибинах може ховатися якась істота? — я ступаю крок уперед і вивчаю кришталево чисту воду. — Щось не дуже на це схоже.

— А хто сказав, що я не хочу скупатися?

Погляд Фінна ковзає по мені, лишаючи на тілі приємне тремтіння. Я розумію, що вигляд у мене зараз не найкращий, але його очі палають так, ніби я морська сирена, що кличе його зі смертоносних скель посеред моря. Коли справа стосується Фінна, мене завжди розривають суперечності. Сьогоднішній день, очевидно, не стане винятком.

Усередині мене все стискається. Я планувала скупатися під водоспадом, дозволити йому омити мене. В Елорі душ — рідкісна розкіш, і за все життя я бувала в ньому лише декілька разів. Востаннє в будинку, де жив Фінн, тієї ночі, коли мене накачали наркотиками. Моя шкіра горить, коли згадую, як він тримав мене під струменем води, намагаючись погамувати реакцію мого тіла на наркотик, згадую, як я благала його…

Фінн глузливо кривить губи й кидає погляд на водоспад, а тоді знову дивиться на мене. Хоч він і не вміє читати думки, як Міша, та зараз йому це й не потрібно.

— Боїшся, що знову благатимеш, щоб я торкнувся тебе? — запитує він.

Я пирхаю:

— Тобі не набридає тягати своє его скрізь?

— Краще поквапся, — каже він, озираючись. — Якщо надто затримаємося, нас почнуть шукати. А мені б не хотілося марнувати час, коли ми можемо побути наодинці.

Я важко ковтаю, намагаюсь не зосереджуватися надто довго на тому, навіщо нам лишатися наодинці.

— Відвернися, — прошу.

Фінн досі просто стоїть. Лише схрещує руки на грудях і не зводить із мене очей.

Я суплюся:

— То я можу роздягнутися?

Фінн не рухається. Тільки його вуста повільно вигинаються в пустотливій усмішці. Я стягую з ноги чобіт і жбурляю в нього.

Він зі сміхом підхоплює взуття в повітрі, та все-таки обертається до мене спиною.

Я надто добре відчуваю його присутність, коли розстібаю блискавку на сукні й обережно кладу її на камінь, щоб не забруднити. Нарешті стягую товсті шкарпетки й панчохи. Я жадаю зануритися в прохолодну воду, відчути її на своїй шкірі, але вирішую залишити спідню білизну. Так збережу бодай крихту скромності, а зняти її встигну, перш ніж вдягатиму сукню.

І тільки занурившись по шию у воду, я усвідомлюю свою помилку.

— Лишайся там! — кричу, доки Фінн не встиг обернутися.

— Якісь проблеми? — гукає він. Його голос бринить веселістю.

Я дивлюся вниз на чисту воду й дуже тонку, тепер напівпрозору білизну. Я так само могла би бути голою.

— Чому б тобі не почекати на березі? — пропоную я. — Будемо купатися по черзі.

Він повільно повертається до мене обличчям.

— А хто тоді потре мені спинку?

— Попроси Джуліану. Вона, здається, зовсім не проти потерти будь-яку частину твого тіла, аби ти тільки попросив.

Він роззявляє рота і приголомшено глипає на мене.

— Ти ревнуєш, принцесо?

Фінн обережно підходить до води, скидає туніку й відстібає від пояса ремінь із ножами.

— Ні. Ти можеш робити все, що тобі заманеться і з ким заманеться.

— Що заманеться? Наприклад скупатися з тобою в цьому озері…

— А це все-таки не дуже… пристойно.

Фіннова усмішка розпливається ширше, і він підходить до озера, з кожним кроком скидаючи ще один предмет одягу.

— Відколи тебе хвилює пристойність?

Я прикушую губу. Найрозумніше, щоб він залишався, де стоїть. Якби я наполягла, він поставився б до мого прохання з повагою… Однак після того, як я стільки годин їхала перед ним на коні, відчувала тепло його тіла та міцні стегна, що обіймали мене? Найменше мені зараз хочеться чинити розумно.

Тому я не заперечую. Хоча трохи соромлюся, тому, коли він збирається знімати штани, пірнаю під воду й відпливаю від берега. Виринувши, бачу, що Фінн уже в озері за декілька метрів від мене. У нього мокре волосся, по обличчю стікають краплі води. Він бачить вираз мого обличчя — і його усмішка зникає. В очах спалахує полум’я, коли він опускає погляд і дивиться на все те, що, я точно знаю, надто добре проглядається під поверхнею води.

Бризкаю на нього, і він сахається, ніби я висмикую його зі ступору.

— Не лови ґав, — сміюся.

— Просто тут такий чудовий краєвид, — каже він. — Думаю, варто подякувати тобі, що не скористалася своєю могутньою магією, щоб заховати його від мене.

Моя магія. Ну звісно. Єдиної думки досить, щоб виткати мантію темряви, що сховала б мене від грудей до колін.

Фінн здивовано дивиться мені в очі.

— Це була не пропозиція.

Я стинаю плечима, відвертаюся від нього, пливу до водоспаду, який із рівномірним гулом б’ється об каміння. За мить щось смикає мене за ногу. Я намагаюся схопити ротом повітря, але мене затягує під воду. Занурююся, щоби побачити, що, чи хто, вчепилося в мене… Переді мною сріблясті очі Фінна. Вони блищать навіть під водою.

Фінн усміхається, підпливає до мене, хапає за талію і, відштовхнувшись, підіймає нас обох на поверхню. Я роблю глибокий вдих, але не встигаю щось сказати, бо його рот накриває мій. Фінн нахиляє мою голову й торкається моїх губ своїми. Одна рука лягає мені на талію, а інша ковзає в моє волосся.

Вода холодна, але моя шкіра гарячіша, ніж дорогою сюди. Вона палає, а я жадаю дотиків Фінна. Його язик ніжно торкається мого, рука обхоплює мої стегна.

Фінн відсторонюється й важко дихає, ніби ми пробули під водою набагато довше, ніж насправді. Його погляд ковзає до берега й на мить затримується.

— Що там? — запитую, вигинаючи шию. На березі, одразу за лінією дерев, блимають червоні очі. Мій фейрівський зір дозволяє розгледіти кремезну постать Кейна, що тулиться до масивного дуба.

— Збоченець, — бурчу я.

Фінн хихоче.

— Радше дбайлива нянька, — каже він. Його пальці під водою переплітаються з моїми, і він тягне мене за руку. — Ходи зі мною, — Фінн відпускає мене, і ми разом пливемо до водоспаду.

Поява Кейна мала б нагадати мені, що треба помитися й повернутися до свого одягу, але після нічної пригоди Фінна з моєю тіньовою сутністю, а може, ще й задовго до того, я не припиняю думати про його руки, тож слідую за ним.

Фінн пірнає і пропливає під водоспадом. Струмені води б’ють так сильно, що я нічого не чую, але повторюю все за ним. Коли виринаю, Фінн уже на кам’яному виступі. Він простягає мені руку й допомагає вибратися з води. Я досі напівоголена, але чомусь мене це зовсім не бентежить. Я так сильно хочу цього, що не маю сил на самокопания.

Шум водоспаду майже оглушливий, а вода створює ширму, що приховує нас, даючи усамітнитися.

Фінн бере моє обличчя в долоні й уважно дивиться на мене:

— З тобою все гаразд?

— Так… Так, усе добре.

Нічого не добре. Серце шалено калатає в грудях, шкірою проповзають мурашки від передчуття.

Фінн ковтає й нахиляє голову, торкаючись своїм чолом мого.

— Щодня, щохвилини, відколи я прибув до Скелястого замку, я тільки того й хотів, що поцілувати тебе. Я не можу припинити думати про це. — Він проводить великим пальцем по моїй нижній губі. — Скажи, що хочеш цього, що хотіла завжди.

— Я хочу цього. — Обіймаю його рукою за шию й тягну до себе, повільно опускаючись на камінь. Він притискає свої вуста до моїх, спочатку ніжно, ніби смакуючи, а тоді його язик проникає в мій рот.

Я стогну, відчуваючи, як нестримне бажання закипає в крові. Фінн поглиблює поцілунок, реве від голоду, такого самого, як і мій. Мої руки пестять його плечі й м’язисту спину. Я відчуваю відчай у його стогоні, в тому, як він обхоплює мої стегна. Як підіймає руки до моєї талії. До моїх грудей. Його великий палець злегка торкається тонкої вологої тканини на грудях, я задихаюся від задоволення, яке дарує цей простий дотик. Вигинаю спину і притискаюся до нього, бажаючи, щоб його руки рухалися далі, й…

Агонія. Я вириваюся з рук Фінна й відштовхую його. Мене пронизує біль. Серце розривається. Я скрикую, але це ніяк не пов’язано з відчуттям фізичного задоволення. Це лише біль у моїх грудях.

— Абріелло? — Фінн розгублено дивиться на мене. — Що таке? Тобі боляче?

Притискаю долоню до грудей, на очі набігають сльози.

— Я… — схлипую.

— Скажи мені.

Уривчасто дихаючи, зосереджуюся на тому, чого мене навчив Міша. Знаходжу всередині себе опору. Відгороджуюся.

— Це…

В очах Фінна спалахує усвідомлення.

Він відсторонюється й сідає навпочіпки на іншому краю скелі.

— Себастіан, — Фінн лається собі під носа. — Ну звісно. Він відчуває тебе, знає, що ти тут зі мною, а ти відчуваєш його реакцію на це.

— Як… — хитаю головою. — Я думала, що відгородилася від нього.

— Коли відчуваєш сильну емоцію, її важко приховати від зв язаного партнера. — Він присувається достатньо близько, щоб дотягнутися до мене, і проводить пальцями по моїй щоці, спускається по шиї. — Мені шкода.

Я хитаю головою. Це мені має бути шкода. Це я уклала зв’язок із Себастіаном, не подумавши як слід.

— Я дам тобі закінчити купання. Зустрінемося на березі, — Фінн занурюється у воду, пропливає під водоспадом і зникає.

Розтуляю рот, щоби покликати його, але що це дасть? Що я йому скажу?

Я зв’язана із Себастіаном. Я зробила цей вибір, попри застереження Фінна. І тепер нічого не вдієш.

* * *

У табір ми повертаємося в напруженій і болісній тиші. Я знову їду попереду Фінна, але замість чуттєвої близькості це викликає неприємне нагадування про те, що сталося під водоспадом.

Фінн тримає в руках повіддя Двозорі й намагається не торкатися мене. Чомусь від цього тільки гіршає, і я радію, коли на обрії з’являється табір.

Невдовзі я опиняюся сама в наметі й переодягаюся в чергову сукню. Цього разу — світло-сріблясту, кольору місяця. Вона без бретелей, із ліфом у формі серця, який ледь приховує руну, викарбувану на моїх грудях. Від талії м’якими шарами спадають спідниці.

Я тягну час і сподіваюся, що в нас буде можливість поговорити наодинці, але Фінн не приходить.

Небо проясніло й залишається таким увесь вечір. Коли сідає сонце, кожна зірка, немов коштовний камінь, виблискує в місячному світлі. Святкування Аунасталії відбувається між наметами, навколо багаття, навіть на схилі гори.

Довкола нас танці й співи. Грають музиканти, їхні пальці літають струнами і клавішами інструментів. Фейрі багато їдять, сміються й ще більше танцюють. Вони так радіють зустрічі зі своїм принцом, що моє серце щемить від тієї ролі, яку я, хоч і ненавмисно, зіграла в тому, щоб корона не потрапила до його рук.

— Розважаєшся? — запитує глибокий голос позаду мене.

Повертаюся й бачу усмішку Міші. Його великі карі очі вивчають моє обличчя, ніби він намагається прочитати думки крізь мій щит.

— Атож.

Він пирхає.

— Ти сьогодні дуже сумна, принцесо. Це, взагалі-то, вечірка.

— Здається, я просто занурилася у свої думки, — відчуваю, що мені важко говорити. — Я чула, що їм довелося пережити за правління Мордея, як вони мусили покинути свої будинки і своє життя, щоб сховатися від нього.

Міша киває й обводить поглядом натовп.

— Гадаю, саме тому вони вже люблять тебе.

— Вони не люблять.

З його губ зривається тихий смішок.

— Усі тебе люблять, Абріелло. Принаймні всі присутні тут. — Його погляд розглядає обличчя тих, хто танцює навколо нас, і зупиняється на Фінновому. Принц Тіней стоїть, притулившись до намету й запустивши руку в свої темні кучері, та усміхається Джуліані, яка активно жестикулює, розповідаючи, безсумнівно, якусь захопливу історію.

— Вони люблять його, — кажу Міші. — А мене приймають, бо думають, що я йду в наборі з ним.

— Ти ж розумієш, що він зробив сьогодні вранці? — запитує Міша.

Я похмуро дивлюся на нього:

— І що ж це мало бути?

— Коли король Тіней, — а ти не сумнівайся, для них він король, — опускається на коліна перед своєю партнеркою й омиває їй ноги, це дуже серйозний символ. Він заявляє, що ти гідна того, щоб служити тобі, і якщо він схиляє перед тобою коліна, то й вони мають.

Я хитаю головою:

— Це лише ритуал. І він нічого не значить.

— Так, це ритуал. Він означає для цих фейрі все. Якби тебе тут не було, він би не став на коліна перед іншою жінкою. Він вирішив показати свою відданість тобі й продемонструвати своєму народові, що ти цінна для нього та заслуговуєш на повагу.

Я відчуваю напад нудоти.

— Навіщо йому це?

Міша пирхає зі сміху.

— Можу назвати декілька причин, хоча, можливо, тобі краще поговорити про це з Фінном. Але вони все одно вшанували б тебе. Ти вбила Мордея. Ти зруйнувала прокляття.

Наче мені потрібно про це нагадувати.

— І їхній трон.

Міша штурхає мене в бік.

— Годі думати про це. Зараз свято. — Він бере келих ігристого рожевого вина в слуги, який проходить повз, і простягає мені. — Випий.

Я суплюся.

Коли востаннє пила фейрівське вино на вечірці, то опинилася під дією наркотиків у душі з Фінном.

— О, справді? — питає Міша. У його очах танцюють іскорки, а губи вигинаються в усмішці.

Я кидаю на нього лютий погляд і зміцнюю свій ментальний щит.

— Не лізь у мої думки!

— Мені подобаються твої думки, — каже він. — Вони такі милі й чарівні, а іноді… чудово підступні. — Він забирає в мене вино, нюхає його, відпиває й повертає мені келих. — Це можна пити. Але обіцяю, якщо сьогодні станеться так, що ти опинишся під дією наркотиків, я особисто про тебе подбаю.

Я примружуюся:

— Тобі б це сподобалося, еге ж?

Куточок його рота сіпається в усмішці.

— Скажімо так: я був би більш поступливим, ніж твій принц Тіней.

Кидаю кулю тіні йому в груди, він сахається, але досі сміється. Мої щоки горять.

— Ти нестерпний, — гарчу я.

Міша знову підходить до мене, анітрохи не збентежившись.

— Взагалі-то, мені казали, — зауважує він, — що я доволі симпатичний.

Закочую очі й роблю великий ковток вина. Бульбашкове і трохи підсолоджене, воно нагадує хрусткі літні яблука з відтінком кислої сливи.

— Допивай швидше, й підемо танцювати, — каже Міша, спостерігаючи, як я підношу келих до губ.

Ковтаю напій і насолоджуюся теплом у грудях.

— Після такого ти хочеш, щоб я з тобою танцювала?

— Повір мені. Я знаю свої межі, — усміхається він. — Правду кажучи, я надто ціную твою дружбу, щоб зруйнувати її за одну ніч у твоєму ліжку. Хоч як приємно це було 6. Та й годі з мене переслідування емоційно недоступних жінок.

У мене відвисає щелепа. Переслідування? Він що, колись переслідував Аміру?

— Ти хочеш сказати…

— Не треба, — на обличчі Міші застигає холодна маска. — Не хочу говорити про це сьогодні ввечері. Я просто хочу потанцювати з найкрасивішою дівчиною на вечірці. — Трохи тану від його лестощів. Міша зітхає: — Але оскільки вона недоступна, згоден потанцювати і з тобою.

Я сміюся:

— Ну ти й паскуда!

Роблю ще ковток, хоча б тому, що Фінн досі усміхається Джуліані, ніби вона — найдотепніше створіння, яке він будь-коли зустрічав. Мої очевидні ревнощі змушують мене сумніватися в кожному рішенні, яке я ухвалила з моменту прибуття в цей світ. Однак це не дуже продуктивний спосіб провести вечір. Так само можна напитися чарівного вина й насолодитися танцями.

— От і правильно, — каже Міша, коли я допиваю вино. Він забирає в мене келих, ставить на найближчий столик і тягне танцювати.

Пісня швидка, і від її ритму мені стає легше. Або ж це починає діяти вино. Міша ставить мене поруч і терпляче вчить танцювальних рухів. Вони доволі прості, але коли всі роблять їх одночасно, вигляд чудовий. Крок убік, провести ногою по землі, завести її назад, декілька плавних рухів руками й уклін. Далі треба встати у чверть оберту й повторити все в тому самому порядку, але в інший бік.

Спрайти з мерехтливими крилами шугають повітрям у власному танці, залишаючи смуги світла над нашими головами. Минуло зовсім небагато часу, а я вже усміхаюсь і витанцьовую нові рухи.

До кінця танцю я так захекалася, що не скаржуся, коли Міша обіймає мене і притягує до себе, розгойдуючи в такт наступної пісні. На якусь мить думаю, що це занадто інтимно, але він так низько перехиляє мене, що моє коротке волосся майже торкається землі. Я сміюся, коли він знову підіймає мене. Очі Міші сяють веселощами.

— Не озирайся, — шепоче він мені на вухо, — але мені здається, декому тут не до вподоби, що я так із тобою танцюю.

Хочу повернути голову, але Міша зупиняє мене, поклавши руку мені на потилицю.

— Я ж сказав: не озирайся.

— Але я не знаю, про кого ти, — кажу, серйозно дивлячись на нього.

Він закидає голову назад і знову сміється.

— Якщо мені справді треба відповідати на це запитання, то ви двоє ще безнадійніші, ніж я припускав.

Фінн.

За мить Фінн підходить до Міші й легенько штурхає його в плече.

— Наступний танець — мій. Зрештою, вона моя суджена.

— Ох, тільки тому? — запитує Міша. — Щоби продовжити розігрувати цю маленьку хитрість? А я думав, є ще щось.

Я очікую, що Фінн почне сперечатися, але він дивує мене, підморгуючи другові.

— Хіба в чоловіка не може бути більш ніж одна причина потанцювати з красивою жінкою?

Не чекаючи відповіді, він встає між нами, бере мою руку в свою, а іншу кладе мені на спину.

Насолоджуйтеся, — каже Міша, злегка схиляючи голову, перш ніж піти.

Фінн дивиться йому вслід, потім знову переводить погляд на мене.

— Ти мене уникаєш сьогодні ввечері.

— Я думала, ти надто зайнятий танцями з Джуліаною, щоби помічати таке.

Негайно шкодую, що випила той келих вина. Фінн нізащо не проґавить нотку ревнощів у моїх словах.

Він усміхається, ніби мій спалах люті його тільки забавляє.

— Я жодного разу з нею не танцював. — Його усмішка стає ще яскравішою. — Але ти знаєш це, тому що, хоч і уникала мене весь вечір, майже не зводила з мене очей.

Розтуляю рота, щоб заперечити, але вирішую, що це того не варте.

— Так і було, — підтверджує Фінн, — поки Міша не потягнув тебе у свої обійми. — Його усмішка зникає, він видивляється друга в натовпі. — Схоже, Міша захопився тобою.

— Він став мені хорошим другом.

— Я цьому заздрю, — зізнається Фінн.

— Немає потреби, — сміюся й відхиляюся, щоб зазирнути Фіннові в очі. — Ти знаєш його набагато довше, ніж я.

— Не твоїй дружбі з ним, — каже він. — А його дружбі з тобою.

Я важко ковтаю.

— Але й ми з тобою друзі, Фінне.

— Ех…

Він пригортає мене до себе і кладе мою голову собі на груди. Я не можу втриматися і вдихаю його запах. Він пахне шкірою, хвоєю і безкрайнім нічним небом.

— Можливо, ми знову друзі. — Його пальці вимальовують кола на моїй спині, й шкірою приємно пробігають мурашки. — Але здається, ти мені довіряла — тоді, коли я цього не заслуговував. Я сумую за тим, що втратив твою довіру.

— Я нікому не довіряю, — тихо кажу, але, вимовивши ті слова, одразу розумію, що це брехня. Більше ні. І це мене лякає. — Як ти почуваєшся? — запитую я. Зазвичай його емоції важко зчитувати.

— Непогано, здається, навіть добре. У мене вже декілька днів не було нападів.

Я видихаю.

— Це ж добрий знак, так? Ситуація поліпшується?

— Сподіваюся.

Зараз ідеальний час, щоб запитати, що означає «споріднені» й чому він думає, ніби це може пояснити зв’язок між нами. Проте я не хочу псувати такий момент зізнанням у своєму шпигунстві, тому прикушую язик. Ми танцюємо в тиші. Я дозволяю собі насолоджуватися моментом: теплом його тіла, дотиками, близькістю.

— Ти сьогодні дуже гарна, — каже Фінн.

Хочу бачити його обличчя. Його очі, коли він говорить ці слова. Хочу знати: це ввічливе зауваження чи щось більше? Хай би це було щось більше… Сором за свої почуття змушує мене трохи відхилитися від Фінна.

Він зітхає.

— Тобі можна приймати компліменти, принцесо, навіть якщо ти зв’язана з іншим.

— Я знаю, — зітхаю. Проте комплімент від Фінна сприймаю інакше, ніж від когось на зразок Міші. Можливо, у цьому й проблема. Проблема в мені. — І… дякую. Це дуже приємно.

Я не чую його сміху, але відчуваю, як тремтять його груди, і відчуваю подих повітря у своєму волоссі.

— Не смійся наді мною.

— Ти зовсім не вмієш приймати компліменти.

— Я ж сказала «дякую»!

— Гм-м. Здається, так. Ти, звісно, не повірила в мої слова, але й це згодиться. — Ступаючи крок назад, він стискає кінчики моїх пальців і киває на тихіше місце одразу за натовпом, що танцює. — Ходімо. Хочу тобі показати дещо.