Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

— Ви впевнені, що я не можу для вас зробити ще чогось? — запитує Голлі, наливаючи мені другу чашку кави. Варто попросити її не давати мені більше кави. Я тепер до кінця дня буду занадто схвильована. Проте краще так, ніж спати на ходу.

Коли вчора Бейккен повернув мене до кімнати, я була ніби не при собі. Попри те що думки шарпались у сотні різних напрямків, я змусила себе лягти в ліжко й заснула, щойно моя голова торкнулася подушки. Прокинулася лише вранці, коли мене охопив такий сильний напад гніву і зради, аж я підхопилася з ліжка, готова до бою. Тільки тоді зрозуміла, що відчуваю емоції Себастіана, а не свої.

У двері тихо постукали, й Голлі кинулася відчиняти, перш ніж я вийшла з-за столика, на якому вона подавала сніданок.

— Ваша величносте, — звертається Голлі, схиляючись у низькому реверансі. — Доброго ранку. Що я можу для вас зробити?

— Доброго ранку, Голлі, — відповідає Міша, киваючи головою на знак привітання. Він одягнений у шкіряні штани та вільну білу туніку, на спині видніється один-єдиний меч. На його плечі сидить Шторм. — Я прийшов поговорити з Абріеллою. Чи могла б ти залишити нас наодинці, будь ласка?

Ще один реверанс.

— Звичайно, Ваша величносте. Я буду в коридорі, якщо вам щось знадобиться.

— Дякую. — Міша дивиться їй услід, тихо зачиняє за нею двері та повертається до мене. — Добре спала?

— Як убита. — Дозволяю собі зробити ще один ковток кави й відставляю чашку. — Ти казав, що коли я відпочину, навчиш мене блокувати зв’язок.

Міша киває.

— Ти впевнена, що в тебе вистачить на це сил?

— Я хочу з’ясувати.

— Це складно, і зазвичай якщо зв’язок укладено щиро, ніхто й ніколи не захоче його блокувати.

— Ніколи? — перепитую я. Важко уявити, що хтось завжди прагне знати, як почувається інший. Я часто хочу приховати свої емоції й не хизуватися ними.

Міша стинає плечима.

— Це зв’язок на рівні душі, на все життя. Власне, основний його сенс у тому, що він назавжди. Насправді є пари, яким самого лише зв’язку недостатньо.

— Чого ще вони хочуть? — не намагаюся приховати жах у своєму голосі.

— Вони хочуть вічності. Обіцянки, що зв’язок ніколи не розірветься, і їм не доведеться жити одне без одного. Ці пари вирушають до Крижаної річки під Гоблінськими горами й занурюються разом у її води, зв’язуючи свої життя навіки.

— Але навіщо?

Міша кепкує:

— А тебе не назвеш романтичною.

— Тобі ніколи не хочеться побути наодинці?

Він вигинає брови.

— Якщо я хочу побути наодинці, я можу побути наодинці. Хитаю головою. Він не розуміє, про що я.

— Хочеш сказати, ти проживаєш кожен день, повністю усвідомлюючи почуття Аміри?

Його вічно весела усмішка зникає.

— Чому ти вирішила, що я зв’язаний з Амірою?

Он воно що. Он воно що.

— Вона твоя дружина. І я подумала…

— Наш шлюб був із політичних міркувань, а не з кохання, — пояснює він. — Аміра мала стати моєю дружиною. І хоч більшість вважає, що ми уклали шлюбний зв’язок через традицію подружжя правителів у моєму Дворі, насправді в цьому не було необхідності. Я не зацікавлений у тому, щоб змушувати свою наречену брати участь у чомусь аж такому інтимному.

Я ковтаю клубок, що підступив до горла, й дивлюся собі під ноги. Так легко думати, що Прета програла в їхніх заплутаних стосунках. Вона була закохана в дівчину, заручену з її братом, і коли батьки довідалися про це, то відіслали Прету геть. Однак я ніколи не замислювалася, що відчував Міша, одружуючись із тією, яка не любила свого нареченого, а хотіла його сестру.

— Вибач, — кажу я, але, коли підводжу очі, на його обличчі знову сяють веселощі.

— За що?

— Я просто… Вся ця ситуація. Мені шкода, що ти не зміг одружитися з тією, яку кохаєш.

— Я кохаю її, Абріелло, — він наливає собі в чашку кави. — Можливо, не так, як чоловіки люблять своїх дружин у вашому світі, але вона дорога мені. Вона мій найкращий друг, як ви, люди, кажете.

— У вас будуть діти? — це запитання вилітає з мого рота, перш ніж я встигаю прикусити язика. Я переходжу межу. Майже непристойно ставити таке особисте запитання, та й це зовсім не моя справа.

— Аміра має коханок. — Міша стинає плечима. — Я теж. Можливо, колись ми будемо благословенні дитиною, а як ні, то в моєму роду є багато інших фейрі, котрі можуть стати повноправними правителями.

Вони обоє мають коханців, але не одне одного? Я зайшла задалеко, тому не наважуюся запитати. Навряд це щось змінить для Прети, навіть якщо я хочу, щоб моя подруга була з коханою.

Подруга? Вона досі моя подруга? Навіть зараз?

— Хай що там було, гадаю, моя сестра вважає тебе своєю подругою, — каже Міша, сумовито всміхаючись. — Тобі тільки треба вирішити, чи дозволиш ти їй бути подругою для тебе.

Я стискаю зуби, але замість вилаяти Мішу за те, що знову читає мої думки, лише хитаю головою.

— Розкажи мені, як блокувати Себастіана.

Він зітхає, і я замислююсь, чи не сподівався він вмовити мене знову довіритися його сестрі.

— Я намагаюся вигадати найзручніший спосіб для тебе. — Він прикладає вказівний палець до губ. — Як щодо цього? Я хочу, щоб ти подумала про різницю між життям смертної й безсмертної.

— Різницю? — запитую я.

— Мені важко зрозуміти, що це означає для тебе. Зрештою, ти мала силу ще до того, як стала безсмертною. Але навіть якщо так, твій зв’язок із цією магією тепер змінився, правда ж?

Я киваю.

— Повністю.

Коли я зверталася до своєї магії раніше, то зазвичай це був свідомий вибір. Рішення. Тепер вона просто є. Постійно. Тепер це схоже на те, що я маю свідомо обирати не користуватися нею.

— Розкажи мені про це, — просить Міша.

Я знизую плечима.

— Ця сила, вона просто є.

— Опиши її. Як це відчувалося досі? Невже її раніше не було?

— Це так, ніби магія зараз просто переді мною. Витає навколо мене постійно. Мені не треба шукати її, не треба навіть розплющувати очей, щоб знати, що вона поруч. Раніше її використання нагадувало… — намагаюся вигадати, як це пояснити. — Однаково, що дивитися на щось просто перед собою, а тоді дивитися на це крізь брудне вікно.

Очі Міші спалахують.

— Чудово. Я можу з таким працювати.

— Що це має означати?

Він задивляється вдалечінь, наче в нас є весь час у світі.

— Що ми використаємо образи твоєї уяви, щоби поставити стіну між тобою і твоїм принцом. Тобі просто треба подумати про те «брудне вікно», як ти це називаєш. Уяви таке вікно й затемни скло. А тепер уяви, що воно не між тобою і твоєю магією, а між тобою й емоціями Себастіана.

Я хитаю головою.

— Вони всередині мене, — кажу, притискаючи руку до грудей. — Я відчуваю їх так, ніби вони мої.

— Заплющ очі, — каже Міша, і я неохоче підкоряюся. — Що він відчуває зараз?

Це не так просто. Його емоції змішуються з моїми, створюючи безлад у голові, змушуючи мене почуватися спустошеною і виснаженою.

— Ш-ш-ш-ш. Зосередься.

Я повільно видихаю й зосереджуюся на почуттях, які ігнорувала, відколи втекла із Золотого палацу. Що я відчуваю. Що він відчуває.

— Йому сумно, і він… стурбований. Його щось дуже непокоїть.

Ще він сповнений надії. Сподівається, що команда, яку він зібрав сьогодні вранці, успішно з усім впорається, і він зможе повернути мою довіру.

Кидаю погляд на Мішу, хвилюючись, раптом він читає мої думки і знає, що я відвідувала Себастіана минулої ночі. Проте Міша, здається, занурений у власні роздуми.

— Гаразд, — погоджується він. — Тепер заплющ очі та слідуй за цими емоціями. Ти відчуваєш їх усередині себе. Простеж їх аж до кореня, ніби йдеш за ниткою, яка заплуталася у твоїх грудях. Я хочу, щоб ти знайшла кінець цієї нитки й повільно за нього потягнула. Сантиметр за сантиметром.

— Я тягну за смуток, поволі-поволі.

— Продовжуй тягнути, — веде далі Міша, — аж доки вся уявна нитка опиниться на твоїй долоні.

Сум відривається від мене, наче кіт втягує кігті, якими вчепився в мою шкіру, і я розплющую очі.

— Спрацювало.

— Заплющ очі, — повторює Міша. — Закінчуй.

Я роблю, як мені наказано: тягну за рештки смутку, ніби фізично витягую його з грудей. На зміну печалі приходить полегшення, а також нагадування про те, яка я насправді самотня. Здається, почуття Себастіана тримали мою самотність віддалік, і тепер вона повертається, як старий непроханий сусід. Однак я продовжую, роблю те саме з тривогою Себастіана, з тією нестерпною мукою, на яку вона перетворилася. Цього разу важче, але я тягну далі, аж доки уявний кінець нитки опиняється в моїх руках.

— Добре. — Міша, здається, відчуває, що я завершила. — Тепер поклади ці почуття по інший бік вікна.

Я розплющую очі знову, і він каже:

— Зосередься. Це твій розум. Ти вирішуєш, що увійде, а що залишиться ззовні. Перенеси Себастіанові почуття по той бік темного вікна, де їм і місце.

Зосередившись, я розкриваю темне вікно й викидаю в нього клубки ниток. Тієї миті, як я, грюкнувши, зачиняю його, моє тіло відчуває полегшення. Я розплющую очі й усміхаюся, але знову відчуваю Себастіана в мені. Його тривога і смуток повертаються з тією самою силою, що й раніше.

Я хитаю головою.

— Нічого не виходить.

— Ти не зосереджуєшся, спробуй ще, — наполягає Міша.

Я заплющую очі та повторюю кожен крок. Уявляю клубки ниток і темне вікно. Цього разу, коли ми роз’єднуємось, я стараюся не втрачати пильності, але щойно розплющую очі, емоції Себастіана знову займають місце поруч із моїми.

— Ти намагаєшся все спростити, — пояснює Міша. — Припини думати про зв’язок як про щось пластичне й почни сприймати його як щось непорушне. Зв’язок існує, подобається це тобі чи ні. Ти просто запинаєш важку завісу, щоб важче було бачити по той бік. Спробуй ще раз.

Я пробую. Ще раз. І ще. Уявляю затемнене вікно, що перетворюється на повітря. Інколи від того, як сильно я зосереджуюся, скло в ньому тріскається.

— Чим ти затемнюєш вікно? — запитує Міша, походжаючи переді мною. З його вигляду зрозуміло: він думав, що це невелике тренування буде легшим.

Я знизую плечима.

— Замальовую чорною фарбою.

Він зупиняється й повертається до мене, усміхаючись.

— Не фарбою. Ніччю. Постав свої тіні — найглибші, найтемніші, які тільки маєш, — між тобою і твоїм принцом.

Я виснажена й майже тремчу від того, скільки ментальної енергії знадобиться для ще однієї спроби, але роблю все знову. Цього разу, коли розплющую очі, щит витримує. Емоції Себастіана досі в мені. Однак тепер вони приглушені, віддалені. Я можу розвіяти темряву, відчинити вікно й забрати їх або ж залишити по той бік.

Полегшено видихаю.

— Працює.

— Поки що, — уточнює Міша, і я суплюсь. — Тобі знадобиться практика, якщо хочеш стати витривалішою. Будь терплячою до себе.

Я знизую плечима.

— У мене немає нічого, крім часу.

Міша дарує мені широку усмішку:

— Молодець, принцесо. Не сподівайся, що це коли-небудь повністю знищить твій зв’язок. Коли станеш сильнішою, твій щит поступово покращиться, але під час дуже емоційних, напружених або болісних ситуацій блокувати зв’язок буде важко.

Я киваю.

— Розумію. — Перевівши подих, запитую: — А чи спрацює це, щоб заблокувати тебе?

Міша сміється.

— Спрацює. Але знову ж таки — потрібна практика. Будь терплячою і пам’ятай: навіть заблокувавши мене, ти однаково зможеш скористатися моїм моторошним даром, коли захочеш поспілкуватися.

— Навіть якщо я тебе заблокую? Як?

Він задумливо вивчає стелю.

— Думай про це так: ми з тобою об’єдналися, і я вирішив додати частину своєї ментальної енергії до тебе. Тепер ти можеш нею користуватися. Спробуй уявити між нами вузький енергетичний тунель, який дозволяє мені говорити у твоїй свідомості.

Я зосереджуюся й уявляю тунель.

«Ось так?» — подумки запитую.

Міша усміхається.

«Саме так. Молодець. А тепер вимкни мене».

Докладаю зусиль, щоби подумки сховатися за стіною ночі.

«Цього достатньо, щоб твої думки не накинулися на мене, коли я займаюся своїми справами, але недостатньо, щоб тримати мене осторонь».

Я серджусь, і його губи сіпаються, ніби він намагається стримати усмішку.

— Продовжуй працювати, — каже він. — Це м’яз, як і все інше.

— Я не хочу, щоб хтось був у моїй голові без моєї згоди.

— Тоді тренуйся. Щодня. Тренуй свій розум, як тренуєш своє тіло, — і станеш сильнішою.

Відчуваю провину, але маю запитати:

— Коли я стану сильнішою, ментальний щит працюватиме в поселенні з емоціями дітей?

Міша розводить руками.

— Не можу сказати. Я не знаю, як це — відчувати емоції цілого Двору.

Я прикушую нижню губу.

Коли він так каже, це звучить надто масштабно. Надто важливо.

Я знову запитую себе, яким був король Оберон. Так, він любив мою матір і врятував мене від неминучої смерті, що схоже на гарний та добрий вчинок. Однак передати мені корону та її силу було нерозважливо й безвідповідально. Він попередив мою матір, що за це доведеться заплатити. Цікаво, чи знали вони, що ця ціна буде значно більшою, ніж його життя? Що його акт любові загрожуватиме всьому його королівству?

Важко засуджувати короля за його вибір, якщо він причина, чому я досі дихаю, та все ж…

Міша бере мою руку й підносить до своїх губ. Він ніжно цілує її, так само, як і минулої ночі, коли привів мене до моєї кімнати.

— Знаєш про це чи ні, але ти — справжній дар для того Двору. Годі думати про себе як про прокляття.

* * *

На наступні два тижні я поринаю в приємну рутину справ на землях Диких фейрі. Вранці допомагаю в школі в поселенні Немилостивих, часом підсобляю в лазареті, а тоді повертаюся на гору. Вечорами вечеряю з Мішею та Амірою — іноді з обома, іноді з ним або нею. Решту часу я досліджую територію замку, катаюся на Двозорі або читаю в бібліотеці. Я досі не в змозі боротися з емоціями, які переповнюють мене, коли свідомо не захищаюся від Себастіана. Проте я старанно тренуюся, щоб відгородитися від нього, і намагаюсь ігнорувати самотність, яка переслідує мене, щойно вдається заблокувати його почуття.

Міша хвалить, що я вчуся швидше, ніж він очікував, і навіть можу довгенько блокувати його.

Сплю більше, ніж будь-коли в житті, — понад дванадцять годин уночі й частенько дрімаю вдень. Міша каже, це тому, що я досі оговтуюся від трансформації, і з часом усе налагодиться. Хоча я не проти поспати. У забутті ховаюся від думок.

Іноді в мої сни приходить Ларк. Вона дивиться на мене сяйливими сріблястими очима й кличе, щоб я поспішала додому. Принаймні я думаю, що це вона. Може, це лише моя підсвідомість показує щось заспокійливе. Коли ж у моїх снах з’являється Себастіан або Фінн, я проганяю їх.

Бібліотека стала моїм улюбленим місцем у Скелястому замку. Це кругла кімната зі скляною стелею, крізь яку ллється природне світло, та шестиметровими стінами, заставленими книжками. Посеред кола зі стелажів достатньо місця для роботи й відпочинку. Великі столи, дивани з пуфами й крісла затишно розставлені один навпроти одного. Найбільше я люблю бути тут уночі: лежати з розгорнутою книжкою на грудях та дивитися на зорі — є щось у цьому заспокійливе. Проте сьогодні насолоджуюся теплом сонячного світла, що ллється сюди.

— Чому я знав, що знайду тебе тут? — запитує Міша, зайшовши крізь арку з коридору.

— Тому що тут я проводжу найбільше часу?

— Точно. Саме тому, — усміхаючись, він сідає в крісло навпроти. — Як почуваєшся?

Знизую плечима. Психічно й фізично мені щодня краще, але моє серце ще не оговталося від усього, що я пережила цього літа. Я тужу за сестрою, сумую за Себастіаном, і хоча Міша й Аміра виявилися чудовою компанією, мені самотньо.

— Я… добре.

Міша дивиться на мене співчутливо. Чи то завдяки читанню моїх думок, а чи звичайній логіці, він знає, що я брешу.

— Минуло всього декілька тижнів. Навіть серцю фейрі потрібен час, щоб загоїтись.

Я видихаю і змінюю тему:

— А ти як?

— Усе добре. У мене є новини. — Він дістає з кишені листа і простягає мені. — Мій гоблін зміг доставити листа твоїй сестрі — і вона надіслала відповідь. Він сказав, що з дівчиною все гаразд. Удень шиє сукні, а вечорами няньчиться з дитиною. Вона має щасливий і здоровий вигляд.

Моє серце стискається, коли торкаюся ніжно-рожевої печатки на конверті. Я дуже сумую за Джас, але не наважуюся розповісти їй про свою трансформацію. Я обмежилася простим повідомленням, що в мене все добре, що мені бракує її й що я сподіваюсь якось навідатися — все це чистісінька правда, — а тоді зосередилася на питаннях про її добробут. Зараз я нестерпно хочу розпечатати лист і побачити її слова, її почерк, але почекаю, поки залишуся наодинці.

— У мене є й інші новини, — продовжує Міша. — Прета повідомила, що вона, Фінн і його люди прибули на мої землі. Вони прямують до палацу й мають бути тут завтра зранку.

Я застигаю від згадки про тих, кого колись вважала друзями. Ось вам і безпечний сховок.

— Що привело їх сюди? Я думала, у Фінна є війська в горах і прихильники в Немилостивому Дворі, які радо дадуть йому притулок.

Міша киває.

— Так і є. Але вони прибудуть не за цим. Нам треба розробити план дій на випадок атаки королеви.

— Ти впевнений, що це станеться?

— Помітили її солдатів, коли ті прямували на схід через Гоблінські гори.

— То Фінн прийде просити твоєї допомоги? І… ти її надаси?

Міша здіймає брови.

— Я колись давав тобі привід подумати, що хочу дозволити цій монстриці мати ще більше влади?

— Ні, але…

— Навіть якби мені було байдуже до звірств, що вона вчинила за своє коротке життя, у мене є свій народ, про який треба дбати. Королева не задовольниться розширенням своїх територій по інший бік Гоблінських гір. Вона захоче приєднати весь Двір Немилостивих до своїх володінь. А якщо це станеться, мої землі будуть наступними. Мій обов’язок як короля — захищати Диких фейрі, й мій обов’язок як фейрі — зробити все можливе, щоб не дозволити королеві отримати ще більше влади. І я планую це виконати, Абріелло, з твоєю допомогою чи без, із союзом Двору Немилостивих чи без нього.

Я серйознішаю.

— Я думала, ти вже уклав союз із Фінном.

Міша вигинає темну брову.

— Із Фінном так, але, з’ясувалося, він контролює Двір Тіней не більше, ніж Мордей із могили.

Ось навіщо я Міші. Коли я приїхала сюди, не могла навіть уявити, що стану на бік іншого представника королівської родини фейрі. Однак після того, як я дізналася більше про королеву, побачила її табори й поселення Міші та почула нажахані крики хлопчика, якого вона відправила в ті печери, усе змінилося.

— Вони не знають, що ти досі тут, — каже Міша. — Хоча підозрюють. Вони 6 узагалі нічого не дізналися, якби Себастіан не звинуватив Фінна, що той привіз тебе сюди. Що буде далі — залежить тільки від тебе. Якщо хочеш, можеш долучатися до наших зустрічей, слухати, що вони знають, і допомагати складати план. Або, якщо ти ще не готова брати участь у наших обговореннях, я можу тебе тимчасово сховати. Думаю, ти можеш стати важливою частиною наших зустрічей — не лише завдяки твоїй силі, а й завдяки твоєму особливому погляду на все. Проте це твій вибір. У будь-якому разі Фінн та інші навряд чи залишаться надовго. Наближається свято Лунасталії, й уперше за двадцять років Фінн зможе відсвяткувати його на батьківщині.

— Навіщо? — запитую я.

Міша запитально вигинає брову.

— Навіщо що? Боюсь, я не розумію запитання. Маю визнати, твій щит сьогодні працює досить добре.

Приймаю комплімент з усмішкою.

— Навіщо ти даєш мені цей вибір? Минуло два тижні, відколи ти зізнався, що хочеш, щоб я допомогла Себастіану і Фінну об’єднатись, а я ще ні на що не погодилася. Чому ти такий добрий до мене? Чому обманюєш сестру і союзників заради мене?

— А, ти про це, — зітхнувши, він відкидається на спинку крісла. Навіть розвалившись на пухких подушках, він примудряється мати королівський вигляд. Міша так довго мовчить, що я думаю, він уже не відповість, та нарешті говорить: — Мені потрібен союз із тобою не менше, ніж із Фінном. Не знаю планів королеви, але все, що посилює її владу, шкодить моему королівству. Мені потрібні союзники, які битимуться проти неї. Байдуже, будеш ти готова зараз або через декілька місяців до цієї боротьби, мені відомо, що ти станеш її частиною.

Я схиляю голову набік і вивчаю його.

— І звідки тобі це відомо? Ти ж мене ледве знаєш.

— Як ти й сказала, у всіх нас є свої мотиви, — Міша дарує мені лагідну усмішку. — І не забувай, що я міг читати твої думки в перші дні перебування тут.

— І зараз іноді можеш, — кажу я. Ми обоє знаємо, що я тільки вчуся і ще не така вправна в захисті.

— І зараз іноді можу, — зізнається він, стинаючи плечима. — Це не тотожне зі знанням чийогось серця, але є другою найкращою річчю, — з такими словами він встає з крісла. — Ти не мусиш вирішувати зараз. Можеш сказати мені вранці.

Міша віддаляється. Я вдивляюсь у слова своєї книги, але вони зливаються перед очима.

— Я вже вирішила, — кажу й обертаюся, щоби подивитися, чи він почув мене.

Міша зупиняється в арковому проході до бібліотеки й повільно повертається до мене.

— Не змушуйте мене чекати, принцесо.

— Я хочу бути на зустрічах.

— Навіть якщо це означає довіритися тим, хто колись обманув тебе? — Міша ховає руки в кишені. — Я не був певен, що ти зможеш пробачити Фінну.

— Фінн використав мене, але не він розбив мені серце.

Міша вигинає брову, і я готуюся до суперечки, але замість цього він каже:

— Доєднаєшся до мене за вечерею, щоб ми могли спланувати цю зустріч? Маю декілька ідей.

Я киваю й дивлюся, як він іде. Мені кортить розпечатати листа від Джас.

Читаючи, чую її голос у себе в голові, ніби вона говорить зі мною. Я відчуваю втіху й водночас біль, глибший за будь-яку тугу за домом.