Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

— О, тут дуже… симпатично, — кажу, повільно роззираючись кімнатою й намагаючись не витріщатися на односпальне ліжко й великі вікна обабіч нього.

— Не хвилюйся, принцесо, — каже Фінн. — Я не очікую, що ти розділиш зі мною ліжко.

Я суплюся й повертаюся до нього. Хіба не він наполягав, щоб ми жили в одній кімнаті?

— Де ж ти тоді спатимеш?

Він хапає ковдру, застелену в ногах ліжка, і кидає на підлогу.

— Як на мене, це місце підійде ідеально.

Мені ніяково.

— Фінне… ти не мусиш…

— Не ображай мене, принцесо. Я виріс у таборі в цих передгір’ях і спав на землі щоночі. Я зможу це витримати.

— Але… — хитаю головою. — Дозволь мені спати на підлозі. Я не проти.

Він сміється:

— Мама вчила мене кращих манер. Насолоджуйся ліжком. Мені й тут буде добре. — Коли я розтуляю рота, щоб запротестувати, він здіймає руку. — Повір, на цих вихідних ми стільки часу проведемо разом, що ти, напевно, насолоджуватимешся моментами, коли тобі не доведеться бути так близько до мене.

Я сильно прикушую нижню губу, щоб стриматися й не почати суперечку про те, як ми спатимемо.

— Джуліана здається… милою.

Фінн пирхає:

— Не дай їй себе ошукати. Вона мила лише тоді, коли вигідно їй або її народові.

«Я і сама здогадалась», — думаю, але тримаю язик за зубами.

— На щастя, те, що ми шукаємо, піде на користь її народові, — Фінн відчиняє шафу й перебирає її вміст, а тоді киває на знак схвалення і повертається до мене. — Тут має бути все, що тобі потрібно, але раптом ще щось знадобиться, дай знати своїй служниці. Вона скоро прийде, щоби приготувати для тебе теплу ванну, — він розвертається до дверей.

— Куди ти?

— Зустрічаюся з Джуліаною. Нам потрібно обговорити декілька моментів, перш ніж я зустрінуся з моїм генералом.

Ревнощі зароджуються в моїх грудях, змушують мене почуватися потворною й непримітною. Я схиляю голову, щоби приховати це.

— Будь обачним.

Фінн сміється.

— Обережно, принцесо. Інакше почну думати, що ти небайдужа до мене.

* * *

Джуліана перехиляється через стіл, наповнюючи всі наші келихи, випростується й підносить свій.

— Я хотіла б виголосити тост, — каже вона, зі сліпучою усмішкою озираючи кімнату й нарешті зупиняючи погляд на Фіннові. — За нашого принца. Ми завжди знали, що він повернеться додому, — вона здіймає келих вище. — Нехай твоя дорога веде тебе туди, де тобі треба бути, і завжди повертає до нас.

— Саме так! Так! — кричить Кейн, ударяючи кулаком по столу.

Всі ми — Фінн, Прета, Кейн, Тінан, Міша, Джуліана і я — зібралися повечеряти за великим столом на красивій кам’яній терасі позаду будинку. їжа смакує неймовірно, особливо після довгої дороги. Усі, здається, чудово проводять час, але я почуваюся самотньою.

Ввічливо усміхаюся й роблю ковток вина. Я тут зайва. Тільки я не розумію, як Фінн пов’язаний із цим місцем, і не знаю його впродовж кількох десятиліть чи більше.

Я зосереджена на своїх думках, тож ледь усвідомлюю, що Кейн нахилився ближче, коли раптом чую, як він шепоче мені на вухо:

— Не ревнуй, принцесо.

Я напружуюся:

— Що? Я не…

Він усміхається.

— Фінн не дивиться на Джуліану так, як їй хотілося б. І ніколи не дивився.

Кейн говорить так тихо, що я б нічого не розчула, якби не була фейрі. Проте озираюся, щоби переконатися, що ніхто не підслуховує.

— Я не ревную, — заперечую, але тієї самої миті Джуліана змушує мене визнати, що це брехня. Замість повернутися на своє місце, вона плюхається на коліна Фіннові й закидає руку йому за шию. Фінн усміхається їй, ніби те, що вона сидить у нього на колінах, — найприродніша річ у світі. Я вимушено посміхаюся Кейну й відсуваю свій стілець від столу.

— Перепрошую. Мені потрібно розім’яти ноги.

Кейн хитає головою й тихенько бубонить щось про жінок.

Повітря прохолодне, небо ясне, і щойно я опиняюся поза загальною увагою, розслаблююся. Розумію, що поводжусь як дитина. Мої ревнощі необгрунтовані й небажані. Я не повинна відчувати це, але мої емоції дуже рідко зважають на те, повинна я їх відчувати чи ні.

Кейн намагався допомогти, але він не розуміє, що в мене на душі. Звісно, я ревную і заздрю, але не тільки Джуліані та її можливим стосункам із Фінном. Я заздрю й усім іншим. Заздрю їхньому товариству та їхній дружбі, яких у мене ніколи не буде. Заздрю, бо вони можуть бачитися зі своїми рідними, натомість єдина людина, яка була моєю сім’єю, лишилася в іншому світі, куди мені дорога закрита назавжди. Заздрю, що вони здатні щось дати цьому світу, коли найкраще, на що можу сподіватись я, — це виправити те, що зруйнувало саме моє існування.

Я опиняюся в конюшні ще до того, як розумію, куди простую.

Помітивши мене, Двозоря ірже й закидає голову.

— Думаєш, я принесла тобі частування, дівчинко моя? — запитую й лізу до кишені. Розкриваю долоню і пропоную їй один із кубиків цукру, які поцупила із чайного сервізу.

Двозоря ковтає його, і я гладжу її по носі, а тоді нахиляюся й беру щітку.

Конюхи Джуліани добре про неї подбали, але я однаково заходжу в стійло. Розчісую її м’яку шерсть, насолоджуючись плавними рухами щітки й помахами її хвоста на нічному вітерці. І нехай у всьому цьому світі в мене немає ні сім’ї, ні друзів, але тут, зі своєю кобилою, мені не так самотньо.

— Звідки я знав, що знайду тебе тут?

Мені не потрібно обертатися, щоб зрозуміти, хто це. Він міг би ввійти мовчки, і я б відчула його. Моя сила гуде, коли він поруч. Я легенько усміхаюся, задоволена, бо знаю, що він теж відчуває це.

— Ця дівчинка мене просто зачарувала, — кажу я.

Фінн підходить до мене і гладить оксамитову чорну шерсть Двозорі.

— Ти була такою тихою за вечерею.

Скоса дивлюся на нього.

— Я думала, перед ними можна не влаштовувати виставу. Чи ти хотів, щоб я виголосила промову?

— Ні. Звісно, ні. Я просто хвилювався, що тобі… некомфортно.

Я хитаю головою. На очі набігають пекучі сльози. Як йому пояснити? З огляду на те, що зараз коїться, це все здається такою маячнею, дріб’язком. Як я можу скаржитися на свою самотність чи страх майбутнього? Як зізнатися, що після перетворення на фейрі я боюсь, що ніколи й ніде не знайду собі місця? Гірше було б тільки скаржитися на те, що я і так ніколи й ніде не могла знайти собі місця.

Ковтаю важкий клубок у горлі.

— Вони називають це місце твоїм домом. Ти виріс не в палаці?

Фінн довго дивиться на мене, і я бачу: він думає, чи варто тиснути на мене щодо вечері. Замість цього він зітхає й погоджується змінити тему.

— І так і ні. Тут виросла моя мама. Вона тут мала будинок, але поки була жива, ми лише зрідка жили в ньому.

— А після її смерті? — запитую я.

— Після її смерті батько віддав нас із братом тітці, сестрі моєї матері. Вона вірила, що ми станемо кращими правителями, якщо зростатимемо там, де жила мама. Ми з Вексієм провели тут більше часу, ніж будь-де.

Я опускаюся на коліна, щоби перевірити підкови Двозорі. А можливо, хочу опинитися подалі від тих срібних очей, що, здається, зазирають просто всередину мене.

— Тобі тут подобалося?

— Більше, ніж деінде. Саме тому Старелія — навіки мій дім, навіть якщо я дуже давно не повертався сюди.

Я підводжу на нього погляд. Фінн стоїть, притулившись до дверей загону, і спостерігає за моєю роботою.

— Після прокляття? — запитую я.

— Відтоді, як Мордей став правителем… — Він закидає голову й заплющує очі. — Коли мій батько опинився замкненим у світі смертних, я не був готовий стати королем. Замість того щоб заступити батькове місце за його відсутності, переконав себе, що він рано чи пізно знайде шлях додому. Це рішення — страх взяти на себе відповідальність — дорого коштувало моєму народові. — Він розплющує очі, але його погляд відсторонений. — Я підвів їх, лишався тут, коли мав би рушати до палацу. Я не знав, що Мордей збирає своїх прибічників, підлабузників, зрадників, які робитимуть усе, що він скаже, аби тільки мати шанс здобути трохи більше влади й багатства. Коли я зрозумів, що відбувається, — він переводить подих, — у Дворі вже панував безлад.

— Але твій батько не передав тобі корону, — кажу я, підводячись. — Що б змінилося, якби ти повернувся до палацу раніше?

— У мене було не більше прав на трон, ніж у Мордея, але я дав йому шанс закріпитися, і це все змінило. Я так зосередився на… — він кривиться й важко ковтає. — Я так зосередився на своєму житті тут, що не переймався подіями в столиці.

Його життя тут? Це він про Ізабель? Я хочу запитати, як він зустрів її, коли між ними все змінилося і чому він пожертвував нею заради власної магії, але схиляю голову й закінчую розчісувати Двозорю.

Кладу щітку в кошик і витираю руки об штани, перш ніж вийти зі стійла.

Фінн підходить ближче, стає між мною і виходом. Однією рукою він бере мене за підборіддя й вивчає моє обличчя.

— Ти готова до завтрашнього дня?

Важко ковтаю. Я не була так близько до нього після того вечора на терасі Скелястого замку. Після того як Фінн поцілував мене, а я хотіла, щоб він зробив набагато більше. Навіть коли він сидів біля мого ліжка в палаці Немилостивих, між нами лишалося більше простору. Можливо, це тому, що я сьогодні почуваюсь особливо сентиментальною і вразливою.

Відводжу погляд, боячись, що очі видадуть мене.

— Я впораюсь. А що це за подія?

Фінн відпускає моє підборіддя й ховає руки в кишені.

— Це святкування щедрості врожаю, — каже він. — І всього, що його уособлює.

— Ти говориш загадками.

Куточок його рота смикається в пустотливій усмішці.

— Боюся, ти можеш образитися, якщо я поясню детальніше.

Схрещую руки на грудях.

— Тепер ти точно маєш мені розповісти.

— На Лунасталії ми вшановуємо наших жінок. За їхню роботу в полях і вдома, а ще тому, — на мить він прикушує нижню губу, — що жінки уособлюють родючість — продовження нашого роду.

— Боюся навіть питати, як ви це робите, — кажу, але мої щоки палають, бо уява вимальовує безліч варіантів, як я вшановую свято родючості з Фінном.

— Краще, щоб це був сюрприз, — каже він, усміхаючись.

Я штовхаю його долонею в груди.

— За що ти так зі мною? Я тепер не зможу заснути. Надто хвилюватимусь.

Його погляд знову падає на мої губи.

— Обіцяю не робити нічого, що завдасть тобі дискомфорту. — Він підморгує. — Хоч як сильно я б хотів відсвяткувати так, як вчив Луг.

* * *

Як я і попереджала Фінна, моя голова переповнена думками про те, що може статися завтра, і я не можу заснути. Кручуся та збиваю подушку, але сміх надворі змушує мене встати з ліжка й підійти до вікна.

Джуліана і Фінн сидять у внутрішньому дворику, п’ють вино. Фінн усміхається до неї, а вона сміється, закидаючи голову. Боги, я так їй заздрю — цій усмішці, яку дарує їй Фінн, їхній спільній історії, і, хай якою дріб’язковою це мене виставить, навіть її пишному темному волоссю, що каскадом спадає по спині.

Я ніколи не була особливо вродливою, але завжди пишалася своїми довгими рудими кучерями. Якщо чесно, сумую за ними. Нехай це прозвучить жалюгідно, та я хотіла б відрізати Джуліані її прекрасне волосся, щоб зрівняти наші шанси. Й оскільки я більше розсудлива, ніж дріб’язкова, я би зберегла його, щоби платити гоблінам за їхню допомогу.

— Я нічим не краща за моїх кузин, — бурмочу, хитаючи головою.

Внизу у внутрішньому дворику обличчя Джуліани серйознішає, і вона тулиться до Фінна.

Я хочу знати, що вона каже, і не гаючи часу на роздуми, ковзаю в тінь та спускаюся сходами.

Злившись із тінями, пробираюсь у внутрішній дворик. Дара й Луна ніжаться в місячному світлі, але синхронно підводять голови й дивляться в мій бік. Якщо вони й відчувають мою присутність, то, мабуть, не вважають загрозою, бо майже одразу вмощуються назад.

— Це остання пляшка, — нагадує Фінн. Він виливає ще вина в келих Джуліани.

— Тоді треба відкоркувати ще одну, — відповідає вона.

Фінн сміється.

— Це була друга остання пляшка. Ще трохи, і завтрашній похід стане тортурою.

— Просто я тебе майже не бачу, — скиглить Джуліана. Вона пригублює вино й серйозно дивиться на нього. — Я, чесно, була здивована, що ти доєднався до мене сьогодні вночі.

Фінн здивовано вигинає брову.

— Я ж казав, що прийду.

Джуліана тихо хихоче.

— Мабуть, я недооцінила твою здатність чинити опір прекрасній жінці у твоєму ліжку.

Фінн схиляє голову й розглядає свій келих. Наливає собі ще вина й робить довгий ковток, перш ніж заговорити.

— Не вдаватиму, що це легко.

— Я здивована, що ти терпиш Абріеллу, знаючи, що твій батько обрав її, — тихо промовляє Джуліана, ніби обмірковуючи власні слова. — Знаючи, що він передав свою силу їй — людині, а не тобі.

Фінн скидує голову.

— Я тобі цього не казав.

— Облиш, Фінне. Може, я і не жриця, але дочка однієї з них. І не позбавлена власних здібностей. Я відчуваю це в ній. Моє єдине запитання — як було знято прокляття, якщо королева досі жива, а ця дівка володіє силою трону?

Фінн робить ще один довгий ковток і зітхає.

— Прокляття спало, коли Абріелла зв’язала себе путами шлюбу з принцом Ронаном, померла й передала йому корону, але не її силу. Саме тому він у замку. Не лише через те, що прокляття знято й він має право на трон від народження, а й через те, що носить корону.

Джуліана здригається.

— Я боялася, що може трапитися щось подібне.

— На жаль. Але принаймні він здається щирим у своєму бажанні зробити все правильно для фейрі Тіней. Він допоміг захистити столицю під час нападу, а також знищив табори королеви. Він повернув сотні дітей додому.

— Хай як йому за це вдячна, — зітхає Джуліана, — нічого не вийде, Фінне. Він не може бути королем. Наш народ ніколи не прийме його. Він може повести нас на війну й перемогти, але серед нас однаково лишаться ті, хто відмовиться прийняти його лише через те, що він син Арії.

— Цей Двір помирає, і краще неідеальне рішення, ніж жодного.

Джуліана недовірливо поглядає на Фінна.

— Ти дозволиш йому мати все, чого сам так прагнеш? Фінн напружується.

— Що ти маєш на увазі?

— Абріеллу. Вона зв’язана з Ронаном, але ти так дивишся на неї, наче вона — зорі, і місяць, і дощ після довгої літньої посухи. Ти дивишся на неї таким поглядом, про який мріяли всі дівчата Старелії, — вона робить паузу. — Ти дивишся на неї так, як дивився на Ізабель.

Фінн міцніше стискає келих.

— Ні.

— Ти заперечуєш?

— Мені не подобаються такі порівняння.

— Це тому Ронан обскакав тебе й заволодів короною? Бо ти вже закохувався в людину? Закладаюся, щоразу, коли ти думав про зв’язок із нею, згадував Ізабель, яка помирала в тебе на руках.

— Ти зайшла надто далеко, — каже Фінн. Його голос тихий, але гострий, як лезо, яке я встромила в груди Мордея. — Ти забула, що мені не потрібен дозвіл від тебе, щоби поговорити з твоєю матір’ю?

Джуліана зітхає:

— Я не хочу бути жорстокою, Фінне. Лише намагаюся зрозуміти, чому це сталося. Чому ця дівчина, зв’язана з принцом Ронаном, зараз тут, із тобою?

Вона пильно дивиться на Фінна, очевидно, чекаючи пояснень.

— Вона зі мною, бо не може пробачити Ронанові обман і хоче знайти спосіб врятувати ці землі та їхній народ.

— Вона — людина. — Джуліана перекидає волосся через плече. — Ти віриш у все це?

— Тепер вона — фейрі. Хоча це не має значення.

— А що, як вона і принц граються з тобою? Може, вона хоче забрати трон собі.

Я зціплюю зуби й ледь не гублю свої тіні. Щосили стримуюся, щоб не закричати на неї. Навіщо мені трон? Як вона сміє вкладати ці ідеї в голову Фінна?

— Гадаю, це теж можливо, — каже Фінн. Ворожість зникла з його голосу. — Але все, що Абріелла досі казала й робила, свідчить про те, що свою силу вона сприймає як тягар, а не благословення.

— Який же ти дурень, — бурмоче Джуліана.

Фінн стинає плечима й робить ще один ковток вина.

— Можливо, ми всі дурні.

Джуліана киває:

— Проте я досі чекаю пояснення, як вона зберегла силу корони, яка їй нібито не потрібна.

— Золотий принц дав їй зілля життя, щоб врятувати й перетворити на фейрі, але, зробивши це, ненавмисно прив’язав силу корони до її життя.

Джуліана торкається пучками вуст.

— Нащо він так ризикував? Він мав би знати, що таке може статися.

— Тому що він був закоханий у неї — і досі закоханий.

— Гм-м. Кажеш, він дав їй зілля життя, бо кохає її…

— Так і є.

— І ти справді віриш, що він розірве цей зв'язок?

— Ні, — тихо зізнається Фінн. — Не вірю.

— Цікаво.

Фінн стогне:

— Та кажи вже.

— Я лише подумала, що востаннє, коли двоє братів були закохані в одну жінку, Фейрія розкололася навпіл.

— Це зовсім інше.

— Ти не кохаєш її? Ти привіз її сюди не для того, щоб видавати за свою наречену й переконатися, що твій народ прийме її поруч із тобою? У тобі немає й крихти надії отримати благословіння Матері на твої стосунки зі зв’язаною дружиною твого брата?

Фінн мовчить і тягнеться до нової пляшки вина. Наповнює свій келих.

— Ти знаєш, що привело мене сюди.

— Я знаю, що повинно було привести тебе сюди. Я знаю, як відчайдушно твій народ хоче після стількох років тебе бачити. Ті, хто не мусив ховатися, були налякані й молилися, щоб їхній принц повернувся додому. Але ти навіть не відвідав їх. Жодного разу.

— Приїхавши сюди, я поставив би під загрозу все село. Мордей зрадів би приводу взяти в облогу улюблене місце моєї матері. Я тримався подалі, щоб захистити всіх.

— Я знаю це, Фінне, але не всі розуміють. Є ті, хто почуваються покинутими, — вона хитає головою. — Ти справді зібрався святкувати Лунасталії, вшановуючи зв’язану дружину твого брата?

— Він мені не брат.

— О, гадаю, це правда, — каже вона, осушуючи келих. — Адже твій батько відрікся від тебе.

— Ти випробовуєш моє терпіння, Джуліано.

— Я кажу правду. — Вона бере кришталевий келих із руки Фінна й п’є з нього. Повертаючи його, вона підводить погляд і зустрічається з Фінном очима. — Ти — мій принц і законний спадкоємець трону. Колись давно я присягнула бути тобі вірною й поставити твоє майбутнє на троні вище за власне життя. Це не змінилося. Однак я знаю, що ти прийшов у пошуках рішень, і тобі може не сподобатися те, що ти знайдеш.

— Те, що я знайду, може тебе здивувати, — гарикає він.

Джуліана заінтриговано дивиться на Фінна.

— Що ти хочеш цим сказати?

Він довго мовчить.

— Що ти знаєш про споріднених?

— Про твій рід? — запитує вона.

Фінн важко ковтає.

— Так. Про мій рід ще до того, як ми посіли трон. До того, як рід Меб винищили.

Джуліана хитає головою.

— Небагато. Вони були слугами корони. Славилися своєю могутністю, їм довіряли, їх шанували, але й використовували. Вони були лиш оболонкою для наших правителів.

— Ти колись чула, щоб хтось був спорідненим до корони чи навпаки?

— Чому ти питаєш, Фінне? — Її обличчя блідне. — Ти ж не віриш у це… Це неможливо.

— Я вже не знаю. Стільки тижнів після її появи у Фейрії я відкидав ту ідею, але відчував це з того самого моменту, як вперше наблизився до неї. Між нами існує зв’язок, не схожий ні на що інше. Вона черпає від мене силу. Ще від початку. Раніше я звинувачував у тому корону, але… це не так.

— Однак вона досі має силу корони, якщо не саму корону. Можливо, корінь проблем у тому, що тобі судилося нести цю силу.

— Ти колись чула, щоб траплялося подібне?

— Ні. Але це розумніше, ніж думати, що боги могли споріднити тебе до якоїсь випадкової людини. — Джуліана, вражена, хитає головою. — Споріднити, — повторює вона, ніби саме слово якесь дивне. — Я в це не вірю. Думаю, ти зациклився на ній і намагаєшся виправдати свої хтиві думки.

Фінн пирхає.

— Повір, у мене їх повно, але річ не в цьому. Важко пояснити. Коли Абріелла використовує забагато магії, вона тягне її з мене. Я слабшаю. Коли вона стала фейрі й уперше використала свою силу, щоб втекти із Золотого палацу, замкнувши в темряві всіх його мешканців, я думав, що помру.

— І це знову сталося? Нещодавно?

Фінн киває:

— Так. Вона використала багато сили, коли на столицю напали. Водночас я лишався в палаці, страждаючи від чергового нападу. Я шукав інше пояснення, але постійно повертаюся до того самого.

— Я думала, що це міф. Виправдання постарілих королев, щоб тримати поруч своїх коханців, — вона видихає і хитає головою. — Схоже, ти вляпався. Якщо ти до чогось і споріднений, то тільки до трону. — Джуліана зустрічає його погляд і не відводить очей. — І ти не зобов’язаний служити йому, Фінне. Це він був створений, щоб служити тобі.

— Він був створений, щоб служити роду Меб, а не моєму.

— Але її роду більше немає. Замість нього вона довірила правління роду твого батька. Не сумнівайся у волі нашої Великої королеви.

— Я і не сумніваюся.

— А якщо Меб скаже тобі вбити їх обох — дівчину й Ронана — і забрати трон собі, ти це зробиш?

Фінн кидає на неї довгий погляд. Я затуляю рота рукою й кусаю себе за щоку, чекаючи на його відповідь. Знаю, що не повинна нікому довіряти, особливо поки маю цю силу, але не можу змиритися з тим, що Фінн серйозно розмірковує над убивством мене й Себастіана заради трону. Ця думка ранить надто боляче. Однак чи зможу я прийняти її, якщо це врятує тисячі життів?

— Вона цього не скаже, — нарешті відповідає Фінн. — Магія корони не дозволить мені зрадити її, навіть якби в мене й були такі думки. Тож не змушуй мене відповідати на запитання, на яке немає відповіді. Воно ніколи не буде актуальним. Якщо я маю рацію і я справді залежний від Абріелли, ти розумієш, що це може означати для трону.

Джуліана усміхається.

— Образливо вже те, що ти просиш мене подумати про таке. Ти з глузду з’їхав, Фінне. Забув, як влаштований наш трон?

— Нічого я не забув, але відколи Оберон передав корону їй, здається, для всіх нас правила змінилися.

— Може, для тебе й так, але для решти старі правила важливі. Для нас важливі родовід і заповіт Меб. Ти забуваєш, як тяжко нам велося під владою Мордея.

— Я ніколи цього не забуду, — урочисто промовляє він.

— Ти просиш мене захистити зв’язану дружину принца Ронана. Повірити, що вона може бути гідною влади, створеної для найвеличніших із нас.

— Вона гідна.

Очі Джуліани спалахують гнівом, вона високо скидає голову і вдивляється вдалину.

— Я не сперечатимуся з тобою про це. Вірю, що в Меб знайдуться відповіді, які нам потрібні.

— Як і я, — шепоче Фінн.

Коли Джуліана обертається до нього, її обличчя лагіднішає.

— Впевнена, ти вважаєш мене жахливою, але я не хочу такою видаватися. Я хочу, щоб ти був на троні, де тобі й місце.

Попри будь-яку хворобу, від якої ти можеш страждати, чи будь-які викрутаси в магії, спричинені невдалим вибором Оберона, я вірю, що саме там ти й опинишся.

Він тягнеться через стіл і бере її за руку. Між ними така ніжність, що я прослизаю назад у будинок ще розгубленіша, ніж раніше, і відчуваю провину за шпигунство за Фінном.

Можливо, я розповім йому про це завтра. Так буде краще, еге ж? Просто чесно зізнаюся, що я жахлива подруга, яка підслуховує приватні розмови.

Ця розмова, як і багато інших, залишила по собі більше запитань, ніж відповідей. «Споріднений». Щось я про таке чула. Все-таки доведеться завтра зізнатися Фінну. Можливо, тоді він розповість мені, що це все означає.

Коли я влягаюся назад у ліжко, в голові паморочиться. Стільки всього важливого мені треба обміркувати, але поки я сама в кімнаті, яку ми ділитимемо сьогодні вночі, мої думки крутяться навколо найнезначніших частин їхньої розмови.

«— Я недооцінила твою здатність чинити опір прекрасній жінці у твоєму ліжку.

— Не вдаватиму, що це легко.

— Думаю, ти зациклився на ній і намагаєшся виправдати свої хтиві думки.

— Повір, у мене їх повно».

Уривки цих фраз постійно крутяться в моїй голові. Вони не мають значення. Не те щоби потяг між мною і Фінном став одкровенням. Або що він взагалі має сенс. У глибині душі я завжди вважала, що він просто дражниться. Фліртує, щоб завоювати мою прихильність. З іншого боку, дуже подобається думка про те, що Фінн намагається чинити мені опір. І водночас насолоджуюся, уявляючи, як Фінн сьогодні спить зі мною в цій кімнаті й бореться із хтивими думками, що, як він сам зізнався, у нього виникають.

* * *

Мені сниться, що я тінь — темна мара, яка не ховається й не боїться. Яка бере, що хоче, і сміється над тими, хто постраждає через неї. Я лише силует, що тихо скрадається зі спальні, яку ми ділимо з Фінном, і спускається коридором до іншої кімнати. Він усміхався їй. Сміявся й довіряв, дозволив сісти йому на коліна за вечерею. Він, напевно, думає, що вона така красива, з усією цією жіночою грацією й довгим темним волоссям. Вона не заслуговує на нього.

Її двері зачинені. Як мило. Я прослизаю крізь них і в темряві підходжу до ліжка Джуліани. Її розпущене волосся розсипається на подушці навколо неї. Вона така спокійна, руки складені на животі, груди здіймаються й опускаються в легкому ритмі сну.

Посміхаючись, моя тінь бере жмут її волосся й відрізає ножем, хоч досі я не усвідомлювала, що тримаю його. Джуліана після того однаково залишається красивою. У неї досі ця усмішка й ці блискучі очі. У неї досі є власне місце в цьому світі, але я принаймні матиму її волосся, щоб наступного разу було чим підкупити гобліна.

Я безгучно сміюсь, повертаюся до своєї кімнати, жбурляю волосся й ніж на тумбочку біля ліжка. Коли помічаю своє тіло в ліжку, сон миготить і зникає. Я знову в своєму тілі, перевертаюся й зариваюся трохи глибше під ковдру. Наступної миті знову вирубаюсь і ніби спостерігаю за собою з ліжка. Бачу, як усміхаюсь у темряві, тягнуся руками вгору.

Так приємно бути вільною від власної шкіри. Приємно бути живою і знати, що Фінн так близько. Тому що він той, кого я хочу. У чорноті цього сну, де є винятково моя тінь замість тіла, він — це все, що мені потрібно.

Я прослизаю крізь темряву до Фіннового імпровізованого ложа біля вікна. Він прекрасний. Спить на спині, закинувши одну руку за голову, іншу поклавши на голі груди. Я вивчаю обриси його обличчя в темряві. Мені здається, це так приємно — добре, і зле, і втішно — обхопити його за талію й опуститися на нього.

Його тіло піді мною просто ідеальне. Тепле. Тверде. Сильне. І йому це теж подобається. Він видає задоволений стогін, не розплющуючи очей. Гарячий, твердий і сильний — навіть уві сні. Я беру його за руку, що лежить у нього на грудях, і кладу собі на живіт. Із захопленням спостерігаю, як він умить розплющує очі.

— Абріелло? — його голос звучить розгублено, наче він не очікував, що я буду тут, наче існує таке місце, де мені хотілося би бути більше. Витягнувши руку з-під голови, він кліпає, потім тре очі. — Що коїться?

— Я… хочу, — кажу і зсуваюся, ковзаючи вниз по його тілу, аж поки мої стегна притискаються до його стегон. Відчуваю його крізь простирадло — твердий і пружний, він притискається до мене.

Фінн лається і важко втягує повітря.

— Ти хоч розумієш, що зараз робиш? — запитує він.

— Беру те, що хочу, — шепочу я і рухаю стегнами, щоби показати йому, що саме маю на увазі. — І даю те, що ти хочеш.

Шия Фінна вигинається, коли він стогне, його стегна відриваються від підлоги. Він прагне більшого. Він прагне мене.

— Брі, — задихається він.

Я проводжу пальцями з тіней по його голих грудях, по пупу й униз животом по м’якій лінії волосся, що зникає під простирадлом.

— Боги неба і землі, — шепоче він. — Це взагалі реально?

— Хіба це має значення? — муркочу я.

Раптом Фінн сідає, і я усміхаюся в захваті від близькості його тепла. Погляд Фінна перебігає на ліжко, потім знову на мене.

— Це що таке?

— Не хвилюйся за неї, — я починаю дратуватися. Хочу, щоб він зосередився. Щоб уся його увага належала мені, а не тій дівчині в ліжку.

Він штовхає мене в плече, але його руки проходять крізь мене, і я хихикаю.

— Я просто хочу трохи розважитися, Фінне.

Він сахається, підхоплюється на ноги й стає спиною до вікна. На ньому тільки приталені чорні шорти. Він переводить погляд із мене на ліжко — і в його очах з’являється страх.

— Хто ти?

Неохоче я простежую за його поглядом, і моє тіло здригається. Ніби на мене вилили відро холодної води, я смикаюся в ліжку й озираюся.

— Брі, — Фінн стривожено дивиться на мене. Він важко дихає, його рот розтулений. — 3 тобою все гаразд?

Я дивлюся на підніжжя ліжка, де щойно стояла, де я… Там нічого немає. Проте потім помічаю тумбочку й пасма соковитого каштанового волосся, які я уві сні відрізала в Джуліани.