Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Декілька годин потому я знову на ногах, умита, одягнена, і до смерті хочу кави. Коли відчиняю двері, щоб вийти зі своєї тимчасової спальні, Себастіан чекає в коридорі. Почувши мене, він обертається. Застигає, стиснувши руки в кулаки. Його обличчя — суцільна стурбованість. На мить мій захист слабшає, і я відчуваю це. Його жах і тривогу.

Сердечний біль.

Усі його почуття, які я так старанно намагалася заблокувати, відгородитися від них.

— Як почуваєшся? — запитує Себастіан. Я бачу, як сильно він хоче торкнутися до мене. Як сильно хоче пригорнути. Проте він стримується. Тільки знову і знову дивиться на мене, ніби бажає переконатися, що зі мною все гаразд, ніби прагне поглинути мене поглядом.

— Добре. Навіть краще, ніж добре. Завдяки тобі.

— Я відчув тебе, — тихо каже він. — У пожежі. Я не міг дістатися туди достатньо швидко, а коли відшукав тебе в горах, тлум…

— Мені вже краще, — повторюю я. — Фінн сказав, що я використала забагато енергії за один раз, але сьогодні вранці я почуваюся як новенька, — і це майже правда.

Себастіан киває.

— Добре. Радий це чути.

— Дякую, що врятував мене, — незграбно тупцяю. — Знаю, я останнім часом засмучувала тебе, завдала тобі болю, але ти все одно прийшов.

— Звісно, прийшов, — він бере мене за плечі й притягує до себе. — Я ж казав, що завжди прийду на допомогу, і дотримав слова.

Моє серце стискається, коли я дивлюся в ці очі й бачу в них біль і тугу. Ще зовсім недавно я відчувала те саме.

Погляд Себастіана падає на мої вуста.

Він нахиляється до мене, але я притискаю руку до його грудей і відштовхую.

— Басті, ми вже не ті, ким були.

— Я не згоден, — каже він, його голос низький і хриплий. — Я таким і є. Кохання до тебе — це частина мене. Ти хоч уявляєш, як мені було? Не знати, чи встигну я туди. Дозволити йому допомогти тобі, коли ми повернулися. Ти хоч уявляєш, як це мене ранило?

— Уявляю. І мені прикро.

Я опускаю погляд на поліровану кам’яну підлогу. Занадто важко бачити його обличчя, зазирати в ці прекрасні очі й водночас закриватися від нього щитом.

— Фінн сказав мені, що ти зміг вистежити вогняних фейрі в горах і врятував чимало життів.

— Так, із допомогою Ріаана. Але багатьох ми все одно втратили, Брі, — він дивиться втомленими очима у вікно наприкінці коридору, як заходить сонце. — Вони загинули через неї. Через мою матір. Хочу, щоб ти вірила мені, коли я кажу, що не укладатиму з нею союзу. Радше піду на війну з її королівством, ніж дозволю їй знищити Немилостивих.

Я знаю, — важко ковтаю і стишую голос. — Я відчуваю це. Я відчуваю тебе. Я знаю тебе.

Мені дуже шкода, якщо котресь із моїх рішень змусило тебе думати, що я підтримую її хоч у чомусь. Зараз узагалі здається, ніби вона намагається покарати мене — налаштувати мій Двір проти мене ще до того, як я сяду на трон. І я… я не розумію за що.

Стискаю його руку.

— Ти робиш правильні речі. Просто продовжуй допомагати нам — Фіннові та його команді, мені. Ми придумаємо, що із цим робити.

— Добре, — каже Себастіан, потім дивиться на кімнату позаду мене. — Тепер, коли тобі краще, ми можемо переселити тебе в мої покої.

— Мабуть, не варто жити в одній кімнаті, Басті, — я прикушую щоку і змушую себе зустрітися з ним поглядом. — Я хочу, щоб ми працювали разом. Хочу, щоб ми були друзями, але не можу запропонувати щось, окрім цього.

Його бліді щоки спалахують багрянцем, й очі темнішають.

— Але з ним ти не проти ділити кімнату?

Кліпнувши, озираюся через плече.

Я не знала, що це була кімната Фінна, однак тепер усе набуває сенсу — те, що його вовчиці лежали в кутку, що простирадла пахли ним.

Опівнічний палац був його домівкою до того, як Мордей вкрав трон.

Оскільки палац достатньо великий, то покої Фінна, певно, були недоторканими, аж доки він повернувся.

Коли мої думки зупиняються на тому, що я щойно спала в ліжку, де Фінн провів безліч ночей, я навмисно уриваю їх і знизую плечима.

— Це тут ні до чого. Ми їдемо сьогодні.

Себастіан бере мене за руку й стискає пальці.

— Повернешся до мене? Потім… Даси шанс відвоювати тебе?

— Ви двоє ідете? — гукає Прета з іншого кінця коридору. Вона усміхається, але вираз її обличчя напружений. — Усі вже чекають у кімнаті для нарад.

Я обережно вивільняю свою руку із Себастіанової.

— Нам треба йти.

Ми йдемо за Претою до кімнати, в якій я раніше не бувала.

Фінн, Міша, Кейн, Тінан, Ріаан і Джалек зібралися за великим столом. Біля кожного стоїть по дві склянки — одна з водою й одна порожня. У центрі столу вивищуються три графини з бурштиновою рідиною, ніби ми зібралися на дегустацію віскі, а не планування стратегії захисту цього Двору від властолюбної королеви.

«Радий бачити, що ти знову на ногах, принцесо», — промовляє в моїй голові Міша.

Я дарую йому швидку усмішку: «Рада бути на ногах».

— Добре, що ви двоє доєдналися до нас, — зазначає Фінн. Його погляд ковзає по мені й зупиняється на моїй руці, яку Себастіан знову взяв у свою. Принц Тіней вмить обертається до Ріаана.

— Які позиції зайняли війська королеви в горах?

— Вони біля кордону. їхня кількість зростає, але немає жодних ознак просування.

— І чому ми повинні його слухати? — запитує Джалек. — Він служив Арії.

Очі Ріаана спалахують гнівом, але він вгамовує себе й відкидається на спинку стільця.

— Я служив своему принцові, — відрубує він. — І продовжую служити.

Себастіан відпускає мою руку й підходить до вільного стільця.

— Я думаю, Ріаан показав себе під час нападу на столицю. Без його допомоги ми б не змогли так швидко покінчити з легіоном вогняних фейрі.

«Але ти йому не довіряєш», — зауважує Міша в моїй голові, поки інші продовжують розмову.

«Я нікому не довіряю», — відповідаю йому.

«Брехуха».

«Ти можеш залізти в його думки? — запитую я. — Перевірити, чи можемо ми йому довіряти».

«Я вже намагався. Він надто добре захищений».

«Це підозріло?»

«Ні. Лише свідчить про здоровий глузд».

— …тепер, коли Опівнічні вершники стали табором у горах, — завершує Фінн.

Моя увага повертається до розмови за столом.

— То вони в горах? — запитую я, опускаючись на стілець поруч із Себастіаном. — Я думала, вони бунтують.

Себастіан хитає головою:

— Ми з Фінном зустрілися з капітанами й дали зрозуміти, що об’єднали наші сили.

Він тягнеться до моєї руки, яку я поклала на стіл, і стискає її.

Фінн уважно стежить за цим рухом.

Я ввічливо усміхаюся Басті, перш ніж обережно витягнути свою руку з-під його й покласти собі на коліна.

— Якщо Опівнічні вершники в горах, хто захистить столицю? — запитую я.

За столом повертаються до обговорення військової стратегії, а я намагаюсь ігнорувати біль відторгнення, який відчуваю від Себастіана. Міша мав рацію: зв’язок важче блокувати, коли ми поруч.

* * *

— Я думала, ми йдемо в гори, щоби побачити Верховну жрицю, — кажу Фінну, доки Кейн веде нас гірською стежкою до маленького села. Я не очікувала, що ми подорожуватимемо цілим караваном, але Кейн, Міша, Прета й Тінан доєдналися до нас. Навіть вовчиці Фінна йдуть із нами, хоча їх майже не видно, бо вони зайняті вивченням стежки.

Ми з Фінном їдемо пліч-о-пліч одразу за Кейном, а троє Диких фейрі — позаду нас.

— Усе правильно, — каже Фінн, — але жриця не зустрінеться з нами до Лунасталій.

Зупиняю коня й вигинаю брову.

— Я думала, що саме для цього я тут зі своєю, — махаю рукою над головою, — всемогутньою силою. Щоб нас прийняли.

Фінн пирхає і хитає головою.

— Спочатку ми вирушимо до Старелії, містечка в передгір’ї, навідаємо місцевих жителів і повідомимо, що плануємо зустрітися з Верховною жрицею. Якщо нам пощастить, вона прийме нас на Лунасталії, а не змусить чекати до кінця тижня. Якщо пощастить ще більше, ми переконаємо її відкрити портал у Підземний світ.

— Прета й Міша постійно створюють для вас портали. Чому вони не можуть цього зробити?

Кейн попереду нас вибухає реготом.

Фінн усміхається своєму другові, перш ніж заговорити до мене.

Портали до Підземного світу не може відкрити абихто. Наші давні охоронці хотіли, щоб ми могли дістатися до них, але тільки після схвалення тих, кого вважали найдостойні-шими серед нас.

Для мене було цілком очевидним, що Фінн зможе поговорити з Меб.

Тепер ця можливість здається радше бажанням і молитвою.

— Ти впевнений, що Верховна жриця погодиться відкрити для тебе портал?

— Якщо Меб схвалить наш візит, Верховна жриця, зв’язана клятвою землі, буде змушена зробити це.

Прета позаду нас відкашлюється.

— Здається, зараз вдалий час, щоб сказати Брі, як ми представимо її в Старелії.

Я зиркаю на Прету через плече.

— Що це означає?

Фінн стинає плечима.

— Я не був там дуже давно. Не думаю, що всім можна довіряти. Оскільки я не зв’язаний із тобою, найкращим приводом лишатися поруч, щоб захистити тебе, — це заявити, що ми в стосунках.

— Хто тамтешні фейрі? Я думала, вони Немилостиві. І якщо це так, то навіщо тобі потрібно бути поруч зі мною?

— Серед них можуть бути кроти, які шпигують для послідовників Мордея, — каже Кейн. — Або навіть ті, хто за гроші працює на королеву.

Фінн киває.

— Більшість Немилостивих горді, вони визнають мене своїм принцом, і байдуже, чи зійду я колись на трон. Але дехто з них може відчути силу, якою ти володієш, і, якщо вони тобі не довірятимуть, на нас чатуватиме небезпека. Тож треба вигадати спосіб, як тобі заслужити їхню довіру.

Фінн відводить від мене погляд і задивляється на будиночки, що вже видніються на обрії.

— Вони зненавидять мене за те, що я маю владу корони?

Фінн важко зітхає:

— Ні, якщо думатимуть, що ти зі мною.

— Ти хочеш, щоб я вдавала, ніби ми… разом?

Попереду гигоче Кейн.

— Цим нічого не доб’єшся, принце, — насміхається він.

Я кидаю кулю тіні Кейну в плече, і він на мить втрачає рівновагу. Кейн озирається й весело мені підморгує.

Фінн потирає потилицю.

— Я все обдумав. Іншого способу влаштувати це не існує. Оскільки я не маю зв’язку, щоб убезпечити тебе, це найкращий вихід. Ми вже знаємо, що Арія полює на тебе. Й останнє, що нам зараз треба, це щоб мої прихильники прийшли по тебе, думаючи, що якось мені допоможуть.

— Чому б тобі просто не сказати їм…

— Що ти хочеш, щоб я їм сказав, принцесо? — тихо запитує він.

Від усвідомлення проблеми я здригаюся, наче мені дали ляпаса. Як пояснити, що я ненароком віддала корону Золотому принцу? Або що прирекла трон і весь Двір, коли випила зілля життя? Вони зненавидять мене, і небезпідставно.

— Я знаю, чому ти зв’язала себе із Себастіаном, — спокійно каже Фінн, — і не звинувачую тебе за твої рішення, але ці фейрі могли б. За часів правління Мордея їм довелося покинути свої домівки й жити в печерах під Гоблінськими горами. Після всіх страждань, що вони зазнали, нам не завадить бути обережними. Якщо ми триматимемося разом, вони відчують силу, але не питатимуть, від кого вона походить. Той, хто достатньо налаштований, щоб зрозуміти її джерело, повірить, що це через зв’язок між нами. Вони вважатимуть, що відчувають цей зв’язок.

— Хіба вони не запитають, чи ми зв’язані?

Фінн хитає головою.

— Ставити під сумнів наші стосунки було б грубістю.

Я шморгаю носом.

— Тоді нехай. Якщо всі ті тижні в Золотому палаці я вдавала, що в захваті від королеви, то зможу вдавати, що витримую тебе.

Фінн сміється, й напруження між нами спадає.

— Я ціную це, принцесо. А тепер проведімо наступні декілька годин у тренуванні, щоб ти використовувала свою могутню силу менш марнотратно.

Я насуплююся.

— Ти це серйозно?

Він вигинає брову.

— А що не так? Соромишся, що я помічу, як мало ти тренувалася за ті тижні, що ми не бачилися?

Я вичакловую руку з тіні й затуляю йому рота, щоб він замовк.

Сміючись, Фінн кусає її. Здригаюся, коли відчуваю дотик зубів до власної шкіри. Після цього я вирішую обирати інші цілі для своєї магії.

* * *

Мій настрій поліпшується, щойно ми в’їжджаємо крізь браму заміського маєтку й наближаємося до широких кам’яних сходів. Дара і Луна пробігають повз нас, щоб обнюхати їх і квітковий сад.

Фінн зістрибує з коня, кидає повіддя Кейну й підходить, щоб допомогти мені злізти з Двозорі. Я хочу відмовитися, але останнє, що мені потрібно перед походом у гори, — це зламана щиколотка. До того ж мені однаково варто грати свою роль.

Руки Фінна на моїй талії — небажане нагадування про те, що я відчувала до нього з дня нашої першої зустрічі. Нагадування, як його тіло притискається до мого, коли ми цілуємося. Нагадування, що останні дві ночі я, сама того не знаючи, спала в його ліжку.

Опустивши на землю, він надто близько притискає мене до себе.

— З тобою все гаразд?

Я облизую губи й киваю, дивлячись йому в очі. Який же він високий. Я й забула, які в нього широкі плечі.

— Щось болить? — запитує.

— Усе гаразд.

— Я знаю, що в Елорі ти мало їздила верхи.

Намагаюся не здригнутися від згадки про своє простацьке походження. В Елорі коні — розвага багатіїв, а я останні дев’ять років була заледве не рабинею.

— Я багато практикувалася на землях Диких фейрі.

Тупіт чобіт кам'яними сходами змушує нас усіх повернути голови до будинку. На ґанку стоїть жінка з довгим каштановим волоссям. Вона вдягнена у вишневу сукню, що додає її обличчю красивого здорового рум’янцю. Якби жінка була людиною, я би припустила, що вона моя однолітка, можливо, трохи старша. Проте ці ельфійські вуха, що визирають з-під волосся, видають її.

— Як вчасно ти повернувся, Фінніане, — вона широко усміхається й кидається до нас.

Фінн прибирає руки з моєї талії й розвертається до жінки, підхоплюючи її, щойно їхні тіла торкаються.

Вона обіймає його, міцно притискається й пищить:

— Ціла вічність минула. Я вже почала сумніватися, що побачу тебе знову.

Незнайомка розтискає обійми.

Фінн усміхається до неї. Непрохані ревнощі впиваються мені в груди, витісняючи тепло, яке я відчувала, коли він допомагав мені злізти з коня.

— Як ти? — запитує він. — Досі доводиш свою матір до сказу?

— Якби я цього не робила, вона подумала б, що щось не так.

Фінн хихоче і ляскає її по носі, перш ніж відступити.

— Джуліано, це — Абріелла.

— Це вона вдаватиме твою наречену? — запитує дівчина.

Мій погляд прикутий до Фінна. Я шокована тим, що він поділився цією інформацією з якоюсь фейрі, котру я навіть не знаю. Ще мені трохи боляче, що вона дізналася про цей план раніше за мене.

Фінн перехоплює мій погляд і коротко киває, ніби запевняючи, що все гаразд.

— Так. Поки ми зустрінемося з Верховною жрицею, це найкращий спосіб убезпечити її.

— Та її силу, — додає Джуліана.

Фінн схиляє голову набік.

— Перепрошую?

Джуліана дарує йому усмішку, яка, напевно, змушує половину села дивитись їй услід у сліпому обожнюванні.

— Це найкращий спосіб убезпечити її силу, — пояснює вона.

Я відчуваю, ніби зменшилася вдвічі. Коли ж я збагну, що ніколи не йшлося про мене?

— Хіба я не можу піклуватися про них обох? — запитує Фінн.

Джуліана штурхає його в плече і сміється.

— Я просто дражнюся. — Вона зосереджується на мені, і я не можу не помітити, що її усмішка дещо слабне. — Абріелло, дуже приємно познайомитися з тобою. Рада вітати тебе в моєму селі.

Її селі?

Це запитання, мабуть, написане на моєму обличчі, бо Фінн пояснює:

— Джуліана — леді Старелії. Вона править цими землями.

Жінка на керівній посаді. Як прогресивно.

— Хоч ми й живемо в сільській глибинці, — розповідає Джуліана, — але ми мудрі. Поколіннями фейрі в цих краях розуміли, що краще керувати жінкам.

— І завдяки цьому вони процвітали, — усміхається Фінн. У мені знову прокидаються приховані ревнощі. — Можна попросити тебе показати наші кімнати? Ми довго їхали, й нам не завадило б відпочити.

— Звичайно. Я покличу допомогти з багажем, — порядкує Джуліана. Ніби на її поклик із будинку з’являється шість фейрі. — Я облаштувала Абріеллі кімнату далі по коридору, а тобі — навпроти моєї, Фінне. Усе як у старі добрі часи.

— Абріелла житиме зі мною, — заперечує Фінн.

Усмішка Джуліани гасне.

— Тут вона в безпеці.

— Я вірю, але важливо дотримуватися нашої легенди. Обіцяю, ми з тобою надолужимо згаяне сьогодні ввечері, — він нахиляється вперед і дарує їй насмішкуватий погляд, від якого ревнощі вирують у мені буревієм. — Як у старі добрі часи.

— Так буде краще, — стиха каже Прета, схиляючись до мене. — Фіннові зараз зовсім не треба, щоб Джуліана запустила в нього свої кігтики. — Вона осяює мене усмішкою. — Якщо ти будеш у його кімнаті, він і думати забуде про її існування.