Ці плутані зв'язки

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Я прокидаюся від крику в коридорі. Мої очі каламутні, м’язи мляві зі сну. Тягнуся до Себастіана, хочу насолоджуватися його теплом і спокоєм якомога довше. Незабаром мені доведеться виповзти із цього ліжка і…

Я підхоплююсь.

Хтось кричить у коридорі, кличе покоївку й репетує про недбалість.

Крізь крихітне віконце пробивається місячне світло, заливаючи все навколо сріблястим сяйвом. Воно кличе мене, і варто лише заплющити очі — знову заколише.

Думки крутяться, плутаються, а тоді — клац! — і стають на місце. Я не в Золотому палаці з коханим, а в занедбаній таверні за день їзди на схід. Я не сплю поруч із Себастіаном, я тікаю від нього.

Вистрибую з ліжка, хапаю сумку, перекидаю через плече й нишком відчиняю двері.

У коридорі орк бубонить, лютує через свої мокрі штани й лупає очима на перекинуту склянку та калюжу води. Моя неоковирна пастка зробила свою справу.

Опустивши голову, щоби приховати усмішку, я повертаюся до сходів і йду до стайні. Ніч темна й беззоряна, хмари наповзають на місяць. У повітрі пахне дощем. Я проспала грозу, чи вона тільки наближається?

Моя кобила заіржала, побачивши мене. Я гладжу її по носі, воркую їй на вухо. Не зводячи очей із дверей заїжджого двору, закидаю на спину кобили сідло й застібаю ремені.

Орк вдирається в ніч і, шпортаючись, тупцяє до стайні. Я схиляю голову, намагаюсь залишитися непоміченою, поки він забирає свого дебелого коня. Орк сідає в сідло, ногами б'є тварину в боки й галопом мчить у ніч.

Я непомітно стежу, куди він поїхав, змушую себе порахувати до тридцяти й лише тоді застрибую верхи й рушаю в бік дороги. Чекаю, поки ми від’їдемо від стайні, щоб загорнути себе й кобилу в тінь, сховавши нас від тих, кого можемо зустріти на шляху.

Мої м’язи судомить на знак протесту, ніби вони намагаються нагадати, що вчора я задовго пробула в сідлі. Тих кількох годин, що мені вдалося поспати, не вистачило, щоби відновити сили, але доведеться обмежитися цим. Протираючи втомлені очі, я ігнорую біль, який підіймається від стегон по хребту й спускається аж до рук.

Коли стежка заходить у густий ліс, орк підносить ліхтар, щоб освітити шлях. Тримаючись подалі, дозволяю густій чорній ночі сповити мене, замаскувати, доки я обмірковую план.

Ми з Фінном змогли використати мою магію, щоб звільнити Джалека з в’язниці без вікон і дверей у Золотому палаці, ще до того як я випила зілля життя. Тепер, ставши фейрі, відчуваю, що моя сила бездонна, наче колодязь, який постійно наповнюється. Раніше мені потрібно було зосередитися, щоб знайти її, але тепер вона бринить на кінчиках моїх пальців. Відчувати її так природно, як дихати. Якщо вдасться пробратися до в’язниці, то зможу використати свій дар, щоби провести дітей крізь стіни в безпечну ніч. Я не ризикуватиму переводити багато дітлахів за раз, але повертатимуся стільки, скільки доведеться.

Ми їдемо майже пів години, нарешті стежка виходить із лісу та знову поринає в місячне світло. Вдалині лунають нерозбірливі крики, ніс лоскоче запах диму. Останній крутий підйом — і перед нами відкривається суцільний хаос. Голосно лаючись, орк зістрибує з коня й висмикує меч із піхов, перш ніж кинутися в бій. То тут, то там улоговиною спалахує вогонь, і фейрі всіх видів сахаються від нього врізнобіч. Деякі, вбрані в жовто-сірий однострій королівської гвардії, схопивши мотузки та сітки, ганяються за дітьми. Інші розмахують мечами та ножами, рубаючи вартових у формі.

Моя кобила ірже й задкує.

— Ш-ш-ш, — заспокоюю її, ховаючись у гущавині дерев, щоб не потрапити в поле зору найближчих до мене вартових. Зістрибую на землю, хапаю кобилу за віжки й легенько прив’язую до дерева. — Я скоро повернуся.

За полум’ям і хаосом видніється велика споруда з металевим дахом та ґратами замість стін. В’язниця — це насправді залізна клітка. Королева замкнула дітей у клітці, як тварин. Я відчуваю це своїми кістками, своїм серцем. Відчуваю самотність і жах дітлахів так чітко, ніби вони ридають у мене на плечі, й лють усередині мене оживає — дряпається та шарпається, щоб вирватися назовні.

Який монстр міг вчинити таке з дітьми? І який монстр стоятиме осторонь та дозволятиме їй це робити?

Я знала, що не довіряю королеві. Тоді чому довірилася Себастіану?

Крізь темряву прослизаю ближче до улоговини й роззираюся. Довговолосий ельфійський хлопчик, приблизно одного віку із Джас, кричить та звивається, доки один орк тримає його, а інший встромляє голку в спину. Поршень опускається — і крик хлопчика пронизує повітря, ніч та моє серце. Це звук агонії, розтинання життя й душі. Я знаю цей звук, бо сама видавала його після церемонії зв’язування із Себастіаном. Я видавала цей звук, коли помирала.

Дозволяю своїй люті рости, годую її як звіра, якого збираюся випустити на своїх ворогів — за цих невинних дітей, за кожного фейрі з Дворів, чиї життя обірвалися через прокляття Золотої королеви, за кожну людину, яку обманом убивав зв’язок із фейрі Тіней, за себе і за своє розбите серце.

Сила накопичується всередині мене, розростається разом із гнівом, і коли я випускаю магію, улоговину вкриває така густа й глибока темрява, що поглинає навіть тріскотливе світло полум’я.

Крики подиву й жаху сповнюють повітря. Я скеровую свою силу на їхні голоси, щосили зосереджуюсь і з чорноти намагаюся поцілити в Милостивих вартових, замикаючи їх у клітках темряви, одного за одним.

Вони борсаються в моїй темряві, застосовують свої чари, щоби прорватися крізь неї, але я сильніша й не дозволяю їм цього зробити.

— Гарний трюк.

Я сахаюсь. Помічаю фейрі, який причаївся в гущавині поруч зі мною, і тягнуся до зброї. Це ж треба, я так зосередилася на вартових, що навіть не почула, як він наблизився.

Його світло-карі очі світяться в темряві, ніби совині. Незнайомець здіймає обидві руки:

— Я на твоєму боці.

Він показує на пагорб, звідки я прийшла. Срібна павутина міниться й пульсує на його лобі, наче шматочки розбитого скла, освітлені місяцем. Прета й Ларк мають такі самі позначки, тож, можливо, цей незнайомець теж із Диких фейрі.

— Королева надсилає підкріплення, — каже він. — Нам потрібно доправити цих дітей до порталу й забратися звідси до того, як воно прибуде. Більшості дітлахів уже вкололи ін’єкцію, тож вони не зможуть захистити себе.

— Куди веде портал? — запитую, тільки зараз усвідомивши, що не мала жодного плану, що робити з дітьми після того, як звільню їх. Я прийшла, щоб захистити їх і покарати кожного, хто їх скривдить, але водити гурт Немилостивих дітей землями Золотих фейрі — гарантований рецепт провалу.

— У нас є табори для біженців на землях Диких фейрі.

Чи можу я довіряти цьому незнайомцеві? Звідки мені знати, що дітям там буде безпечніше?

— Не такі табори, як цей, — уточнює він, ніби прочитавши мої думки. — Будинки, а не клітки. Поселення, де вони зможуть возз’єднатися зі своїми сім'ями. Безпечне місце, де їх нагодують і захистять, аж доки вони зможуть повернутися додому.

І тоді помічаю, як із лісу на табір зиркають ще багато очей, як у цього фейрі.

Я знала, що люди Фінна допомагали перевозити Немилостивих біженців із країв королеви до земель Диких фейрі. Історія цього незнайомця збігається з тим, що я довідалася від Фіннової ватаги, тож ризикую й вирішую повірити йому.

— Гаразд, — кажу, киваючи. — Я подбаю про вартових, а ти відведи дітей до порталу.

— Подбаєш про вартових? Але як? — запитує він.

— Довірся мені.

Обертаюся до табору й зосереджуюся. Я завжди могла добре бачити в темряві, коли іншим це було не до снаги, але зараз мій нічний зір кращий, ніж будь-коли. Фокусуючись на вартових перед кліткою, я випускаю свою силу, спрямовую її, як дюжину одночасно пущених стріл, що вилітають із луків. Цілюсь у вартових у жовто-сірій уніформі. Темрява хапає їх, обплутує і ловить у пастку. Одного за одним я загортаю вартових королеви в безмежну ніч, що поглинає їх повністю.

Незнайомець поруч зі мною хихикає:

— А ти мені подобаєшся.

Він умить розвертається і прудко мчить до в’язниці, наче лис.

Однак весь табір кишить Милостивими вартовими, тож коли ловлю ще одного, моя увага розсіюється і я втрачаю контроль над іншими.

Один із них кидається до мого нового друга, вигукуючи попередження комусь.

Мій союзник ухиляється, а я огортаю охоронця ковдрою з тіней, аж доки він розчиняється в них. Новий друг кидає мені захоплену усмішку. Ґрати в клітці вигинаються й розходяться. В улоговину вибігають закуті в кайдани діти. Раптом їхні ланцюги рвуться, і кайдани падають на землю.

Позаду мене ламається гілка, і я розвертаюся саме вчасно, щоби побачити, як із тіні виринає постать. У неї полум’яно-червоні очі й закручені роги. Я придивляюся, згадавши Фіннового друзяку Кейна, але це не той фейрі, якого я знаю. Цей рогатий фейрі має темне волосся, до того ж він не такий високий, як Кейн. Я очікувала, що діти зіщуляться від страхітливої фігури, але коли він махає їм рукою в бік лісу, вони підкоряються й біжать у гущавину — до порталу? — ніби від цього залежать їхні життя. Напевно, так воно і є.

Крик болю повертає мою увагу до табору. До шиї мого нового друга приставлено меч, вартовий, який його тримає, гарчить. Я зосереджуюся на вартовому й занурюю його в найгірші кошмари. Меч падає на землю, і мій союзник ледь помітно салютує мені, перш ніж кинутися до наступної секції масивної клітки.

Моя магія здається нескінченною, вона завжди готова віддати більше, коли я тягнуся до неї, але виснаження переповнює мене, погрожує затопити свідомість. Проте я не зупиняюся. Допоки маю силу допомогти й звільнити цих дітей.

Хвилини минають, на моєму чолі виступають краплини поту, доки я щосили намагаюсь не відволікатися. Зупиняю одного вартового за іншим, водночас дедалі більше дітей вибігають із в’язниці, але охоронці вириваються з моїх пасток майже так само швидко, як я ловлю їх.

Велика рука хапає мене за карк і тягне догори.

— Що тут у нас?

Мене розвертають занадто швидко, шия вивертається назад, коли я зустрічаюся з каламутними карими очима орка з трактиру. Гостре жало впивається в моє плече, по венах розливається біль — гарячий і важкий. Я хочу вирватися за допомогою магії, але, спробувавши зачерпнути силу з нескінченного джерела, виявляю, що намагаюся наповнити склянку з порожнього глечика. Там нічого немає.

Наступної миті я падаю.

* * *

— Я знайшов її.

— Ти б не знайшов її, якби Краллі не сказав тобі, звідки йшла магія.

— Ну, я зупинив її. Я битиму її першим.

— Ти? Та це мене вона ледь у пекло не відправила. Я хочу бачити, як вона стікатиме кров’ю.

— У пекло? Невже ти аж так боїшся темряви?

— Стули пельку. Ти не знаєш, як воно — відчувати щось подібне. У знятті прокляття найкраще те, що тепер так приємно буде встромити клинок їй у серце. Немилостива погань.

— Якщо хтось із вас торкнеться її до того, як капітан допитає її вранці, відповідатимете перед ним особисто.

Я лежу на землі, усе моє тіло водночас горить і болить. Металеві кайдани врізаються в зап’ястя, але лежу нерухомо, із заплющеними очима, й тільки прислухаюся до розмов навколо.

— Ти коли-небудь бачив, щоб у Немилостивих сучок була така зачіска?

— Вона схожа на гендіші з долини Тіней.

— Я ніколи не бачив гендіші нижчих за мене. Не може бути.

— Може, у неї там ховаються роги.

— Нумо вб’ємо її зараз. Він не дізнається.

— А ти зможеш якось пояснити, що там сталося?

Хтось бурмоче собі під ніс.

Я тягнуся до своєї магії, та нічого не знаходжу. Відчуття, ніби стараюся вдихнути й розумію, що в легенях немає місця для повітря. Я пробую знову і знову. Нічого.

Мене охоплює паніка, і я намагаюсь вибратися з пут.

— О, глянь. Вона прокидається.

Вони щось зробили зі мною. Щось, щоб украсти мою магію.

Ін’єкції.

Обережно рухаю ногами, перевіряю. Вони не зв’язані. На відміну від зап’ясть, які сковують залізні кайдани, і скрізь, де метал торкається тіла, моя шкіра горить.

Не підводячи очей, намагаюся найточніше, як це можливо, вивчити довкілля. Самотня сова ухкає зі свого сідала над нами, стрекочуть комахи, наповнюючи повітря своїм нічним співом. За метр від мене потріскує багаття. Навколо нього сидять двоє орків, ніби стали табором на ніч. Третій нависає наді мною.

— Вона прокинулася.

Різкий удар чобота в живіт змушує мене закричати.

— Привітайтеся з нікчемою, хлопці.

— Всади свою дупу на місце, а їй дай спокій, — каже один із його товаришів. — Щойно капітан поговорить із нею, вона ваша, але доти — не займайте її.

Я чую шурхіт гравію, і в полі мого зору з’являються черевики. Орк низько нахиляється, доки його обличчя опиняється за декілька сантиметрів від мого. Його подих смердить гнилизною і дохлятиною, а два криві зуби виблискують у світлі багаття.

— Готова познайомитися з нашим капітаном? Я зроблю тобі послугу, дівчинко. Розкажеш йому, з ким працюєш, розкажеш, хто тобі допоміг, і він зробить тобі лише трохи боляче.

— Не кажи їй цього, — гиркає один з орків, влігшись відпочивати. — Я хочу побачити, як ця сука кричатиме.

Щойно сюди прибуде капітан, мені кінець. Не можна, щоб він застав мене тут, але я ледве тримаюся на ногах. Навіть якби могла лишатися при тямі, не докладаючи до цього шалених зусиль, що я робитиму без своєї сили й зі скованими руками?

Спи, Абріелло.

Ні. Я не можу. Проте голос у моїй голові дуже схожий на голос мами.

Спи, і нехай грають тіні.

Цей поклик занадто солодкий, а моє тіло занадто слабке, щоб опиратись. Я заплющую очі й засинаю.

* * *

Час бігти.

Мої очі вмить розплющуються. Переді мною потріскує багаття, яке розвели вчора, а крізь дерева пробиваються перші промені ранкового сонця. У повітрі висить дивний запах. Сівши, я протираю скованими руками очі — і завмираю.

Від одного погляду на моїх викрадачів до горла підкочується нудота. Орки досі біля вогнища, але вже не гарчать на мене, як це було минулої ночі. Вони всі… мертві. їхні тіла закривавлені та спотворені, нутрощі розкидані лісовою галявиною. На землі переді мною лежить кинджал — той, що я ношу на стегні, сховавши в тінь, але він без піхов і закривавлений.

Похитуючись, я підводжусь і задкую від жахливої картини. Усе довкола залите кров’ю орків, хоча на мені ані краплини. Я досі в кайданах, та й заслабка для такого. Тоді хто ж убив їх? І чому залишив мене живою?

Здалеку долинає стукіт копит. Вони наближаються. Капітан їде.

Набираю повні груди повітря, і це ніби повертає мені здатність мислити. Я розвертаюся й біжу.

Мої ноги босі — орки, мабуть, забрали мої чоботи, — тож гравій вгризається в шкіру. Я відчуваю вологе тепло крові, але продовжую бігти. Тікаю від тупоту копит скривавленими ногами, вдихаючи холодне повітря легенями, що ніби от-от розірвуться.

Я задихаюся, мої роздерті ноги оніміли від болю, але біжу далі.

Зрештою стежка з гравію виводить мене до відрізка полів. Коли кидаюся навпростець крізь яру пшеницю, вона шмагає мої ноги й обличчя, але я не зупиняюся. Помічаю попереду конюшню й, зібравши залишки сил, штовхаю двері скованими руками. Опинившись усередині, я ховаюсь у найтемніший куток. Останні нічні тіні вже розтанули в небі, й у мене не лишається сил бути при тямі.

Я припадаю до стіни, заплющую очі й поринаю в глибокий сон, у якому продовжую тікати.

У голові пролітають образи. Зелені, ніби морські хвилі, очі Себастіана, коли він обіцяв збудувати для мене дім; руна, викарбувана на моїй шкірі, просто над серцем, — символ нашого зв’язку; залізні ґрати величезної клітки, де королева замкнула дітей Немилостивих.

Я тікаю в кожному маренні, від кожного спогаду. Серце калатає, легені стискаються, ноги болять, але я біжу.

Тепер це моє життя. Біг. Безперервний біг і вороги, які чатують на кожному кроці.

Ця думка не відпускає мене, коли я поринаю в сон, і не відпускає, коли виринаю з нього. Я хочу відмотати час назад. Повернутися в Елору до того, як продали Джас, до того, як я дізналася, що Себастіан — фейрі, та ще й принц. Повернутися до того самотнього виснажливого животіння. У мене було небагато людей, які дбали про мене, але принаймні ніхто з них не вдавав, що дбає. Я вірила: бодай та дрібка друзів, яких я мала, були справжніми.