Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Щойно Фінн матеріалізується в тронній залі Немилостивих, ззаду на нього наскакує Ріаан і приставляє меча до його шиї.

— Назви хоч одну причину, чому б мені не порішити тебе тут і зараз.

Гоблін Фінна негайно зникає, а я залишаюся в тіні, як ми і спланували. Цього ранку ми в’їхали верхи через портал у столицю Немилостивих. Поки Міша, Прета та інші допомагали перевозити дітей до міських лазаретів, гоблін Фінна переніс нас прямісінько до тронної зали палацу.

Я уважно розглядаю кімнату. Окрім Себастіана, який стоїть на помості й, люто примруживши очі, дивиться на зведеного брата, та Ріаана, велика зала порожня.

Фінн посміхається. Він навіть не намагається втекти від Себастіанового охоронця, хоча міг би. Я бачила, як він тренувався із Джалеком, ухиляючись від атаки за атакою. Він міг би покласти Ріаана на лопатки, навіть не скориставшись магією. Натомість Фінн лишається абсолютно нерухомим, Ріаан притискає лезо до його шиї. Немилостивий принц лише підводить холодні срібні очі, щоб зустрітися з поглядом Себастіана.

— Гадаю, він чекає твого наказу, — хрипить Фінн.

— Сподіваюся, — каже Себастіан, — що до цього не дійде.

Брови Фінна вигинаються, він сміється.

— Справді?

— Ріаане, сховай меч.

Ріаанові ніздрі люто роздуваються. На мить він сильніше смикає голову Фінна назад, ніби ладен не скоритися своєму принцові й перерізати непроханому гостю горлянку, але потім б’є Немилостивого в спину, штовхаючи вперед.

Фінн граційно втримується на ногах і навіть не шпортається. Він спокійно підіймається сходами до Себастіана.

— Здається, у тебе трапилося невеличке непорозуміння з місцевими жителями, — зауважує Фінн, поглядаючи в бік вікон, що тягнуться вздовж стін тронної зали.

З мого місця в кутку видно лише сонячний ранок, але ми всі знаємо, що за воротами палацу зібралися юрмища невдоволених фейрі. Я чула їхні вигуки, коли ми проходили через портал.

— Це тимчасове непорозуміння, — уточнює Себастіан. — Щойно я сяду на цей трон, вони приймуть мене.

Схрестивши руки на грудях, Фінн погойдується. Його посмішка зовсім не весела. Це посмішка чоловіка, який обіцяє смерть кожному, хто скривдить тих, кого він любить. Це посмішка принца-вигнанця, в якого вкрали єдиний шанс посісти трон.

— Радий чути, що в тебе є рішення, — дражниться Фінн. — Хоча мені цікаво яке.

— Думаєш, я скажу тобі?

Фінн стинає плечима.

— Та я просто собі мізкую. Ти ж знаєш, якщо вб’єш свою принцесу, сила корони не перейде до тебе, а оскільки ти зробив дівчину безсмертною, на її природну смерть найближчим часом можна не розраховувати. Можливо, ти сподіваєшся, що вона вирішить долучитися до наших предків у напрочуд юному віці й так передасть тобі силу. Або ж розраховуєш, що її любові до тебе вистачить, щоб забути про твою брехню й маніпуляції заради цієї корони… — Фінн розглядає нігті й стиха щось мугикає, ніби й справді обмірковує таку можливість. — Звісно, весь план залежить від того, чи пробачить вона тобі, а якщо я правильно пам’ятаю, Брі заприсягнулася, що не зробить цього.

Себастіан кидається вперед і штовхає Фінна в груди. І знову той навіть не заточився. Розумію, що Себастіан і Ріаан лише хлопчаки. Вони діти проти Фінна. Аматори, втягнуті в шахову партію з майстром.

— У мене є радники, — гарчить Себастіан, зціпивши зуби. — Вони працюють над тим, щоб знайти рішення, яке не зашкодить Абріеллі.

Фінн сміється.

— То коли ти кажеш, що в тебе є план, маєш на увазі, що сподіваєшся, що твої радники вигадають його. Ти ніколи не думав, що було б, якби ти сказав їй правду, коли виставляв мене лиходієм?

Себастіан реве, і темрява наповзає на стіни, підлога здригається.

— Це мало б мене налякати? — запитує Фінн. Його погляд ковзає кімнатою, й тіні поволі відступають. — Не засмучуйся. Я все життя грався зі своєю Немилостивою силою, тож мене важко вразити. Але не сумніваюся, твої Золоті солдати просто очманіють.

Обличчя Себастіана спотворює гнів.

— Стули пельку або забирайся з моєї тронної зали.

— Твоєї тронної зали? — перепитує Фінн. — Звідки ти взяв, що вона твоя?

— Вона моя більше, ніж будь-коли стане твоєю.

Фінн потирає підборіддя, ніби в задумі.

— Бачиш, ось тут, гадаю, ти помиляєшся. Багато хто вважає, що могутність правителя — у короні або в магії. Але ті люди за ворітьми палацу? Подейкують, могутність усього королівства походить від них — належить їм. Ось тут Мордей і припустився помилки. Він не зрозумів, що правити цим королівством означає служити всім. Слабким і сильним. Слухняним і непокірним.

— Я знаю це, — гарчить Себастіан. — І не збираюся правити так, як Мордей. Ти забуваєш, що я зробив усе це, щоб усунути його від влади, щоб врятувати королівство від нього.

Фінн підходить ближче й зупиняється за декілька сантиметрів від брата.

— А ти, бува, не забув, що останні два роки грався в людського хлопчика й намагався вкрасти серце Абріелли? Доки я працював над тим, щоби переконатися: мій народ знає, що я пам’ятаю про нього, що хай хто захопив цей палац і вдавав із себе великого правителя, основні потреби моїх людей будуть задоволені, а якщо ні, то в нас є армія, готова за них боротися.

— Я не хочу нікому шкодити, Фінне, — важко зітхає Себастіан. — Ти стверджуєш, що я обманув Абріеллу, але я не брехав про справді важливе. Я хочу найкращого для обох королівств. Хочу захистити їх від правителів, ладних знищити все заради більшої влади.

— Ти зараз про свою матір? — питає Фінн.

— Так! — гримає Себастіан. — Звісно, про неї. — Він хитає головою. — Ти забув, що я теж Немилостивий? Подобається тобі це чи ні, брате, кров Оберона тече в моїх венах, як і у твоїх, інакше цієї корони ніколи не було б на моїй голові. Я знаю, що підвів їх. Дуже. Але я хочу допомогти їм. І думаю, ти теж хочеш, — він перехоплює погляд Фінна. — Допоможи мені зробити все правильно. Допоможи захистити їх. Організувати спільні сили, щоб наше королівство не зруйнувалося зсередини ще до того, як моя мати завдасть удару.

— Гм. — Фінн мружиться й задивляється на маківку Себастіанової голови, ніби там сидить якась дивна істота, а не невидима корона. — Я просто не бачу, яка мені з цього користь.

Себастіан важко ковтає.

— Допоможи мені.

— З якого б це дива? Якщо королівство розвалюється, а ти вдаєш, що правиш ним, хіба це не робить мене кращим лідером в очах народу? Якщо Мордей правив без трону, то і я зможу.

Прихована тінями, я зціплюю зуби. То ось чому Фінн не хотів домовлятися із Себастіаном про союз. Він не хоче виказувати, що потребує Себастіана так само сильно, як той його. Він не хоче, щоб Себастіан знав, що Двір Тіней помирає. Принаймні доки Золотий принц не пообіцяє те, чого прагне Фінн.

— Фінне, — гарчить Себастіан. — Я не можу… — Він хитає головою. — Ти знаєш, що ти мені потрібен. Потрібен, щоб вирішити все це мирно.

— Не обов’язково, — втручається Ріаан. — Наші посли зараз зустрічаються з Опівнічними вершниками. Вони переконають їх…

— Це не спрацює! — лютує Себастіан, його очі яскраво спалахують. Він знов обертається до Фінна: — Назви свою ціну.

— Абріелла.

— Що?

Вираз обличчя Фінна стає непроникним.

— Моя ціна — Абріелла. Якщо хочеш, щоби біля брами твого палацу запанував мир, якщо хочеш, щоб я переконав заколотників доєднатися до твоїх сил у горах, мусиш віддати мені свою принцесу.

— Перепрошую? — не стримуюсь я. Мені байдуже, що я обіцяла. Байдуже, в яку гру грає Фінн, намагаючись тримати мене в тіні. Усі троє розступаються, і Себастіан приголомшено витріщається на мене.

— Брі. — Він кидається до мене, але зупиняється, щойно я виставляю руку вперед. — Як довго ти тут? І чому я не… — Він торкається пучками руни, витатуйованої на зап’ясті. — Я майже не відчуваю тебе. З тобою все гаразд?

— Цілком, — я зиркаю на Фінна. — Ти переходиш межу, — шиплю йому.

Сміючись, він стинає плечима.

— Така моя ціна, — відповідає Фінн, витримуючи мій погляд. — Якщо Себастіан хоче, щоб я допоміг йому з його маленькою проблемою, то віддасть мені тебе.

— Ненавиджу тебе! — вибухаю я.

Довгу напружену мить Фінн дивиться мені в очі й розпливається в повільній усмішці.

— Можеш казати собі все що завгодно, принцесо, — він озирається на Себастіана. — Однак це було б справедливо. Зрештою, наш батько дав нам обом однакову обіцянку — принаймні так стверджує твоя мати. Тож ти отримаєш корону. Я отримаю, — він махає на мене рукою, наче я загублена зброя, яку вони знайшли на полі бою й не можуть поділити, — іншу половину.

Я хочу закричати, але стримуюся. Не знаю, що задумав Фінн, і якщо бовкну зайвого, усе може зійти нанівець. Хоч я йому й не довіряю, та принаймні не сумніваюся, що в нас однакові цілі.

— Просто розірви зв’язок між вами, щоб вона могла зв’язатися зі мною. їй це, безумовно, сподобається більше.

— Ти втратив свій клятий розум, — бурмочу я.

Фінн підморгує мені. Підморгує.

Себастіан вдивляється в моє обличчя.

— Ти хочеш цього? Ти… ні, байдуже, — каже він. Себастіан дивиться на Фінна, і голос його крижаніє, коли він говорить: — Брі — моя. Вона зв’язалася зі мною, не з тобою. Ти не можеш її забрати.

— Я не хочу бути зв’язаною із жодним із вас! — тіні клубочаться біля моїх ніг, обвивають руки, і я не збираюся стримувати їх.

Фінн ковзає по мені голодним поглядом і усміхається так, ніби я щойно вручила йому подарунок.

Себастіан, навпаки, має такий вигляд, ніби я дала йому ляпаса.

— Я не відпущу тебе. Поки в нас не буде шансу. Я кохаю тебе.

— Це ти казав людським дівчатам у Золотому палаці, які марили стати твоїми нареченими? — питає Фінн. — Клявся їм у коханні, перш ніж вони зв’язували з тобою свої життя, аби ти міг отримати більше сили?

Я суплюся й переводжу погляд між Фінном і Себастіаном.

— Про що це він? — запитую я.

— Ой, — хитає головою Фінн. — Пробач. Я забув, що ти казав їй, ніби відправив їх усіх додому. Упс.

У пам’яті зринають обличчя тих дівчат, і мій шлунок зсудомлює. Я так їм заздрила. Заздрила, що їм випав шанс стати нареченими Себастіана, хоча весь цей час їх обманювали не менше, ніж мене.

— Як ти міг? — запитую, пригадуючи всі ті рази, коли він використовував магію, щоб вразити мене, щоби показати мені, на що здатний. Ті дівчата. їхні невинні життя підживлювали кожен непотрібний акт магії.

— Я просто намагався вижити, — тремтячим голосом промовляє Себастіан. Він перехоплює мій погляд. — Усе, що я хочу, — це піклуватися про тебе.

Фінн морщить носа.

— А корона на твоїй голові свідчить про протилежне.

— Ця корона ніщо без сили! — вигукує він.

— А й правда, — Фінн погойдується на підборах. — Якби ж ти знав, що так станеться.

— Навіть якби я здогадувався, — веде далі Себастіан, роздуваючи ніздрі, — я б дав їй те зілля.

Моє серце стискається. Невже це правда? Він врятував би мене ціною правління Двором Тіней? Чи це запевняє його гординя?

Груди Себастіана високо здіймаються, він заплющує очі, і я бачу, як він докладає зусиль, щоби приборкати свій темперамент. Він робить декілька глибоких осмислених вдихів і видихів та каже Фіннові:

— Як тобі відомо, розірвати зв’язок не так просто. Навіть якби… — він важко ковтає, зустрічається зі мною поглядом і довго не відводить очей. — Навіть якби ми обоє цього хотіли. А я точно не хочу. Доведеться тобі вигадати щось інше.

— Але ти більше нічого не можеш мені запропонувати, — стенає плечима Фінн.

— Придумай щось, — гарчить Себастіан. — Абріелла однаково не зацікавлена в тому, щоб розділити з тобою зв'язок, — каже він із неабияким задоволенням у голосі, — тож просити її про це марно.

Ковтаю клубок, що підступає до горла. Нехай я не знаю, в яку гру грає Фінн, але це не означає, що я не можу зіграти у власну.

— А якщо Себастіан просто розірве зв’язок між нами? — запитую я Фінна. — Цього буде достатньо?

— Ні, — рявкає Себастіан. Він на мить заплющує очі, хитає головою, а коли знову заговорює до мене, його голос звучить ніжніше: — Знаю, ти думаєш, що хочеш цього, але це не обговорюється.

Фінн задумливо прикладає палець до вуст.

— Існує ритуал. Дуже старий. Мої дідусь і бабуся по материнській лінії скористалися ним під час війни. Цей ритуал дозволяв одному із зв’язаної пари на певний час передати пута комусь іншому. Розумієте, під час війни пари розділялися: хтось лишався вдома, а хтось ішов воювати. Ідея ритуалу полягала в тому, щоб захистити того, хто лишається, від болю і страждань, які зазнає його половинка на полі бою. Перенесення уз також могло захистити партнера, якщо той потрапить у полон, адже ці зв’язки нерідко використовували проти солдатів, щоб змусити розкрити секретну інформацію. І тоді жриці зібралися, щоб створити цей ритуал, який дозволив би тимчасово передати зв’язок одного партнера іншому.

— Я… знайомий із цією концепцією, — обережно озивається Себастіан.

— Тоді ти знаєш, що це можливо й що я ніяк не зможу через ритуал назавжди викрасти твій зв’язок з Абріеллою.

Себастіан схрещує руки на грудях.

— Навіщо мені це?

Фінн стинає плечима.

— Натовп за цими воротами — не єдина твоя проблема. Я вже згадував, що працював над тим, щоб мій народ мав захист повноцінної армії на випадок, якщо я ніколи не поверну корону. Тепер ці сили чекають напоготові під командуванням генерала Гарґови.

— Орда Проклятих, — шепоче Себастіан, і в голосі його чується захват. — Вона існує?

Фінн сміється.

— Хоч її воїни й можуть ставати майже невидимими, але вони існують. Вони до певної міри довіряють мені, але силі корони вірять більше. Якщо ми з Абріеллою з’явимося перед ними як подружжя, то зможемо переконати їх доєднатися до Вершників і твоєї гвардії, щоб стати єдиним фронтом проти будь-яких майбутніх нападів Милостивого Двору.

— Ми з Абріеллою можемо піти, — каже Себастіан. — Ми вже зв’язана пара. І я маю корону.

Фінн вигинає брову, і на мить западає мовчанка.

— Проблема в тому, що навіть мені вони довіряють лише до певної міри, а тобі й поготів. І, як ти сам казав, ця корона в її нинішньому стані нікому не потрібна.

Себастіан так довго дивиться на мене, що я здогадуюсь — він намагається щось сказати.

Щойно я опускаю свій щит, мене накривають ревнощі й страх. Він боїться, що, зробивши це, втратить мене. Водночас, не зробивши, втратить королівство свого батька.

— Мені треба обдумати це, — тихо каже Себастіан. Ховає руки в кишені та йде до виходу з тронної зали. Поклавши долоню на двері, раптом зупиняється й озирається на мене. — Абріелло, у мене зараз зустріч, але за дві години я обідатиму в їдальні. Сподіваюся, ти доєднаєшся до мене. Нам треба багато обговорити. Думаю, ти будеш задоволена тим, що я тобі скажу.

* * *

Підійнявшись на найвищу вежу палацу, я вперше можу побачити натовп, що вирує за далекими воротами.

Чомусь я не здивована, що Фінн уже тут. Стоїть у ранковому світлі й дивиться туди, де юрмиться його обурений народ.

Коли Фінн повертається до мене, на його обличчі відбивається занепокоєння. Зник той фейрі, який сміявся Себастіану в очі й не переймався долею Двору. На його місці — принц Тіней, який радше помре, ніж побачить занепад свого народу.

— Не смій так більше робити, — тихо кажу. — Я не продаюся. І він не може мене віддати. Мене не можна обміняти чи продати, або…

— І я безперечно це знаю, — він до скрипу зціплює зуби.

— Ти засранець. Ти й не хотів, щоб я ховалася весь час. Ти знав, що я розлючуся і вийду з тіні. Це було частиною твого плану.

— І він спрацював, — стинає плечима Фінн. — Якби ти від самого початку була на моєму боці, Себастіан подумав би, що ми працюємо разом, що ти знаєш про мій план, і тоді він би з підозрою поставився навіть до тимчасового союзу.

— Я не розумію, в яку гру ти граєш.

Його обличчя кам'яніє.

— Я від самого початку казав тобі. Мій пріоритет — мій народ.

— І щоб захистити свій народ, ти якось маєш укласти зі мною зв’язок?

— Мені потрібні відповіді, принцесо. Мені треба побачити Верховну жрицю, а вона не зобов’язана приймати мене без магічної сили трону мого батька. Так сталося, що ця сила в тебе.

— Ти вже казав, що я маю вирушити з тобою на зустріч до Верховної жриці, але навіщо тобі зв’язок між нами?

Фіннові очі стають холодними.

— Може, я просто не хочу, щоб Себастіан мав із тобою зв’язок.

— Хіба тобі не сотні років? Чому ти поводишся наче розпещена дитина, яка не бажає ділитися своїми іграшками?

Фінн оглядає мене з ніг до голови. Його вустами ковзає самовдоволена посмішка, а погляд сповнюється зловтіхи.

— Я не вважаю тебе іграшкою, принцесо, але якщо хочеш погратися, просто попроси.

Полум’я збентеження лиже мої щоки, проте я не відступаю:

— Як забажаєш.

— Коли ти не блокуєш Себастіана, він через зв’язок може відчувати, де ти, а я не довіряю йому аж так, щоб розкрити розташування священного храму нашої Верховної жриці.

— А як же всі ті слова, ніби я маю переконати цього твого генерала об’єднати сили з легіонами Себастіана?

Фінн пирхає.

— Зручний привід. Орда Проклятих генерала Гарґови кориться своєму командирові, а генерал Гарґова — мені. До біса корону та її силу. Він уже розмістив свої війська в Гоблінських горах для захисту кордонів. І якщо я хочу, щоб вони стерегли їх разом із воїнами Себастіана, мені достатньо лише зустрітися з генералом. До всеохопної війни з Двором Золотої королеви лічені тижні, можливо, навіть дні. Не уявляю, чому вона досі не напала, але це тільки питання часу. Можливо, вона не знає або не розуміє, у якому жахливому стані зараз Двір. — Фінн стинає плечима. — Справжня причина, чому ти маєш піти зі мною до Верховної жриці, — щоб вона розповіла нам, як знайти портал і дістатися Меб.

— Я думаю, це неправильно — гратися з ним в усі ці ігри, — кажу я. — Себастіан дбає про Двір Немилостивих. Він щойно сказав…

— Мені байдуже, що він сказав. — Фінн не приховує свого роздратування. — Верховна жриця не може заперечувати силу, яку ти несеш, і коли ти запитаєш, де портал до Підземного світу, клятва, що вона дала Меб, змусить її відповісти тобі як частині трону Великої королеви. Я боюся, яку інформацію міг би витягнути Себастіан, який носить корону, якби він знав, де шукати жрицю.

— Ти міг би розповісти мені все це до того, як ми прийшли сюди. Ти міг би запитати мене, а не Себастіана. Я наче не більше, ніж кінь, якого ти хочеш позичити на декілька днів.

Фінн стинає плечима:

— Так було веселіше.

Зітхнувши, переводжу погляд на ворота й натовп фейрі за ними.

— їх так багато, — кажу. — Що заважає їм прорватися через ворота?

— Вони б і прорвались, якби насправді цього захотіли. Вартові Себастіана тримають захисний щит навколо Опівнічного палацу. Ті, хто за ним, не можуть увійти. Хоча, якби вони об'єдналися, напевно змогли б зламати захист.

Я підводжу брову.

— Опівнічний палац? Це місце справді так називається?

— Двір Місяця черпає свою силу з ночі. Чи можна обрати для палацу кращу назву, ніж ту, що вшановує мить, коли місяць досягає своєї найвищої точки?

— Напевно, не можна, — кажу я, але мої думки повертаються до заколотників. — Якщо вони можуть пройти крізь ворота, чому б їм не зробити цього?

Фінн зітхає:

— Зараз їхня присутність тут — це протест, а не оголошення війни. Вони більше не хочуть втрачати близьких. Вони можуть не довіряти Себастіану, але завдяки його бездіяльності — завдяки тому, що він не нападає й не дозволяє своїй варті розігнати їх силою, — цей протест лишається мирним. Себастіан міг би знищити десятки тих фейрі одним ударом, ховаючись за щитом.

Я насуплююсь:

— Він цього не зробить.

— Сподіваюся, ти не помиляєшся. Тепер, коли прокляття знято, твій хлопчик, безумовно, доволі сильний, — Фінн уважно вивчає мене. — Хоча не такий сильний, як ти.

— Як ти збираєшся заспокоїти заколотників? — намагаюся змінити тему.

— Якщо припустити, що Себастіан погодиться на мої умови?

Я стискаю губи й киваю. Упевнена, що Себастіан погодиться — він зробить це заради тих фейрі перед воротами. Натомість я ще не знаю, що й думати про ціну їхнього спокою.

— Я сам піду туди, — відповідає Фінн. — Якщо відправимо посланця, вони не повірять. Вони повинні мене побачити. Відчути мою присутність і повірити, що правитель, на повернення якого вони так довго чекали, не покинув їх. — У його голосі звучить смуток, в якому тане весь гнів.

— Ти думаєш, що підвів їх, — зітхаю я.

Він напружено ковтає, не зводячи очей із горизонту.

— Я знаю, що підвів.

Хочу заперечити, переконати Фінна, що цей безлад — не його провина, але з напруженої щелепи та відстороненого погляду розумію, що на нього тисне щось важче. Що саме, я не знаю.

— Їм потрібен знак, що сила їхнього Двору не втрачена, — він озирається на мене й довго дивиться, перш ніж сказати: — Ти можеш дати їм це.

Я глибоко вдихаю й переводжу погляд на натовп за воротами. Навіть не встигнувши як слід подумати, розстилаю над ними ніч. Роблю її м’якою, схожою на ковдру із чорного оксамиту замість безодні кошмарів. Розсипаю на ній зорі, такі яскраві, що здається, вони зовсім близько, аж можна торкнутися. Мурашки пробігають по моїх руках і спині — не лише тому, що мені самій подобається образ, який я створила, але й тому, що відчуваю, як приємно використовувати силу, що тече в моїх венах. Особливо коли поруч Фінн, і я відчуваю, як ця сила переповнює мене.

У натовпі западає тиша, всі дивляться вгору. Я віддаю їм усе, що можу, наповнюю своє творіння деталями з прекрасних ночей, що лишились у моїх спогадах. Як ота, коли ми з мамою були на пляжі, я дивилася на летючу зорю і відчувала, що моя тривога тане. Повільно стягую запону ночі, дозволяючи сонцю прокрастися назад, і згортаю силу всередину себе.

Коли я озираюся на Фінна, він спостерігає за мною з відвислою щелепою, в його очах помітне щось схоже на здивування.

— Що?

Він хитає головою, і самовпевнена посмішка з’являється знову.

— Ти… неймовірно неефективна.

Я роззявляю рота.

— Перепрошую?

Він махає рукою вдалину.

— От що ти щойно зробила? Це заледве верхівка твоєї сили, але замість того, щоб використати необхідну дещицю і зберегти решту, ти все це пускаєш на вітер. Наче виливаєш чан із вином на стіл, коли треба наповнити маленький келих.

— Вибач, що тобі не до вподоби, як я використовую свою магію.

Фінн пирхає:

— Те, як ти використовуєш свою магію — марнотратство на межі з безвідповідальністю. — Він притискає два пальці до центру своїх грудей. — Магія походить звідси, і використовувати її треба зосереджено й виважено. Ти розплескуєш її з кожної клітинки тіла. Це ніби застосовуєш таран, коли потрібна лише голка.

— У мене не було цілого життя, щоб тренуватися, як у декого, — відрубую я.

Фінн підходить ближче і схиляється, аж доки його очі опиняються на рівні моїх.

— Ти не розумієш, про що я. Магія — це життя. Тобі потрібно берегти її. Це самозбереження.

— Я розумію, — відрубую.

Його обличчя лагіднішає.

— Я навчу тебе. Якщо ти дозволиш.

Я відводжу погляд: ніжність у його очах надто бентежить.

— Навіщо тобі це все? Це ж тимчасово, так? Меб скаже тобі, як відібрати в мене силу і возз’єднати її з короною?

— Не знаю, — відповідає Фінн. — Я сподіваюся, що вона знає рішення, але годі передбачати, яким воно може бути.

Я схрещую руки. Хай там як, цілком очевидно: Фінн готується до того, що Меб посадить на трон Себастіана. Він сказав забагато, щоб я повірила в інше. І якщо Себастіан стане правителем цього Двору, доведеться втаємничити його в наш секрет.

— Я хочу розповісти Себастіану, — кажу я. — Про хворобу, про Двір, що вмирає.

Фінн зціплює зуби.

— Це може виявитися помилкою.

— Не виявиться. Він піклується про цих фейрі. Він схожий на тебе більше, ніж ти думаєш. Повір мені.

Фінн заплющує очі.

— Принцесо…

— Я не казатиму йому, що ти плануєш зустрітися з Меб, але дозволь пояснити Себастіанові, яка жахлива ситуація. Тоді ти отримаєш свій тимчасовий зв’язок. Зможеш зберегти розташування своєї жриці в таємниці. Але решту він заслуговує знати.

Наші погляди зустрічаються.

— Роби, як вважаєш за потрібне.