Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ТРИДЦАТЬ ПЕРШИЙ

Коли я прокидаюся, вже темно, але одразу відчуваю, що поруч Фінн. Його рівне дихання, коли він спить, і тепло, що струменить від нього.

Я перевертаюся на спину, щоби подивитися на зорі, які мерехтять у небі. Ми на терасі на даху котеджу в Старелії — будинку в горах, який Фінн подарував мені ще до того, як дізнався, що я спадкоємиця Меб. Хтось поставив тут нагорі ліжко, щоб я могла зцілитися під зоряним небом. Зцілитися поруч із моїм коханим, моїм спорідненим партнером, у якого я черпаю силу.

Треба встати і знайти Джас чи хоча б когось, хто може сказати, де вона. Треба обговорити подальші дії із Себастіаном. Однак я не хочу вставати із цього ліжка. Хочу, щоб ця мить тривала якомога довше. Я ніколи не думала, що знову опинюся тут — під зорями, в обіймах Фінна. Коли мене замкнули в тій труні, найбільшою, найприємнішою моєю мрією було знову побачити його обличчя.

Я відчуваю, як Фінн ворушиться поруч зі мною.

Повертаю голову й бачу, що він уже не спить, а дивиться на мене.

— Ти як? — запитує Фінн.

— Усе гаразд. Завдяки тобі.

— І Себастіану. Це він приніс тебе до мене.

— Але ти… — я насилу ковтаю, проте це майже не допомагає стримати емоції, що вирують усередині мене й ризикують закипіти. — Мені довелося тягнути з тебе силу.

Фінн знаходить мою руку між нашими тілами й притискає до свого серця.

— Ми шукали вас усюди. Ви зникли на десять днів, і ми не могли знайти жодних слідів ані тебе, ані Себастіана. Арія захистила свою гірську фортецю магічним щитом. Ви могли бути просто в нас перед очима, а ми цього б і не помітили. Мені ніколи не було так страшно.

— Пробач, — шепочу я. Не уявляю, що б я відчувала, якби опинилася на його місці. Не впевнена, що хочу колись дізнатися.

— Коли я раптом відчув, що ти тягнеш із мене силу, я ледь не заплакав.

— Тобі було боляче?

Він хитає головою:

— Ні. Ти витягла з мене багато сили, але менше, ніж я був готовий віддати. Я думав тільки про те, що це означає — ти жива. Незабаром після цього щит на фортеці зник — упав, щойно ти вбила Арію, — і ми змогли відшукати тебе й Себастіана та повернути вас додому.

Додому. Так, тут, поруч із Фінном, я, безумовно, почуваюся вдома. Однак замислююся, чи є тепер дім у Себастіана після того, як власна мати пожертвувала ним і змусила вбити його найкращого друга.

— Ти заволоділа своєю тіньовою сутністю, — каже Фінн, гладячи мене по щоці. — Я не знав, що ти можеш її контролювати.

— Спершу не могла, — зізнаюсь. — Не могла, поки вона лякала мене.

— Ти вже не боїшся її?

Я хитаю головою.

— Після кількох днів у тій труні мені стало легше зустрітися віч-на-віч із найтемнішими куточками моєї душі. Мені заподіяли біль, мене зрадили. Я стільки років сердилася. І так ненавиділа ці частини себе — згорьовані, зачерствілі, крихкі уламки. Але вони невіддільні від мене. Я ніколи не буду сонцем і радісним сміхом, як Джас. Щойно я усвідомила це, прийняла темну, жорстоку частину душі, я змогла її контролювати.

— Так приємно знову відчувати на собі твій погляд, — нерівно видихає Фінн. — Я не повинен був відпускати тебе саму. Я мав бути поруч, щоб захистити тебе.

— Арія мертва, — кажу, хоча й сама не до кінця в це вірю. — Її немає. З нами все буде гаразд.

Він киває, не зводячи очей із мого обличчя.

— Знаю, нам іще треба розібратися з Дворами, щоб зрозуміти, яким саме буде наше майбутнє.

Фінн важко зітхає:

— Важливо тільки те, що ти в безпеці. Усе інше може почекати, — він обіймає мене однією рукою, іншу просовує під спину й кладе голову мені на груди. Усе його тіло тремтить. — Я не можу тебе втратити.

Гладжу пальцями його волосся.

— Я тут, із тобою. Не покидай мене.

— Ніколи, — Фінн міцно цілує мене в груди, просто над серцем. — Ми багато чим завдячуємо Себастіану. Коли ти вбила королеву, сила Золотого Двору перейшла до нього. Коли я зрозумів, що сталося, майже очікував, що він вирушить до Двору Сонця й оголосить себе спадкоємцем трону. Я недооцінив його.

— Що він збирається робити?

— Правитиме обома Дворами, як і планував, — спокійно каже Фінн. — Разом із тобою, звісно.

— Як це взагалі можливо?

Фінн хитає головою:

— Ми не знаємо, але Джуліана скликала жриць, і вони намагаються розібратися. Ми всі згодні з тим, що насамперед потрібно цілими й неушкодженими доправити вас до Крижаної річки, щоб ви могли зміцнити свій союз і разом посісти трон Тіней. Цього разу відправимо з вами цілий батальйон.

— Але королева мертва. Думаєш, за нами полює хтось ще?

— Не знаю. — Він заправляє неслухняне пасмо мені за вухо й пильно дивиться на мене. — Я не можу знову тебе втратити. Просто дозволь мені охороняти тебе, поки ти сядеш на цей трон. І всі дні після того. Дозволь мені зробити це.

— Як би мені хотілося, щоби був інший спосіб, — кажу я. Фінн міцно заплющує очі.

— Я помилявся, — промовляє він. — Якщо я чогось і навчився за більш ніж столітнє життя, то це того, що не можна припиняти сподіватися. Надія є завжди. У мене поки немає рішення, але обіцяю, що ніколи не припиню шукати спосіб бути разом із тобою.

Я заплющую очі. «Ніколи не припиню». Треба було опинитися замкненою в тій труні, щоб зрозуміти, як важливо мені почути ці слова.

— Ти досі цього хочеш?

— Усім своїм єством. Хоча б на останньому подиху.

— Фінне, — шепочу я. — А раптом…

— Раптом цього не станеться? — Він цілує мене в підборіддя, в щоку, в куточок рота. — Абріелло, навіть якщо ми не будемо разом, я однаково житиму в світі, в якому є ти. І насолоджуватимуся кожною миттю свого життя. Навіть якщо ти ніколи не будеш моєю, я завжди буду твоїм. Заради такого кохання варто сподіватися.

— Добре, — кажу я, а моїми щоками починають текти сльози. — Тому що мені не потрібне все це без тебе.

Фіннова рука міцно стискає моє стегно.

— Для мене це найбільша честь.

— Досі не вірю, що я ключ до всього цього й гідна бути королевою.

— Але так і є. У мене немає й найменших сумнівів. Ти вже врятувала стільки життів. Діти починають прокидатися. Баланс поступово відновлюється.

— Ларк? — шепочу я.

— Вона питала про тебе. Ти тут уже тиждень. То отям-люєшся, то знову впадаєш у забуття. Твої рани гояться повільно, але останні декілька днів більше відновлювалася твоя магія, ніж твоє тіло.

— А що із Джас?

Фінн проводить великим пальцем по моїй щоці й глибоко зітхає.

— Вона одужує, але повільно. Усе, що ми можемо зробити, це дати їй поспати. Її смертне тіло не може витримати багато магічного зцілення за один раз.

— Де вона?

— В Опівнічному палаці. Я можу відвести тебе до неї, якщо хочеш.

— Можна?

Болісний поштовх у грудях змушує мене підвести погляд на двері. Там стоїть Себастіан. Він сумно дивиться на сцену, що відкрилася перед ним.

— Я лише хотів перевірити, як ти, — глухо каже він. — Ми можемо поговорити пізніше.

Фінн хитає головою:

— Вам потрібно спланувати майбутні кроки. Я зустрінуся з Кейном. Треба обговорити деталі поїздки в гори. Ви будете готові до ранку?

Ми із Себастіаном киваємо, але я відчуваю, що він цього не хоче. І я розумію його. Він назавжди зв’яже своє життя з тією, яка кохає іншого. Не тільки ми з Фінном ідемо на жертви.

— Я незабаром повернуся з гобліном, щоби він переніс нас до твоєї сестри. — Фінн цілує мене в маківку й вилазить із нашого ліжка на даху.

Я дивлюся Фіннові вслід, а тоді переводжу погляд на Себастіана. Його біляве волосся зібране в низький хвіст. Він одягнений у красиву чорну туніку, наче весь день провів на нарадах.

— Дякую, — кажу я. — Дякую, що привіз мене до Фінна, щоб я могла зцілитися.

Він округлює очі.

— Це я маю тобі дякувати. Ти врятувала мене з тієї труни. Я думав, що помру там.

— Не применшуй своїх заслуг. Ми обоє знаємо: ти не хотів, щоб усе сталося так.

Між нами западає довга мовчанка. Наші почуття роблять її майже нестерпною. Я не блокую зв’язок. Навпаки, відкриваюся йому і з радістю відчуваю, що він відкривається мені. Його горе, душевний біль і самотність забарвлені чимось світлішим. Полегшенням і…

— Ти вдячний, — шепочу я.

— Я обіцяв, що захищатиму тебе, — каже він, ховаючи руки в кишені. — Я дотримав свого слова.

— Сила твоєї матері перейшла до тебе. Ти володієш магією трону Милостивих. Але досі не у Дворі Сонця. Чому?

Себастіан опускає голову.

— Я ніколи не хотів бути просто королем, Брі. Я хотів бути Великим королем. Тим, хто поклав би край війнам і врятував би невинних. Тим, хто змінив би цей світ. Ти змусила мене прагнути цього — ще тоді, як ми були в людському світі. Ти весь час повторювала, що наявні системи не працюють, що все спрямовано проти слабких і бідних. Якщо я повернусь у Золотий Двір і займу трон матері, я стану королем, але для Двору Тіней усе буде як раніше — він знову ослабне й не матиме правителя на троні. Я бажаю кращого для цього народу. Хочеш вір, хочеш ні, але це правда.

— Я вірю тобі, Басті, — шепочу. — Мене це зовсім не дивує.

Крізь наш зв’язок я відчуваю, як він миттєво підіймає щит. Мої слова й моя віра в нього ранять сильніше, ніж будь-коли мій гнів.

— Ми підемо до Крижаної річки та спробуємо ще раз, — тихо кажу я. — Потім розберемося з усім іншим.

— Ти впевнена, що хочеш цього?

Я відводжу погляд.

— Я колись сказала тобі, що великими королів роблять їхні жертви. Те, що вони готові відмовитися від особистих бажань заради блага свого народу. Те саме стосується й королев.

— А якби ти мала можливість повернути все, як було? Обміняти силу на смертне життя в Елорі зі своєю сестрою й скасувати те, що я зробив, коли вмовив зв’язатися зі мною і випити зілля.

— Я не бачу сенсу зациклюватися на минулому. Що зроблено, те зроблено.

Себастіан підводить погляд у небо, ніби сподівається, що зорі покажуть йому правильний шлях.

— Я маю знати відповідь.

Хитаю головою, дивуючись, наскільки іншою була б моя відповідь лише декілька тижнів тому.

— Я хочу, щоб моє життя мало значення. У цьому світі я можу щось змінити. Служити народу — для мене не просто обов’язок. Для мене це найбільша честь у житті.

Себастіан дивиться мені в очі й киває:

— Я розумію.

* * *

Джас спить у розкішній гостьовій спальні в Опівнічному палаці. Її дихання рівне, але неглибоке, сама вона дуже бліда. Здається, Джас не одужує, а радше повільно наближається до смерті.

По один бік від мене стоїть Фінн, по інший — Себастіан. Я дивлюся на сестру й ковтаю сльози.

— Ми повинні її врятувати, — шепочу я. Фінн киває, дивлячись мені в очі.

По інший бік від мене Себастіан прочищає горло. У його очах стоять сльози, він бере руку моєї сестри й гладить її великим пальцем.

— І ми це зробимо, — бурмоче Себастіан.

Чомусь я йому вірю.

* * *

Фінн не перебільшував, коли казав, що в гори нас супроводжуватиме цілий батальйон. Спроби приховати нас відійшли в минуле. Натомість ми на весь світ заявляємо, що ми тут. Нападайте, якщо наважитесь.

Ніхто цього не робить, і ми відносно легко дістаємося до річки.

Кейн запропонував місце, де вона протікає під землею через величезну печеру, й решта погодилася, що це буде найбезпечніше для нас.

Коли ми простуємо до входу в печеру, Себастіан зупиняється й дивиться на інших:

— Ви дозволите нам зробити це наодинці?

Обличчя Фінна кам’яніє, і він переводить погляд між нами, але киває.

— Кейн і Джалек увійдуть першими, щоби пересвідчитися, що там безпечно. Щойно ми переконаємося в цьому, відправимо вас усередину. Раптом що — кричіть.

— Дякую, — тихо каже Себастіан.

Моє серце розривається від болю. Я не можу дивитися на Фінна довше ніж декілька секунд. Ми чинимо правильно. На наших плечах лежить доля всього Двору. Хіба може наша жертва зрівнятися з тим, що вже було втрачено? Не така вона й велика. І… в мене є надія. Можливо, сьогодні ми не знаємо, як це обійти, але є можливість, що магія дасть нам цей шанс — шанс бути разом із Фінном у майбутньому. Він казав, магія несе із собою зміни. Нові можливості.

Кейн і Джалек повертаються й повідомляють, що все чисто. Себастіан бере мене за руку й веде в печеру.

— Ти передумав? — запитую я.

— Ні, — відповідає він. — Я знаю, що зобов’язаний зробити, — нарешті усміхається мені. — Я просто хотів на хвилинку залишитися з тобою наодинці.

— Гаразд.

Він повертається до мене, тримаючи мою долоню у своїх руках. Ця поза нагадує про ту ніч, коли ми виголосили обітниці, зв’язуючи наші долі. Це так доречно, адже сьогодні ми робимо наш зв’язок нерозривним.

— Ти краща за мене, — промовляє Себастіан, — і варта цієї корони більше, ніж будь-коли на неї заслуговуватиму я.

— Ні, — здригаюсь. — Не кажи так.

— Це все моя провина. Я довів нас до цього. Я мав знайти спосіб. Мав… — він важко ковтає. — Я багато чим тобі зобов’язаний. Ти… ти навчила мене, що таке кохання і дружба. Справжні кохання і дружба. До зустрічі з тобою я не знав, що це. Спасибі тобі за… — він дивиться на стелю печери, вивчаючи численні сталактити, що звисають згори. А може, вони його і не цікавлять зовсім. Можливо, замість цього в нього перед очима пролітає наша історія. Хороші спогади й погані, радісні й болісні. — Ти будеш неймовірною королевою. Для мене велика честь відіграти роль у твоїй історії. І я прошу в тебе вибачення, — він переводить погляд і міцно заплющує очі. — Пробач мені за всі секрети, які я приховував, і за весь біль, якого тобі завдав. Ти заслуговувала на краще.

Моє серце стискається. Я відчуваю його. Відчуваю, що він говорить щиро й хоче, щоб я зрозуміла його слова. Відчайдушно прагне, щоб я повірила в його любов.

— Себастіане, усе гаразд. Я хочу це зробити.

Ступаю крок до річки, й він іде за мною.

— Вони бачитимуть її в мені, — каже він. — Немилостиві бачитимуть у мені королеву Арію. Вони теж заслуговують на краще.

— Ми доведемо, що ти будеш гідним правителем, — обіцяю я. Усередині мене все скручується від горя, яке відчуваю крізь наш зв’язок.

Себастіан так міцно стискає мою руку, що мені було би боляче, якби я не відволікалася на хвилі емоцій, що вириваються з нього. Він простягає долоню, проводить пучками по моїй шиї й витягує із сукні зелений вогняний самоцвіт.

— А я був упевнений, що ти його знищиш.

Я щосили намагаюся вловити його мінливий настрій, але лише хитаю головою. Я й сама здивована, що не знищила його в ті перші дні, коли мій гнів, здавалося, міг спалити мене живцем.

— Я чомусь відчувала, що він мені потрібен. Він збільшує мою силу, так?

Себастіан важко зітхає.

— Збільшував би, якби це був вогняний самоцвіт. Просто ти дуже сильна, — він ніжно усміхається. — Нащадки Меб завжди були могутнішими за нащадків Ґлоріани. Це зводило мою матір із розуму. Ось чому вона була така одержима, збираючи вогняні самоцвіти й крадучи сили Немилостивих.

— Якщо це не вогняний самоцвіт, тоді що?

— Дещо інше, — різким рухом Себастіан зриває підвіску з моєї шиї. Він уважно розглядає камінь, що лежить у нього на долоні. — Моя матір присвятила життя пошуку вогняних самоцвітів, але, намагаючись знайти якомога більше каменів, її слуги виявили в надрах цих гір інші поклади. Дещо значно рідкісніше за вогняні самоцвіти… Коли Меб померла в Гоб-лінських горах, боги визнали, що це несправедливо, і стали оплакувати смерть люблячої матері в цьому жорстокому світі. Вони повернули її до життя й дали їй вибір: магія і безсмертя або смертне життя і власний Двір.

— А вона обманом змусила їх дати й те, й інше, — закінчую я. — Фінн і Кейн розповіли мені цю історію. Але до чого тут вогняні самоцвіти?

Себастіан відводить погляд від каменя на своїй долоні.

— Це не вогняний самоцвіт. А кривавий.

Я хитаю головою:

— Меб знищила всі криваві самоцвіти.

— Меб була хитрою, але боги хитрішими. Вони сховали залишки кривавих самоцвітів глибоко в надрах гір, там, де вона не змогла б їх знайти. Моя матір не вірила, що боги дозволили Меб знищити їх усі, й багато років змушувала своїх Немилостивих бранців шукати священні камені. Я забрав оцей і сховав до того, як вона дізналася, що його знайшли.

— Що ти намагаєшся сказати?

Себастіан стискає камінь у руках і тричі повторює заклинання. Коли він розтуляє долоні, замість самоцвіту в них якась рідина. На вигляд вона схожа на ртуть, а за кольором нагадує сіро-блакитні штормові хвилі.

— Я намагаюся сказати, що весь цей час ти носила ту єдину річ, яка могла зробити тебе знову смертною й передати корону. Навіть зараз ти можеш випити священну воду кривавого самоцвіту і знову стати людиною. Але якщо ти це зробиш, шляху назад уже не буде. Ти ніколи не зможеш ще раз стати фейрі.

Лише декілька тижнів тому я хотіла тільки одного — знову стати людиною. Звільнитися від своєї сили й повернутися в Елору до Джас. Однак тепер…

— Чому ти не сказав мені про це раніше? — запитую. — Тієї ночі, коли я вперше прийшла до тебе й попросила знищити табори твоєї матері.

— Тому що я егоїстичний виродок, який хотів тебе більше, ніж твою силу, — йому бракне повітря. — Ти шкодуєш про це?

Я могла б скористатися цим самоцвітом, якби знала.

— Я рада, що ти не сказав мені. У мене тут є справи. Я потрібна цьому Двору і… — смертного життя мені замало, щоб кохати Фінна, а магічні сили необхідні, щоб допомогти Немилостивому Двору.

— Я знаю, — шепоче Себастіан і бере мене за руку. Перш ніж розумію, що він збирається зробити, Себастіан підносить свою складену чашечкою долоню до губ. Несподівано з'являється спалах яскравого світла — і мене накриває хвилею нестримної сили. Я відчуваю, як сила, магія і життя струменять моїми венами. Моя спина вигинається, коли сила Двору вибухає в моїй крові.

Себастіан втрачає рівновагу, і я падаю на коліна поруч із ним.

— Басті? Що ти наробив?

Фінн вбігає в печеру й кидається до мене.

— У чому річ? Що сталося?

Себастіан не рухається, і ми із жахом дивимося на нього. Мої гіркі сльози заливають його тіло.

— Давай, Басті. Усе не повинно так закінчитися.

Мене охоплює страх, але я заплющую очі й видихаю, звільняючи місце для надії. Я не повірю, що в цьому світі — світі магії — для нього все скінчено.

Фінн скрикує і з благоговінням дивиться на мене.

— Корона, — пошепки каже він.

Я повертаюся до річки й дивлюся на відображення у воді. Корона Зоряного Сяйва виблискує на моїй голові. Мій шрам — символ корони, мого сонця і місяця, — знову з’явився на зап’ясті.

Що ж ти накоїв, Себастіане?

— Жертва, — шепоче Себастіан, зіщулюючись і перекочуючись набік. — Ти сказала, що великими королів роблять їхні жертви. А я завжди хотів бути Великим королем.

Полегшення приходить так раптово, що я відчуваю себе невагомою. Сміх зривається з моїх губ.

— З тобою все гаразд!

— Він… смертний, — каже Фінн, хитаючи головою. — Як?

— Криваві самоцвіти, — шепочу я. — Арія шукала їх, але коли її бранці знайшли один самоцвіт, Себастіан викрав його, перш ніж камінь потрапив їй до рук.

— Ми думали, їх не існує, — Фінн робить довгий нерівний вдих. — Де корона Арії?

— Вона досі в мене, — відповідає Себастіан. Він закашлюється й стогне: — Паскудство, як боляче.

Справді? Я не відчула…

Відтягую декольте сукні, щоби подивитися на татуйо-вання — символ нашого із Себастіаном зв’язку. Проте воно зникло.

— Зв’язок…

— Він пережив кінець твого смертного життя завдяки магії, яку ти отримала, ставши безсмертною. Однак не зміг пережити кінець мого безсмертного життя, — каже Себастіан, важко сідаючи навпочіпки.

Він смертний.

— Як ти правитимеш Двором фейрі? — запитую його, хитаючи головою. — Ти будеш таким вразливим.

— Ми нікому не скажемо, — озивається Фінн. — Джуліана може зачарувати його, щоб він мав вигляд як у фейрі, аж поки Себастіан знайде жрицю, якій довіряє. З усім іншим теж розберемось. — Він міцно притискає мене до себе, але досі дивиться на Себастіана. — Дякую тобі, брате. Я цього не забуду.

Я одночасно сміюсь і плачу — радість і горе однаково переповнюють мене. Меб не казала, що Себастіан має померти.

Вона сказала, що він має відмовитися від свого життя, і він це зробив — відмовився від свого безсмертного життя. Заради блага цього світу. Хоча в глибині душі я знаю, що він зробив це заради мене.

— Я пробачаю тобі твою брехню, Ронане Себастіане. Ти все-таки став тим лідером, який потрібен цьому королівству.