Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Наше «святкове» сходження на гору скидається на безкінечне чалапання крізь болото й дощ. Добрий народ Старелії не дозволяє негоді зіпсувати святкування Лунасталії, тож ми рухаємося вперед. Холодний дощ періщить і пронизує тіло тисячами тонюсіньких голок. Доки ми підіймаємося, Фінн поводиться тихіше, ніж зазвичай. Він тримається поруч, але торкається мене, тільки щоб допомогти на особливо крутих схилах. Час від часу ловлю на собі його пильний погляд, ніби він намагається помітити в мені щось нове.

Я завжди вважала себе витривалою, але коли ми нарешті доходимо до вершини гори, мало не вию від полегшення. За тижні, проведені на землях Диких фейрі, у мене майже не було фізичних навантажень, тож я ледве встигаю за веселими засмаглими жителями Старелії. Можливо, замість допомагати в лазареті та школі, мені варто було працювати в полі.

Хтось простягає мені флягу з холодною водою, і я випиваю її одним духом, оглядаючи нашу локацію. Це не зовсім вершина гори, радше скелясте плато неподалік від неї. На ньому вже встановили десятки наметів, довкола яких снують слуги з їжею і дровами.

— Ваші намети готові, — оголошує фейрі перед тріскотливим багаттям. — Можете йти, коли забажаєте.

— Який із них наш? — запитую Фінна, намагаючись приховати втому в голосі.

— Кортить скоріше лишитися з ним наодинці? — запитує незнайомий фейрі. Його низький смішок змушує мене пошкодувати, що я не можу повернути час назад, щоб не поставити своє запитання. Хоча, гадаю, краще, щоб усі вони повірили, нібито ми з Фінном до нестями кохаємо одне одного, і не здогадалися, що моє бажання знайти наш намет більше пов’язане з тим, що я ледве стою на ногах, а не мрію якнайшвидше усамітнитися зі своїм принцом.

— Обіцяю, скоро тобі покажу. Але спершу присядь, — вмовляє Фінн, беручи мене за руку. Ідея посидіти звучить так чудово, що я охоче дозволяю йому відвести мене до лави біля багаття.

Однак не встигаю насолодитися жаром полум’я, як розумію, що всі фейрі, які підіймалися з нами на пагорб, збираються позаду Фінна й усміхаються, спостерігаючи за нами.

Фінн підморгує мені.

— Не рухайся, — командує він.

Наче я можу. Щойно я сіла, втома важезним тягарем впала на мої плечі.

Це не лише через фізичне виснаження, а ще й тому, що я довго не могла заснути вночі. Ні, тепер, коли я сіла, можливо, взагалі вже не зможу встати.

Фінн дістає з-під лави дві великі миски, повертається до вогню й наповнює їх водою із чорного металевого казанка. Підморгнувши мені, висипає подрібнені сухі квіти в одну з них, а в іншу виливає декілька крапель олії. Його рухи такі точні, що я розумію — це ритуал. Така сама частина традицій, як і квіти у волоссі. Натовп навколо багаття розростається, а разом із ним моє збентеження.

Фінн повертається до лави, ставить миски на землю й опускається на коліна поміж ними. Вода парує, і мені кортить занурити в неї свої зболілі ноги. Проте я чекаю, добре розуміючи, що за мною спостерігає безліч очей, тож я не можу схибити.

Фіннові руки ковзають під поділ моєї сукні, й у мене перехоплює подих. Він торкається гомілки й ковзає руками вгору. Навіть крізь шкіряні чоботи я відчуваю тепло його доторків.

— Для мене честь омити ноги моїй майбутній королеві, — м’яко каже він, доки його пальці розшнуровують чоботи під моєю спідницею. — Виявити повагу й довести свою готовність служити.

Мої щоки знову палають. Брати участь у цих ритуалах, коли насправді ми не пара, так неправильно. Я ж навіть не прагну посісти престол, лише хочу, щоб трон знайшов нового короля. Крім того, дотики Фінна здаються занадто інтимними. Він кладе руку мені на коліно, іншою знімає спочатку один мій чобіт, а тоді другий. Мені стає ніяково від того, як сильно це схоже на спокушання. Якби за нами не стежили декілька десятків пильних очей, я б, напевно, попросила його зупинитися.

Або навпаки — просила б не зупинятися…

Той факт, що я навіть не знаю, як би вчинила, змушує мої щоки палати ще яскравіше.

Фінн проводить мозолистими пальцями по моїй нозі. Дійшовши до середини стегна, він підводить голову й, не зводячи з мене очей, торкається пучкою краю панчохи, ніби його заворожує контраст між моєю шкірою й тонким шовком. Я не можу дихати.

— У чому проблема, Фінніане? — долинає звідкись зі сторони голос Джуліани. Мабуть, я так відволіклася на Фінна, що не помітила її. — Ти що, забув, як роздягати жінку?

Згадавши, що ми не самі, я збентежено заливаюся багрянцем, але Фінна, схоже, її коментар зовсім не зачіпає. Навіть не озирнувшись у її бік, він кладе долоню на мою ногу і проводить великим пальцем по внутрішній стороні стегна.

— Усе добре?

Добре? Коли він водить великим пальцем по моїй шкірі? Коли його руки так глибоко в мене під сукнею, що він може…

— Усе добре, — брешу я. «Добре» — не зовсім правильне слово. Я палаю від сорому. У мене все болить. Водночас хочу, щоб ми залишилися самі, й радію, що ми не наодинці.

Фінн ніжно запускає пальці під панчоху й повільно стягує її з моєї ноги. Потім швидко знімає другу, але цього разу, коли шукає край шовкової тканини, проводить пальцями набагато вище, ніж необхідно.

Я тремчу, і Фінн супиться.

— Коли вийде сонце, стане тепліше, — каже він, акуратно складаючи другу панчоху поверх першої. — Але обіцяю, коли ми закінчимо тут, на нас чекатиме гаряча ванна.

Ванна? Звучить чудово, але де вона? Ми будемо митися привселюдно?

— Мені треба готуватися до особливих традицій прийняття ванни?

Я хочу, щоб запитання прозвучало легковажно. Натомість виходить так, ніби я пропоную щось непристойне.

Фінн тільки підморгує у відповідь та опускає губку в одну з приготованих мисок із гарячою ароматною водою. Його руки прослизають назад під мою спідницю, він миє мої ступні й щиколотки, проводить губкою від пальців ніг до коліна, а тоді з іншого боку ноги вниз гомілкою. Я не ладна зрозуміти, чи навмисно він так чуттєво торкається мене, чи просто виконує ритуал. Напевно, річ у моїх думках, моїх бажаннях, які змушують кров у жилах закипати від кожного дотику. А може, винні в цьому слова, які він сказав учора в темряві: «Я хочу тебе всю».

Проте чи так це? Можливо, насправді йому потрібна лише сила Оберона й більш нічого? Однак переконати себе в цьому чомусь стає щораз складніше.

Коли Фінн стоїть переді мною на колінах, а його намилені руки ковзають угору й униз моєю шкірою під спідницею, важко думати розсудливо. Хоча останні підозри щодо нечестивості його мотивів розвіялися минулої ночі, коли він заснув, тримаючи мене за руку. Якщо я зараз намагаюся переконати себе у зворотному, то це лише відчайдушна спроба стриматися.

Я вже маю почуття до Фінна. Здається, надто легко закохатися в нього так сильно, щоби пірнути в це почуття з головою.

Хтось подає Фіннові рушник, і він витирає ним мої ноги, не зводячи з мене очей. Я тремчу, але вже не від холоду. Уявляю, що чекає на нас у наметі — у нашому наметі. Ванна, обіцяв він.

— Наступний крок, — каже Фінн, коли мої ноги повністю сухі, — квіти.

Він підводиться і починає витягувати з мого волосся бутони й опускати їх у миску з водою та сухими травами, якими омивав мені ноги. Витягнувши останню квітку, передає миску рогатому фейрі й підхоплює мене на руки.

Я скрикую й обіймаю його за шию. Фінн усміхається, натовп радіє.

— Це справді необхідно? — шепочу я йому на вухо.

— Розслабся й отримуй задоволення, принцесо. Така традиція.

Він проносить мене навколо багаття, тоді йде до великого намету, але зупиняється біля входу й не заносить мене всередину. Натомість повертається до рогатого фейрі, який чекає позаду нас із мискою, де плавають трави й квіти.

Рогатий фейрі схиляє голову й бурмоче декілька слів над водою, потім простягає миску нам.

— Зроби ласку, принцесо? — тихо каже Фінн.

Я вивільняю одну руку й забираю миску.

Фейрі усміхається й тягнеться за лопатою, що лежить поруч із наметом. Ґрунт м’який і пухкий. Копаючи, рогатий фейрі нашіптує щось незнайомою мені мовою.

Щойно яма сягає трохи більш ніж метр, фейрі відступає й опускається на коліно.

Я дивлюся на Фінна. Він має дуже урочистий вигляд.

— Тепер ти маєш вилити вміст миски в землю.

Фінн бере мене зручніше, щоб я могла приміритися, куди ллю. Щойно перевертаю миску, потужна хвиля енергії розливається моїм тілом. Фінн різко втягує повітря, і я розумію, що він теж це відчув.

— Хай благословлять боги вас, вашу королеву і ваших дітей, Ваша величносте, — проголошує фейрі, який досі стоїть навколішки.

— Дякую, Данніку, — каже Фінн. Він переступає яму з квітами й травами та входить у намет, дозволяючи завісі затулитися за ним.

Намет більший, ніж я очікувала. Він достатньо високий, щоб навіть Фінн міг стояти на повний зріст. У центрі на підлозі лежить велика подушка розміром з наше ліжко в маєтку

Джуліани, завалена м'якими ковдрами. У кутку — стілець, на ньому два стосики із чоловічим і жіночим одягом.

— Тепер можеш відпустити мене, — кажу Фіннові.

Він вивчає мене довгу напружену мить, аж здається, що ось-ось поцілує, але врешті опускає мене на ноги.

Фінн ступає крок назад, його дихання стає нерівним, і, втупивши погляд у долівку, каже:

— Мені потрібно поговорити з Мішею і Претою, переконатися, чи все готово для візиту до священного джерела сьогодні пообідді. Служниця приготує тобі гарячу ванну, а після того раджу поспати. Сьогодні на нас чекає дуже нелегка прогулянка по горах.

— Добре, — спокійно відповідаю. Відчуваю, що Фінн відсторонюється, і хочу, щоб він цього не робив. Раптом розумію, що моє серце так сильно розривається, що я не в змозі втримати його в грудях.

— Я не хочу Себастіана, — випалюю Фіннові.

Він рвучко підводить голову, його очі розширюються, ніби здивований цими словами.

Правду кажучи, я й сама здивована, але це не применшує їхньої правдивості.

— Просто ти натякав, і не раз, що я прагну якось відновити наші з ним стосунки.

— Я бачив, як ти його цілувала, — тихо відповідає Фінн. У його голосі немає осуду.

Я важко ковтаю.

— Це було помилкою. Він застав мене зненацька, і зв’язок зробив так, що…

Фінн заплющує очі, ніби це пояснення все тільки псує.

— Можу собі уявити, як зв’язок посилює всі відчуття. Я чув… — він зітхає і хитає головою. — Неважливо, чому ти поцілувала його й чи плануєш робити це знову. Хай чим я дорікав того дня або пізніше, це не моя справа.

— Може, й так, але я хотіла, щоб ти знав. Відколи я покинула Золотий палац, нічого не змінилося. Він двічі обдурив мене, Фінне. — Знизую плечима. — Сумніваюся, що після такого наші стосунки коли-небудь стануть як раніше. Навіть якби я цього хотіла.

Він нахиляє голову й пильно дивиться на мене.

— Чому б це?

Тому що він — не ти. Тому що я не можу припинити думати про наш поцілунок і про те, як ти втішав мене минулої ночі. Тому що, хоч зв’язок із Себастіаном посилює мої почуття до нього, вони ніколи не зрівняються з тим, що я відчуваю поруч із тобою.

Натомість я мовчу. Фінн відверто пояснив, чого хоче, зізнався у своїх мотивах і пріоритетах. Я йому подобаюся, так, і, можливо, він навіть розділив би зі мною ліжко. Проте він тут заради свого народу, а не заради мене, і з мого боку нечесно прагнути від нього чогось іншого.

— Я нікому не довіряю, — нарешті відповідаю.

Фінн киває й розвертається, щоби піти, але зупиняється, поклавши руку на завісу намету. Стоячи до мене спиною, він говорить:

— Ти знаєш, що можеш довіряти мені. Я розумію, моє слово мало для тебе важить, але це правда.

* * *

Я приймаю ванну, їм приготовані для нас хліб і сир, намагаюся подрімати, але щоразу, коли засинаю, чую якісь звуки біля намету й підхоплююся, думаючи, що то повернувся Фінн. Нам стільки потрібно обговорити. Я досі не зізналася, що шпигувала за ним і Джуліаною минулої ночі, й не запитала, що означає «споріднені».

Проте він не приходить. Замість нього повертається служниця, яка допомагала мені приймати ванну, й каже, що Фінн хоче, щоб я вдяглася для поїздки й зустрілася з ним у конюшні. Сьогодні вдень ми вирушимо до священного джерела і зробимо підношення Лугу, щоб жриця погодилася прийняти нас завтра.

Служниця допомагає мені вдягнути одну з кількох суконь, що були в наметі, коли ми прибули. Обираю червону, таку саму, в якій була вранці, але з товстішими рукавами й вищим вирізом.

Боюся знову йти під дощ, але, коли виходжу з намету, світить сонце. Цікаво, чи пошкодую я про важку сукню й додаткову пару шкарпеток?

Служниця проводить мене до конюшні. Я бачу Фінна, який стоїть біля Двозорі, й умить згадую, чому поняття «споріднений» звучить так знайомо.

Міша й Аміра розповідали, що Фіннів дідусь Кайрін був спорідненим із королевою Рією — останньою правителькою з роду Меб. Я не питала, що це означає, і припускала, що це назва своєрідної клятви, якою обмінялися королева та її коханий. Проте якщо Фінн думає, що ми можемо бути спорідненими, то йдеться про щось зовсім інше.

— Добре подрімала? — запитує Фінн.

— Так, дякую, — кажу й усміхаюся, щоби приховати брехню. Якщо зізнаюся, що весь цей час чекала, коли він доєднає-ться до мене, матиму жалюгідний вигляд.

— От і чудово. — Він туго затягує попругу на сідлі й поплескує Двозорю по боці. — 3 нами їдуть Прета й Кейн. Якщо поквапимося, будемо на місці через годину.

Прета й Кейн заскакують на коней. Я суплюся:

— А де твій кінь, Фінне?

Він усміхається мені й знову гладить Двозорю.

— Ми з тобою їдемо разом.

Я пирхаю:

— Жартуєш.

Фінн вигинає брову й переводить погляд на слугу, що виструнчився позаду мене. Ну звісно. Ми ж «наречені».

— Просто кажу, що я зовсім не проти їхати одна, — намагаюся говорити спокійно.

— Так безпечніше, — хитає головою Фінн. — Після того, що сталося в столиці, я не збираюся ризикувати.

— Нам пощастило, що нарешті визирнуло сонце, — радіє Прета, задивляючись у небо. — Здається, ніби знову настало літо.

Кейн виїжджає з конюшні й зупиняє свого коня поруч із нею.

— Певно, тобі треба було одягнути щось легше, — припускає він, оглядаючи мене.

Я знизую плечима:

— Зі мною все буде гаразд. Як спекотно може бути в горах?

* * *

До біса спекотно. Особливо в затісній сукні й поруч із гарячим тілом Фінна, який сидить на коні позаду мене. Сонце нещадно палить, доки ми здіймаємося гірськими стежками. Нарешті зупиняємося біля джерела, щоб зробити підношення Лугу. Я вся розчервонілася, спітніла та й загалом маю жалюгідний вигляд.

Моя людська натура хоче покепкувати з дурості простого ритуалу. Проте коли ми обходимо за годинниковою стрілкою навколо невеликого, обкладеного камінцями озерця на схилі гори, кидаючи у воду жмені зерна, я відчуваю, як магія тече крізь мене. Це відчуття таке саме вічне, як і нічне небо.

Коли ми закінчуємо, Прета просить, щоб ми поїхали й дали їй трохи часу побути на самоті.

Ми від'їжджаємо зовсім недалеко й зупиняємося на галявині.

— Почекаємо тут, — наказує Фінн, спішуючись. Допомагаючи мені спуститися з коня, він притискає мене до себе на декілька миттєвостей довше, ніж необхідно. Куточок його рота здіймається в усмішці, ніби він точно знає, як на мене впливає його близькість.

Я вириваюся з його рук і ступаю крок назад. Озираюся. Ми від’їхали досить далеко, щоб не бачити Прету, але могли її чути.

— Чому вона захотіла лишитися?

— Вона розвіяла прах Вексія навколо того джерела, — тихо пояснює Фінн. — Відтоді вона сюди не приїжджала.

Моє серце зіщулюється, відчуваючи глибину горя подруги.

— Ви впевнені, що нам не треба було залишитися з нею?

— Впевнені, — відповідає Кейн, вмощуючись на одну з повалених колод, розкладених колом. — Вона хоче побути сама. Дозволь їй.

Я наслідую його, але сідаю на землю перед колодою, щоби притулитися до неї спиною. Спека відібрала в мене забагато сил.

— З тобою все гаразд? — запитує Фінн. Уже втретє, відколи ми від'їхали від джерела.

— Так. Якось переживу цю спеку.

— Можеш зняти сукню, — шкіриться Кейн. — Ми не проти.

Я закочую очі.

— Яка ж ти свинюка.

— Не зважай на нього, — радить Фінн, промовисто зиркаючи на Кейна.

Той тільки стинає плечима:

— Їй же спекотно. Я просто намагаюся допомогти.

— Ця пора року тут дуже специфічна, — розповідає Фінн. — У цій частині Двору вранці може випасти сніг, а ввечері — потеплішати достатньо, щоб іти купатися.

— Це правда, — киває Кейн. — Єдине, що точно можна сказати про тутешню погоду, — це те, що вона непередбачувана.

— В Елорі приблизно так само, — кажу, згадуючи, якою мінливою буває погода наприкінці літа. Раптом заходжуся сміхом, пригадавши дещо: — А ви знали, що деякі люди звинувачують у раптовій і дивній зміні погоди вас?

Кейн хмикає.

— Звинувачувати фейрі? У тому, що в іншому світі щось змінюється? Якими могутніми вони нас вважають?

— А краще запитати, — додає Фінн, — навіщо нам викликати ранню хуртовину або спеку посеред зими у світі людей?

Знову сміюся: так багато того, що, здавалось, я знала про фейрі, виявилося неправдою. Однак потім моя усмішка зникає.

— А ще люди вірять, що Немилостиві фейрі злі й жорстокі, — кажу, хитаючи головою. — Але навіть Мордей не зможе зрівнятися в жорстокості з нібито доброзичливою Золотою королевою.

— Це не випадковість, — зітхає Кейн. Він відмахується від мухи, що дзижчить біля його обличчя. — Ще до того, як закрили портали, Милостиві підживлювали страх перед Немилостивими, щоб завоювати довіру людей.

— Королева Меб використовувала їхній страх у власних інтересах, утім, як і все інше, — додає Фінн.

— Меб була першою королевою фейрі? — цікавлюсь я.

Кейн відпиває з фляги й відкашлюється.

— Не зовсім, — хитає головою Фінн. — Але вона була першою королевою Тіней. Вона створила трон Тіней і дала притулок тим, кого Милостивий Двір намагався поневолити.

— Як їй вдалося створити власний Двір? — запитую.

— Цей світ був цілісним протягом тисячоліть, — каже Фінн. — Фейрія була єдиним королівством, яким правили один король і одна королева, але все змінилося, коли до влади прийшла Ґлоріана. Вона зробила те, чого до неї не робила жодна правителька: посіла трон, не вибравши перед цим чоловіка. Батьки передали їй корону та її силу й дозволили зійти на престол до того, як вона обрала короля, вірячи, що Ґлоріана ще не знайшла свого судженого. Насправді вона була закохана у двох фейрі — синів лорда, народжених від різних матерів. Діґлан народився від дружини лорда, а Фінніґан — від селянки, яка була коханкою його батька.

— Фінніґан? — запитую я. — Ще один Фінн? Тебе назвали на його честь?

Кейн підводить брову.

— А вона хвацько метикує.

— То він твій предок? — запитую я, ігноруючи Кейнові кпини.

— Не кревний, — оповідає Фінн, — але ти забігаєш наперед. Аегенда оповідає, що королева Ґлоріана любила їх обох і воліла б узагалі не обирати. Проте брати були ревнивими властолюбцями й зажадали, щоб вона обрала одного, який і сяде поруч із нею на троні. Традиція вимагала, щоб вона вибрала Діґлана, оскільки його матір була королівської крові й шляхетного походження, водночас Фінніґан — син селянки, бастард, якому довелося б виборювати повагу королівства. Але радники Ґлоріани побачили, як закипають ревнощі між братами. Вони сказали їй, що обирати когось одного дуже небезпечно й варто дозволити Діґлану і Фінніґану бути її супутниками, але трон розділити з кимось іншим. Радники запропонували їй безліч варіантів, і вона вирішила дослухатися, змусивши братів повірити, що будь-яка надія втрачена.

Я опускаю голову, сподіваючись приховати свої спаленілі щоки. Ось про що говорила Джуліана минулої ночі, сказавши, що востаннє, коли двоє братів закохалися в одну жінку, їхнє королівство розпалося.

Фінн продовжує:

— Мати Фінніґана хоч і була селянкою, але також була жрицею. Ніхто навіть не здогадувався, та вона була наймогутнішою жрицею в історії нашого роду. Зараз вона відома як Меб.

— Я думала, Меб була королевою, а не селянкою.

— Спочатку вона була селянкою, — втручається Кейн. — Вона була люблячою, але надміру дбайливою матір’ю Фінніґана, а тоді Двору, дарованого їй богами.

Фінн кидає на нього погляд.

— Кейне, ти забігаєш наперед.

— Королеву Ґлоріану переконали вибрати собі супутника, але не з-поміж братів, — нагадую я.

Фінн підбирає паличку й починає несвідомо ламати її на шматочки.

— Королева, можливо, обрала б собі якогось фейрі королівського походження, але дізналася, що вагітна від Фінніґана. У нашого виду дуже рідко народжуються діти, й Ґлоріана сприйняла це як знак богів, що вона має вийти заміж за Фінніґана. Він був у захваті, пара почала планувати весілля й церемонію зв’язування. Але вранці в день весілля її отруїли. Королева злягла і втратила дитину.

— О ні, — шепочу я. — Це жахливо.

— Діґлан потай нашепотів усім у королівському Дворі, навіть самій хворій королеві, що отруйником був її суджений. Діґлан переконував, що Фінніґан хотів заволодіти троном і силою королеви, щоб самому стати правителем.

— Але навіщо йому труїти її перед весіллям? — запитую я. — Якщо він справді прагнув влади, це абсолютно безглуздо.

— Почасти тому, що Діґланова брехня була дуже розумною, — переповідає Кейн. — Він стверджував, що Фінніґан мав намір отруїти королеву в їхню шлюбну ніч, але вона знайшла шоколад перед церемонією, зруйнувавши підступний план.

— Чомусь народ повірив у цю брехню, — підхоплює Фінн, — і зажадав, щоб Фінніґана повісили за зраду.

Кейн з огидою хитає головою:

— Він повторював, що невинний, аж поки його шия зламалася на ешафоті, та ніхто його не слухав.

— Меб була в розпачі, — продовжує Фінн. — В один тиждень вона втратила сина й онука і знала, що в цьому винен Діґлан. Вона надіслала до палацу повідомлення з попередженням, що наклала могутнє прокляття. Воно зруйнує королівство, якщо той, хто винен у смерті її сина, правитиме поруч із королевою Ґлоріаною. Проклинаючи королівство, вона прирекла його страждати від нескінченного дня, щоб лихі правителі ніколи не змогли приховати свої злодіяння під покровом ночі.

— Але Діґлан не розумів, якою могутньою була Меб, — додає Кейн. — Він відмахнувся від неї, простої селянки, й продовжив торувати собі шлях до Двору королеви.

— Наступні декілька місяців після страти Фінніґана, — повертається до оповіді Фінн, — королева Ґлоріана глибоко занурилася у своє горе й припинила виконувати обов’язки правительки. Діґлан перебрав це на себе, допомагаючи їй триматися на плаву, щоб народ не повстав проти недбалої королеви й не скинув її з трону. Минув час, і Ґлоріана погодилася вийти за нього заміж, хоча б із вдячності за те, що він зробив для її королівства, поки вона була надто змучена горем, щоб служити своєму народові.

— Проте прокляття Меб досі мало силу. Щойно Ґлоріана зв’язалася з Діґланом та розділила з ним трон, на королівство впало прокляття й настав нескінченний день. Солдати Діґлана вистежили Меб, схопили й відвезли в Гоблінські гори. Вони не могли ризикувати, вбивши її одразу, тому кинули стікати кров’ю в горах. Її кров разом зі сльозами утворили те, що ми тепер називаємо Крижаною річкою. Коли пролилася остання крапля крові Меб, її прокляття зникло, а в королівстві вперше за декілька тижнів настала ніч.

— Якщо вона померла, то як стала королевою? — не розумію я.

— Меб ніколи не хотіла правити, — каже Фінн, малюючи дві лінії на болотистому ґрунті. — Лише домогтися справедливості для свого незаслужено звинуваченого сина. Проте боги нагородили Меб за те, що вона відчувала таку глибоку любов у світі, де цього почуття так бракувало. Вони воскресили нашу Велику королеву й дали їй вибір. Вона могла обрати магію, зберегти своє безсмертне життя й володіти силою, наймогутнішою в історії нашого світу, передаючи її нащадкам. Або ж могла відмовитися від безсмертя й магії. Натомість боги створили б Двір Місяця, а їй дозволили би правити ним до кінця її смертного життя.

— Однак Меб була надто розумною, щоб обрати щось одне, — додає Кейн. — Вона хотіла й те, й інше. Так і вийшло.

— Але як? — запитую я.

— Вона переконала богів, що два Двори життєво необхідні для нашого світу, — розказує Кейн. — Змусила їх усвідомити: якщо дозволити Діґлану правити всім королівством, його лицемірство розповзеться, як хвороба. Боги побачили слушність її аргументів і розділили наш світ на ворожі Двори. Вони розкололи королівство навпіл, просто по центру Гоблінських гір, вздовж Крижаної річки.

Фінн киває.

— Так боги подарували їй Двір Місяця, який мав черпати силу з ночі, зірок і місяця. Для рівноваги дали її ворогові силу дня і сонця й нарекли його Двором Сонця.

— І це теж спрацювало, — каже Фінн. — Безліч фейрі покинули землі, зараз відомі як Немилостивий Двір. Вони присягнули на вірність Двору Сонця. Можливо, Меб і не мала б королівства, адже їй практично ніким було правити, але Діґлан виявився жорстоким королем. Він нищив кожного, хто нічого не міг йому запропонувати, вимагав десятину з бідних і змушував рабів будувати блискучий кришталевий палац. Усім, кого Діґлан вигнав зі свого Двору, Меб дала притулок. Усіх, кого він переслідував, вона врятувала.

— Ось чому її так любили, — висновую я. — Вона в прямому сенсі врятувала їх.

— Саме так, — киває головою Фінн. — А також завоювала серця й відданість багатьох інших фейрі. Були й ті, хто відмовився присягати комусь із правителів на вірність і втік на далекий захід — нині ці території відомі як землі Диких фейрі. Ті, хто лишився на землях Діґлана, назвалися Милостивими. Вони самі вигадали собі такий титул, щоби підкреслити, як сильно пишаються чеснотами прадавнього королівства, і вважали себе кращими за вигнанців. А позаяк на сході ніколи не правитимуть ті, в чиїх жилах тече кров першої королівської династії, Золоті фейрі обізвали їх Немилостивими й понавигадували історій про злу королеву та різну бридоту, що коїться в сусідньому Дворі.

— Але ті, хто жив на сході, прийняли цю назву, — веде далі Кейн. — Меб правила відступниками, мрійниками, бунтівниками й тими, для кого на першому місці стояли правда і честь. Вони не хотіли мати щось спільне з королем Діґланом і його брехнями та маніпуляціями. Вони були Немилостивими, Кращими за Милостивих, бо їхній королівський рід не заплямований кров’ю зрадника Діґлана.

Фінн киває. Схоже, вони знають цю легенду як свої п’ять пальців. Це частина їхньої історії. їхня спадщина.

— Милостиві як головний доказ нашої лихої вдачі наводили те, що ми черпаємо силу з темряви, — провадить далі Фінн. — Але вони не розуміють: ті, хто любить ніч, насолоджуються нею, бо вона так легко дозволяє нам знайти навіть найменші проблиски світла. Милостиві заперечують існування темряви, хоча сонце, якому вони поклоняються, відкидає тіні в усі кутки.

— Ось чому Немилостивим так важко бачити Себастіана в палаці, — тихо кажу я. — Ось чому Міша каже, що вони можуть ніколи його не прийняти. Тому що він нащадок Ґлоріани та Діґлана.

Фінн дивиться вдалечінь, на дерева, і киває.

— Двори не миряться між собою з моменту їхнього створення. І хоча із часом їхнє суперництво змінювалося, воно ніколи не вщухало. Милостиві були упередженими до жителів сходу й до королеви Меб. Вони вірили, ніби вона завоювала землю за допомогою темної магії. Вигадували історії про королеву Немилостивих та її жорстоких і злих підданих, хоча у Дворі королеви Ґлоріани було чимало жорстоких і злих фейрі.

— А тоді вони винищили рід Меб, — згадую історію, яку мені розповіли Міша й Аміра. — Вони вбили всіх її кревних нащадків, щоби позбавити тієї великої сили, якою боги наділили Меб, і знищити Двір Тіней.

Фінн важко ковтає клубок, що стоїть у горлі:

— Так, але наш Двір не занепав, як вони планували. Ми сильніші, ніж вони думають. Завдяки Великій королеві.

— Принаймні були, — бурмоче Кейн, — аж доки король Оберон вирішив спокусити принцесу Милостивих, щоб зруйнувати їхній Двір зсередини.

Я різко підводжу голову:

— Що? Я думала, він кохав її.

Кейн видає смішок, схожий на гавкіт.

— Думаєш, король Двору Місяця випадково покохав доньку свого найлютішого ворога і зробив їй дитинку?

— Я… — навіть не знаю, що думати. — Так розповідають. Фінн опускає голову.

— Велика війна фейрі не припинялася багато років. Арія була частиною плану мого батька. Він хотів зруйнувати Милостивий Двір зсередини, але не врахував, що її батьки замкнуть його у світі людей. Як і не врахував того, що його брат спробує вкрасти трон.

Він ніколи її не любив.

— О боги, — бурмочу я. — Принаймні тепер розумію, чому вона так злиться.

Ненавиджу це. Ненавиджу цю схожість між мною й Арією. Нас обох зрадили чоловіки, які, ми думали, нас кохали. І моїми, і її почуттями маніпулювали в політичних цілях. Ми обидві ображені й злі.

Фінн уважно спостерігає за мною, а я вдячна, як ніколи, що він не може прочитати мої жалюгідні думки.

— А боги не розгнівалися через те, що їх ошукали? — запитую я, хоча б для того, щоб відволіктися й припинити проводити паралелі між собою й мерзенною Золотою королевою. — Вони не зачаїли злобу на Меб? На її Двір?

— Ще і як, — каже Фінн. — Боги в усьому цінують баланс, тому вони створили вогняні й криваві самоцвіти, які, хоч і меншою мірою, уособлюють обидва вибори Меб. Вогняні підсилюють магію будь-якого фейрі, байдуже, Милостивого чи Немилостивого. Звісно, той, хто володіє ними, ніколи не дорівняється могутністю до Меб, але з їхньою допомогою може чинити великі й жахливі речі.

— Це ті самі вогняні самоцвіти, які використовують і зараз? Як той, що ношу я? — запитую, притискаючи руку до коштовного каменя між грудей.

Фінн киває.

— А що за криваві самоцвіти?

Обличчя Фінна серйознішає.

— Криваві самоцвіти були справжнім покаранням за обман Меб. Вони дають змогу вкрасти магію і безсмертя в тих, хто має Немилостиву кров, і спрямувати їхню силу деінде. Ці самоцвіти зробили Меб і весь її Двір вразливими. Адже дозволяють Милостивим красти нашу силу без будь-яких наслідків, на відміну від покарання для Двору Арії, коли вона прокляла наш народ.

Я насилу ковтаю.

— І ними користуються?

Кейн закочує очі.

— Хочеш спитати, чи є в нас чарівний камінець, який може знову зробити тебе смертною? Ні, Абріелло, немає. Меб знищила криваві самоцвіти, щоб їх не використовували проти неї чи її Двору.

Чекаю, коли мене охопить розчарування. Мій єдиний шанс знову стати смертною було втрачено за тисячі років до мого народження. Проте, можливо… можливо, мені не судилося зустріти смерть людиною. Може, я мала стати кимось іншим і знайти спосіб допомогти тим, кого експлуатували, як нас із Джас.

Я відчуваю на собі погляд Фінна й підводжу голову, щоби подивитися йому в очі. У них безліч запитань. Цікаво, він думає, що я мрію про кривавий самоцвіт для себе?

Нашу увагу привертає стукіт копит кам’янистою стежкою. Наближаючись до галявини, Прета натягує повіддя коня й одним плавним рухом спішується.

— Ви знайшли затінок, — каже вона, обмахуючись. — Я вкраду у вас шматочок.

Кейн робить ковток зі своєї фляги й витирає рот долонею.

— Думаю, нам потрібно повертатися.

— Не проти, якщо ми спочатку зробимо невелику перерву? — запитує Прета. Вона прив’язує коня до дерева поруч з іншими, падає на колоду й поправляє ліф сукні:

— Я перегрілася, і мені треба охолонути, інакше сьогодні ввечері буду нестерпною буркотухою.

— І чим це відрізнятиметься від твого звичного настрою? — запитує Кейн.

Прета люто зиркає на нього, потім переводить погляд на мене:

— Брі, ти ж не проти трохи почекати? Обіцяю, ми не запізнимося на свято.

Я стинаю плечима:

— Не проти. Якщо ми не зможемо зустрітися зі жрицею до завтра, немає приводу квапитися.

Насправді я зовсім не заперечую. Одна з причин — я не горю бажанням повертатися в сідло разом із Фінном і їхати кудись у таку спеку.

— У нас є ще декілька годин, — повідомляє Фінн. — Тож, якщо всі згодні, можемо не поспішати.

— Дякувати богам, — промовляє Прета, підіймаючи спідницю й розв’язуючи чоботи. — Клянуся, я просто тану. Беру назад усі свої скарги на ранковий холод.

Кейн махає рукою в бік дерев:

— Іди освіжися в озері. Водоспад аж звідси чутно.

Прета хитає головою:

— Я навіть не роздягатимуся. Ця спека зовсім мене втомила.

Водоспад? Схопившись на ноги, я повертаюся до лісу. Аж тремчу від самої думки про те, щоб зануритися в прохолодну воду. Часу в нас точно вдосталь.

Куди це ти зібралася? — запитує Кейн, підводячись.

Озираюся на нього і стискаю зуби, роздратована тим, що мені доводиться звітувати.

Ти сказав, що он там є озеро, — пояснюю, махнувши рукою. А через цю спеку від мене, певно, смердить так, ніби я не милася декілька днів. Тож я вирішила, що можна скористатися цим часом, щоб освіжитися.

Кейн помітно сердиться:

Якщо ти думаєш, що ми залишимо тебе одну після…

— Я піду з нею, — каже Фінн.