Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Коли я опритомнюю, наді мною непроглядно чорне небо. Місяць ховається за хмарами, зір не видно, але мої очі швидко призвичаюються. Вдалині проглядається скромний храм, вирізаний у схилі гори.

Ми досі їдемо. Скоцюрбившись, я лежу на коні перед кимось великим, здається, чоловіком. Я нарахувала навколо нас трьох чоловіків та одну жінку, але чую, що поруч є й інші.

Ці люди врятували мене з пожежі. Вилікували. Вони хочуть, щоб я була живою. Проте я знаю, прекрасно знаю: це не наші союзники. Я намагаюся поворухнутися і кривлюся. Мої зап’ястя зв’язані, м’язи ниють.

— Здається, у неї щось болить, — каже фейрі, який їде позаду мене. Його м’ясиста долоня мацає моє стегно. — Я можу зробити тобі дуже боляче, люба.

— Відчепись! — прикрикує на нього жінка, яка їде поруч. Вона пирхає, дивлячись на свого приятеля. — Королеві вона потрібна жива й неушкоджена.

Фейрі позаду невдоволено гарчить, але прибирає руку з мого стегна.

— Я б залишив декілька слідів — достатньо, щоби показати дівчині, що ми робимо зі зрадниками.

Вони зцілили мене, щоб доправити до королеви Арії. То пожежа була пасткою? Щоб виснажити мою силу й легко схопити?

«Міша». Я щосили намагаюся зосередитись на його імені, але знову наштовхуюся на стіну. Наш ментальний зв'язок на певному рівні підсилюється моєю магією, але вони вкололи мені отруту, щоб викрасти зі столиці, й поки вона в організмі, моя сила не повернеться.

Вдалині чується грім, а за ним… тупіт копит. Хтось наближається. Себастіан? Союзник моїх викрадачів?

Жінка-фейрі поруч із нами підводиться в сідлі й озирається на стежку позаду. Я не єдина, хто почув цей тупіт.

— У нас гості, — проголошує фейрі, вдивляючись удалечінь.

— Далеко? — запитує вершник попереду. Він високий і має таке саме біляве волосся, що й Себастіан. Закладаюся, він служить у Золотих військах королеви. Може, вони всі такі.

Фейрі хитає головою.

— Через грозу важко сказати. Прибудуть менш ніж за пів години.

Її друзі зупиняються й озираються в тому напрямку, звідки ми прийшли.

— Хто ще може бути так далеко й о такій порі?

— Та хто завгодно. Тепер, коли Немилостиві повернули собі силу, весь світ пішов під три чорти.

Я примружуюся, вдивляючись у храм вдалині, який став трохи ближчим. Чи можуть ці фейрі бачити в темряві, як я? Чи бачать круків, що кружляють над сходами храму? Коли вони обрали цей шлях, чи знали, що їхатимуть через тлум? Навряд чи. Тлум надто могутній, щоб наважитися на зустріч із ним у темряві.

Можливо, це Себастіан їде до нас, хоча якщо він сам, наша перевага буде мізерною. Треба дати йому шанс, але в мене немає ні зброї, ні союзників, ні магії. Нічого, крім тлуму, що причаївся надто близько.

Якщо не можу використати свою магію, доведеться покластися на їхню.

Я чекаю, поки ми наблизимося до сходів храму, хапаюся за живіт і нахиляюся вперед.

— Мене зараз… знудить.

Мій голос звучить так, як почувається моє тіло: побитим, розчавленим.

— Що вона там бурмоче? — запитує фейрі попереду.

— Їй погано, — відповідає жінка, заледве кидаючи на мене погляд. — Це від ін'єкції, дорогенька. Хіба ми можемо дозволити тобі мати магію?

— Ні. Це не… — я розгойдуюся взад-вперед і розтуляю губи, імітуючи, що мене ось-ось виверне.

— От бляха, — лається фейрі позаду. — Вона зараз виблює.

— То й нехай, — стинає плечима жінка.

Я затуляю рота рукою й розвертаюся до чоловіка, з яким їду.

— Ні, я цього не робитиму, — каже він, смикаючи коня, щоб зупинитися перед храмом. Він зіскакує, стягує мене з коня і жбурляє на землю.

Інші зупиняються, а той, що їхав попереду, стогне.

— Ми не можемо всю ніч бути в дорозі.

Я знову імітую нудоту, що підступає до горла, цього разу вже голосніше. Якщо зможу перетягнути на себе їхню увагу, можливо, вони не помітять круків, які кружляють так близько.

Я сповзаю на мармурові сходи й отримую черевиком у живіт.

— Вставай, — гиркає фейрі, що стоїть переді мною. — Ми не підемо туди. Закінчуй свої справи, й вирушаємо далі.

— Як же мене нудить…

Похитуючись, я підводжуся на ноги, потім знову падаю, видаючись слабкою — не те щоб це було важко. Моє тіло розбите, руки зв’язані, мені важко втримати рівновагу.

Жінка зістрибує з коня, фейрі, з яким я їхала, намотує мотузку навколо руки й сильно смикає. Я спіткаюся, тільки зараз усвідомивши, що мотузка обв’язана не лише навколо моїх зап’ясть, але й шиї. Як повідець. Або зашморг.

Це може закінчитися дуже, дуже погано.

Вони застрибують на коней. Фейрі, що тримає мене, смикає за мотузку.

— Досить. Ти лише тягнеш час.

— Я можу знову вирубити її, — пропонує жінка, ступаючи на крок до мене.

Важко ковтаю і молюся, щоб мої викрадачі відволікалися й не помітили круків, які, я відчуваю, наближаються.

Раптом фейрі, який тримав мою мотузку, нажахано озирається.

— Дідько! Вони там!

Він кидає мотузку й повіддя коня та кидається в ліс.

— Що за… — жінка пригинається, ніби щось атакує її з неба. — Ні! Будь ласка! Мені шкода!

«Абріелло!» Голос мами. Наче спів сирен удалині. Шум хвиль, що розбиваються об берег, заповнює мої вуха, а холодна вода лиже ноги.

Це все несправжнє. Не реагуй.

Інший фейрі падає на шию коня й плаче.

— Ні. Благаю, не треба! Мені так шкода!

Я трохи жалкую, що накликала на когось ті душевні муки, але ігнорую це.

Останні фейрі зіскакують із коней і дряпаються сходами до храму. Один стискає руками голову і смикає волосся, наче намагається вирвати його.

«Абріелло! Поспішай. Вода стає занадто глибокою».

Ігнорувати голос матері — однаково що заперечувати потребу дихати.

«Абріелло, будь ласка. Візьми мене за руку».

Я знаю: якщо поверну голову, то побачу її. Якщо простягну свої зв’язані руки, вона звільнить їх і пригорне мене до себе. І я знову подивлюся в її очі. І все буде добре.

Я вагаюся. Мої ноги відмовляються рухатись.

Це не вона. Моєї мами більше немає.

Я заплющую очі, намагаюсь не слухати звабливий спів тлуму.

— Брі, сюди! — голос Себастіана так близько. Це він прийшов за мною чи тлум змушує мене так думати? — Брі, дозволь допомогти тобі.

Я хочу ще раз подивитися на мамине обличчя і, щойно повертаю голову, бачу прекрасну усмішку, добрі очі — саме перед тим, як хвиля накриває її й тягне під воду.

— Мамо! — кричу, пірнаючи вслід.

Руки хапають мене за ноги, тягнуть під воду, але я борюся з ними й пливу до неї. Каштанове волосся матері плаває навколо неї у воді, і її очі заплющуються.

Ні.

Зуби, наче леза бритви, впиваються в мої ноги, руки, розривають мої нутрощі, відтягують мене від неї. Я борюся з ними, поки в легенях лишається повітря.

* * *

— Абріелло, дихай!

Змушую себе розплющити очі й бачу обличчя Себастіана, освітлене вранішнім сонцем, що проникає у святилище храму. Він нахиляється наді мною. Прекрасні очі кольору морських хвиль сповнені тривогою.

— Я знала, що ти прийдеш, — шепочу, але не можу повністю розплющити очі. М’який вітер підхоплює мене із землі, і я опиняюся в його обіймах. Він виносить мене з храму та спускається з гори.

— Я завжди прийду за тобою, — шепоче Себастіан.

* * *

Голоси навколо звучать примарно. Несамовиті благання Себастіана й низький голос, який, я пам’ятаю, належить цілителю.

— Я більше нічого не можу зробити, — каже цілитель. — Отрута розтеклася її організмом. Будь-яка спроба активного зцілення тільки посилює її дію.

— Їй боляче, — голос Себастіана зовсім хрипне.

— Усе, що ми можемо зробити, — чекати. Їй потрібен відпочинок. їй треба бути вдома. Помістіть її поруч із чимось, від чого вона природно черпає енергію. Віднесіть на дах, і нехай відпочине під зорями.

— Ми зв’язані, — схлипує Себастіан. — Я можу щось зробити? Чи не може вона черпати енергію від мене?

— Зв’язок не працює як спорідненість. Ти знаєш це, принце Ронане.

Мої м’язи кричать, коли хтось підхоплює мене на руки.

— Мені так шкода, — каже Себастіан. — Так шкода, Абріелло. Я знаю, що робити.

Відчуваю невагомість, ніби покидаю своє тіло. Це таке полегшення, але я борюсь із цим. Мені потрібно бути у своєму тілі. Боюся, що покинувши його, ніколи не втраплю назад. Якщо я відсторонюся від цього фізичного болю, то ніколи не знайду в собі сили повернутися.

Я поспіхом занурююсь у себе й відчуваю, як рухаються руки, що обіймають мене, як тремтить Себастіан.

— Спасибі, — бурмоче він. Чую, як гоблін дякує Себастіану за оплату.

— Що сталося? — це вже голос Фінна.

— Я знайшов її біля храму в Гоблінських горах. Інші були мертві, а вона в такому стані, ніби якась істота намагалася розірвати її на шматки.

— Прето, відправ за моїм цілителем.

— Ні! — вигукує Себастіан. — Мій цілитель уже намагався, але в її організмі отрута, яка чинить опір: її дія міцнішає від будь-яких спроб зцілити Абріеллу. Їй потрібно, щоб її оточувала темрява. їй потрібно…

Змушую себе розплющити очі. Я в обіймах Себастіана, він дивиться на Фінна.

Повертаю голову, щоби побачити обличчя принца Тіней — мені відчайдушно потрібно побачити його після того, як я була замкнена у власному кошмарі, — але мені бракує сил.

— Їй потрібно все, із чого вона може черпати силу. Вона розповідала, що поруч із тобою її магія сильнішає.

— Розумію, — тихо визнає Фінн. — Я тримаю її.

Скиглю, коли мене перекладають в обійми Фінна, і тілом проривається біль.

Коли знову розплющую очі, Себастіан виходить із кімнати. По його щоках течуть сльози.

— Будь ласка, — вмовляє він. — Благаю, зроби все, що зможеш.

— Дякую, що доправив її до мене, — відповідає Фінн.

Я то отямлююся, то непритомнію, але усвідомлюю заспокійливу темряву, тепло Фінна, його шкіру та свіжий хвойний аромат.

— Ш-ш-ш, — втихомирює Фінн. Я плакала? — Ш-ш, тепер ти вдома.

— Вдома, — тихо кажу, ховаючи обличчя в його обіймах. Я не знаю, де ми, але це місце здається справжнім домом.

— Я тримаю тебе, — каже Фінн. — Не здавайся. Не смій, бляха, здаватися. Тепер ти в безпеці. Ти вдома.

Відчуваю, як мене опускають на ліжко, і кричу, боячись, що він покине мене тут.

Не можу знайти слів, але не хочу, щоб він йшов, не хочу залишатися сама. Бо я помираю.

— Ш-ш-ш, я з тобою.

Відчуваю, як прогинається матрац, коли Фінн лягає на ліжко позаду й обіймає мене.

— Просто відпочинь, Абріелло.

Коли я знову розплющую очі, то лежу на великому м’якому ліжку, а над головою простягається безмежне нічне небо. Я обережно перевертаюся набік, здивована тим, що нічого не болить.

— Це сон? — запитую я стіну. Знаю, що Фінн тут. Навіть коли не бачу його, то відчуваю.

— Ні, — відповідає він. — Ти спала, але це все насправді.

Змушую себе сісти, однак спроба викликає в мене напад кашлю.

— Тобі треба відпочити, — каже Фінн. Його очі червоні, шкіра бліда; схоже, йому відпочинок потрібен іще більше.

Я хитаю головою.

— Як діти?

— У безпеці. Завдяки тобі. Прета змогла доєднатися до Ганналі, спільними зусиллями їхній щит встояв. Вони тримали поснулих у безпеці, аж поки ми взяли пожежу під контроль.

Я важко ковтаю й озираюся. Ми, мабуть, повернулися до Опівнічного палацу, але я не впізнаю цю кімнату. Масивне ліжко просто по центру найдовшої стіни. Стелі немає, ніби той, хто створив це місце, навіть не уявляв, що можна спати деінде, окрім під зорями.

Роззираючись, я хитаю головою.

— А якщо піде дощ?

Фінн сміється.

— Магія захищає кімнату від стихій і водночас дозволяє відчувати себе як на вулиці.

Здіймаю руку, і вітерець торкається моїх пальців. У кутку вовчиці Фінна, Дара й Луна, підводять голови, нюхають повітря і тихо скавулять у мій бік. Я усміхаюся, щоб заспокоїти їх.

— Що сталося?

Фінн видихає і вмощується на потерте крісло поруч із ліжком.

— Із чого почати? З того, як ти ледь не загинула, вбігши в охоплену вогнем будівлю?

Я суплюсь.

— Я не про те запитала, і ти це знаєш.

— Здається, це в тебе вже звичка.

— Мені довелося.

Фінн зітхає.

— Я знаю. І я вдячний більше, ніж ти можеш собі уявити. Але те, що ти витратила свою силу, доклала стільки зусиль без належного використання її глибин — це було небезпечно, принцесо. Небезпечніше, ніж дим чи полум’я.

Я пирхаю.

— Тепер ти безсмертна. Твоя шкіра загоїться, легені відновляться, але ти витрачаєш свою магію так швидко й сильно, що жоден цілитель не зможе повернути тебе.

Може, це й на краще.

Фінн сердито дивиться на мене, і раптом я радію, що він не може читати мої думки.

— Розкажи мені більше, — прошу я. — Хто скоїв напад?

— Золоті війська влаштували засідку в місті. З гір прийшов королівський легіон вогняних фейрі. — Фінн здається дуже втомленим, його обличчя виснажене. — Завдяки зв’язкам Себастіана із Золотим Двором і знанням Ріааном їхньої військової тактики, ми змогли знайти й зупинити нападників відносно швидко, але…

— Але недостатньо швидко.

Він хитає головою.

— Ми не передбачили, що це станеться. Очікували на її війська, спостерігали за арміями, щоби підготуватися до нападу, але так зосередилися на легіонах у горах, що проґавили цю атаку.

— Як вважаєш, королева знала, що це станеться з Немилостивим Двором, якщо Себастіан дасть мені зілля? — запитую похмуро. Те, що я зняла прокляття з Немилостивих, мало б допомогти Двору Тіней, але доки на троні ніхто не сидить, королева Милостивих має із цього найбільший зиск.

— Можливо, — каже Фінн. — Важко сказати, але можна припустити, що тепер вона знає. Тому ти потрібна їй живою. Якщо вона схопить тебе й триматиме десь живою, але недосяжною, є шанс, що ми не зможемо возз’єднати корону та її силу.

Я дивлюся в нічне небо.

— Як довго я була без тями?

— Минуло півтори доби після нападу. Міша, Себастіан і я по черзі наглядали за тобою, але… — Він відводить очі й злегка усміхається. — Здається, найкраще тобі було зі мною, тож я сидів тут майже цілодобово.

Дивлюся на ліжко, потім вигинаю брову на Фінна.

— Не хвилюйся, принцесо. Я сиджу в цьому самому кріслі відтоді, як ти заснула.

Може, тому він видається таким пошарпаним.

— Думаєш, твій зв’язок із короною допоміг мені зцілитися?

Він розтуляє рот, стуляє його й ще раз намагається дібрати слова:

— Думаю, що між нами існує зв’язок, якому я не маю пояснення.

Перехоплюю його погляд. Він теж це відчуває?

— До того як я стала фейрі, моя магія завжди здавалася сильнішою, коли ти був поруч. Я думала, це тому, що ти з королівського роду Немилостивих, а я носила корону Оберона. Але якби це було так, то хіба моя магія не спалахувала б так само поруч із Себастіаном?

— Це мало б сенс, — каже Фінн. Він підносить тремтячу руку до мого обличчя й важко ковтає. Його пальці легко, ніби вітерець, торкаються моєї щоки. — Знаєш, я теж це відчуваю. Ми якось пов’язані. Я… усвідомлюю тебе.

— Ніби між нами зв’язок? — запитую я.

Він хитає головою.

— Я не можу відстежувати тебе або відчувати твої емоції. Але здається, ніби твоя магія пов’язана зі мною.

— Вона сильніша, коли я поруч, як і моя магія, коли поруч ти?

— Ні. Не сильніша, але якось пов’язана, — Фінн стинає плечима. — Я не маю відповіді, але, не заперечуватиму, мені приємно знати, що ти теж це відчуваєш. Навіть якщо в тебе це трохи інакше.

Я вивчаю зорі в небі.

— Вибач, що затримала твою поїздку до Верховної жриці.

— Нічого подібного. Лунасталії ще не почалися, тож у нас вдосталь часу.

— До ранку я оклигаю й можемо їхати.

— Брі… — його сріблясті очі знаходять мої. — Я передумав щодо твоєї поїздки з нами в гори.

Я сідаю в ліжку, кімната злегка обертається.

— Що? Ні, Фінне, ти не можеш піти без мене. Ти сам сказав, що вона зустрінеться лише з тим, хто має владу корони. — Притискаю руку до грудей. — І це — я.

— Не хочу ризикувати. А якщо тебе схоплять, поки ми пробиратимемося через ліс? Ані Себастіан, ані Джалек не можуть піти з нами, бо в них кров Милостивих.

Я хитаю головою.

— Мені не потрібен Себастіан. У мене є ти, — ці слова змушують мене почуватися більш вразливою, ніж мені хотілося б. Тому я нахиляю голову й додаю: — І всі інші.

Фінн розглядає темні простирадла на ліжку.

— Є ще дещо, про що мені треба поговорити зі жрицею, — каже він, і за кожним його словом бринить хвилювання. — Ще одна причина, чому я вагаюся, чи брати тебе з нами.

Я хапаю подушку, що лежить поруч, і притискаю до грудей. Вона м’яка й пахне хвоєю та шкірою. Як Фінн.

— Що ж це за причина?

Він заплющує очі, і я користуюся моментом, щоб вивчити його в місячному світлі: гостру лінію щелепи, високі вилиці, густі брови й ці темні кучері, які так і просяться до моїх пальців. Він завжди гарний, але у світлі зір ще прекрасніший. Коли він розплющує очі, довгу мить дивиться на мене, перш ніж заговорити.

— Зі мною щось не так, Абріелло. Не знаю, чи це викликано хворобою, яка вразила дітей, чи тим, що корону пов’язали з іншим спадкоємцем.

— Що ти маєш на увазі? Що не так?

Він пронизливо розглядає мене, і я майже відчуваю, як його очі рухаються моєю шиєю, підборіддям, щоками й зупиняються на губах.

Від погляду цих сріблястих очей мене проймає тепле тремтіння.

— Я почуваюся слабким, — шепоче він. — Не постійно. Іноді, навіть переважно, я почуваюся добре. Проте трапляються напади, коли здається, ніби з мене висмоктують саме життя. У мене майже не лишилося магії й сил.

— Як тоді, коли тебе прокляли?

— Ні. Це інше. — Він насуплює брови, розмірковуючи. — З прокляттям магія лишалася в мені, просто обмежена, й іноді її бракувало. Те, що я відчуваю відтоді, як Себастіан отримав корону, нагадує клапан, який ніби відкрився в моїй магії. Наче вона покидає мене занадто швидко й безпричинно.

Життя — це магія. Магія — це життя. Моє серце стискається, коли я уявляю, як силу Фінна — його життя — виривають у нього.

— Ти ще комусь розповідав?

— Преті й Кейну це відомо. Я намагався приховати, але вони знають мене занадто довго й занадто добре. За декілька днів мої сили відновлюються, і я знову почуваюся добре. — Його погляд падає на простирадла. — Але я був безсилий, коли напали ті вогняні фейрі. Я не міг захистити місто чи дістатися до тебе. Нічого не міг зробити. А якщо ти опинишся в небезпеці, коли в мене трапиться черговий напад знесилення? Якщо тебе поранять або схоплять тому, що моя магія підвела мене? — Він хитає головою. — Я не хочу так ризикувати.

— Хай що воно таке, чи зможе жриця виправити це?

— Жриця не цілителька, але сподіваюся, вона збагне, що відбувається. Якщо ми знатимемо це, то, можливо, зуміємо відшукати рішення.

— Звучить не надто оптимістично.

— Щоразу, коли в мене трапляється такий напад, я дивуюся, що прокидаюся зранку. Я очікую…

Моє серце крається.

— Ти думаєш, що заснеш, як ті діти.

— Не знаю. Можливо.

Я хочу, щоб він поглянув на мене. Мені раптом вкрай потрібно побачити щось заспокійливе в цих сріблястих очах.

— Це відбувається з кимось іще?

— Ніхто про це не говорив, але ж і я не можу ходити й розповідати всім, що їхній принц…

— Помирає, — шепочу я. — Ти думаєш, що помираєш.

— Можливо. — Це слово важко падає з вуст, ніби застрягло в горлянці й він силоміць виштовхнув його. — В ідеалі правителі наших земель ніколи не помирають. Вони просто вирішують перейти до Сутінків. Коли настає час передати владу спадкоємцю, з’являються знаки, які змушують їх зробити це. Вони вірять, що боги роблять це для того, щоб у Дворі не було застою, щоб жоден правитель не лишався при владі надто довго. Час мого батька закінчувався, коли він передав свою силу тобі. Усе, що я пам’ятаю, усе, що читав про це, звучить неприємно й нагадує відчуття, які маю зараз.

— Ми це виправимо, — шепочу я. Мої очі раптом стають гарячими й вологими. — Ми знайдемо ліки для тебе й дітей. Ми з усім впораємося.

Коли Фінн нарешті підводить на мене очі, то дарує мені ніжну усмішку, яка так разюче контрастує з його поглядом.

— Я дуже ціную твою турботу, але це не твій клопіт. Я розповів тобі це лише тому, що хочу, щоб ти зрозуміла: можливо, я не захищу тебе, особливо якщо Себастіан не поступиться.

— Я розумію. Але я не хвилююся за себе.

Фінн супить брови.

— Ми ледь не втратили тебе знову. Якби ті Золоті вояки попросили гобліна перенести тебе до Арії, замість їхати через гори, або якби Себастіан прибув на годину пізніше…

— Я не залишуся, Фінне.

Хапаю його за руку — і сила спалахує, переповнюючи мене зсередини. Я задихаюся від її потужності й дивлюся, як його губи розтуляються. Він сказав, що для нього це інакше. Не спалах, а зв’язок.

— До Старелії ми їхатимемо верхи, тож подумай, скільки фізично тобі знадобиться сил для цієї подорожі.

— Ми не використаємо гоблінів?

— Ні. Частково тому, що це складніше, коли подорожуєш гуртом. Хоча переважно через їхнє ставлення. У багатьох частинах цієї землі гоблінам не довіряють, і подорож за допомогою їхньої магії може справити хибне враження.

— Я впораюся й обіцяю не ризикувати силою Оберона. Буду слухняною, як твої вовчиці. Тільки дозволь мені піти з вами.

Його губи розтуляються, а ніздрі роздуваються від роздратування.

— Ти справді думаєш, що мій головний клопіт — батькова магічна сила?

— Ну так. — Знизую плечима. — І я тебе за це не звинувачую.

Фінн стискає моє підборіддя однією рукою і проводить великим пальцем по моїй нижній губі. Тілом пробігають мурашки, наші погляди зустрічаються.

— Думаю, ми спробуємо потрапити на аудієнцію у жриці без тебе.

— Ти…

Він притискає великий палець до моїх губ, змушуючи мене замовкнути.

— Але рішення за тобою. Я лише прошу, щоб ти була чесною у своїх почуттях, і якщо нам потрібно затриматися ще на день чи два, то ми це зробимо. У мене є свої причини, щоби бути присутнім на Лунасталіях, але за потреби ми вирушимо просто до жриці. — Раптом усвідомивши, яким інтимним є його дотик, він опускає руку й підводиться. — Побачимося вранці.

— Фінне, — кажу я, зупиняючи його, перш ніж він вийде.

Він обертається, його темні брови вигинаються дугою.

— Так, принцесо?

Я складаю руки й дарую йому найвпевненішу усмішку, на яку тільки здатна.

— Ще раз спробуєш стулити мені рота пальцем — і я відкушу його.

Посмішка Фінна повільна й зловісна, хоча вона повертає його очам сяйво, яке я так хотіла побачити.

— Це що, погроза?

Я хапаю подушку і жбурляю в нього. Проте Фінн зникає, і подушка падає на підлогу.