Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Розгубленість в очах Фінна тепер віддзеркалюється і в моїх.

— Що це було? — запитує він.

Моє серце калатає, але тіло… поколює, ніби я справді пригорталася до Фінна, а не спала в цьому ліжку, під цією ковдрою.

— Це був сон. Я була…

Фінн важко дихає, і його погляд ковзає від мене до зібганих ковдр на підлозі, де ми щойно…

— Ніколи не бачив, щоб ти це робила. Я ніколи… — він ледь чутно лається і хитає головою. — Скажи мені, що це була ти.

Це була не я. Я була в цьому ліжку. Я спала. Але… Я зазираю Фіннові в очі.

— Я думала, це був сон.

Довгу мить він лише дивиться на мене, а тоді цей наляканий, занепокоєний вираз раптом зникає, і його рот розпливається в кривуватій посмішці.

— Ти думала, що це сон? А що ще ми робимо у твоїх снах, принцесо?

Я хапаю подушку і жбурляю в нього.

Він ухиляється й гигоче. Проте його обличчя швидко серйознішає.

— Як давно ти вмієш таке робити? Як часто це трапляється?

— Ніколи раніше. Я…

Жахливі образи спалахують у пам’яті. Орки навколо вогнища. Закривавлений ніж. Кишки, що випадають із їхніх розпанаханих животів.

— Я не пам’ятаю.

Фінн ступає на крок ближче.

— Що ти приховуєш?

Я заплющую очі й згадую.

— Тієї ночі, коли я зустріла Мішу в таборі королеви, мене схопили. Вкололи мені отруту, і я не могла скористатися своєю магією. Мене закували в кайдани. їх було так багато, а я так сильно втомилася від трансформації, від того, скільки магії використала, тікаючи з палацу й допомагаючи дітям дістатися до порталу. — Я важко ковтаю. Всередині мене все тремтить. Я майже не думала про ту ніч, не замислювалася, хто вбив моїх викрадачів. Зараз розумію, що ніколи не дозволяла собі думати про це. — Я заснула, бажаючи їм смерті, а коли прокинулася, вони вже були мертві. Зарізані вві сні. Закривавлений ніж — мій ніж — лежав на землі біля мене.

— Гадаєш, це зробила ти? — запитує він. — Але не пам’ятаєш напевне?

Заплющую очі, не бажаючи зізнаватися в цьому навіть собі.

— Я бачила спалахи паніки в очах орків, коли їх убивали, — вичавлюю нарешті. — Я казала собі, що мені це здалося. Що це всього-на-всього мій розум намагається знайти сенс тому, чого я не можу пояснити.

— Трясця, — бурмоче Фінн.

— Що це означає? Я перетворювалася на тінь безліч разів, але ніколи не покидала свого справжнього тіла.

Фінн зводить обличчя догори й видихає.

— Існують легенди про Немилостивих, які могли контролювати свої тіні. Багато поколінь тому. Є бувальщина про Меб. Якось її схопили, замкнули в залізній кімнаті, що звела нанівець її силу, але вона однаково змогла послати свою тінь, щоб знищити охоронців і звільнитися з тієї в'язниці.

— Навіть попри те, що не могла скористатися магією?

— Річ у тім, що її тіньова сутність не була пов’язана з тілом, — Фінн стинає плечима. — Та це лише легенда. Здається, я ніколи й не вірив, що це було насправді.

— Чи може бути якесь інше пояснення тому, що сталося з нами сьогодні вночі? — запитую я.

— Я бачив тебе, відчував тебе на собі. Я торкався тебе, й ти була такою самою реальною, як усе інше. Але щойно я побачив на ліжку твою сплячу оболонку, інша ти припинила бути тілесною. Мої руки просто пройшли крізь тебе.

— Ти не знаєш когось, хто вмів би таке робити? — запитую й досі тремчу.

— Ні, — видихає він. — Взагалі-то, мій батько хотів навчитися цього. Він тренувався з особливою жрицею, намагаючись отримати доступ до своєї тіньової сутності, але так і не зміг. Будь обережною, принцесо. Ми з тобою не…

— …знаємо, як і чому працює моя магія, бо я людина, котра стала безсмертною і володіє силою корони Немилостивих, яку Оберон нізащо не повинен був передавати мені.

Фінн стинає плечима, хоча вираз його обличчя трохи винуватий. Він задивляється на темну ніч за вікном і запинає штори.

— Треба трохи поспати.

Відкидаюся на ліжко і здригаюся, помітивши пасмо волосся й ніж на тумбочці біля ліжка. Я така налякана, сумніваюсь, що зможу заснути.

— А це що? — запитує Фінн, простеживши за моїм поглядом.

Хитаю головою, досі витріщаючись на тумбочку.

— Точно не знаю, але, здається, це волосся Джуліани.

З Фінна виривається глухий смішок:

— Ти відрізала волосся Джуліані?

— Я думала, це був сон.

Його груди здригаються від беззвучного реготу.

— Ти думала, що це сон, тож відрізала жмут її волосся, але так сталося, що твоя тінь водночас зробила те саме в реальному світі.

Я стинаю плечима. Власне, все було саме так, як описав Фінн, хоча менш моторошно від цього не стає.

— Нагадай мені не злити твою добру сторону, принцесо.

Я зустрічаюся з ним поглядом.

— Не впевнена, що ти взагалі знайомий із моєю доброю стороною.

Погляд Фінна ковзає моїм обличчям, спускається до шиї та глибокого вирізу нічної сорочки, потім униз до ковдри, що вкриває мої ноги. Його очі так палають, що мені здається, ніби я гола.

— Я зустрічав твою добру сторону, — каже Фінн. — Вона вийшла погратися тієї ночі в душі. З нею було дуже весело.

Кидаю в нього ще одну подушку. Він, сміючись, хапає її в повітрі.

— Дякую. Схоже, тепер усі твої подушки в мене. Це означає, що ти доєднаєшся до мене на підлозі? — він підіймає з підлоги другу подушку й розмахує ними обома в повітрі. — Чи хочеш, щоб я доєднався до тебе в ліжку?

— А як же «не злити мою добру сторону»?

Сміючись, Фінн кидає мені одну подушку і вмощується на своєму настилі на підлозі.

Ми обоє довго мовчимо.

Заплющую очі й слухаю його дихання, але знаю, що він не спить, як і я.

У моїй голові проносяться видіння тих випотрошених орків, і я не думаю, що зможу заснути.

— Ти тремтиш, — каже Фінн. — Я навіть звідси відчуваю.

— Жахливо знати, що існує якась частина мене, яку я, можливо, не контролюю, — прикушую губу. — Мені страшно.

Фінн мовчить так довго, що я вже думаю, ніби він заснув, але потім чую, як він ворушиться. Наступної миті моя ковдра шурхотить, коли він відтягує її. Ліжко прогинається під його вагою.

— Я тут, — шепоче Фінн, і його рука знаходить під ковдрою мою. — Просто тут. Обіцяю, розбуджу тебе до того, як твоя тінь зможе спокусити мене. — Голос звучить так пустотливо, що я не можу втримати усмішку.

Щипаю його за руку.

— Звідки ти знаєш, що вона не полювала за пасмом твого волосся?

Хихикаючи, він перевертається набік, обличчям до мене. Його губи, солодкі й теплі, торкаються мого плеча.

— Наступного разу, коли чіплятимешся до мене, — шепоче він, — спершу прокинься. Я хочу тебе всю, а не лише якийсь потаємний тіньовий куточок твоєї свідомості.

Я більше не тремчу, але тілом пробігає дрож. Принаймні не від страху.

Світло боляче вдаряє мене. Я перевертаюся в ліжку, зариваючись обличчям в подушку.

— Запни штори, — стогну я.

На мою вимогу відповідає жіночий сміх.

— Час прокидатися, сонько, — каже Прета. — Якщо ти зараз не зберешся, вони підуть без тебе.

— Нехай ідуть, — бурмочу я. — Мені треба поспати.

З мене зривають ковдру, і я скиглю.

— Чому ти так ненавидиш мене?

— Я не ненавиджу тебе. Анітрохи. Але сьогодні важливий день. Вставай.

Я сідаю, але тільки тому, що відчуваю запах кави, і завмираю, коли спогади про минулу ніч прориваються назовні. На мить заплющую очі, пригадуючи, як торкалася Фінна, як розбудила його, як спрагло він стогнав, коли зрозумів, що це я… Хоча це була не я. Не зовсім я. Спогад не приносить нічого, крім збентеження, й викликає ще більше запитань про цей світ і мої здібності.

Однак потім я згадую, як ми заснули, тримаючись за руки. Як приємно було відчувати Фінна поруч. А його слова перед тим, як він заснув? «Я хочу тебе всю».

Простую до кавника, що парує на столику в кутку. Мені знадобиться кава, щоб обміркувати все, що сталося минулої ночі. Після того як Фінн заснув поруч зі мною, ніч, здавалося, тягнулася вічність, і мої думки бігали по колу. Коли я нарешті поринула в сон, вже почало сходити сонце.

— Розкажи мені ще раз, що ми сьогодні робитимемо? — запитую, наливаючи каву.

Прета задумливо вивчає вміст шафи.

— Сьогодні ми святкуємо Лунасталії, — каже вона, усміхаючись мені через плече.

— А що це означає?

Фінн уже розповідав, але його пояснення були так собі.

— Це свято на честь початку збору врожаю. У цих землях вважається поганою прикметою не святкувати його. Кажуть, що бог Луг зіпсує врожай тих, хто не вшанує його.

Я роблю перший ковток кави й даю собі трохи часу, щоб відчути, як її тепло розливається в грудях.

— Цей день святкують усюди у Фейрії?

Прета киває, витягаючи сукню кольору хрусткого темно-багряного осіннього листя.

— Так, але в сільській місцевості особливо завзято, адже для місцевих жителів врожай — спосіб забезпечити своє існування.

— А де Фінн? — я не відчула, коли він підвівся з ліжка.

— Він прокинувся рано, щоб відвідати давнього друга, — каже Прета.

Цікаво, він знову зустрічається з Джуліаною? Дозволяє їй торкатися себе за найменшої нагоди? Смішить її? Від ревнощів кава неприємно осідає в шлунку.

Прета хихоче.

— Так кумедно, що в тебе все на обличчі написано.

— Що саме?

— Що ти ревнуєш.

— Ні. Просто цікаво, де він може бути.

Прета не намагається приховати усмішку.

— Що ж, тобі варто знати, що його старому другові скоро стукне тисячу років, і він рідко покидає свій будиночок біля річки. Тож не думаю, що тобі варто хвилюватися, що поруч із цим другом Фінн не тужитиме за тобою.

— Він не тужить за мною.

Прета пирхає.

— Як скажеш.

Однак він і справді не тужить. Нема сумніву, ми відчуваємо одне до одного фізичний потяг, і минулої ночі Фінн ясно дав зрозуміти, що готовий йому піддатися. Проте цим усе й закінчується. Будь-що більше занадто б усе ускладнило.

— Я так розумію, святкування починається вранці, — кажу, щоб змінити тему. — Ти тому витягнула мене з ліжка так рано?

Прета сміється й кидає сукню на ліжко.

— Святкування триватиме цілий день. Ми почнемо з традиційного походу на Горобинову гору. На це піде більша частина ранку.

Я кидаю невдоволений погляд на сукню.

— Ідемо в гори на цілий ранок, а я маю вбратися в це?

Вона розгладжує ліф і усміхається мені.

— Ти тут як наречена Фінна. Байдуже, що станеться з троном Тіней, ці фейрі бачитимуть у тобі свою майбутню королеву. І чекатимуть, що ти будеш вбрана відповідно.

Я бурчу й наливаю собі ще одну чашку кави.

— Ти досить добре мене знаєш, тож повіриш, що я не зможу навіть вдати із себе леді.

— Просто будь собою. Вдавати тобі доведеться тільки тоді, коли говоритимеш про свої стосунки з Фінном. Хоча сумніваюся, що й тут тобі доведеться багато брехати.

Я завмираю із чашкою кави в руках.

— І як мені це розуміти?

Прета пирхає й нахиляє голову набік.

— Думаєш, ми не помічаємо, як ви дивитеся одне на одного?

— Прето, не треба.

Вона зітхає й закочує очі.

— Здійнявшись на вершину гори, ми станемо табором, а тоді вирушимо на північ до священного джерела.

— Хіба ми не поспішаємо до жриці? Я думала, ми йдемо в її храм.

— Таким був наш план, але ми не зможемо побачити її до завтра. Сьогодні вранці прийшла звістка, що через напад на столицю жриця не прийматиме того, хто не зробив підношення Лугу.

Я напружуюся, думаючи про офір — людей, яких Немилостиві згубили за роки дії прокляття.

— Що це за підношення?

— Не дивися на мене так, наче я зараз змушу тебе вбивати цуценят. Ми офіруємо Лугу кукурудзу і пшеницю. Нічого такого, що могло б зачепити твою тендітну натуру.

— І зовсім я не тендітна.

Прета усміхається.

— Хай там як, а ми повернемося на святкування до настання темряви.

— А що буде ввечері? — запитую я.

— Багаття, танці, випивка, церемонії сватання й веселощі.

— Тобі це подобається, — кажу, уважно дивлячись на неї. Навіть якби Прета не усміхалася, її видали б іскорки в очах.

Вона стинає плечима.

— У мене багато хороших спогадів про цю пору року. Мій чоловік виріс тут, і Лунасталії були одним із його улюблених свят. — Прета поринає в спогади. — Він був сильним і швидким, йому подобалося хизуватися на змаганнях, а ще… — Вона ковтає, підводить голову й зазирає мені в очі. — Він любив місцевих жителів, їхню єдність. Йому було приємно знати, що тут він завжди матиме дім. У цих фейрі є особлива вірність, якої не знайти в столиці. Вексій це цінував.

— Це тут Фінн зустрів Ізабель? — запитую я. Учора Фінн казав, що коли Мордей захопив владу в Немилостивому Дворі, його самого більше цікавило власне життя тут.

Прета киває:

— Так. Думаю, саме тому наше повернення сюди сповнене для нього водночас втіхою і гіркотою.

— Як вони зустрілися? — запитую я. — Вона ж була людиною, так? Служницею?

— Ти цього ранку просто переповнена запитаннями. Нумо спочатку одягнемо тебе. — Прета обходить ліжко, розстібає блискавку на червоній сукні. Вона чекає, доки я зніму нічну сорочку, а тоді допомагає вбратися. — Так, Ізабель була людиною, — каже вона, застібаючи блискавку. — Ну, технічно вона була перемінником.

Я озираюся через плече.

— Що таке перемінник?

— Деякі фейрі особливо зацікавлені у хворих людських дітях. Вони не можуть дивитися на їхні страждання і вважають своїм обов’язком використати магію Фейрії, щоб зцілити їх.

Я розвертаюся до Прети.

— Вони просто викрадають їх у батьків?

Її обличчя серйознішає, вона змірює мене поглядом.

— Я не очікую, що ти зрозумієш наші традиції, але прошу тебе повірити мені: кожна дитина, яку приносили сюди, вже носила на собі печать смерті. Це непросто: щоб людське дитя змогло жити у Фейрії, потрібно пожертвувати багатьма речами.

— Отже, Ізабель — перемінник, — висновую я. — А що саме це означає? Вона вміла змінювати зовнішність?

— Ні, — відмахується Прета. — Зовсім ні. Вона була звичайною людиною, яка виросла у Фейрії.

Роблю ще один ковток кави і згадую жінку в білій сукні, яку бачила в катакомбах Фінна.

— Вона була дуже вродливою, — пошепки додаю я.

— Так, — каже Прета. — У неї була особлива тиха краса. А ще вона дбала про тих, кому пощастило менше, ніж їй, і завжди ставила потреби інших на перше місце.

Мене охоплює почуття сорому.

Я запитувала не про цю красу, але знаю Фінна досить добре, щоб розуміти: те, ким вона була, важливіше для нього за все інше.

— І на вроду вона була гарна, — продовжує Прета. Вона дістає із шафи пару шовкових панчіх і кидає їх на ліжко. — Достатньо красива, щоби багато хто повірив: її названий батько точно знав, що робив, коли підлаштовував їхню із Фінном зустріч.

— Але Фінн не повинен був закохуватися в людину.

— Ні. — Вона хитає головою. — Хоча беру свої слова назад. Нікого не хвилювало, в кого він закохається. Він просто не мав провести все життя з людиною, не мав саджати її на трон поруч із собою. Проте Фінн планував саме це. Одружитися з нею, зробити її своєю королевою, а після того, як вона б народила йому кількох спадкоємців, Ізабель випила б зілля життя й стала б фейрі.

— Чому з усіх жінок, які народжують дітей для фейрі, лише деяким дістається зілля життя? — питаю, хапаючи панчохи й сідаючи на край ліжка, щоб натягнути їх. Було би простіше зробити це до того, як вдягнути сукню, але Прета, мабуть, здогадалася, що я надто сором’язлива, щоб так довго лишатися без одягу.

— Це зілля використовують не часто. Воно дуже цінне й рідкісне. Інгредієнти для нього — коштовні магічні камені, які видобувають у печерах під Гоблінськими горами.

Надівши обидві панчохи, я встаю й розгладжую спідниці.

— Міша вже розповів мені про вогняні самоцвіти.

— Добре. Тоді ти розумієш, чому це зілля не з тих, що завжди є під рукою.

— Люди подейкують, що у фейрі нескінченні запаси.

Прета хитає головою:

— З усіх, кого я знаю, ти — єдина людина, перетворена на фейрі. Я чула про інших, але за все життя бачила тільки тебе.

— А як же суджена Фінна? Вона не випила зілля?

— Фінн намагався роздобути необхідні інгредієнти, коли вони планували обмінятися обітницями. Проте розпочалася запекла війна за контроль над горами, й він не міг дістати все необхідне. Фінн сподівався отримати зілля до того часу, як народяться їхні діти. — Прета копирсається в сумці з косметикою. — Його батько так розсердився, коли Фінн розповів йому про весілля. Оберон планував, що Фінн одружиться… з іншою. Тією, яка зміцнила б владу їхнього роду. Однак Фінн відмовився. Це було дуже драматично. Фінн божеволів від кохання й відмовлявся ставити політику вище за свої почуття.

Мене охоплюють ревнощі. Ні, не ревнощі. Як можна ревнувати до мертвої жінки? Жінки, якій довелося мати справу з найгіршим представником Фіннового виду — самим Фінном.

— Схоже, ти йому співчувала, — кажу я.

— Авжеж, — Прета киває й дістає із сумочки палетку тіней та маленький пензлик. — Заплющ очі.

Я слухаюсь і дозволяю їй провести крихітним пензликом по моїх повіках.

— Ти заздрила, що в них був вибір, а в тебе — ні?

Вона зітхає.

— До того часу я вже була закохана у Вексія. Вірила, що боги подарували мені два величезні кохання. Я не шкодую ні про свій шлюб, ні про рішення укласти зв’язок зі своїм чоловіком, і тоді теж не шкодувала. Вексій справді подарував мені щастя. Якби я відмовилася вийти за нього заміж, я б ніколи не дізналася, як це — бути коханою ним. І в мене не було б Ларк.

— Ай справді.

Її слова звучать дуже виважено, але я впевнена, що почуття Прети й близько не такі прості.

— Можеш дивитися, — каже вона, востаннє змахуючи пензликом. Я розплющую очі й бачу, як Прета дістає намисто з крихітних перлин. Вона застібає його на моїй шиї, а я торкаюся пальцями самоцвіту — подарунку Себастіана.

— Може, мені краще зняти його?

Прета хитає головою.

— Усі ми десь носимо вогняні самоцвіти. У цьому немає чогось дивного.

Проте як би Фінн поставився до того, що я ношу цей камінь, якби знав, що його подарував Себастіан? Напевно, краще не питати.

— Коли Оберон і Фінн сварилися через майбутнє принца, я дуже переживала за нього. Розуміла, як це, коли твої особисті бажання й потреби віддають на поталу політичним амбіціям батьків, і знала, як це боляче.

Я здіймаю руку й торкаюся перлин. Вони гладенькі й ковзають між моїми пальцями, ніби шовк.

— Ти була йому хорошою подругою.

— Його легко любити. — Прета стинає плечима й поправляє намисто. — Тепер твоє волосся.

З-за мого вуха вибилося одне пасмо. Я розтягую його, аж доки воно вирівнюється.

— Боюся, із цього нічого не вийде.

— Можливо, ти захочеш заколоти його назад? Щоби потім прикрасити квітами, — каже Прета, і я бачу в її очах пустотливий блиск.

Квіти призначені для церемонії, про яку я досі нічого не знаю, але замість того, щоб розпитувати, киваю і знову тягнуся за кавою.

— Складеш мені компанію в подорожі?

Прета хитає головою:

— Ні. Ця мандрівка радше для пар, які нещодавно зв’язалися.

Заходжуся кашлем і мало не випльовую каву.

— Справді?

Я знала, що в ці вихідні мені доведеться вдавати наречену Фінна. Однак, здається, варто було дізнатися про це трохи більше.

— Чимало самотніх фейрі теж сходять на гору, — додає Прета, — але цей ритуал вважається найкращим часом для сватання, а я… — вона хитає головою. — Минуло вже багато часу, і всі очікують, що я рухатимуся далі, та я не готова.

А хіба може бути інакше? Вона любила свого чоловіка і втратила його, хоча ніколи не припиняла кохати Аміру. Я не можу звинувачувати Прету за те, що вона не готова завдати собі ще більше душевного болю.

— У будь-якому разі, — продовжує вона, вставляючи шпильки в моє волосся, — Кейн підійматиметься разом із Джуліаною, а Міша, Тінан і я поїдемо верхи позаду офіційної ходи.

Я киваю, хоча мої думки не затримуються на деталях цього дня.

— Коли все змінилося між Фінном та Ізабель? — запитую, хоча Прета, здається, для себе цю тему вже закрила.

— Що ти маєш на увазі? — обережно запитує вона.

— Як від бунту проти свого батька Фінн дійшов до рішення принести її в жертву? — я щосили намагаюся не дивитися їй в очі й лише через декілька секунд помічаю, що Прета мовчить. Підвівши голову, бачу, що вона насуплено дивиться на мене, а в її погляді помітне щось схоже на розчарування. Мені стає соромно, та я не відмовляюся від свого запитання.

— Деякі історії ти маєш почути від Фінна, — каже вона. — Але можу запевнити тебе: хай що ти відчуваєш до Фінна, не відкидай ці почуття через те, що, як тобі здається, ти знаєш про нього. Поговори з ним.

Я важко ковтаю; від сорому моя шкіра видається мені надто гарячою й напруженою.

— Байдуже, що я відчуваю або які відповіді він може мені дати, — тихо зізнаюся. — Я не повинна нікому довіряти. Більше нікому.

Прета мовчки закінчує з моїм волоссям. І навіть тоді вона чекає, поки я погляну їй у вічі.

— Ніколи не запитувала себе, чому Фінн не намагався зблизитися з тобою тієї ночі, коли ти була під наркотиками?

Жар від сорому на моїх щоках перетворюється на жар від жаху, коли я згадую ту ніч. Душ. Мої благання.

— Бо він знав, що я сказала би «ні», — відповідаю.

Прета дарує мені сумну усмішку, яка, здається, говорить, що вона розуміє мене краще, ніж я себе.

— Сумніваюсь, що це правда.

— Але саме так би й відбулося. Я хотіла Себастіана.

От тільки я хотіла, щоби Себастіан був чоловіком, яким я його вважала. Чоловіком, головним для якого було мене захищати, а не обманом позбавляти корони.

— Що ж, ти його отримала, — обличчя Прети кривиться від роздратування.

— Не вдавай, ніби причини, з яких Фінн хотів мене, були більш благородними, ніж у Себастіана, — гарчу я. — Вони прагнули того самого, й досі цього прагнуть.

— Спершу так і було. Ти здавалася лише гарненькою дівчиною, яка мала те, що потрібно Фіннові, — зітхнувши, Прета відходить назад і оглядає мене, оцінюючи свою роботу. — Потім ти стала кимось іншим.

— Ким?

— Моєю подругою, зокрема, — каже Прета. — І як подруга я поділюся з тобою дечим. Коли мої батьки дізналися про нас із Амірою і відіслали мене, я була розбита й розлючена. Я була готова провести життя в політичному шлюбі, коли моє серце назавжди належатиме іншій. Я не була готова до Вексія. Ніколи не уявляла, що зможу так покохати двох — романтично, безмежно й одночасно. Мої почуття до когось із них завжди відчувалися ніби зрада іншого, але ніколи не применшували одне одного.

Думаю про те, як примудрилася закохатися у двох принців-фейрі — романтично, безмежно й одночасно.

Однак, на відміну від Прети, я не можу довіряти жодному з них.

Коли ми спускаємося, у вікно монотонно барабанить дощ. Я визираю на вулицю й бачу Фінна, Кейна та Джуліану. З ними інші фейрі, яких не впізнаю. Вони стоять і розмовляють під дощем. Ніхто, здається, анітрохи не переймається тим, що волога просочила їхній одяг, а краплі дощу котяться по обличчях.

Прета відчиняє мені двері та підштовхує на ґанок.

— А тоді він сказав, що буде… — помітивши мене, Фінн уривається посеред речення. Його погляд ковзає по мені, від коротких рудих кучерів, які Прета заколола, відкривши моє обличчя, аж до подолу червоної сукні, що підмітає мокре каміння ґанку. Коли наші погляди зустрічаються, він урочисто усміхається.

— Доброго ранку, принцесо. Як завжди, абсолютно приголомшлива.

Від цих слів усередині мене все перевертається, навіть попри усвідомлення — вони більше для натовпу, який чекає тут, ніж для мене. Усупереч цьому, глибоко в душі я відчайдушно хочу їм повірити.

Фінн ступає крок уперед і бере мою руку, виводячи мене з-під дашка під дощ.

— Готова до нашого сходження на гору?

— Ми змокнемо вщент, — кажу, здіймаючи обличчя до неба. Загалом я не заперечувала, але раптова думка про спільний похід у гори під дощем, коли ми вдаємо із себе пару, змушує мене почуватися надто вразливою — так, ніби вода може змити рештки моєї сили волі. Може, це смішно після минулої ночі, але принаймні тоді за нами ніхто не спостерігав, ніхто не намагався зрозуміти наші почуття одне до одного.

Джуліана ступає вперед. Вона одягнена в сяйливу жовто-золотаву сукню, яка нагадує мені сонячне світло. В її волосся, підколоте на потилиці, вплетені чорнобривці. Мені соромно, але я задоволено помічаю, що одне пасмо її кучерів набагато коротше за решту.

— Лагідний дощ під час Лунасталії вважається благословенням від Луга, — каже вона, вручаючи Фінну кошик із квітами, який він приймає без відповіді.

Фінн бере жменю квітів із кошика, опускає його на ґанок і підходить до мене.

— Можна? — запитує, поправляючи двома пальцями кучері, що не захотіли підкоритися шпилькам.

— Це така традиція, — шепоче Прета за моєю спиною. — Дозволити партнеру вплести квіти у твоє волосся. Ти маєш нести їх до вершини гори, а тоді закопаєш біля свого намету.

— Існує повір’я, — пояснює рогатий чоловік, якого я раніше не зустрічала, — що, закопуючи квіти біля порогу місця, де ви ділитимете ложе, ви просите богів благословити вас родючістю і здоровою вагітністю.

Мої очі широко розплющуються, і полум’я збентеження лиже щоки. Очі Фінна танцюють від задоволення, коли зустрічаються з моїми. Я ладна вихопити квіти просто з його рук і запитати, що він собі думав, але не можу, бо всі ці фейрі дивляться на нас.

— Дозволиш? — перепитує Фінн, підходячи ще ближче.

Киваю, не знаючи, що ще можу зробити. Не схоже, що від цього ритуалу є ризик завагітніти, тож я погоджуюся, і Фінн одну за одною вплітає квіти в моє волосся.

Повітря прохолодне від дощу, але тіло Фінна тепле. Його великі пальці, такі ніжні, заспокоюють мене, доки він підколює шпильками мініатюрні бутони троянд і хризантем, створюючи з них корону на моїй голові.

— Гарно, — відзначає Прета, коли Фінн відходить.

— Справді гарно, — погоджується Джуліана. Цікаво, чи помітив ще хтось несхвалення в її тоні?

Кейн пирхає й киває:

— Здається, наш принц нарешті знайшов те, що йому справді добре вдається.

Затамувавши подих, Фінн гладить моє підборіддя.

— З нею це легко, — каже він й одразу відходить.

Проте щойно його рука відпускає мене, я прагну, щоб вона повернулася.