Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Я мовчки йду за Мішею, соромлячись, що дозволила емоціям взяти над собою гору. Коли ми заходимо до стайні, я достатньо опанувала себе, тож випростуюся й підводжу підборіддя.

— Це Аміра, — каже Міша, махаючи рукою в бік високої фейрі, яка сідлає коня.

Вона усміхається мені через плече, затягує ще декілька ременів на сідлі й лише тоді повністю обертається до нас. Не знаю, що мене дивує більше: те, якою щирою здається її усмішка, чи те, що вона власноруч сідлає собі коня.

Аміра така сама висока, як Міша, її карі очі дуже ніжні, а шкіра темна, як нічне небо. Чорне волосся коротко підстрижене, так, щоби привернути увагу до великих очей та блискучих аметистових сережок у витончених загострених вухах.

Ступивши крок уперед, простягаю руку.

— Я Абріелла. Приємно познайомитися.

Аміра бере мою руку обома долонями.

— Дуже рада знайомству, — каже вона. Її голос низький і мелодійний. — Фінн і Прета стільки розповідали про тебе.

Застигаю, пригадуючи її візит до будинку Фінна — ще до того, як я почула про прокляття й дізналася, що Фінн і Себастіан полювали за короною, яку я носила, навіть не здогадуючись про це.

— Втішно бачити, що з тобою все гаразд, — Аміра шанобливо схиляє голову, й цим іще більше дивує мене. Вона — королева Диких фейрі. А я лише колишня людина, яка зруйнувала майбутнє цілого королівства. Якби Оберон не врятував мене…

Міша прочищає горло, і я здригаюся, згадавши про його присутність. Так само я могла би прокричати про свою жалюгідність, щоб усі почули.

— Ти точно не проти, що я сьогодні нав’язалася з вами?

Очі Аміри зблискують.

— Звичайно! Я з радістю візьму тебе. Ця поїздка дасть тобі змогу трохи роздивитися наші землі.

— Дякую, — відповідаю я.

— Обирай коня, Абріелло, — каже Міша і здіймає руки долонями догори, показуючи на стійла. — Наші конюхи саме обідають, і, якщо схочеш, ми допоможемо тобі закріпити сідло.

У стайні десятки коней, але, коли я наближаюсь, чорна кобила змахує шовковистою сріблястою гривою, ніби намагається привернути мою увагу.

— Це Двозоря, — каже Аміра, закинувши сідло на плече. Вона підходить до мене.

— Яка красива, — відповідаю, погладжуючи кобилу по носі.

— Вона дуже особлива, і знає це, — зауважує Міша, сідлаючи свого коня — гнідого жеребця. Мені б знадобилася драбина, щоб залізти на такого.

Аміра підіймає засув і відчиняє стайню.

— Її назвали так за сріблясті позначки на задніх ногах. Таких, як вона, дуже мало, і всі одного роду — нащадки скакуна королеви Меб.

Уже вдруге за вечір чую згадку про стару легендарну королеву,

— Королева Меб була… справжньою? — запитую я, допомагаючи Амірі накинути сідло й вуздечку. Виконую все по пам’яті, згадуючи, як це робили конюхи в стайні Себастіана. Аміра терпляче показує мені кожен крок.

— О, ще і якою справжньою й дуже шанованою своїм народом, — розповідає Міша. Він сідлає свого коня, рухаючись несвідомо як той, хто робив це тисячі разів. Зважаючи на те, скільки років цим двом, припускаю, так воно і є. — Саме її рід правив на троні Тіней до того, як дід Фінна обійняв престол.

— А сім’я Фінна… скинула їх? — запитую я.

Аміра стискає губи й хитає головою. Її карі очі сумнішають, і вона каже:

— Фіннів дід Кайрін був другим після королеви Рії, останнього живого нащадка Меб. Після вбивства Рії він і зійшов на престол.

Ой, як вдало для нього все склалося.

— Кайрін був спорідненим королеви, — продовжує розповідь Міша, виводячи свого коня зі стійла. — Він поєднався з нею магічним зв’язком і віддав би життя за королеву Рію чи будь-кого з її спадкоємців.

Я опускаю голову, соромлячись свого припущення.

— Усе гаразд, — каже Аміра, її рука торкається моєї. Лагідна усмішка королеви Диких фейрі заспокоює, хоча я здогадуюсь, що налаштовуватися на мої емоції — її дар. — З огляду на те, що ти бачила від представників нашого виду, ніхто не звинуватить тебе в найгірших припущеннях. Але загибель родоводу Меб була непоправною втратою для кожного в цьому світі, хто не хотів бачити, як Двір Сонця поширює свою владу за межі власних кордонів.

— Це тому фейрі почали народжувати дітей від людей? — запитую я. — Щоб мати більше спадкоємців? Щоб їхній рід так легко не зник?

— У Меб було багато дітей — одні від людей, інші — від фейрі, — розповідає Міша. — А в її дітей були свої діти, і так далі. Її рід був благословенний родючістю.

Я спантеличено суплюся.

— То що тоді з ними сталося?

Довгу мить Аміра витримує мій погляд. Я майже бачу розбите серце в її очах, коли вона каже:

— Золоті фейрі вбили їх усіх. Навіть немовлят.

* * *

Ми їдемо далеко від палацу. Спускаємося гірською стежкою, такою кам’янистою, лісистою і крутою, що мої стегна й м’язи живота болять від напруження, з яким я тримаюся в сідлі. Щоразу, як на мене накочує чергова хвиля виснаження, дивуюся, чому не повертаюся до палацу, не відпочиваю в ліжку. Не знаю, як вирішити, кому довіряти в цьому світі, але знаю, що багато можна зрозуміти з того, як хтось ставиться до слабших за себе, до тих, хто не може нічого запропонувати.

Сьогоднішній вечір розповість мені чимало про господарів цих земель.

Доки ми спускалися з гори, король і королева постійно називали табори фейрі поселеннями. Однак тільки коли ми приїхали, я зрозуміла чому. Те, що вони створили для Немилостивих біженців, справді більше нагадувало маленьке село, ніж тимчасовий табір.

Я очікувала вбогості, але маленькі хатки із солом’яними стріхами, що стоять акуратними рядками обабіч дороги, мають значно кращий вигляд, ніж описані Мішею прийнятні умови.

Дорога виводить нас до перехрестя у формі літери «Т». Міша зістрибує з коня, допомагає вибратися із сідла дружині, потім мені. Двійко усміхнених хлопчиків із маленькими ріжками й довгим темним волоссям забирають наших коней, залишаючи нас на території, яка, здається, є центром поселення. Поруч зведено павільйон, заставлений столами — гадаю, це спільна їдальня, — а за ним — ігровий майданчик, де троє дітей буцають одне одному м’яча.

— Тут у нас школа, — каже Міша, ведучи мене крізь павільйон до будівель, що тягнуться лінією по той бік площі. Вони з каменю й видаються дуже старими. — А далі — лазарет. Там ми й приймаємо нових поселенців, адже багатьом із них потрібна допомога цілителя.

— Це там діти возз’єднуються з батьками? — запитую я.

На обличчі Міші на мить з’являється щось схоже на смуток.

— Тільки якщо нам дуже пощастить.

— Це поселення — одне з багатьох на наших землях, — пояснює Аміра позаду мене. Озирнувшись, я бачу перед нею чергу дітей. Аміра присіла навпочіпки й обіймає їх по черзі. Це навіює мені спогад про мою першу шкільну вчительку в Елорі, ще до пожежі, коли наша сім’я була повною. Місис Беннет була теплою й доброю, і щоразу, коли ми з друзями зустрічали її поза школою, бігли наввипередки, щоби першими отримати її обійми.

Я хотіла, щоби поїздка допомогла мені зрозуміти, чи можна довіряти цій парі. Навіть якби Аміра знала і спланувала все заздалегідь, вона не змогла б розіграти кращої сцени. Однак усе це не було сплановано. Ці діти не вдають. Я бачу, що королева Диких фейрі проводить тут чимало часу, і вони їй щиро радіють. Вона не квапить їх і дарує кожному обійми, на які вони чекали.

До мене підходить Міша.

— Коли ми відкриваємо портали, щоб доправити сюди біженців, наша мета — вивезти їх із земель Милостивих, — розповідає він. — Лише коли вони опиняються в безпеці, ми починаємо займатися возз’єднанням сімей. Однак на це потрібен час, та й діти часто надто хворі, щоб їхати одразу.

— Чому б не розмістити всіх біженців у одному поселенні?

Міша хитає головою:

— Це нерозумно.

Аміра обіймає останню дитину, потім усміхається мені, ніби намагається пом’якшити різку відповідь чоловіка.

— Це багато чого спростило б, — каже вона, підводячись і доєднуючись до нас, — але тоді Золотій королеві було б надто легко нас атакувати. Ми доручили декому з наших солдатів забезпечувати зв’язок між поселеннями та вести облік жителів у кожному з них. Возз’єднання сімей — наша основна мета, але це не завжди можливо.

Маленький хлопчик, якого декілька хвилин тому обіймала Аміра, снує туди-сюди між нами й павільйоном із понурим виразом обличчя.

— Декому з їхніх батьків не вдалося вибратись, — тихо пояснює Міша. — Багато дорослих називають нам фальшиві імена. Після років під гнітом Мордея їм складно комусь довіритися. На їхню долю випали безкінечні страждання.

Важко ковтаю, уявляючи, як усі ці сироти гадають, чи живі їхні батьки. Я знаю, як це.

— Он там ринок, — Міша показує на вервечки яток вдалині. — Він відчиняється щоранку й зачиняється на заході сонця. Торгівля йде добре, а оренда кіосків допомагає нам покривати частину витрат на утримання поселення.

— Тобі варто якось заїхати сюди на ринок, — заохочує Аміра. — Байдуже, цінуєш ти образотворче мистецтво й ремесла, чи просто любиш смачно попоїсти — тут знайдеться щось для кожного.

Фейрі із золотавою шкірою та коротко підстриженим білим волоссям підходить до нас і, помітивши Мішу й Аміру, робить низький реверанс:

— Ваші величності.

— Лето, це наша гостя, Абріелла, — каже Міша. — Абріел-ло, я хочу познайомити тебе з Летою.

— Дуже приємно, — відповідає Лета, схиляючи голову.

— Мені теж, — кажу, незграбно тупцяючи. Більшу частину життя я провела в тіні, уникаючи уваги. Пошана служниць у Золотому палаці завжди викликала в мене дискомфорт, і цей раз не став винятком.

— Лета завідує лазаретом, — розповідає Аміра. — Багато Немилостивих прибувають із таборів Арії пораненими, й Лета доглядає їх. Нам із нею дуже пощастило.

Щоки Лети спалахують багрянцем.

— Дякую, Ваша величносте. Для мене честь служити вам, — вона витримує паузу. — Вибачте, що перериваю екскурсію леді Абріелли, але якщо у вас є хвилинка, ви маєте дещо побачити.

Міша з дружиною перезираються, і він киває:

— Після вас.

Лета веде нас до кам’яної будівлі лазарету. Ми йдемо до найвіддаленішої кімнати, заставленої рядом ліжок, на яких сплять діти.

Міша насуплюється, оглядаючи їх.

— Невже так багато дітей захворіли? — запитує він.

Лета хитає головою.

— Ми не знаємо, що це. Вони ніби сплять, але…

Міша очікувально дивиться на неї, і вона розводить руками:

— Вони не прокидаються. Дихання поверхневе, температура тіла низька, ніби вони впали в якусь дивну сплячку.

— Це щось заразне? — запитує Міша. — Воно поширюється?

— Тільки серед дітей. Перших привезли вчора й ще двох сьогодні вранці. З дорослих ніхто не хворіє.

Аміра підходить до ліжка в центрі ряду, де спить, скрутившись калачиком, маленький хлопчик із коротким темним волоссям. Якби не слова Лети, я би подумала, що він та інші дітлахи просто задрімали.

Це не ті діти, яких уві сні мені показувала Ларк, але я не можу ігнорувати схожість. А ще досі не розумію, що вона намагалася мені сказати.

«Вони шукають тебе. Тобі треба повернутися додому».

Ларк хотіла сказати, що мій дім буде тут? Що я зможу чимось допомогти цим дітям? Чому ж тоді образ, який вона показала мені, так сильно відрізнявся?

Аміра відкидає хлопчикові волосся із чола.

— Привіт, маленький.

— Це Кейл, — каже Лета. — Йому три роки. Він приїхав до поселення зі старшою сестрою приблизно місяць тому.

— Як сестра? — запитує Міша.

— Здається, добре. Вона, звичайно, хвилюється за брата, але жодних ознак хвороби в неї не помічено.

Аміра опускається на коліна, щоби бути лицем до лиця зі сплячим хлопчиком.

— Кейле, ти тут?

— Ми все перепробували, — розповідає Лета. — Можливо, це якась дивна хвороба, але я ніколи не бачила, щоб діти спали так міцно й так довго.

Аміра востаннє гладить хлопчика по волоссю й підводиться.

— Я відчуваю його там, — каже вона. — Йому не боляче, але все це дивно. Я ніколи не переживала чогось подібного. Будь ласка, тримай нас у курсі подій.

Лета киває.

— Звісно. Вибачте, що потурбувала. Я дуже ціную ваш час.

— Це пусте, — Аміра заспокійливо бере її за руку.

Плечі Лети помітно розпружуються, а дихання вирівнюється.

— Дякую вам, — зітхає вона.

Надворі хтось починає кричати.

Міша й Аміра вибігають із лазарету, я за ними. На вулиці самотньо стоїть понурий хлопчик, якого ми бачили раніше, й кричить так, ніби на нього напали. Щойно я зупиняю на ньому свій погляд, як його жах накриває мене, мов власний.

Аміра падає перед ним на коліна й обіймає. Хлопчик продовжує кричати, але ховає обличчя на її грудях, наче шукає заспокоєння.

Натовп навколо раз чи два зиркає в їхній бік, та, схоже, нікого особливо не турбує дитяча істерика.

Аміра не бере хлопчика на руки, не просить заспокоїтися. Вона безупинно ніжно гладить його по спині, а він продовжує кричати.

Страх кружляє навколо мене, обплутує й тягне у свої тенета, я почуваюсь… безпорадною. Цілковито безпорадною від спустошливого плачу цієї дитини.

— Що я можу зробити? — запитую Мішу.

Він кладе руку мені на плече, Аміра зустрічається зі мною поглядом і ледь помітно хитає головою.

Нічого. Я нічого не можу зробити. Як завжди.

Відходжу вбік. Якщо я нічим не можу допомогти, то принаймні не заважатиму.

Хлопчик нарешті припиняє кричати. Коли западає тиша, мій страх розчиняється в крові, наче його ніколи й не було. Аміра бере малого на руки й підводиться, пригортаючи до себе.

— Я зараз повернуся, — каже вона мені.

Киваю й дивлюся, як вона несе хлопчика до будиночка трохи далі по вулиці.

— Що з ним сталося? — запитую я.

— Декого з дітей нам вдається врятувати до того, як їх відправлять у табори, — каже Міша, теж дивлячись услід Амірі. — Ми завжди намагаємося знайти їх, щойно вони перетнуть кордон, і відкрити портал, щоби переправити біженців у безпечне місце, доки вартові Арії не встигли їх схопити. Але і Мордей, і королева стежили за нами. Мордей не хотів, щоб його піддані тікали, а королева прагнула, щоб усі фейрі Тіней, спіймані в її володіннях, працювали в таборах або померли. На кожному кроці нашим зусиллям налагодити переправу біженців шкодить необхідність тримати все в секреті. — Він киває на будинок, у якому зникла Аміра з дитиною. — Багато дітей провели не один тиждень у таборах, перш ніж ми змогли дістатися до них. Дехто так і не зміг оговтатися від жахів тих днів.

— Що Арія з ними зробила? — запитую я.

Міша хитає головою.

— Ми не знаємо всього, але мені відомо, що вона відправляла їх у шахти.

— У шахти?

Міша затримує на мені довгий погляд, і мені здається, він читає всі мої думки, бачить, як болить моя душа через жахливі страждання, що випали на долю цих розділених сімей.

— Я, здається, розповідав тобі, що можна знайти під Гоблінськими горами.

— Вогняні самоцвіти, — шепочу я.

Міша розгойдується на підборах, схрестивши руки.

— Вона вже двадцять років посилає дітей Немилостивих у ті копальні. Якби Арія не поповнювала свої запаси самоцвітів, ціна прокляття вбила б її задовго до того, як ти його зруйнувала. Королева стверджувала, що відловлює Немилостивих біженців, щоб застерегти інших, що намагається тримати їх подалі від своїх володінь, аби захистити народ. Однак правда в тім, що їй були потрібні ці діти — вони діставали камінці, щоб вона могла пережити прокляття.

— Чому саме діти Немилостивих? — запитую я. — Тому що вони малі? Хіба вони не беззахисні?

— Річ не тільки в тому, що діти малі, хоча і це теж. Малеча має вроджену здатність відчувати вогняні самоцвіти в стінах. Це вміння з віком зникає. А чому саме Немилостиві? Може, через їхній дар темряви, а може, через те, що серце королеви наповнене мерзенною ненавистю. Не всім дітлахам вдалося повернутись, а ті, хто зміг…

Міша хитає головою й решту слів промовляє в моїй свідомості: «Більшість дорослих померли би, побачивши жахіття під тими горами».

Я боюся запитати, ніби в мені досі відлунює страх того хлопчика.

— А що там? Що ховається в тій темряві?

— Чудовиська, які живуть під Гоблінськими горами… Не можна отримати доступ до великої сили, не зіткнувшись із великими жахіттями.

— Але Арія не зіткнулася з ними. Вона послала дітей, щоб ті зробили це замість неї, — похмуро кажу я, і лють закипає в моїй крові.

У світі смертних дітей обманом вплутують у контракти, прирікаючи на життя в рабстві, а тут їх відправляють під землю на поталу незбагненним монстрам. Невже так важко зрозуміти, що сильніші цього світу повинні захищати найвразливіших?

Може, Міша маніпулює мною на догоду власним політичним інтригам. Може, я справді не маю довіряти бодай комусь у цьому світі. Проте страх маленького хлопчика був справжнім, і я зроблю все, щоб завадити Золотій королеві отримати ще більше влади й експлуатувати ще більше дітей. У людському світі я завжди мріяла знайти спосіб захистити слабких і вразливих — досі думаю про той стос контрактів у сховищі Крейтона Горста.

У світі фейрі в мене справді є шанс зробити це, і я відмовляюся змарнувати його лише тому, що борюся з власним розбитим серцем.

— Вона послала дітей, — повторюю я. — Принесла їх у жертву.

— Так, — похмуро каже Міша.

— Смерть — занадто легка кара для неї, — не встигаю навіть подумати, як ці слова вилітають із мого рота.

Водночас Міша усміхається:

— Це точно.

Зітхнувши, він змахує головою, ніби відганяє набридливу Думку.

На що ще піде Арія, якщо їй вдасться поширити своє правління на територію Немилостивих? Що станеться з дітьми в тих землях, якщо її жадібність не втихне?

Я насуплююсь.

— Здається, усі підозрюють, що королева вбила своїх батьків. Я ніколи цього не розуміла.

— М-м-м, — Міша округлює очі й дивиться на мене майже заінтриговано, але його відповідь обережна й нічого не стверджує.

— Це ж не може бути правдою? — тисну я. — Мені казали, що корона не може перейти до спадкоємця, якщо він убив за неї. Тож якщо це правда, як Арія отримала корону?

— Хороше запитання, — тільки й відповідає Міша. — Багато хто вірить, що якби ми знали відповідь, то довідалися б і про слабкість Арії. Але ми не знаємо, — він стинає плечима. — Я чомусь сумніваюся, що їй просто пощастило.

Важко ковтаю.

— Треба було вбити її, коли мала шанс.

Він хитає головою.

— У тебе ніколи не було шансу, Абріелло. Нехай та коротка мить, коли ти наблизилася до Арії, не вводить тебе в оману. Королеву всюди супроводжують десятки найсильніших і найвідданіших вартових. Якби ти бодай спробувала заподіяти їй щось, особливо в тілі людини, поразка була б неминучою.

Я зітхаю. Можливо, це не повинно мене втішати, але стає легше.

— Ходімо зі мною.

Міша веде мене повз декілька будинків до школи, яку показував раніше. Її двері відчинені навстіж, а біля маленької клумби перед входом грається зграйка дітлахів.

Усередині перед великою дошкою розставлено з десяток стільців, у кутку за масивним письмовим столом сидить срібноволоса фейрі, обернена обличчям до кімнати.

Щойно вгледівши Мішу, вона підводиться. Він махає їй рукою.

— Привіт, Делло. Ми прийшли подивитися на дитячі малюнки.

— Звісно, коли завгодно.

Її щоки горять яскраво-рожевим рум’янцем, ніби сама лише присутність Міші водночас і тішить, і бентежить. Вона не наважується дивитись нам в очі, але не думаю, що їй це заборонено. Здається, вона просто надто вражена візитом короля Диких фейрі.

Міша киває на стіну позаду столу, де висять малюнки найрізноманітніших форм і розмірів. Підходжу ближче, зачарована тим, що бачу. Зображення сімей, зоряного нічного неба, гір, річок і квітів. Натомість мій погляд прикипає до малюнків монстрів — безоких і гострозубих істот, які видаються примітивними, хоч мене не полишає відчуття, ніби вони от-от вистрибнуть із паперу назовні.

— Це Абріелла, — каже Міша, і я змушую себе відвести погляд від малюнків та озираюся, щоби привітатися.

Срібноволоса ступає крок уперед і простягає руку:

— Завжди рада друзям Міші.

— Вона не просто подруга, — втручається Міша. — Вона саме та, яка вбила Мордея.

Очі вчительки округлюються.

— О боги! Я не знала… — Вона падає на одне коліно, досі тримаючи мене за руку, й підносить мої пальці до свого чола. — Це така честь. Дякую, дякую вам. Ви навіть не уявляєте, що зробили для мого народу. Ми в такому боргу перед вами. Будь ласка, скажіть, як я можу вшанувати вас сьогодні й кожного наступного дня.

— Я… — зиркаю на Мішу, не знаючи, що сказати. Я думала, що вітатися з Летою було ніяково, але це…

Міша стинає плечима, ніби не несе особистої відповідальності за те, що поставив мене в цю незручну ситуацію.

— Будь ласка, підведіться, — кажу я. — Ви мені нічого не винні.

— Я винна вам усе. Мордей убив моїх батьків, братів, чоловіка й мого… — вона затинається на останньому слові, але я і без того розумію. Мордей — не єдина причина, через яку їй довелося покинути дім. Він убив її дитину.

Чи стала б вона на коліна, якби знала, що попереду ще більше розрухи? Чи подякувала б мені, якби розуміла, що я, обравши шлях, який привів мене сюди, прирекла її народ на ще більше страждання? Хоч цього разу лиходій буде іншим, без правителя на троні Тіней Немилостивий Двір не має жодного шансу встояти проти королеви.

— Він був чудовиськом, — шепоче Делла.

— У цьому світі багато чудовиськ, — кажу, думаючи про істот під Гоблінськими горами та про королеву. — Я вбила лише одного. І я рада, що Мордей мертвий, але він не останній монстр у цьому світі. Будь ласка, встаньте.

Вона неохоче підкоряється, хоч голови не підводить.

— Пророцтво казало, що ви прийдете, але я не вірила, що доживу до цього дня.

Я переводжу погляд на Мішу.

«Яке пророцтво?»

«Я не знаю, про що вона говорить. Можливо, це спотворена версія кількох різних казок про смертних, народжених вбивати злих королів».

Гм. Дар Міші може бути моторошним, але це зручно.

«Правда ж?» — запитує глибокий голос Міші в моїй голові.

Аміра заходить до школи й усміхається, помітивши нас.

— Ось ви де.

— Усе гаразд? — запитує Міша в дружини.

Аміра киває, і коли мовчання затягується, я розумію, що вони ведуть власну беззвучну розмову.

Делла нарешті відпускає мою руку й відступає, голова її досі схилена.

— Вам тут потрібна якась допомога? — я незграбно соваюся на місці, не впевнена в тому, що саме пропоную.

Делла зрештою підводить голову.

— Допомога з… про що ви, міледі?

Міша й Аміра витріщаються на мене. Я почуваюся дурепою, але продовжую:

— Ну, в класі. Якщо вам колись знадобиться, щоб хтось почитав дітям, або…

— О, ви не мусите цього робити, — каже Делла.

Водночас Міша вигукує:

— Це було б чудово, Абріелло. Чому б тобі не повернутися сюди завтра?

Щоки Делли заливає яскравий багрянець, але вона врешті киває.

— Це було би честю.

— Ходімо, Абріелло, — Аміра підштовхує мене до виходу зі школи. — Дозволь показати тобі решту поселення.

— Було дуже приємно познайомитися! — гукаю через плече Деллі.

— Це мені було приємно, міледі.

Я поспішаю геть так швидко, як тільки можу.

— Їм завжди потрібна допомога в школі, — зазначає Міша, доєднуючись до нас на вулиці.

Ми йдемо втрьох. Я намагаюся дихати рівно, та що більше думаю, то меншими стають мої легені. Небо забарвлює мерехтлива пастельна веселка, що тягнеться до призахідного сонця. Проте хай як тут гарно, я хочу, щоб настала ніч. Я так хочу побачити зорі!

— Вона думає, що я врятувала її, — не стримуюсь, коли ми відходимо достатньо далеко від школи. — Але це я винна, що вони досі не можуть повернутися додому. З моєї вини їхній трон, усе їхнє кляте королівство руйнується.

Аміра зупиняється, розвертається й бере мене за руку.

— Абріелло, — промовляє вона, і її голос, її дотик змивають мої гнів та ненависть до себе, а на зміну їм приходять тепло й… супокій.

Мої очі широко розплющуються — і наші з нею погляди зустрічаються. Аміра усміхається.

«Чудовий дар, правда?» — запитує в моїй голові Міша. Я киваю, не думаючи, яким дивним це може видаватися.

— Вважаєш, їм усім було б краще, якби ти лишила Мордея живим? — запитує Аміра. — Якби ти так ніколи й не прийшла до нашого світу в пошуках своєї сестри?

Я хитаю головою. Не можу зараз думати про Джас. Рятуючи її, я не мала вибору. Просто мусила це зробити. Однак те, що сталося потім…

Аміра не зводить із мене очей.

— Ніхто не знав, що станеться. Це не твоя провина.

— Вони хочуть додому. Хіба ти цього не відчуваєш? — Я важко схлипую, не впевнена, про що саме запитую. Не розумію цього почуття. До цієї миті я і не усвідомлювала, що воно в мене є.

— Я відчуваю, — відповідає Аміра, схиливши голову набік. — Але це мій дар. Я емпатка. Та ти стверджуєш, що теж це відчула?

— Це витає в повітрі, ніби крик про допомогу.

Аміра й Міша обмінюються довгим поглядом, перш ніж королева повертає голову до мене.

— А що я зараз відчуваю? — вона перехоплює мій погляд, і коли я хитаю головою, Аміра бере мою руку й притискає до своїх грудей. — Ти відчуваєш мене?

— Ні. — Знову хитаю головою. — Мені шкода. Я…

— Сила Оберона, — здогадується Міша. — Сила корони, певно, дає їй зв’язок із Немилостивими.

— Це одна з теорій, — додає Аміра. Вона дивиться на захід сонця. — Треба повертатися. Скоро похолоднішає.

Поки ми сідлаємо коней, я дозволяю собі відчути емоції, що витають у повітрі. Серед них є і самотність, і туга за домом, але також і радість. Відчуття захищеності. Вони в безпеці. Це говорить мені про Мішу й Аміру більше, ніж змогла б розповісти будь-яка розмова.

Коли конюх допомагає мені сісти на коня, я ловлю себе на тому, що думаю про Фінна. Він — Немилостивий. Чи означає це, що я можу відчути і його?

Цікаво, чи я колись довідаюсь.