Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Тримаючи за руку, Фінн веде мене подалі від святкування й музики, до вершини, що видніється за нашими наметами. Цікаво, ми говоритимемо про те, що сталося біля водоспаду? Чи він спробує знову мене поцілувати? Я хочу, щоб спробував. І хочу поцілувати його у відповідь, не завдаючи болю Себастіану.

— Куди ти мене ведеш? — запитую я.

— Туди, де тобі сподобається.

Ми йдемо мовчки.

Я не відпускаю його руку, а він мою.

Лише коли наближаємося до крутого, порослого травою схилу, я вагаюся.

— Фінне? — дивлюся на свою сукню та легенькі черевички. — Я невдало вбрана для прогулянок у горах.

— Тут недалеко, — каже він. — А якщо ти дуже втомишся, я понесу тебе.

Від цього мої щоки спалахують, але я киваю й дозволяю йому вести мене на пагорб. Жодного разу не скаржуся на втому чи на те, що ці черевики дедалі більше заважають. Я не наважуюся. Намагаюсь опиратися спокусі й не думаю, що мені це вдасться, якщо Фінн схопить мене в обійми.

Мені шкода, що жриця змусила нас відкласти візит, — кажу я, щоб хоч якось відволіктися. — Впевнена, тобі кортить потрапити до Меб.

— Так і є, — стиха відповідає він. — Але ще більше я хвилююся, що жриця може взагалі відмовитися бачити мене.

— Чому? Я думала, саме для цього ти мене привів. Допоки сила трону з тобою, вона погодиться на аудієнцію.

— Вона не може відмовити тому, хто володіє силою корони, не ризикуючи накликати на себе гнів Меб і спротив власної магії проти неї. Але може все ускладнити або не дозволити мені лишитися поруч із тобою. На зло.

— Чому?

— Пам’ятаєш, я казав тобі, що звинувачую в усьому цьому безладі себе, бо я не втрутився, коли мій батько був у світі смертних?

Хіба я могла таке забути? Провина Фінна така важка. Тієї ночі в конюшні маєтку Джуліани я нарешті бодай частково зрозуміла, чому це сталося.

— Я пам’ятаю, — тихо кажу.

— Насправді все трохи складніше. Я роками бунтував проти батька, відколи закохався в Ізабель і вирішив зробити її своєю нареченою. Мого батька не хвилювало, що я мав інтрижку з перемінником, чимало знатних фейрі крутять романи з людьми. Але коли він дізнався, що я планую з нею одружитися, почалося справжнє пекло. Я мусив стати королем, і на троні зі мною мала сидіти гідна королева.

Він зосереджено дивиться на дорогу, але я знаю: якби могла зазирнути в його очі, побачила б у них біль.

— Я хотів провести все життя з Ізабель. Зробити її своєю королевою, — Фінн зітхає. — Батько заборонив, але я був молодий і закоханий, тож мені було начхати. Моя впертість дорого мені коштувала — стосунків із батьком, добробуту мого Двору, прихильності Верховної жриці.

— А до чого тут Верховна жриця? — не розумію.

— Я мав одружитися з її донькою.

Я хмурюся. Але хіба дочка жриці не…

— Джуліана?

— Єдина й неповторна. Батько обрав мені в дружини саме її. Ми виросли разом, і наші батьки були в захваті, коли ми близько подружилися. Я знав, що мені пощастило. У такому світі, як наш, за нашого становища, укласти шлюб із другом щастить далеко не кожному. Іноді все налагоджується із часом, але частіше…

Я не зводжу з Фінна очей і чекаю. Він міцно стискає щелепи.

— Частіше що?

Він зітхає.

— Частіше ненависть у подружжі правителів можна порівняти з ненавистю, яку вони відчувають до ворогів свого королівства. Я бачив це на прикладі своїх бабусі й дідуся. Прета може розповісти тобі те саме про своїх. Але, зустрівши Ізабель, я зрозумів, що не можу одружитися з Джуліаною. Я не міг вчинити так із жодною з них.

— Ти закохався в Ізабель із першого погляду?

Він бере мене за руку й допомагає перебратися через скелястий виступ. Коли я знову опиняюся з ним на одному рівні, він усміхається.

— Думаю, «жадав» — краще слово. Вона була найкрасивішою жінкою, яку я будь-коли бачив.

Фінн не відпускає моєї руки, коли ми рушаємо далі. Замість цього переплітає свої пальці з моїми.

— Ти ніколи до цього не бачив людини? — запитую я.

Він сміється.

— О, я бачив багатьох людей. І перемінників. Але ніколи не зустрічав такої людини, як вона. Симпатія — дивна річ. Вона нас не питає. Просто — бум! Я не заперечував, що Ізабель дивилася на мене так, наче я був богом. Її особистим рятівником.

— Тобі подобається, щоб тобі вклонялися, як герою? — запитую, здіймаючи брову.

— Очевидно, це тепер не так, — підморгує він мені.

Я штурхаю його ліктем.

— Вибач, що не тішу твого его.

Фінн окидає мене пильним поглядом.

— Навіть попри це, ти нестерпно прекрасна.

Мої щоки палають, я схиляю голову.

— То ти так сильно любив Ізабель, що повстав проти свого батька? — я переводжу тему, бо, мабуть, і справді дуже невміло сприймаю компліменти.

Він видихає.

— Я був молодий, упертий і, ймовірно, трохи розпещений. Усе життя отримував, що хотів, і коли я зажадав Ізабель, не розумів, чому цього разу має бути інакше.

За наступним пагорбом з’являється маленький котедж. Я важко дихаю, а мої черевички промокли від роси.

— Ми прийшли, — каже Фінн, з усмішкою відчиняючи вхідні двері.

— Що це за місце?

— Те, що я хотів тобі показати, — відповідає він. — Принаймні частина.

Котедж темний і трохи пахне пліснявою, наче довго стояв порожній, але коли Фінн кидає в кут кулю світла, я бачу, що він прекрасний. Теплий і затишний, із каміном і меблями. У ньому хочеться скрутитися калачиком та читати цілий день.

— На майбутнє — це була не коротка прогулянка, — кажу я, підіймаючись за Фінном сходами.

Нагорі він відчиняє двері, бере мене за руку й допомагає зійти на терасу на даху.

— Але вона того варта, правда? — Він відпускає мою долоню і розводить руками. — Тільки поглянь.

Я повільно повертаюся, милуючись краєвидом. Тут дуже гарно. З одного боку видно Старелію — вогники ліхтарів на брукованих вулицях. Трохи ближче до нас — яскравіші вогні вечірки. З іншого боку відкривається краєвид густого лісу, що переходить у пагорби й долини.

— Це неймовірно.

Фінн ніжно двома пальцями підводить моє підборіддя й зазирає мені в очі.

— Поглянь угору, принцесо.

Я не хочу. Хочу дивитися в ці гіпнотичні срібні очі. Хочу підійти ближче й відчути сповна той особливий зв’язок між нами, який ніколи не переривається, але завжди сильнішає у світлі місяця.

Фінн усміхається, коли я не виконую його прохання, ніби знає, про що я думаю, і сам підіймає моє підборіддя, спрямовуючи погляд до неба. Мені забиває подих.

Я ще ніколи не бачила, щоб стільки зір так яскраво сяяли на ясному прекрасному небі. Дивлюся, не в змозі відвести погляд, аж поки в голові спливають спогади з дитинства. Голос матері. Вона в сусідній кімнаті, розмовляє з якоюсь жінкою, яка її налякала. Мене вона теж лякає. Її рот ніби завеликий для обличчя, а очі занадто бліді. Потім моя мама бере мене за руку і вказує на найпрекраснішу зоряну ніч, що я будь-коли бачила.

«Загадай бажання, Абріелло».

Я відчуваю вітер у волоссі. Ми скачемо верхи пляжем, подалі від… чогось.

— З тобою все гаразд? — запитує Фінн.

Спогад зникає, немов піщинки між пальцями, перш ніж встигаю зрозуміти його.

— Так.

— Ти на мить ніби була деінде, — пояснює він.

Я хитаю головою:

— Просто… згадала один день із дитинства. Дякую, що привів мене сюди, — не наважуюся відвести очі від неба, боячись проґавити щось.

— Усе це твоє, — ніжно промовляє Фінн.

Я усміхаюся зірці, що падає.

— Небо належить усім. І всі ми належимо йому.

— Абріелло, — його голос звучить достатньо серйозно, щоб я відвела погляд від неба й подивилася на нього. — Цей будинок належить тобі. Будинок і земля, на якій він стоїть, — уся ця клята гора належить тобі.

Я хитаю головою:

— Не розумію.

Фінн зітхає:

— Моя матір залишила все це мені у спадок. Думаю, вона знала, що мені знадобиться власне місце подалі від Опівнічного палацу. Тепер я дарую це тобі.

— Фінне, ти не можеш цього зробити.

— Я вже це зробив, — м’яко каже він. — Закінчив оформлювати документи до того, як ми покинули столицю.

— Але… чому?

Він важко ковтає:

— Тому що знаю: ти думаєш, ніби не вписуєшся в цей світ. Думаєш, що, відмовившись від людського життя, ти втратила єдиний шанс повернутися додому. — Він стискає мою руку. — Я не в змозі змінити те, що сталося, і зробити світ смертних безпечним для тебе. Але можу дати тобі місце, яке ти називатимеш домом. Це найпрекрасніше місце в усьому моєму Дворі. І воно належить тобі.

— Що ти хочеш в обмін на це? Що тобі від мене потрібно?

— Багато чого, але в обмін на це — нічого. — Фінн не відводить очей від мого обличчя. — Це подарунок, і він для тебе — байдуже, чи посядеш ти трон і чи залишишся із Себастіаном. — Він хрипко сміється й дарує мені криву усмішку. — Усе, що нам потрібно зробити, — не дозволити королеві знищити його.

— Чому ти не залишиш цей будинок собі? — запитую я. — А що, як на троні опиниться Себастіан? Тобі потрібен прихисток не менше, ніж мені.

Фінн опускається на підлогу, спирається на лікті й дивиться на небо.

У зоряному сяйві навколо нього струменить і пульсує якась ледь помітна енергія, наче він черпає силу із самої ночі.

Це стало помітнішим, відколи прокляття втратило силу, а у Дворі Місяця відчувається особливо сильно. Мені бракує слів, щоби пояснити це, але я відчуваю ту енергію, бачу її так само чітко, як місяць, що сяє вгорі.

Влаштовуюся поруч із Фінном на прохолодному, вкритому черепицею даху.

— Пам'ятаєш ту ніч, коли ти допомогла мені врятувати Джалека? — запитує він. — Після цього ми сиділи надворі, й ти розповіла, як твоя мама навчила тебе загадувати бажання, коли бачиш, як падає зірка.

«Абріелло, кожна зірка на цьому небі сяє для тебе».

Я ковтаю важкий клубок у горлі. Фізичний потяг до Фінна виник із першої секунди нашого знайомства, але тієї ночі я вперше зрозуміла, що між нами існує дещо більше.

— Пам’ятаю.

— Тієї ночі я зрозумів, як сильно хочу привести тебе сюди. Я намагався вигадати, як зробити це так, щоб нас не вистежив Мордей. Джалек і Кейн вирішили, що я збожеволів. Я сказав їм, що так заслужу твою довіру, щоб, коли нарешті запропоную тобі зв’язатися зі мною, ти погодилася… Але я знав. Уже тоді я знав, що не зможу зробити те, що мав.

— Тобто не зможеш убити мене?

Фінн повертає голову, дивиться мені в очі й киває.

— Мене мучить, що я причина всього цього хаосу, — тихо кажу я. — Це все моя провина.

— Ні. Зовсім ні.

— І все-таки моєї провини в цьому значно більше, ніж твоєї.

Фінн повертається до мене і примружує очі.

— Скільки разів ти сказала мені «ні»?

— Що?

— Скільки разів ти відмовлялася зв’язатися зі мною?

— Ти не…

— Не питав. Я ніколи не питав. Я навіть не намагався тебе переконати. Я так хотів вигадати спосіб, щоб не… — він різко замовкає й обертає обличчя до неба.

Я розумію: він хотів вигадати рішення, що не нашкодить мені.

Фінн опускається на підлогу, лягає горілиць і на мить заплющує очі.

— Фінне, я не розумію.

Він робить декілька глибоких вдихів, повертає голову й похмуро дивиться на мене.

— Чого не розумієш?

— Ти весь вкритий татуйованнями, — шепочу я. — Назавжди позначений доказами принесених у жертву життів заради порятунку свого королівства.

Він насуплюється.

— Чому ти вирішила, що я намагався врятувати королівство, а не себе?

Тому що знаю тебе. Тому що ти кращий, ніж це. Однак не дозволяю Фіннові відволікти мене від головного запитання.

— Що відрізняло мене від інших? — запитую я. Знаю, що не повинна цього питати. Знаю, що негарно ось так витягувати чиїсь почуття. Я не повинна хотіти, щоб він відчував до мене щось, не кажу вже про те, щоб змушувати його промовляти це вголос.

— Ти б сказала «ні». Це неважливо.

— Можливо, — пошепки відповідаю я. — Але ти міг би подбати про те, щоб я ніколи не сказала «так» Себастіану. Ти міг би збрехати мені й змусити думати, ніби він підтримує ці табори. Ти міг би виграти для себе більше часу. Посіяти зерно сумніву щодо чоловіка, який намагався вкрасти корону. Тобі б це було раз плюнути. Ти мав для цього всі можливості.

Фінн голосно видихає.

— Ти говориш зовсім як Джалек. Він насварив мене того дня, коли ти дізналася про табори. Сказав, що я поводився так, ніби не хочу трону.

— А ти не хочеш?

Фінн збирається щось сказати, але застигає на мить, перш ніж відповісти:

Думаю, глибоко в душі я завжди знав, що мені доведеться відіграти певну роль у захисті свого Двору. Але, можливо, мені не судилося бути на його троні.

Моє серце стискається. Може, він сам переконав себе в цьому. Через мене? Через Себастіана?

— Однак того дня йшлося не про трон. А про тебе. Джалек не міг зрозуміти, чому я захищав твого принца. Але він не дивився тієї миті тобі в очі. Він не бачив, як ти засмутилася, почувши, що робить королева. Я не хотів тобі брехати.

— І не хотів, щоб я померла, — промовляю замість нього. Фінн міцно заплющує очі.

— Це правда.

— І це чомусь робить із тебе поганця? Як я маю почуватися щодо цього?

Тепер моя черга відводити погляд. Логіка мені зрозуміла. Усім було б краще, якби я померла, передаючи корону. Однак мої почуття до Фінна надто сильні, тож я не витримаю, якщо він скаже мені це просто в очі.

— Брі, — видихає він. — Поглянь на мене.

Я не повертаю голови, і він знову торкається пальцями мого підборіддя та змушує подивитися йому в очі.

— Те, що я хотів зберегти тобі життя, не робить мене поганцем. Я вже тобі казав: я радий, що ти випила те чортове зілля. Але я був цілковитим дурнем, бо не зрозумів раніше, що ти в нього закохана. Не зрозумів, як безмежно ти йому довіряла. Я був сліпим. Я серджуся на себе не тому, що не забрав твоє життя. А тому, що не знайшов спосіб уникнути цього.

— Ти ж сам казав, що роками намагався знайти спосіб отримати корону, не нашкодивши мені. Це було правдою?

— Звісно.

— То навіщо звинувачувати себе, що ти не знайшов рішення, якого не існує?

Він відпускає моє підборіддя.

— Насамперед я винен у тому, що дозволив своєму батькові довести до цього.

— То ти тепер відповідальний за його вчинки?

— Ні, — гиркає Фінн, і його голос відлунює в ночі. Він проводить рукою по волоссю. — Лише за свої. Я ж казав тобі, що був розпещеним і отримував все, що хотів. А я бажав Ізабель. Ми з нею планували таємно зв’язатися й почати спільне життя. Нам було байдуже, якби через це мій батько відмовився би передати мені корону. Ізабель хотіла дітей, тож ми вирішили спочатку створити сім’ю, а тоді я дав би їй зілля життя, перш ніж забрати трон у батька. Ми не поспішали. Я хотів, щоб до моменту мого сходження на трон минуло якомога більше часу. Хотів, щоб ми насолодилися одне одним, аж поки тягар влади змінить наше життя. Тоді Мордей уже захопив трон, але я був упевнений, що все швидко налагодиться. Мій батько повернувся зі світу смертних ослаблений після багатьох місяців, проведених там. Але щойно відновив свою силу, я не сумнівався, що він знайде спосіб позбутися Мордея, не втягнувши наш Двір у громадянську війну. — Фінн важко зітхає. — Я був таким наївним. Щодо Мордея та його прибічників, а особливо — щодо сили королеви. Її люті й обурення. Усі ми недооцінили її.

— Що сталося? — запитую я.

Фінн бере мене за руку, ніби йому потрібна розрада від мого дотику, щоб розповісти свою історію.

— У день, коли ми з Ізабель мали зв’язатися, з’явився мій батько й попросив мене про допомогу. Він вигадав хитромудрий план, як забрати владу в Мордея. Я навіть не знаю, що він там намудрував. Хоча пізніше шкодував, що не вислухав і не дізнався, як саме батько збирався вигнати мого дядька з палацу й не дозволити йому закріпити свою крихку владу. Я відмовив батькові. Ізабель уже розпланувала весь день, а я готовий був зробити для неї будь-що. Проте я ще вчинив це зі мстивості. Мені було гірко, що батько не підтримав мого майбутнього з Ізабель, тож я хотів, щоб він страждав через це.

Я стискаю його руку. Він скоса дивиться на мене і кривиться.

— Мені соромно, що того дня я не поставив свій Двір на перше місце. Якби я це зробив, усе було б інакше.

— Розкажи мені, що сталося.

— У нас із Ізабель був особливий день: ми влаштували церемонію зв’язування й виголосили наші обітниці… — Він ковтає і відвертається, а коли знову дивиться на мене, сльози в його очах виблискують у місячному сяйві. — Того дня я почувався дивно. Я не був хворим, просто ніби слабшим. Я не міг це пояснити. Я ніяк не міг знати, що королева щойно прокляла весь мій народ, прокляла мене. Щойно ми з Ізабель уклали зв’язок, вона померла в мене на руках. — Фінн хитає головою. — Ми були у далекій хатині в горах, на північ звідси, абсолютно самі. У мене не було зілля. Я ще не добув необхідних інгредієнтів, та ще багато років ми не планували його використовувати. Я не підготувався. І вона померла в мене на руках. З виразом глибинного жаху на обличчі.

А я його засуджувала. Так суворо засуджувала за те, що він убив її. За те, що позбавив її життя, щоб зберегти свою магію після того, як королева прокляла його народ. Я засуджувала, а він навіть не знав, що робив.

— Фінне, мені так шкода.

Він переводить подих.

— Коли тобі передається сила людського життя, відчуваєш неймовірний фізичний сплеск енергії. Я думав, що всередині мене щось безнадійно зламалося. У мене на руках помирала моя кохана жінка, а я ніколи раніше не відчував у собі стільки життя. І я ненавидів себе за це.

Мені робиться зле від самої думки про це. Я хочу пригорнутися до Фінна всім тілом і якось його втішити, але не впевнена, чи може полегшити його горе бодай щось. Тому нічого не роблю.

— Після цього ми почали шукати пояснення, що сталося, — продовжує він. — Прокляття не супроводжуються інструкціями, які би пояснили, що воно таке і як працює. Ми мали розібратися в усьому самі. Довелося відчути, як наша магія послаблює нас і не поповнюється. Довелося спостерігати, як наші товариші стікають кров’ю від ран, які зазвичай загоювалися за лічені хвилини. Спочатку ми не знали, що це прокляття. Довелося скласти всі шматочки в єдину картину. А тоді ми з’ясували, як воно діє на укладання зв’язку з людьми. Найгірше, що ми не могли говорити про прокляття між собою. Це означало, що кожен із нас мусив розібратися в цьому самостійно.

Я ніколи не замислювалася про те, як вони дізналися всі тонкощі прокляття і скільки болю завдавало розуміння кожного його нюансу.

— Я і так злився на батька, — каже Фінн. — А коли ми зібрали всі факти докупи й зрозуміли, що нас прокляла Золота королева, мій гнів розпалився ще дужче. Саме він був винен у тому, що померла моя кохана. Це через нього гинули всі мої друзі. Я сказав батькові, що не допомагатиму йому скинути Мордея з трону. Він заварив цю кашу. Йому із цим і розбиратися. Фінн витирає рукою обличчя. — До тієї миті, коли він віддав своє життя за тебе, я не розмовляв із ним одинадцять років.

Фінне… — Я перекочуюся набік, кладу руки під голову й довго розглядаю його. — Мордей був лише крихітною частиною проблеми. Ти не відповідальний за Велику війну фейрі, за те, як твій батько вчинив із Золотою королевою, чи за прокляття.

Він повертається, вмощуючись обличчям до мене.

— Якби ми скинули Мордея з трону, ці фейрі мусили би боротися тільки з прокляттям, і вони могли б робити це у себе вдома, в безпеці. Натомість їм, зовсім знесиленим, довелося втікати.

— Мені так шкода. Я не мала вибору, приймати чи ні те, що для мене зробив твій батько. І дуже шкодую про той хаос, у якому опинилося твоє королівство через те, що я вижила.

— А я — ні, — каже він. — Принаймні точно не про останню частину. Коли ти ввійшла в моє життя, то стала яскравою зіркою в нескінченно темній ночі. Мені потрібно було побачити, що у світі ще є на що сподіватися. І, можливо, це вкотре доводить, що я досі розпещена, егоїстична дитина, але я не шкодуватиму про вибір, який привів тебе сюди й залишив тут. Навіть не проси.

— Гаразд, — шепочу я.

Фінн дивиться на мене, наші руки несвідомо сплітаються. Не зводячи з мене очей, він проводить великим пальцем по моїй долоні.

Я невпевнено проводжу пальцем по гострому кінчику його вуха й різкій лінії підборіддя. Коли торкаюся його вуст, вони розтуляються, а очі заплющуються. Хочу поцілувати його. Хочу дозволити йому поцілувати мене. Хочу продовжити

з того місця, де ми зупинилися під водоспадом, і дізнатися, як це — відчувати дотики цих рук на своєму животі та грудях. Я хочу знову відчути дотики його губ, і цього разу я запам’ятала б кожну нотку його смаку, кожен ніжний поцілунок.

Фінн стискає мою руку, наче теж це відчуває й хоче того самого. Але він не цілує мене.

— Можливо, ти не зрозумів, що я закохана в Себастіана… тому що насправді я не була закохана.

— Не кажи так, — лагідно уриває мене Фінн. — Якщо ти відчуваєш щось до когось, це не означає, що ти не можеш мати почуття до іншого.

Фінн говорить про те, що я, можливо, відчуваю до нього.

— Я знаю це, але не те маю на увазі. Із Себастіаном… — стискаю Фіннову руку, соромлячись зізнатися в цьому. — Я була закохана в його образ. Я стільки років самотужки боролася за виживання, а він давав мені підтримку й безпеку. Ось чому я зблизилася з ним. Мені був потрібен його захист. Я не хотіла залишатися сама.

— Тобі потрібен був хтось, кому ти могла б довіряти.

— Відчайдушно, — шепочу я. Це слово таке грубе, що я почуваюся ще вразливішою, ніж під тим водоспадом, коли на мені була лише мокра спідня білизна.

— Коли-небудь ти знайдеш когось вартого твоєї довіри.

Прошепотівши цю обіцянку, Фінн перекочується на спину й дивиться на зоряне небо. Я роблю те саме.

Ми довго лежимо, споглядаючи зорі, тиша огортає нас спокоєм, ніби м’якою ковдрою. Єдині звуки, які долинають до нас, — відгомін музики та сміху далеко внизу. Наше майбутнє таке невизначене, але цієї миті, тримаючи Фінна за руку, я відчуваю спокій. Я відчуваю надію.

Коли ми повертаємося в табір, Фінн проводжає мене до нашого намету, але він неуважний. Хоч як я прагну, щоб він зайшов зі мною всередину, бачу, що йому треба побути наодинці зі своїми думками. Перед завтрашньою зустріччю зі жрицею йому не завадить трохи тиші й часу на роздуми.

На добраніч, Фінне, — кажу я. — Побачимося, коли прийдеш спати.

Зараз я можу запропонувати йому тільки самотність. Хоча я так хочу зробити для нього більше.